Постанова 4824 № 755/15516/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М. № 22-ц/824/8528/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа №755/15516/25 07 травня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Ратнікової В.М. суддів - Кирилюк Г.М. - Рейнарт І.М. при секретарі - Уляницькій М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 нарішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Гаврилової О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди,- в с т а н о в и в: У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовомдо держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» №337- VIII від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. Згідно зі cт. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №12O7-VI1 від 15 квітня 2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких-законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року №685-VIII Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року. Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, 23 серпня 2014 року почались масовані вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан, з 24 лютого 2022 року по даний час РФ знищує, пошкоджує населені пункти України, майно громадян, вбиває та завдає шкоди здоров`ю громадян України, значна кількість населених пунктів України окуповані РФ, позбавлені свободи та перебувають на межі гуманітарної катастрофи. Вся територія Горлівського району, до складу якого входить і місто Горлівка,знаходиться під окупацією відповідача з 07 квітня 2014 року. Позивач зазначала, що вона народилась в місті Горлівка і проживала за адресою: АДРЕСА_1 , але вже більше 11 років місто є окупованим. У зв`язку з окупацією та збройною агресією РФ вона прийняла рішення переїхати до м. Києва і в 2017 році оформив статус ВПО, проте вся територія м. Києва віднесена до території можливих бойових дій. Реєстрація мешканця на даній території є беззаперечним доказом проживання позивача у епіцентрі військових/бойових дій, під час якого останній стає живим свідком вбивств, тілесних ушкоджень, знищення майна мирного населення, тощо, та чує, бачить військові постріли, бомбардування, вибухи, пожежі, руйнування, тощо. Позивач вказувала, що кожного дня зазнає душевних страждань і принижень, переносить стрес і побоювання за свою безпеку, було порушено її нормальні життєві зв`язки та погіршились відносини з оточуючими людьми. Вона кожного дня вживає додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права, оскільки не може повернутися додому. Результатом збройної агресії для неї стала втрата нормального мирного життя без щоденних побоювань за своє життя та життя рідних, за збереження майна, за безпеку пересування населеним пунктом. До початку війни вона була повноцінним членом суспільства, мала налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя, однак зараз вона позбавлена таких можливостей. Вона стала свідком того, як російська техніка була застосована для обстрілів кварталів міста Горлівка та українських військовослужбовців. Вказане призвело до появи жертв серед цивільного населення. Разом з бойовими діями у місті суттєво погіршилась гуманітарна ситуація, транспортне сполучення фактично припинилося, заробітні плати та соціальні виплати затримувались, зменшилась кількість робочих місць. Все вказане безпосередньо вплинуло на її життя. Їй довелося пристосовуватися до нових життєвих умов, жити у бомбосховищах, відновлювати прийнятний для себе рівень життя. Вона була позбавлена звичного ритму життя, спілкування з близькими та друзями, а також можливості на повернення з бомбосховища додому, налагодженого побуту. Ці обставини відобразились на її матеріальному і моральному стані. Саме внаслідок збройної агресії РФ було порушено низку її прав, передбачених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ІV Женевською Конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, зокрема, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Крім цього, умови, в яких вона проживає зараз, не дають можливості налагодити звичний для неї спосіб життя. Все до чого вона прагнула раніше, тепер є неможливим, оскільки нагальним стало питання з приводу житла та фінансів, що позначилось на моральному та фізичному стані. Втративши можливість мирно проживати на рідній землі, можливість спілкуватись з близькими людьми, вона відчуває розчарування, безсилля та безпорадність, що також завдає моральної шкоди. Вона вимушена витрачати кошти і час для захисту своїх прав та інтересів. Внаслідок збройної агресії РФ порушено її цивільне право, а саме: її позбавлено можливості користуватися належним їй майном та вилучати корисні властивості належного майна для задоволення власних потреб, а також вона втатила можливість розпоряджатися своїм майном, що завдає їй моральної шкоди. Враховуючи множинний та триваючий характер порушень її прав та законних інтересів, а також, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, почуття безпорадності та розчарування, неможливість мирного проживання на рідній землі та користування належним їй житлом, спілкуватися з близькими, позивач вважала достатнім та справедливим розмір компенсації за заподіяну моральну шкоду у сумі 1704 384,50 грн, що на день подання позову за офіційним курсом НБУ є еквівалентом 35 000,00 Євро. З урахуванням викладених обставин, позивач ОСОБА_1 просила суд стягнути з держави Російська Федерація на її користь на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35 000,00 Євро, що становить еквівалент 1704 384,50 грн. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року позов ОСОБА_1 до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 40 000,00 грн.В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з держави Російська Федерація в дохід держави Україна судові витрати по сплаті судового збору 400,00 грн. Не погоджуючись із ухваленим рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить змінити рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог та ухвалити нове судове рішення яким задовольнити позовну заяву та стягнути з держави Російська Федерацяї на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на відшкодування моральної шкоди грошові кошти у розмірі 35 000 євро, що складає еквівалент 1 704 384,50 грн. В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог є безпідставним, необгрунтованим, та таким, що суперечить чинному законодавству, нормам матеріального та процесуального права, висновки суду в цій частині не відповідають обставинам справи. Зазначає, щосудом першої інстанції не враховано, що у спорах про відшкодування шкоди тягар доказування перерозподілений: відсутність вини доводить завдавач шкоди. Виходячи з викладеного, саме Російська Федерація зобов`язана була в даній справі доказувати, що в Україні не має війни і те, що цивільне населення не страждає від війни та не зазнало моральної шкоди. Російська Федерація не довела відсутності своєї вини. Лише суд почав виконувати функції адвоката та виправдовувати Російську Федерацію. При цьому, війна, яку Російська Федерація розпочала та здійснює на території незалежної держави Україна, є загальновідомим фактом, який не потребуєдодатковому доказуванню. Так, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022 із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан. Даний указ винесено у зв`язку з початком війни, яку Російська Федерація розпочала та здійснює на території незалежної держави Україна відносно громадян України. Викладені факти є порушенням судом ст. 89 ЦПК України, згідно якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), які містяться у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив. В судове засідання апеляційного суду позивач ОСОБА_1 та представник відповідача держави Російська Федерація в осбі Міністерства юстиції Російської Федерації не з?явились, про день та час слухання справи судом повідомлялись у встановленому законом порядку, а тому суд вважає можливим розгляд справи у відсутності учасників. Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , є громадянкою України, її місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 . 16 листопада 2006 року Відділом обліку, розподілу і приватизації житлового фонду Горлівської міської ради видано Свідоцтво про право власності №3856, яким посвідчено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить 1/3 частка квартири за адресою: АДРЕСА_1 . 19 липня 2017 року ОСОБА_1 видано довідку №3004-22833 про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи, в якій зазначено фактичне місце проживання позивача: АДРЕСА_2 . Задовольняючи часково позовні вимоги ОСОБА_1 до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, стягуючи на відшкодування моральної шкоди на користь позивачки 40 000,00 грн., суд першої інстанції вказав на те, що вимоги про відшкодування моральної шкоди в розмірі 35 000 Євро, що складає еквівалент 1 704 384,50 грн, є не доведеними та не обґрунтованими. Суд першої інстанції врахував, що позивач є співвласником квартири за адресою її зареєстрованого місця проживання, проте відомості про знищення або пошкодження цього нерухомого майна у матеріалах справи відсутні та позивачем у позовній заяві наведені не були. Позивачкою не наведено будь-яких фактів наявності перешкод у її спілкуванні з близькими та друзями. Поряд із цим, в матеріалах справи відсутні докази погіршення умов проживання та побуту позивача. Відомостей про своє працевлаштування, скорочення робочих місць за місцем її роботи, затримки виплати їй заробітної плати чи соціальних виплат позивачкою суду не надано. Відсутні й докази розриву сімейних чи соціальних зав`язків позивачки. Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року, відповідає. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що російська федерація, яка здійснює збройну агресію проти України, зухвало відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну діяльність в Україні. Із 2014 року Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку росії, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання рф державою-агресором (далі - Звернення)). Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії російської федерації (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала росію державою-агресором (абзац шостий Звернення). У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії росії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення так званих «донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви). 27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви). Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). Росія своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі, право на життя в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії рф стало мирне населення, зокрема, жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви). 