Постанова 4813 № 523/12742/24

Номер провадження: 22-ц/813/555/26 Справа № 523/12742/24 Головуючий у першій інстанції Кремер І. О. Доповідач Громік Р. Д. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 18.06.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі: головуючого Громіка Р.Д., суддів Драгомерецького М.М., Комлевої О.С., розглянувши у спрощеному порядку без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Пересипського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та суми індексу інфляції, ВСТАНОВИВ: 1.

ОПИСОВА ЧАСТИНА Короткий зміст позовних вимог. ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та суми індексу інфляції. Обґрунтовуючи вимоги даного позову вказує на те, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 березня 2015 року у цивільній справі 523/13631/14-ц позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні спільною власністю, виділ частки у спільної часткової власності в натурі, про визнання права власності були задоволені, в результаті чого було поділено об`єкт нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Після набрання чинності вищевказаного рішення, позивачка дійшла згоди із ОСОБА_1 щодо продажу нею належної їй частки домоволодіння на користь її батька ОСОБА_2 , при цьому майнові витрати позивачка взяла на себе та сплатила ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 3000,00 дол США, у якості авансу в рахунок купівлі частки домоволодіння, про що ОСОБА_1 було складено розписку від 08.06.2017 року. Однак, в подальшому ОСОБА_1 від укладання договору купівлі-продажу ухилялась та не повертала отримані нею кошти, що стало приводом звернення до суду. На теперішній час, позивачка зазначає про те, що має право на отримання трьох відсотків річних та інфляційних втрат за період прострочення виконання зобов`язання із 01.12.2022 року по 30.06.2024 року. Станом на 30.11.2022 року судовими рішеннями підтверджено суму заборгованості ОСОБА_1 у загальному розмірі 106072,83 грн., у зв`язку з чим позивачка має право на отримання трьох відсотків річних у розмірі 5032,71 грн. та інфляційних втрат у розмірі 10949,70 грн., що разом складає суму у розмірі 15982,41 грн. А тому, просить суд задовольнити позов та винести рішення, яким стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні втрати та три відсотки річних через прострочення виконання зобов`язання за період із 01.12.2022 року по 30.06.2024 року в сумі 15982,41 грн., з яких 10949,70 інфляційні втрати, 5032,71 грн. три відсотки річних, а також витрати на правову допомогу у розмірі 4000,00 грн. Короткий зміст рішення суду першої інстанції. Рішенням Пересипського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2025 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та суми індексу інфляції задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 інфляційні втрати та 3% річних через прострочення виконання зобов`язання за період із 01 грудня 2022 року по 30 червня 2024 року у розмірі 15982 грн 41 коп., з яких: - 10949 грн 70 коп інфляційні втрати; - 5032 грн 71 коп 3 % річних. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 4000 / грн. Короткий зміст та доводи апеляційної скарги. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що до предмету доказування у даній справі належать обставини щодо розміру заборгованості відповідача у зв`язку з несплатою на користь позивача грошових сум за судовими рішеннями у справах №523/7925/18, №523/3171/21 та №523/15278/22. Проте позивачем всупереч тому, що саме на неї покладено обов`язок доведення підстав позову, зокрема й існування заборгованості у певному розмірі на час, за який стягуються інфляційні втрати та 3% річних, не надано відповідних доказів щодо дійсного її розміру. Порядок розгляду апеляційної скарги. Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу. Згідно частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Зважаючи на те, що справа є малозначною, її розгляд здійснено в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи. Апеляційне провадження розглядається в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи. З врахуванням тривалої недостатньої кількості суддів в Одеському апеляційному суді (з 2013 року кількість суддів в цивільній палаті зменшилася з 48 до 13, які фактично здійснюють судочинство), щодо яких здійснюється автоматизований розподіл справ (без урахування суддів, які хворіють, перебувають у відрядженні, знаходяться у відпустці), що створює надмірне навантаження та виключає можливість розгляду справи в строки, передбачені національним законодавством, судом апеляційної інстанції було здійснено розгляд справи з врахуванням поточного навантаження, яке обумовило збільшення строку розгляду справи по незалежним від суду причинам. Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. Повне судове рішення виготовлене 18 червня 2026 року. 2.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА Позиція апеляційного суду Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав. Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції правильно встановлено, що рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 25 березня 2015 року у цивільній справі №523/13631/14-ц позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні спільною власністю, виділ частки у спільної часткової власності в натурі, про визнання права власності задоволені, в результаті чого було поділено об`єкт нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Обґрунтовуючи вимоги даної позовної заяви, позивачка вказує на те, що позивачка дійшла згоди із ОСОБА_1 щодо продажу нею належної їй частки домоволодіння на користь її батька ОСОБА_2 , при цьому майнові витрати позивачка взяла на себе та сплатила ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 3000,00 дол. США, у якості авансу в рахунок купівлі частки домоволодіння, про що ОСОБА_1 було складено розписку від 08.06.2017. Однак, в подальшому ОСОБА_1 від укладання договору купівлі-продажу ухилялась та не повертала отримані нею кошти, що стало приводом звернення до суду. Так, заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2019 року у цивільній справі №523/7925/18 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину задоволені, а саме стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму коштів у розмірі 78468,60 грн за нікчемною угодою та 784,69 грн судового збору, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вищевказаного рішення. Постановою Одеського апеляційного суду від 02 червня 2020 року у цивільній справі №523/7925/18 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, а саме заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 лютого 2019 року змінено в частині обґрунтування підстав задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, в іншій частині рішення суду залишено без змін, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вищевказаного рішення. Ухвалою Верховного Суду в рамках розгляду цивільної справи №523/7925/18 від 30 липня 2020 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 07 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_2 , про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Оскільки відповідачка кошти за рішенням суду не сплачувала, пропозицій з приводу виконання зобов`язань не висувала, позивачка звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси із позовною заявою про стягнення трьох відсотків річних та індексу інфляції за період із 07.02.2019 по 31.01.2021. Так, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2022 року у цивільній справі №523/3171/21 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та індексу інфляції задоволені, а саме стягнуто з ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 14823,33 грн, що складаються з трьох відсотків річних у розмірі 8350,90 грн та індексу інфляції у розмірі 6472,43 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вищевказаного рішення. Постановою Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2022 року у цивільній справі №523/3171/21 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, а саме рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 10 лютого 2022 року змінено в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 три відсотки річних в розмірі 8268,23 грн, інфляційні втрати в розмірі 6408,34 грн, всього стягнути грошові кошти в загальній сумі 14676,57 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вищевказаного рішення В подальшому, ОСОБА_2 звернулась до Суворовського районного суду м. Одеси із позовною заявою про стягнення із ОСОБА_1 трьох відсотків річних та індексу інфляції за період із 01.01.2021 по 30.11.2022. Так, рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 06 червня 2023 року у цивільній справі №523/15278/22 позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволені частково, а саме стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 три відсотки річних у розмірі 2503,39 грн та інфляційні втрати у розмірі 10380,27 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вищевказаного рішення. Постановою Одеського апеляційного суду від 24 серпня 2023 року у цивільній справі №523/15278/22 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 06 червня 2023 року залишено без змін, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією вищевказаного рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. За змістом положень ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Частиною другою ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. У постанові Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі №910/22034/15 зроблений висновок, що стаття 625 ЦК поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань. Тому у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 ЦК. Даний висновок викладений також у постанові ВП ВС у постанові від 10 квітня 2018 року у справі №910/10156/17, яку суд вважав за необхідним застосувати при розгляді даної справи. Згідно вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення грошових коштів, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц, від 04 червня 2019 року у справі №916/190/18. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах №703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц, від 13 липня 2019 року у справі №922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18 сформульовано висновки про те, що нарахування 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання і ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Таким чином, з ухваленням судом рішення про стягнення з відповідачки грошових коштів за нікчемною угодою стягнення не припинилося та триває до моменту фактичного виконання нею грошового зобов`язання. Відтак, позивачка має право на стягнення з відповідачки сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за час прострочення. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст.625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі №127/15672/16-ц прийшла до висновку про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову. Загальновідомим є той факт, що згідно п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). Однак, під час розгляду даної справи, суд вважав за необхідним зазначити, що законодавець в пункті 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) грошового зобов`язань щодо повернення авансу. Як наслідок, підстави для застосування пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України для вирішення спору в цій справі відсутні. Даний висновок викладений у постанові ВП ВС у постанові від 31.01.2024 року з розгляду справи № 183/7850/22, яку суд вважає за необхідним застосувати при розгляді даної справи. Враховуючи те, що невиконання грошового зобов`язання, на яке посилається сторона позивачки, як підставу нарахування та стягнення сум за ч. 2 ст. 625 ЦК України, виникла із зобов`язань щодо неповернення суми авансу, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що обмеження п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не застосовуються при розгляді даної справи. У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За приписами ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_1 свого грошового зобов`язання не виконала, у зв`язку з чим станом на 30.06.2024 має заборгованість за порушення грошового зобов`язання за ч. 2 ст. 625 ЦК України у розмірі 15982,41 грн., з яких: 5032,71 грн. 3% річних; 10949,70 грн. інфляційні втрати за весь час прострочення. Даний факт підтверджується наявним у матеріалах справи розрахунком заборгованості. Вказаний розрахунок заборгованості відповідачкою спростовано не було. За відсутності доказів, які б спростовували поданий позивачем розрахунок заборгованості за вищевказаним договором, суд не має підстав піддавати їх сумніву. Так як своїх зобов`язань з повернення авансу та виконання рішень суду ОСОБА_1 добровільно не виконує належним чином, але як боржник вона не звільняється від відповідальності за неможливість виконання нею грошового зобов`язання, то у позивачки обґрунтовано виникло право вимагати від боржника сплату сум за порушення виконання грошового зобов`язання в порядку ч. 2 ст. 625 ЦК України. Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно із ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Відповідно до ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Згідно з вимогами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Вимогами ст. 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Згідно приписів ст. 80 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Нормою ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з вимогами ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи зі встановлених, на підставі належним чином оцінених доказів, обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суд дійшов вмотивованого висновку про доведеність позивачем викладених в позові обставин належними, достовірними та допустимими доказами, які в своїй сукупності є достатніми для задоволені позовних вимог в повному обсязі та захисту порушеного права позивача в судовому порядку. Згідно п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Згідно із ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. Крім того, відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду по справі №751/3840/15-ц від 20 вересня 2018 року на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правову допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат. Судом першої інстанції правильно встановлено, що правнича допомога позивачці у справі надавалась адвокатом Ростомовим Г.А. (Ордер серія ВН № 1398036 від 12.08.2024 року). Підставою для надання позивачці правничої допомоги адвокатом Ростомовим Г.А. був Договір про надання правової допомоги від 18.07.2018 року, укладений між Макаревич О.О. та ОСОБА_3 . Загалом професійної (правничої) допомоги у справі № 523/12742/24 надано на суму 4000,00 грн. Відповідно до п. 2 Додатку до Договору №1-18/07/2018 від 29.07.2024 року сторони, у відповідності до положень п. 4.1 Договору визначили суму гонорару у розмірі 4000,00 грн. за правову допомогу у суді першої інстанції у провадженні, зазначеному у п. 1 Додатку. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Відповідно до Постанови ВС від 03 жовтня 2019 року у справі №922/445/19 витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Досліджуючи надані представником позивача докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд дійшов обґрунтованого висновку, що наданих доказів достатньо для встановлення розміру витрат на правничу допомогу та факту надання адвокатом професійної правничої допомоги позивачу у даній справі. Згідно приписів ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно вимог ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлено, що відповідач прострочив виконання грошового зобов`язання, а відтак, позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат, та 3% річних підлягають задоволенню. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Скаржник не довела обставини, на які посилалася як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала. Щодо доводів апеляційної скарги, то колегія суддів зазначає таке. Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі N 914/2350/18 (914/608/20) (провадження N 12-83гс21)). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). Так, в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що позивач не довів розмір заборгованості, що були відкриті виконавчі провадження, однак на підтвердження таких доводів апеляційної скарги жодних належних і допустимих доказів не надала, клопотання про витребування матеріалів виконавчого провадження також стороною відповідача не заявлено. Таким чином, наведені доводи скаржника не знайшли свого підтвердження, а тому є необгрунтованими. Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін. Порядок оскарження постанови суду апеляційної інстанції. Відповідно ч. 3 ст. 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. У силу вимог п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України ухвалене по ній апеляційним судом судове рішення не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. п. а) - г) п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд,

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Пересипського районного суду м. Одеси від 12 серпня 2025 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складено 18 червня 2026 року. Головуючий Р.Д. Громік Судді: М.М. Драгомерецький О.С. Комлева