Постанова 4824 № 369/10927/24

справа № 369/10927/24 провадження № 22-ц/824/3985/2026 головуючий у суді І інстанції Янченко А.В. КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 02 червня 2026 року м. Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: Головуючого судді Писаної Т.О., суддів Журби С.О., Голуб С.А. за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л. розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 жовтня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Приватний виконавець виконавчого округу Черкаської області Недоступ Дмитро Миколайович, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: Приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Кондратенко Юлія Володимирівна про визнання недійсним договору та про відновлення становища, яке існувало до порушення, В С Т А Н О В И В: У червні 2024 року позивач ОСОБА_4 звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Приватний виконавець виконавчого округу Черкаської області Недоступ Дмитро Миколайович, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: Приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Кондратенко Юлія Володимирівна про визнання недійсним договору дарування квартири від 23.06.2021 року та про відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом припинення права власності на квартиру та шляхом повернення права власності на квартиру ОСОБА_2 . В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 18.06.2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від позивача у позику грошові кошти в розмірі 4 692 000,00 грн. під 20% річних, яку (позику) зобов`язаний був повернути не пізніше 18.06.2020 року. 22.10.2019 року ОСОБА_2 повернув позивачу 150 000,00 в рахунок погашення позики по Договору позики від 18.06.2019 року. З 19.06.2020 року ОСОБА_2 є таким, що прострочив виконання своїх обов`язків за Договором позики від 18.06.2019 року, так як взяті на себе зобов`язання не виконав до 18.06.2020 року включно, позику в повному обсязі не повернув, відсотки за користування позикою не сплатив. 30.12.2020 року позивач звернувся до ОСОБА_2 з вимогою від 30.12.2020 року щодо виконання грошового зобов`язання за договором позики (про повернення суми позики, відсотків за користування позикою), яку боржник не виконав. 17.03.2021 року позивач звернувся до Соснівського районного суду міста Черкаси з позовною заявою від 03.03.2021 року про стягнення суми позики та трьох процентів річних, яку 11.11.2021 року заочним рішенням Соснівського районного суду міста Черкаси по цивільній справі № 712/2801/21, яке набрало законної сили 21.12.2021 року, було задоволено. 21.01.2022 року Соснівським районним судом міста Черкаси на примусове виконання заочного рішення Соснівського районного суду міста Черкаси по справі № 712/2801/21 від 11.11.2021 року було видано виконавчий лист. 25.01.2022 року постановою приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Недоступа Дмитра Миколайовича про відкриття виконавчого провадження від 25.01.2022 року було відкрито виконавче провадження (ВП № НОМЕР_6) з примусового виконання виконавчого листа та було встановлено відсутність майна, за рахунок якого можна виконати рішення. 22.04.2024 року представник позивача звернувся до приватного виконавця щодо проведення перевірки майнового стану ОСОБА_2 , в ході якої встановлено, що майно 22.06.2021 року ОСОБА_2 було відчужено нерухоме майно шляхом укладання договору дарування квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2 , що знаходяться за адресою АДРЕСА_3 . В подальшому, 30.11.2021 року, ОСОБА_3 відчужила одну квартиру шляхом укладення договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_1 , яка за нею зареєстрована на час розгляду справи. У зв`язку з тим, що боржник відчужив належне йому на праві власності майно, звернути стягнення на таке нерухоме майно в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_6 наразі неможливо. Позивач вважає, що відповідний договір дарування має бути визнаний в судовому порядку недійсними, а порушене право Позивача має бути відновлено шляхом припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру, а також шляхом повернення права власності на вказану квартиру ОСОБА_2 . Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 жовтня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача: Приватний виконавець виконавчого округу Черкаської області Недоступ Дмитро Миколайович, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: Приватний нотаріус Бучанського районного нотаріального округу Київської області Кондратенко Юлія Володимирівна про визнання недійсним договору та про відновлення становища, яке існувало до порушення задоволено повністю. Визнано недійсним Договір дарування квартири від 23.06.2021 року, який посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Кондратенко Юлією Володимирівною та який зареєстрований в реєстрі за № 1843, що був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відновлено становище, яке існувало до порушення, шляхом припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , та шляхом повернення права власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 807 (вісімсот сім гривень) 33 коп. судового збору за подання позовної заяви. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 807 (вісімсот сім гривень) 33 коп. судового збору за подання позовної заяви. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 807 (вісімсот сім гривень) 33 коп. судового збору за подання позовної заяви. Не погоджуючись із указаним рішенням адвокат Мороз Світлана Сергіївна в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги не погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання договору дарування квартири від 23.06.2021 року фраудаторним договором, оскільки такі висновки ґрунтуються на припущеннях та не підкріплені жодним наявним в матеріалах справи доказом. Звертає увагу, що намір щодо відчуження квартири виник у ОСОБА_2 на початку 2020 року, що підтверджується фактом звернення до ФОП ОСОБА_5 навесні 2020 року, тоді як граничною датою повернення заборгованості було 18 червня 2020 року. Тобто ОСОБА_2 вчиняв дії направлені на відчуження квартири до моменту настання строку для повного погашення боргу за договором позики, до звернення Позивача з вимогою до нього про сплату боргу, яка датована 30 грудня 2020 року та до відкриття провадження у справі № 712/2801/21 за його вимогою про стягнення боргу. Крім того звертає увагу, що 11 листопада 2021 року, тобто після відчуження ОСОБА_2 судом ухвалено заочне рішення про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості. Ухвалення заочного рішення свідчить про те, що ОСОБА_2 не володів відомостями про звернення до нього з позовною заявою про стягнення коштів та не приймав участі у судовому розгляді, а отже і не міг вчиняти умисних дій, спрямованих на унеможливлення задоволення вимог кредитора, про вчинення яких стверджує суд першої інстанції. Тобто дії ОСОБА_2 щодо відчуження нерухомого майна не могли бути направлені на вчинення правочину на шкоду ОСОБА_4 в тому числі й через те, що такі дії вжиті до ухвалення судом рішення про стягнення грошових кошів та до відкриття виконавчого провадження. Крім цього, матеріали справи не містять жодного доказу, що ОСОБА_2 взагалі було відомо про існування справи № 712/2801/21, предметом якої є стягнення заборгованості, до моменту початку примусового виконання судового рішення. Наголошує, що само собою існування простроченого зобов`язання не є правовою підставою для обмеження конституційного права власника майна на розпорядження своїм майном. Реалізація права на розпорядження майном, за умови існування невиконаних грошових зобов`язань, не може вважатись використанням права на шкоду інтересам кредитора. Наголошує, що оспорюваний Договір дарування не підлягає визнанню недійсним з огляду на дотримання ОСОБА_2 всіх без виключення законодавчих норм при його вчиненні, а також дотримання принципів справедливості, добросовісності і розумності. Звертає також увагу на те, що судом першої інстанції безпідставно надано оцінку обом, укладеним ОСОБА_2 договорам дарування, а саме Договору дарування квартири від 23.06.2021 року, який є предметом оспорення в даній справі та Договору дарування квартири від 22.06.2021 року, який є предметом спору в справі № 369/10930/24, що не розглянута станом на дату подання апеляційної скарги. Вказує, що належні ОСОБА_2 корпоративні права та права інтелектуальної власності також є майном, яке підлягає оцінці та на яке, в силу положень ЗУ «Про виконавче провадження», може бути звернуто стягнення. Вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що саме ОСОБА_2 мав звертатись до виконавця та пропонувати реалізувати належне йому майно є безпідставним, оскільки закон прямо покладає обов`язок вжиття усіх передбачених законом заходів спрямованих на примусове виконання рішення саме на виконавця. Зазначає, що висновок про те, що оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним з тих підстав, що після його вчинення майновий стан ОСОБА_2 змінився, а інтереси Позивача зазнали шкоди внаслідок відсутності у власності ОСОБА_2 іншого майна, на яке можливо звернути стягнення є безпідставними, оскільки матеріалами справи підтверджується факт наявності у ОСОБА_2 майна, на яке можливо звернути стягнення. Також не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції адвокат Вініченко Владислав Володимирович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що судом першої інстанції було здійснено втручання у мирне володіння майном добросовісної особи, якою є ОСОБА_1 , що набула його за відплатним правочином. Вважає, що твердження суду першої інстанції про те, що у цій справі не потрібно встановлювати добросовісність набуття ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру за оплатним договором купівлі-продажу є помилковим, оскільки з`ясування питання добросовісності набуття права власності на майно є обов`язковим не лише у справах про витребування майна, але у значно ширшому колі справ, які можуть мати наслідком позбавлення особи прав на мирне володіння своїм майном. Врахування питання добросовісності набуття майна, як вже зазначалося вище, входить до критерію пропорційності («індивідуального і надмірного тягаря»), що є обов`язковим при вирішенні питання щодо можливості та допустимості позбавлення особи права на мирне володіння своїм майном. Вказує, що рішенням суду припинено право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, яка є єдиним житлом її та її малолітньої дитини. Тобто, фактично, рішенням суду позбавлено ОСОБА_1 та її дитину єдиного житла, що, за фактичних обставин, є грубим порушенням наведених вище норм національного та міжнародного права. Через рішення суду ОСОБА_6 , яка добросовісно придбала квартиру, зробила в ній ремонт та майже чотири роки проживає в ній зі свою п`ятирічною дитиною, можуть стати безхатьками. Судом першої інстанції під час прийняття оскаржуваного рішення вищевказані доводи та аргументи щодо недопустимості та безпідставності позбавлення ОСОБА_1 та її дитини ОСОБА_7 права на житло, були проігноровані. Вважає, що вимога про припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру, безперечно, є самостійною (ще однією основною вимогою), а не похідною вимогою, яка не охоплюється наслідками недійсності правочину, передбаченими ч. 1 ст. 216 ЦК України. Наголошує, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні на обґрунтування своїх висновків було зроблено посилання на не релевантну практику Верховного Суду до цієї справи. 19 травня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника ОСОБА_4 - ОСОБА_8 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому він просить апеляційні скарги залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги вказував, що скаржники в апеляційній скарзі від 27.10.2025посилаються на те, що оспорюваний договір дарування квартири від 23.06.2021 року не містить ознак фраудаторності оскільки ОСОБА_2 не знав про обтяження майна у вигляді арешту, який було накладено ще у 2013 році державною виконавчою службою та ОСОБА_2 не знав про судове провадження, яке було відкрито Соснівським районним судом міста Черкаси у справі № 712/2801/21(стягнення заборгованості за позикою), ОСОБА_2 вчиняв дії, які були направлені на відчуження двох квартир ще з весни 2020 року, оскільки заключив договір з ФОП ОСОБА_5 . Однак, з такими твердженнями скаржників не погоджується оскільки на підставі договору позики з позивачем від 18.06.2019 року у ОСОБА_2 виникло грошове зобов`язання в розмірі 4 692 000,00грн під 20% річних, яку позичальник зобов`язаний був повернути не пізніше 18.06.2020 року. Позику ОСОБА_2 , у визначений строк, Позивачу не повернув чим порушив взяті на себе зобов`язання і тим самим порушив право Позивача на отримання як суми позики так і відсотків за користування нею. В той час, коли Позивач здійснював заходи, спрямовані на повернення суми позики ОСОБА_2 , розуміючи, що грошові кошти (позику) необхідно буде все одно повертати, здійснював заходи, які були спрямовані на унеможливлення виконання судового рішення в примусовому порядку. А тому вважає, оскаржуване рішення від 06.10.2025 року є законним і обґрунтованим та має бути залишене без змін. У судовому засіданні, призначеному на 26 травня 2026 року представник позивача ОСОБА_4 - ОСОБА_8 просив апеляційні скарги залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Представник Мороз С.С. в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підтримала доводи апеляційної скарги, просила скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позову. Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_9 доводи апеляційної скарги підтримав, просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позову. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг відповідно до статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, тоді як апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з наведених нижче підстав. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК Українивстановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає не в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК Українисуд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Так судом першої інстанції було встановлено, що 18.06.2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 отримав від позивача у позику грошові кошти в розмірі 4 692 000,00 грн. під 20% річних, яку (позику) зобов`язаний був повернути не пізніше 18.06.2020 року, що підтверджується розпискою від 18.06.2019 року. 22.10.2019 року ОСОБА_2 повернув Позивачу 150 000,00 в рахунок погашення позики по Договору позики від 18.06.2019 року. Починаючи з 19.06.2020 року ОСОБА_2 є таким, що прострочив виконання своїх обов`язків за договором позики від 18.06.2019 року, так як взяті на себе зобов`язання не виконав до 18.06.2020 року включно, позику в повному обсязі не повернув, відсотки за користування позикою не сплатив. 30.12.2020 року позивач звернувся до ОСОБА_2 з вимогою від 30.12.2020 року щодо виконання грошового зобов`язання за договором позики (про повернення суми позики, відсотків за користування позикою), доказом відправлення якої є опис вкладення в цінний лист на ім`я ОСОБА_2 з трек-номером 0311518764174, накладна № 0311518764174 від 30.12.2020 року, фіскальний чек від 30.12.2020 року. У вимозі позивач вимагав у ОСОБА_2 повернення 4 542 000,00 грн. позики та сплати 1 391 621,91 грн. процентів за користування позикою, що всього становить 5 933 621,91 грн. 27.01.2021 року ОСОБА_2 отримав вказану вимогу, доказом чого є роздруківка з сайту: https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html, по трек-номеру НОМЕР_1 , однак її не виконав. 17.03.2021 року позивач звернувся до Соснівського районного суду міста Черкаси з позовною заявою про стягнення суми позики та трьох процентів річних, в якій просив стягнути з ОСОБА_2 6 107 832,61 грн., з яких: 4 542 000,00 грн - сума основного боргу, 1 565 835,61 грн - відсотки за користування позикою, 129 017,51 грн - 3% річних (ч. 2 ст. 625 ЦК України), а також просив стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача 11 350,00 грн судового збору. 11.05.2021 року ухвалою Соснівського районного суду міста Черкаси у справі №712/2801/21 було відкрито провадження. 11.11.2021 року Рішенням Соснівського районного суду міста Черкаси по цивільній справі № 712/2801/21 було позовну заяву задоволено частково, було стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість за розпискою від 18.06.2019 року в сумі 4 542 000,00 грн., відсотки за користування позикою 20% річних у сумі 918 673,00 грн, 3% річних за період прострочення грошового зобов`язання у сумі 115 136,00 грн, судовий збір в сумі 10 36135 грн, а всього 5 586 170,35 грн. Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 11.11.2021 року по цивільній справі № 712/2801/21 було винесене при заочному розгляді справи, що підтверджується його змістом та набрало законної сили 21.12.2021 року. Обставини, які встановлені в Рішенні Соснівського районного суду міста Черкаси від 11.11.2021 року по цивільній справі № 712/2801/21 на підставі ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягають доказуванню і мають преюдиційне значення для суду. 26.04.2023 року ухвалою Соснівського районного суду міста Черкаси по справі №712/2801/21 було відмовлено у задоволенні заяви від 18.02.2023 року про перегляд заочного рішення адвоката Янів Христини Ігорівни в інтересах ОСОБА_2 . Після прийняття Соснівським районним судом міста Черкаси ухвали від 26.04.2023 року, ОСОБА_2 апеляційну скаргу на рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від 11.11.2021 року по цивільній справі № 712/2801/21 не подавав. 21.01.2022 року Соснівським районним судом міста Черкаси на примусове виконання Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від по цивільній справі № 712/2801/21 від 11.11.2021 року було видано виконавчий лист, який в подальшому було пред`явлено до примусового виконання. 25.01.2022 року постановою про відкриття виконавчого провадження Приватного виконавця виконавчого округу Черкаської області Недоступа Дмитра Миколайовича було відкрито виконавче провадження (ВП № НОМЕР_6) з примусового виконання виконавчого листа. 22.04.2024 року представник позивача адвокат Шахов Олександр Миколайович звернувся до приватного виконавця Недоступа Д.М. в межах виконавчого провадження (ВП № НОМЕР_6) з заявою № 22/04/24 від 22.04.2024 року, в якій просив зокрема: провести детальну перевірку майнового стану ОСОБА_2 , в тому числі, щодо майна, яке перебувало у власності ОСОБА_2 ; надати правовстановлюючі документи, що підтверджують перехід права власності на відчужене майно та актуальну інформацію про власників відчуженого нерухомого майна; надати копії документів, які стали підставою для накладення арешту на майно ОСОБА_2 (номер запису про обтяження 6145577 від 26.06.2014 року) та які стали підставою для припинення вказаного обтяження. 24.04.2024 року приватний виконавець Недоступ Д.М. на вказану заяву надав лист №13408 від 24.04.2024 року «Про результати розгляду заяви про перевірку майнового стану боржника» наступного змісту: «В ході додаткової перевірки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що майно боржника ОСОБА_2 перебувало під арештом з 08.02.2013 року, який було накладено при виконанні рішення Соснівського р/с м. Черкаси № 2-229/12 від 25.05.2012 року, який (арешт) було знято (припинено) 17.06.2021 року. 22.06.2021 року, ОСОБА_2 було відчужено нерухоме майно (шляхом укладання договору дарування квартири від 22.06.2021 року № 772, посвідченого приватним нотаріусом Пирятинського районного нотаріального округу в м. Полтава, Запорожець О.О.) на користь ОСОБА_10 , а саме: однокімнатна квартира площею 39,3 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_5 . Станом на дату відповіді, вищезазначена квартира зареєстрована за ОСОБА_10 . 23.06.2021 року, ОСОБА_2 було відчужено нерухоме майно (шляхом укладання договору дарування квартири від 23.06.2021 № 1843, посвідченого приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області, Кондратенко Ю.В.) на користь своєї дружини, ОСОБА_3 , а саме: Двокімнатна квартира площею 76,7 кв.м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_4 . В подальшому, 30.11.2021 року, ОСОБА_3 відчужила вищезазначену квартиру (шляхом укладення договору купівлі-продажу квартири від 30.11.2021 № 4100, посвідченого приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області, Кондратенко Ю.В.) на користь ОСОБА_1 . Станом на дату відповіді, вищезазначена квартира зареєстрована за ОСОБА_1 . У зв`язку з тим, що боржник відчужив належне йому на праві власності майно, звернути стягнення на таке нерухоме майно в рамках виконавчого провадження № НОМЕР_6 наразі неможливо». Також до листа від 24.04.2024 року було надано копії документів, з яких вбачається наступне. 08.02.2013 року на все майно ОСОБА_2 було накладено арешт, що підтверджується постановою відділу Державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 08.02.2013 року (ВП № НОМЕР_7). Починаючи з 12.12.2019 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належала двокімнатна квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта (номер інформаційної довідки: 375620752; дата, час формування: 23.04.2024). Починаючи з 28.10.2020 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належала однокімнатна квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , що встановлено на підставі Інформаційної довідки № 375620752 від 23.04.2024 року. 17.06.2021 року арешт на все майно ОСОБА_2 , який було накладено постановою відділу Державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 08.02.2013 року (ВП № НОМЕР_7) було знято, що підтверджується постановою Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про зняття арешту з майна від 17.06.2021 року (ВП № НОМЕР_7), а 18.06.2021 року було припинено обтяження в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису про обтяження: 6145577), що підтверджується Інформаційною довідкою № 375620752 від 23.04.2024 року. 22.06.2021 року ОСОБА_2 подарував (відчужив) квартиру АДРЕСА_6 ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта (номер інформаційної довідки: 375621617; дата, час формування: 23.04.2024) та Договором дарування квартири від 22.06.2021 року, який посвідчений приватним нотаріусом Пирятинського районного нотаріального округу Полтавської області Запорожець О.О. та який зареєстрований в реєстрі за № 772. 23.06.2021 року ОСОБА_2 подарував (відчужив) квартиру АДРЕСА_7 своїй дружині ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджуються Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта (номер інформаційної довідки: 375621494; дата, час формування: 23.04.2024) та Договором дарування квартири від 23.06.2021 року, який посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Кондратенко Ю.В. та який зареєстрований в реєстрі за № 1843 і який є предметом позову по даній цивільній справі. 30.11.2021 року ОСОБА_3 відчужила квартиру АДРЕСА_7 ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ), що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта (номер інформаційної довідки: 375621494; дата, час формування: 23.04.2024) та Договором купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Кондратенко Ю.В. та який зареєстрований в реєстрі за № 4100. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (дівоче прізвище ОСОБА_11 ) з 14.09.2018 року є чоловіком та дружиною, оскільки перебувають в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб (дата формування: 24.04.2024). Суд першої інстанції за наслідком розгляду справи визнав позовні вимоги доведеними у повному обсязі. У оскаржуваному рішенні встановлено, що договір дарування квартири від 23.06.2021 року, який посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Кондратенко Ю.В. та який зареєстрований в реєстрі за № 1843 - є фраудаторним договором, оскільки вчинений на шкоду кредитору, тобто позивачу, а тому на підставі ст.ст. 3, 13 ЦК України має бути визнаний в судовому порядку недійсним, оскільки такий договір вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом. Колегія апеляційного суду з таким висновком погоджується. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Частиною 3 цієї статті передбачено, що зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність. Частиною третьою статті 13 ЦК України встановлено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Відповідно до статей 525, 526, 629 ЦК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином та є обов`язковими для сторін. Оспорюваний договір дарування квартири було укладено 23.06.2021 року, тобто після того як 18.06.2019 року ОСОБА_2 згідно з договором позики від 18.06.2019 року отримав від позивача в позику 4 692 000,00 грн. та відповідно після того як у нього виник обов`язок повернути позивачу таку позику в строк не пізніше 18.06.2020 року, а також після того як такий обов`язок був ОСОБА_2 прострочений, починаючи з 19.06.2020 року. Також оспорюваний договір дарування квартири було укладено після 11.05.2021 року, що є датою відкриття Соснівським районним судом міста Черкаси провадження у цивільній справі № 712/2801/21 за позовною заявою, в якій позивач просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість в розмірі 6 107 832,61 грн, з яких: 4 542 000,00 грн - сума основного боргу, 1 565 835,61 грн - відсотки за користування позикою, 129 017,51 грн - 3% річних (ч. 2 ст. 625 ЦК України), а також в якій просив стягнути з ОСОБА_2 на користь Позивача 11 350,00 грн судового збору. Також ОСОБА_2 відчужив квартиру за оспорюваним договором дарування безоплатно, тобто ОСОБА_2 не отримав взамін жодних грошових коштів. Суд першої інстанції також оцінено, що ОСОБА_2 відчужив квартиру за оспорюваним договором дарування своїй дружині - ОСОБА_3 , тобто на користь члена своєї сім`ї. Також, за два робочих дні до відчуження квартири АДРЕСА_6 за договором дарування від 22.06.2021 року та за три робочих дні до відчуження квартири АДРЕСА_7 за оспорюваним договором дарування від 23.06.2021 року, а саме: 18.06.2021 року було припинено обтяження, а саме був знятий арешт з майна ОСОБА_2 , який було накладено постановою відділу Державної виконавчої служби Шевченківського районного управління юстиції у місті Києві про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 08.02.2013 року (ВП № НОМЕР_7), та який існував більше ніж вісім років поспіль. Також після відчуження двох квартир (квартири АДРЕСА_6 та квартири АДРЕСА_7 ), які належали ОСОБА_2 , у останнього, як боржника, станом на час відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_6 відсутнє інше майно, за рахунок якого він може повністю погасити свої грошові зобов`язання перед кредитором тобто позивачем, що підтверджується інформацією, яку було надано приватним виконавцем Недоступом Д.М. у своєму листі від 24.04.2024 року. Наведені вище обставини, на думку суду першої інстанції, свідчать про спланованість дій з боку ОСОБА_2 щодо відчуження зазначених квартир, за рахунок яких можна б було отримати задоволення вимоги кредитора, позивача по даній справі, з примусового виконання Рішення Соснівського районного суду міста Черкаси від по цивільній справі №712/2801/21 від 11.11.2021 року . Відтак, ОСОБА_2 діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам позивача, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором (позивачем) на його майно як боржника, а саме на квартиру АДРЕСА_7 та на квартиру АДРЕСА_6 . Колегія апеляційного суду відхиляє доводи апеляційної скарги адвоката Лимаренка О.В. з приводу того, що у боржника наявне інше майно, оскільки доказів у підтвердження цих обставини не надано, які і не надано доказів, що наявного у боржника майна є досить для погашення розміру боргу. Суд також відхиляє доводи апеляційної скарги з приводу того, що ОСОБА_2 не мав звертатись до виконавця та пропонувати реалізувати належне йому майно, оскільки закон покладає обов`язок вжиття усіх передбачених законом заходів спрямованих на примусове виконання рішення саме на виконавця. Такі доводи сторони захисту ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права. Відповідно до положення ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час відкриття виконавчого провадження, передбачено, що боржник зобов`язаний: 1) утримуватися від вчинення дій, що унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення; … 3) за рішеннями майнового характеру подати виконавцю протягом п`яти робочих днів з дня відкриття виконавчого провадження декларацію про доходи та майно боржника, зокрема про майно, яким він володіє спільно з іншими особами, про рахунки у банках чи інших фінансових установах, про майно, що перебуває в заставі (іпотеці) або в інших осіб, чи про кошти та майно, належні йому від інших осіб, за формою, встановленою Міністерством юстиції України; 4) повідомити виконавцю про зміну відомостей, зазначених у декларації про доходи та майно боржника, не пізніше наступного робочого дня з дня виникнення відповідної обставини. Таким чином, боржник ОСОБА_2 відповідно до вимог Закону зобов`язаний був надати виконавцю інформацію про все наявне у нього майно, за рахунок якого можна виконати рішення суду за позовом майнового характеру. Оскільки оспорюваний договір дарування квартири від 23.06.2021 року, який посвідчений приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Кондратенко Ю.В. та який зареєстрований в реєстрі за № 1843 містить ознаки фраудаторності тобто є таким, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника ( ОСОБА_2 ), тобто на шкоду кредитору, а тому є правильним висновок суду першої інстанції, що такий договір підлягає визнанню в судовому порядку недійсним. ОСОБА_2 , укладаючи оспорюваний в даній справі договір дарування квартири на свою дружину, діяв всупереч загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно п. 6) ч. 1 статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі (ч. 3 ст. 13 ЦК України), зокрема позивачу, а тому з огляду на ст. 228 ЦК України це є самостійними підставами недійсності правочину. Разом з тим, колегія апеляційного суду не може погодитись із висновком суду першої інстанції, що порушене право позивача підлягає відновленню шляхом припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_7 і шляхом повернення права власності на квартиру АДРЕСА_7 ОСОБА_2 . Суд першої інстанції вважав таку вимогу похідною від першої вимоги про визнання договору дарування фраудаторним. Суд першої інстанції вважав, що предметом позову у даній цивільній справі не є договір купівлі-продажу квартири, з огляду на що відхилив заперечення ОСОБА_1 щодо наявності підстав для перевірки втручання у її право на житло та у право власності, вважав, що такий порядок вирішення спору ґрунтується на діючих нормах права. Як установлено судом, після укладення договору дарування від 23 червня 2021 року спірна квартира була відчужена ОСОБА_3 за відплатним договором купівлі-продажу від 30 листопада 2021 року ОСОБА_1 . Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 була пов`язана з боржником, знала чи повинна була знати про існування боргових зобов`язань ОСОБА_2 , про наявність судового спору або про фраудаторний характер первісного правочину. У постанові від 06 лютого 2025 року у справі № 911/899/22 (911/1842/23) Верховний Суд дійшов висновку, що, укладаючи фраудаторний правочин, боржник свідомо бажає настання наслідків у вигляді вибуття майна зі свого володіння, а тому саме по собі визнання такого правочину недійсним не свідчить про вибуття майна поза волею власника у розумінні статті 388 ЦК України. Верховний Суд також зазначив, що визнання фраудаторного правочину недійсним не є безумовною підставою для витребування майна від останнього набувача. Для цього необхідно встановити недобросовісність саме такого набувача. Оцінюючи обґрунтованість висновку суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог щодо припинення права власності на спірне майно ОСОБА_1 апеляційний суд виходить з такого. Відповідно до положень ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина 1). Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Так, шляхом подання віндикаційного позову майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину. Водночас наявність у власника права на витребування майна залежить передусім від того, на якій підставі чи за її відсутності набувач заволодів спірним майном і, відповідно, чи є такий набувач добросовісним, а також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник передав це майно у володіння, адже коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є обмеженим. Чинне законодавство України не пов`язує можливість або неможливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності або відсутності волі у відчужувача за останнім у ланцюгу угод договором. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності або відсутності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором у ланцюгу угод, за якими здійснювалося відчуження майна. Волею є детерміноване i мотивоване бажання особи досягти поставленої мети. Сама по собі воля не тягне юридичних наслідків для відповідної особи. Волевиявлення - прояв волі особою зовні, завдяки чому воля стає доступною для сприйняття іншими особами. Висновок про вибуття майна з володіння власника внаслідок вчинення недійсного правочину саме поза його волею має ґрунтуватися на врахуванні підстав недійсності зазначеного правочину та належному з`ясуванні обставин, які свідчать про наявність відповідного дефекту волі при його укладенні, що не можна ототожнювати з дефектом мети фраудаторного договору. Верховний Суд у постанові від 01.08.2019 у справі №908/439/18 зазначив, що вибуття майна з володіння власника або особи, якій власник передав майно у володіння, не з їхньої волі може відбуватися, коли вчиняється правочин. Такими правочинами є правочини фізичних осіб, вчинені за межами їх дієздатності (ст.ст. 221-223, 226 ЦК України); правочини, вчинені без дозволу органів опіки і піклування (ст. 224 ЦК України); правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), обману (ст. 230 ЦК України), насильства (ст. 231 ЦК України); правочини, вчинені в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України); правочини, вчинені від імені юридичної особи особою, що не мала повноважень діяти від імені юридичної особи, та не підтверджені діями юридичної особи про визнання такого правочину. Відповідно до ст. 215 ЦК України підставами недійсності правочину можуть бути не лише перелічені підстави, а й інші обставини, які свідчать про недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Встановлення наведених обставин є підставою для недійсності відповідного фраудаторного правочину, зокрема, за позовом кредитора. Водночас відчужене у такий спосіб майно не можна за загальним правилом вважати таким, що вибуло з володіння боржника без його волі. Хоча воля боржника при укладенні фраудаторного правочину обумовлена наявністю у нього неправомірної та недобросовісної мети, проте вона усвідомлено спрямована на виведення майна з володіння боржника, перехід прав на таке майно до інших (пов`язаних) осіб задля приховання його від кредиторів, убезпечення від включення до ліквідаційної маси боржника тощо. У зазначеному випадку власник свідомо порушує засади (принципи) цивільного законодавства та зловживає своїм правом шляхом відчуження майна на шкоду кредиторам, і його воля спрямована саме на це. Укладаючи фраудаторний правочин, боржник свідомо бажає настання правових наслідків у вигляді вибуття відповідного майна з його володіння. Набувач такого майна, який безпосередньо пов`язаний з боржником або з інших обставин не міг не знати про фраудаторний характер правочину, є недобросовісним набувачем. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції, обґрунтовано встановивши обставини фраудаторності оспорюваного правочину, недобросовісність дій боржника (зловживання правом), дійшов помилкового висновку, що припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру та повернення права на квартиру у власність боржника є похідною вимогою, яка не зобов`язує суд перевіряти добросовісність дій останнього набувача. Водночас Верховний Суд у постанові від 06.02.2025 року у справі №911/899/22(911/1842/23) виходить з того, що у разі подальшого відчуження набувачем отриманого на виконання фраудаторного правочину майна на користь іншої особи, яка не є пов`язаною з боржником та водночас не обізнана про придбання майна в особи, що не мала права його відчужувати, такий добросовісний набувач не повинен приймати на себе тягар неправомірних і недобросовісних дій боржника та його недобросовісного контрагента, пов`язаних із вчиненням правочину на шкоду кредиторам та виведенням майна тощо. Визнання фраудаторного правочину недійсним не є безумовною підставою для витребування відчуженого за ним майна з володіння останнього набувача. Необхідною передумовою для цього є встановлення обставин щодо недобросовісності саме цього набувача. Недобросовісність наміру (мотиву) дій власника - боржника при укладенні визнаного судом недійсним правочину щодо відчуження майна (якщо воно відбулось за його бажанням) не може бути достатньою підставою для витребування майна у добросовісного набувача за останнім правочином в порядку ст. 388 ЦК України. Натомість презюмування відсутності волі власника на відчуження майна за недійсним правочином, незалежно від підстав недійсності, матиме наслідком необґрунтоване розширення окресленого ч. 1 ст. 388 ЦК України кола випадків, за яких майно може бути витребувано від добросовісного набувача. Як наслідок, добросовісний набувач перебуватиме в невигідному становищі порівняно з недобросовісним власником (який не дотримався вимог закону при укладенні правочину, спрямованого на відчуження майна). Отже, на такого набувача, попри його добросовісність, буде покладено індивідуальний і надмірний тягар, пов`язаний з втратою майна та необхідністю шукати способи компенсації своїх втрат (зокрема витрат на придбання майна, на його утримання, збереження, а також поліпшення відповідно до положень ст. 390 ЦК України). Відтак можливість застосування положень ст. 330 ЦК України буде значною мірою необґрунтовано обмежена. Наведене не сприятиме забезпеченню принципу правової визначеності як невід`ємної складової верховенства права, а також може призвести до невиправданого та непропорційного втручання у мирне володіння майном добросовісної особи, що набула його за відплатним правочином. При цьому таке втручання буде здійснено на користь особи, що діяла недобросовісно, зловживаючи своїм правом (адже кредитори при зверненні з відповідним позовом передусім діють в інтересах боржника), що матиме наслідком порушення справедливого балансу інтересів. У цьому зв`язку колегія апеляційного суду вважає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що оскільки ОСОБА_1 придбала спірне майно у попереднього набувача за фраудаторним договором, то її правовий статус як набувача (добросовісного чи недобросовісного) немає значення, оскільки якщо набувачі діють добросовісно, вони можуть бути захищені від витребування майна, але тільки в разі, якщо вони не знали або не повинні були знати про порушення під час укладення договорів. Суд має враховувати принцип пропорційності при вирішенні питання витребування майна, зокрема щодо добросовісності набувачів та можливості мінімізувати шкоду для всіх сторін. Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Отже, зазначена норма встановлює презумпцію правомірності набуття права власності, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття (п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №522/1029/18 на яку посилається скаржник-1). У свою чергу, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №680/214/16 та від 07.04.2020 у справі №916/2791/13). У справі №694/1726/18 Верховний Суд зазначив, що на підставі віндикаційного позову може бути витребуване з чужого незаконного володіння майно, яке є індивідуально визначеним. Позивач у цій справі просив витребувати від відповідачки ОСОБА_1 на користь боржника нерухоме майно, право власності на яке було зареєстровано за боржником до укладення ним фраудаторного правочину, який є недійсним. Разом з тим стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Водночас визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. У ст. 41 Конституції України також закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (ст. 328 ЦК України). Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Вказаному праву кореспондує встановлений ст. 400 ЦК України обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісного набувача набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності. Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 (на яку посилається скаржник-1) виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень ст.ст. 387, 388 ЦК, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.12.2022 у справі №461/12525/15-ц також зазначила, що суди, розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. Задоволення позовних вимог про витребування майна від добросовісного набувача після визнання договору недійсним на підставі ст. 388 ЦК України призводить до зміни ліквідаційної маси боржника, що в свою чергу впливає на права кредитора. З огляду на зазначене, легітимною метою у випадку витребування кредитором нерухомого майна від набувача такого майна на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України можна вважати дотримання інтересів кредиторів щодо збереження об`єктів ліквідаційної маси, а також інтересів боржника щодо задоволення грошових вимог кредиторів. Одним з критеріїв для відмови суду у втручання мирним володінням майном (для відмови суду у задоволенні позову про витребування майна у добросовісного набувача) є суб`єктивний, оскільки враховується поведінка позивача щодо вчинених дій з метою повернення спірного майна. Подібний критерій наявний у висновках ЄСПЛ, який зазначає, що втручання у мирне володіння майном потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки відповідача, але і самого скаржника (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 26.05.2022 у справі №5013/458/11, від 13.07.2021 у справі №1/157-09-5588(916/2070/20). Зокрема, позивач (кредитор), як слідує із матеріалів справи та наданих представником пояснень, частково отримав грошові кошти у погашення боргу. Крім того, кредитор, діючи обачно, як сторона судового спору, не позбавлений був права скористатись наявними у цивільному праві заходами забезпечення (наприклад застави), або наявними у цивільно-процесуальному праві заходами забезпечення позову (до подання позову, чи одночасно із поданням позову) з метою мінімізації ризиків невиконання контрагентом договірних зобов`язань (рішення суду), чим скористався лише після подання позову, коли боржник відчужив майно. В той же час відповідачка ОСОБА_1 не мала можливості самостійно дізнатись про наявність судового спору з приводу невиконання грошових зобов`язань боржника перед кредитором, оскільки не є стороною зобов`язальних правовідносин, чи стороною судового спору, а інформація у Державному реєстрі судових рішень є обмеженою в частині ідентифікації фізичних осіб, як учасників судового спору. Ураховуючи наведене слід дійти висновку, що майно, яке було відчужене за фраудаторними правочинами за відсутності дефекту волі, не може бути витребувано саме у добросовісного набувача згідно з приписами ст. 388 ЦК України. Як зазначено у постанові Верховного Суду від 29.05.2024 у справі №910/5808/20, розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, мотивувати висновки про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з гарантій мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. З огляду на зазначене, для здійснення контролю за користуванням майном з метою захисту суспільного інтересу або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів, суди повинні, зокрема, встановити підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, вартість цього майна з майновим станом особи-відповідача, цільове призначення цього майна та обставини його використання, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. Колегія суддів враховує, що доказів недобросовісності ОСОБА_1 матеріали справи не містять. Цільове призначення витребуваного майна є житло. Більше того, згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманою судом апеляційної інстанції, спірна квартира є єдиним об`єктом нерухомого майна, право власності на який зареєстроване за ОСОБА_1 . Відповідно до витягів з реєстру територіальної громади № 2024/008468592 від 16.07.2024 та № 2023/009941284 від 04.12.2023 вбачається, що ОСОБА_1 зареєструвала своє місце проживання та місце проживання своєї малолітньої доньки ОСОБА_7 за адресою: АДРЕСА_4 , що свідчить про фактичне використання нею спірного майна як житла. Крім того, матеріали справи містять акт обстеження умов проживання від 09 квітня 2025 року, яким підтверджується фактичне проживання ОСОБА_1 та її малолітньої доньки ОСОБА_7 за вказаною адресою. Також зі змісту зазначеного акта вбачається, що ОСОБА_7 відвідує заклад дошкільної освіти, а також заняття з гімнастики та малювання. За результатами проведеної бесіди підтверджено, що ОСОБА_1 та її донька фактично проживають за адресою: АДРЕСА_4 . Таким чином, наявні у справі докази підтверджують як реєстрацію місця проживання, так і фактичне проживання ОСОБА_1 та її малолітньої доньки у спірній квартирі. Отже, якщо набувач придбав майно добросовісно, він має право на його збереження, навіть якщо правочин, на підставі якого це майно було набуте, є недійсним. Особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника. У цій справі жодних обставин, що відповідачка придбала майно не для використання його для призначення (у якості житла), а для сприяння виведення з ліквідаційної маси боржника - не встановлено. Надані відповідачкою докази тривалого використання відповідачкою набутого майна за призначенням стороною позивача не спростовано, доказів наявності іншого житла у відповідачки не встановлено. Відтак, висновки суду першої інстанції з приводу того, що позбавлення відповідачки ОСОБА_1 ґрунтується на діючих нормах права не відповідає дійсності. За таких обставин покладення на ОСОБА_1 негативних наслідків неправомірної поведінки боржника та його дружини не відповідатиме принципам справедливого балансу, правової визначеності та захисту права мирного володіння майном. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання недійсним договору дарування квартири від 23 червня 2021 року, як фраудаторного, однак не погоджується із застосованими судом наслідками недійсності цього правочину. Тому рішення суду першої інстанції в частині припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру та повернення права власності на неї ОСОБА_2 підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог. В іншій частині рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційних скарг правильності висновків суду щодо фраудаторності договору дарування не спростовують. Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. З огляду на те, що апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції в цій частині фактично залишено без змін, підстав для покладення витрат, понесених зазначеними апелянтами, на іншу сторону спору не вбачається. Водночас апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, а отже відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати, понесені нею у зв`язку з поданням апеляційної скарги, підлягають розподілу між сторонами залежно від результату апеляційного перегляду справи. Матеріалами справи підтверджується сплата ОСОБА_1 судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 3 633 грн 60 коп., що підлягає відшкодуванню за рахунок сторони, вимоги якої в цій частині не були задоволені, позивача. Щодо судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, колегія суддів виходить із того, що позов ОСОБА_4 задоволено частково, а тому витрати зі сплати судового збору за подання позову підлягають розподілу між відповідачами пропорційно до обсягу задоволених позовних вимог. З урахуванням того, що спірні правовідносини виникли внаслідок спільних дій відповідачів щодо відчуження спірного майна та правові наслідки оспорюваного правочину поширюються на обох відповідачів, колегія суддів вважає обґрунтованим покладення обов`язку зі сплати судового збору за подання позовної заяви на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках, що становить по 807 грн 33 коп. з кожного на користь позивача. Із матеріалів справи вбачається, що ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 липня 2024 року було вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 . Відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України інститут забезпечення позову є процесуальним засобом запобігання ускладненню або унеможливленню виконання судового рішення. Відповідно до частини дев`ятої статті 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. Оскільки за результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог щодо припинення права власності останнього набувача на спірне майно, підстави, з якими закон пов`язує необхідність подальшого існування заходів забезпечення позову, відпали. За таких обставин арешт, накладений ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 липня 2024 року на квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , підлягає скасуванню. Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст. 259, 263, 268, 367, 374, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 жовтня 2025 року в частині відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом припинення права власності ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ; АДРЕСА_8 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , та шляхом повернення права власності на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 , ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; АДРЕСА_9 ; РНОКПП НОМЕР_3 ) скасувати та відмовити у задоволенні цих вимог. В решті рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 жовтня 2025 року залишити без змін. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 липня 2024 року у справі № 369/10927/24, у виді накладення арешту на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 . Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 807 грн 33 коп. судового збору за подання позовної заяви. Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 807 грн 33 коп. судового збору за подання позовної заяви. Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 633 грн 60 коп. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Реквізити сторін: Позивач: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , АДРЕСА_10 ; РНОКПП НОМЕР_4 ). Відповідач - 1: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; АДРЕСА_9 ; РНОКПП НОМЕР_3 ). Відповідач - 2: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ; АДРЕСА_11 РНОКПП: НОМЕР_5 ). Відповідач - 3: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ; АДРЕСА_8 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ). Головуючий Т.О. Писана Судді С.А. Голуб С.О. Журба