24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на Українську суверенну територію. У цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини. 02 березня 2022 року збройну агресію рф проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від рф негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей. 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами рф та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX). 27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія рф проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН. Звернення позивачки до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто, заперечувало б саму сутність такого права. Подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року справі № 463/14366/21 (провадження № 61-3713св22). У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом своїх прав, порушених російською федерацією із 2022 року. Вказувала, що внаслідок збройної агресії вона була вимушена залишити місце свого постійного проживання за адресою: АДРЕСА_3 , вимушено була переселена за межі України з 28 лютого 2022 року по 10 жовтня 2022 року, а з 10 жовтня 2022 року та по цей час є вимушено є внутрішньо переміщеною особою. Відповідно до ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Згідно із ч. 2 цієї статті адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті. Відповідно до статті 2 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні. Згідно із ч.2 ст.2 ЦК України учасниками цивільних відносин є зокрема і іноземні держави та інші суб`єкти публічного права. Так, ч.ч. 5, 9 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» визначено, що Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію, як на державу, що здійснює окупацію. Відповідно до висновків Верховного Суду, наведених у постанові від 14.03.2018 у справі № 363/2981/16-ц, відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладено на російську федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. При цьому дії російської федерації на території Автономної Республіки Крим щодо тимчасової окупації грубо порушують принципи та норми міжнародного права, вчинені нею як державою-агресором та окупантом, що виключає застосування до неї судового імунітету та допускає можливість пред`явлення позову про відшкодування завданої особі внаслідок цього немайнової шкоди. Згідно з ч.4 ст.2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України натимчасово окупованихтериторіях уДонецькій таЛуганській областях» відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, покладається на російську федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. Згідно із ст. 28 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені. 14.11.2022 Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію, відповідно до якої Асамблея визнала, що Російська Федерація має бути притягнута до відповідальності за будь-які порушення міжнародного права, міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини в Україні або проти неї. Крім того, Асамблея визнала необхідність створення міжнародного механізму відшкодування шкоди, збитків або шкоди, спричинених міжнародно-протиправними діями російської федерації. Рекомендовано створення Міжнародного реєстру збитків. Згідно з п.9 «Порядком визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року №326 (в редакції постанови Кабінету міністрів України від 22 липня 2022 року №951, з наступними змінами і доповненнями) визначено що цей Порядок встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року. В силу положень п.9 Порядку з метою подання до Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, створеного Резолюцією Комітету Міністрів Ради Європи про створення Розширеної часткової угоди стосовно реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, CM/Res(2023)3 від 12 травня 2023 р. (далі - Реєстр збитків), заяв про відшкодування збитків, втрат чи шкоди, завданих починаючи з 24 лютого 2022 р. або пізніше на території України в межах її міжнародно-визнаних кордонів, включаючи її територіальні води, міжнародно-протиправними діями Російської Федерації в Україні або проти України (далі - заява), шкода та збитки класифікуються за категоріями, визначеними упунктах 10-12 цього Порядку. Так, відповідно до п.п.1 п.10 Порядку суб`єктом подання заяви-фізична особа (категоріяA) є, зокрема: шкода, спричинена примусовим переселенням з місця проживання, перебування у результаті або з метою уникнення негативних наслідків, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, що включає (підкатегорія A1): - вимушене переселення за межі України, - вимушений виїзд за межі України з територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, або тимчасово окупованих територій, або внаслідок пошкодження чи знищення житла через бойові дії та наявність статусу тимчасового захисту або його еквівалент в іноземних державах (крім Російської Федерації та Республіки Білорусь) (A1.1); - вимушене внутрішнє переміщення, - вимушене переселення в межах України з територій, на яких ведуться (велися) бойові дії, або тимчасово окупованих територій, або внаслідок пошкодження чи знищення житла через бойові дії та перебування на обліку внутрішньо переміщених осіб (A1.2). Тобто, законодавець визначає окремий вид немайнової шкоди, пов`язаний з вимушеним переселенням за межі України та із вимушеним внутрішнім переміщенням в межах України, з територій, на яких ведуться (велися) бойові дій та тимчасово окупованих територій. Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що внаслідок збройної агресії російської федерації позивач була позбавлена можливості користуватися власним житлом та майном. Позивач втратила зв`язок із своєю власністю та можливість її контролювати, налагоджений побут, сталі соціальні зв`язки, була вимушено переселена, а також змушена розпочинати життя та налагоджувати свій побут, соціальні зв`язки в новому місці, шукати роботу. Вказане спричинило їй моральну (немайнову) шкоду. Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. До зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія (стаття 48 Закону України «Про міжнародне приватне право»). Вимога ефективності судового захисту перегукується з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (п. 64, заява N 40450/04, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Згідно з частинами першою, другою статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). Крім того, у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику по справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22). Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суд першої інстанції, який заслуховує сторін та встановлюють фактичні обставини справи, має широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди. У справі «Недайборщ проти РФ» від 01.07.2010 (Скарга № 42255/04) Європейський суд з прав людини у п. 37 зазначив, що заявник не зобов`язаний надавати будь-які докази наявності понесеної ним моральної шкоди. (див., серед численних інших джерел, Рішення Європейського суду від 15.10.2009 у справі «Антипенков проти Російської Федерації» (Antipenkov v. Russia) п. 82, скарга № 33470/03; Рішення Європейського суду від 14.02.2008 у справі «Пшеничний проти Російської Федерації» (Pshenichnyy v. Russia), п. 35, скарга № 30422/03; Рішення Європейського Суду у справі «Гарабаєв проти Російської Федерації» (Garabayev v. Russia), п. 113, скарга № 38411/02, ЕСПЧ 2007-VII (витяг); а також Рішення Європейського Суду від 01.06.2006 у справі «Грідін проти Російської Федерації» (Gridin v. Russia), п. 20, скарга № 4171/04). В п.78 Рішення Європейського Суду з прав людини «Мельниченко проти України» від 19.10.2004 Суд зазначив, що моральна шкода має визначатися за автономними критеріями, що випливають з Конвенції, а не на підставі принципів, визначених у національному законодавстві чи практиці відповідної держави. В свою чергу у п.50 Рішення Європейського Суду з прав людини справа «Полтораченко проти України» (заява № 77317/01) 18.01.2005 Суд вважає, що заявник може розглядатись як такий, що зазнав певного розчарування та страждання в результаті встановленого у цій справі порушення. Тому Суд, на засадах справедливості, присуджує йому 5000 євро компенсації моральної шкоди. Водночас у справі «Ромашов проти України» від 27.07.2004 (Заява № 67534/01) Європейським судом у п. 52 зазначено, що Суд враховує той факт, що в результаті виявлених порушень заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути виправленою шляхом лише констатації Судом факту порушення. Проте розмір заявленої суми надмірний. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 5 від 25.05.2001 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснив, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. У п. 9 постанови Пленум Верховного Суду України також рекомендував судам при визначенні розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди враховувати характер та обсяг страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характер немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення), інші обставини, як стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо. Позивачка просила стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 35 000 євро, що складає еквівалент 1 704 384,50 грн, яка виразилась в душевних стражданнях. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що заявлений позивачкою розмір відшкодування моральної шкоди - 35 000 євро, що складає еквівалент 1 704 384,50 грн, є завищеним та не підтверджений необхідними доказами. Відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри». Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права. Повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини даної справи, надавши належну правову оцінку кожному окремому доказу та їх сукупності, які містяться в матеріалах справи та, звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи даний спір, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно врахувавши встановлені у цій справі обставини, зокрема, характер вимушених змін у житті позивачки, глибину фізичних і душевних страждань та порушення нормальних життєвих зв`язків внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, які вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя, виходячи із засад співмірності, розумності та справедливості, прийшов до обгрунтованого висновку, що необхідною й достатньою сатисфакцією для позивача є визначення розміру відшкодування моральної шкоди, яка підлягає компенсації за рахунок російської федерації, у сумі 40 000 грн. Колегія суддів при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди за рахунок російської федерації внаслідок збройної агресії проти України враховує висновки Верховного Суду, які викладено у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 638/3891/22 (провадження № 61-8795св23), у постанові від 31 липня 2024 року у справі № 686/14579/23 (провадження № 61-8229св24). Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не враховано, що у спорах про відшкодування шкоди тягар доказування перерозподілений: відсутність вини доводить завдавач шкоди, а тому саме російська федерація зобов`язана була в даній справі доказувати, що в Україні немає війни і те, що цивільне населення не страждає від війни та не зазнало моральної шкоди, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, з огляду на наступне. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Наприклад, в Італії в судовій практиці застосовуються різноманітні критерії для компенсації немайнової шкоди втілені у відповідних таблицях (наприклад, таблиці суду м. Риму (https://www.tribunale.roma.it/allegatinews/A_24405.pdf)). Найбільш «авторитетним» вважаються Міланські таблиці (https://tribunale-milano.giustizia.it/cmsresources/cms/documents/Tabelle_milanesi_Danno_non_patrimoniale_ed._2021_2.pdf), які передбачають єдину систему розрахунку компенсації немайнової шкоди, що включає в себе як біологічну, так і іншу немайнову шкоду, зокрема, моральну. В українській судовій практиці не застосовуються певні таблиці для визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди. Тому, при визначенні грошової компенсації моральної шкоди слід враховувати, що: дійсно внаслідок військової агресії рф проти України особа може зазнавати (зазнала) моральної шкоди; законодавець в статті 23 ЦК передбачив відкритий перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру грошової компенсації (характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування; інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості); розмір грошової компенсації моральної шкоди, завданої особі внаслідок військової агресії рф проти України може відрізнятися, залежно від того, на які обставини завдання моральної шкоди посилається позивач та які обставини враховані судом при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди. Касаційний цивільний суд у постанові від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22 вказав на принцип заборони повороту до гіршого (non reformatio in peius) відомий ще з часів римського права та існував у зв`язку із іншим правилом - tantum devolutum quantum appellatum (скільки скарги, стільки і рішення). Правило заборони повороту означає недопустимість погіршення становища сторони, яка оскаржує судове рішення. Тобто, особа, яка оскаржує судове рішення, не може потрапити в гірше становище, порівняно із тим, що така особа досягнула в попередній інстанції в результаті своєї ж скарги (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року у справі № 179/363/21 (провадження № 61-4060св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року в справі № 757/42885/19-ц (провадження № 61-9060св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23), пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року в справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24)). Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи, в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення компенсації моральної шкоди, колегія суддів вважає, що відсутні підстави стверджувати, що позивач навів обставини, які б давали підстави для висновку про задоволення тієї частини позову про стягнення моральної шкоди, в задоволенні якої суд першої інстанції відмовив. Доводи позивача про те, що умови, в яких вона проживає зараз, не дають їй можливості налагодити звичний для неї спосіб життя, все до чого вона прагнула раніше, тепер є неможливим, оскільки нагальним стало питання з приводу житла та фінансів, що позначилось на її моральному та фізичному стані, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне. Безумовно, моральну шкода не можна виміряти повністю зрозумівши емоційний стан особи, яка просить про таку сатисфакцію. Поряд з цим, враховуючи всі доводи, які навела позивачка у своїй позовній заяві та, беручи до уваги особливе світосприйняття кожної людини у випадку порушення її прав, колегія суддів вважає, що наведених позивачем доводів за обставин цієї справи недостатньо для стягнення на її користь моральної шкоди в розмірі 35 000 євро, що складає еквівалент 1 704 384,50 грн. В світлі викладеного, суд апеляційної інстанції також бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, висловлена у рішенні у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства» (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, у пунктах 95, 96 якого вказано, що заявниці вимагали «значної», але конкретно не визначеної компенсації за моральну шкоду, завдану їм у формі приниження, страждання та тривоги..... моральна шкода не завжди може бути предметом чіткого доведення. Проте розумно припустити, що особи… можуть зазнати страждань і тривоги. Але все ж таки,... Суд вважає, що за обставин цієї справи визнання ним порушення є достатньою справедливою сатисфакцією. Помилковими є доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, фактам та обставинам справи, оскільки оскаржуване рішення про наявність підстав для відшкодування моральної шкоди позивачу прийнято на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторона посилалася як на підставу своїх вимог, на підставі наданих позивачкою та досліджених судом доказах. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Таким чином, доводи, викладені позивачкою ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року в оскаржуваній частині ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 . Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишено без задоволення, а судове рішення в оскаржуваній частині залишено без змін, то розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Головуючий: Судді: