Постанова КЦС ВС № 463/1188/18

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 червня 2026 року м. Київ Справа № 463/1188/18 Провадження № 61-8556св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Ситнік О. М., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Сердюка В. В. розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року в складі колегії суддів Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання права приватної власності на частину будинку, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів та ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних заяв У березні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що вона та ОСОБА_1 перебували в шлюбі з 07 вересня 2002 року до 12 березня 2015 року. За час їх спільного проживання вони побудували житловий будинок із закінченим оздоблюваним ремонтом. Спірний будинок споруджено за час їх спільного проживання, складається з двох поверхів та має загальну площу приблизно 200 кв. м, з яких житлова - 150 кв. м. Будівництво спірного будинку завершено, однак у відділі технічної та юридичної інвентаризації інвентаризаційна справа на будинок не обліковується, технічний паспорт на житловий будинок не виготовлявся. Будинок фактично експлуатується за призначенням з 2006 року, наразі в ньому відповідач проживає разом із другою дружиною - ОСОБА_4 , їх дочкою ОСОБА_5 , сином сторін - ОСОБА_6 . Вважає, що відповідач відмовляється оформляти прийняття будинку в експлуатацію та реєструвати право власності на нього, щоб уникнути поділу спільного сумісного майна подружжя, чим тривалий час порушує її право на такий поділ. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила: визнати житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020, цільове призначення земельної ділянки - будівництво і обслуговування житлового будинку, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя; визнати за нею як співзабудовником право особистої приватної власності на 1/2 ідеальну частку збудованого нею в шлюбі з ОСОБА_1 , але не прийнятого в експлуатацію двоповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 200 кв. м та житловою площею 150 кв. м; визнати за нею та ОСОБА_7 у порядку розподілу спільного сумісного майна подружжя право приватної власності по 1/2 ідеальній частці за кожним на земельну ділянку площею 0,0570 га за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020, цільове призначення земельної ділянки - будівництво і обслуговування житлового будинку; витребувати з Львівського державного нотаріального архіву договір купівлі-продажу земельної ділянки з усіма додатками, укладений між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гриником І. Ю. за реєстровим номером 6860 від 14 жовтня 2003 року. У лютому 2019 року ОСОБА_1 подав зустрічний позов, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 87 581,00 грн, які були тимчасово позичені їй на ремонт квартири її батьків; стягнути з ОСОБА_2 100 700,00 грн, які є фінансовою допомогою, наданою ОСОБА_4 у 2015 році, що здійснювалася ним після розірвання шлюбу; передати йому у власність автомобіль «Zhong Xing Admiral», 2006 року випуску, номер шасі НОМЕР_1 , вартістю 94 045,55 грн. Зазначив, що за весь час шлюбу протягом 13 років ОСОБА_2 ніде не працювала, фінансово не докладалася до витрат сім`ї і не виконувала свої сімейні обов`язки.Щодо претензії щодо повернення грошей, наданих ним на ремонт квартири, яка належить відповідачці за зустрічним позовом та її батькам, вказав, що проживав у цій квартирі на постійній основі з 2007 до 2009 року, за цей час та пізніше ним були здійснені фінансові витрати з грошей, позичених у його родичів (брата та батька), які були спрямовані на ремонт цієї квартири, оскільки він не міг жити в квартирі, яка перебувала у занедбаному стані. Після розірвання шлюбу в березні 2015 року між сторонами була укладена домовленість щодо здійснення ним поворотної фінансової допомоги відповідачці за зустрічним позовом у розмірі 10 000,00 грн щомісяця для фінансування її витрат на спільну дитину ОСОБА_6 . Загалом у 2015 році ним у межах цієї домовленості було здійснено декілька виплат на суму 100 700,00 грн. Однак після того як виявилося, що вона витратила ці гроші не на дитину, а на ремонт квартири, де вона проживає з 2015 року зі своїм співмешканцем ОСОБА_9 , а він отримав підтвердження з боку його сусідів щодо його підозри в подружній зраді, він припинив ці виплати та вважає, що гроші мають бути йому повернуті. Автомобіль «Zhong Xing Admiral», 2006 року випуску, був придбаний у 2010 році на аукціоні банківського конфіскату у м. Одесі за гроші, позичені в його батька ОСОБА_10 , тому вважав, що автомобіль має бути переданий йому у приватну власність. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій 17 березня 2023 року рішенням Личаківського районного суду м. Львова позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя (об`єктами спільної сумісної власності подружжя) ОСОБА_2 та ОСОБА_1 об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці (кадастровий номер 4610160300:04:004:0020), цільове призначення земельної ділянки будівництво і обслуговування житлового будинку, та земельну ділянку площею 0,0570 га за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер - 4610160300:04:004:0020, цільове призначення земельної ділянки - будівництво і обслуговування житлового будинку. Проведено поділ спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 : - визнано за ОСОБА_2 як співзабудовником право особистої приватної власності на 1/2 ідеальну частку збудованого нею в шлюбі з ОСОБА_1 , але не прийнятого в експлуатацію незавершеного будівництвом двохповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 200 кв. м та житловою площею 150 кв. м, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020; - визнано за ОСОБА_1 як співзабудовником право особистої приватної власності на 1/2 ідеальну частку збудованого ним в шлюбі з ОСОБА_4 , але не прийнятого в експлуатацію незавершеного будівництвом двохповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 200 кв. м та житловою площею 150 кв. м, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020; - визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки площею 0,0570 га за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020, цільове призначення земельної ділянки - будівництво і обслуговування житлового будинку; - визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/2 ідеальну частку земельної ділянки площею 0,0570 га за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020, цільове призначення земельної ділянки - будівництво і обслуговування житлового будинку. У задоволенні інших вимог відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду мотивовано тим, що під час перебування сторін у шлюбі в період з 2005 року на належній подружжю земельній ділянці площею 0,0570 га споруджено житловий будинок, який є придатним для проживання та фактично експлуатується ОСОБА_1 , однак будинок не введено в експлуатацію. Із урахуванням положень частини третьої статті 61 Сімейного кодексу (далі - СК) України та того, що договори позики укладались відповідачем з метою будівництва житлового будинку для проживання їх сім`ї, отримані за цими договорами грошові кошти були об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. А заробітна плата та інші доходи, що отримувались ОСОБА_1 , які в подальшому також витрачались та будівництво зазначеного будинку, також є об`єктом права спільної сумісної власності. Доказів наявності в сторін інших коштів, належних їм на праві приватної власності, що були б надалі вкладені в зазначене будівництво, окрім спільних коштів подружжя, матеріали справи не містять. Відтак будівництво спірного житлового будинку здійснювалось за спільні кошти подружжя. Щодо участі ОСОБА_2 у будівництві будинку, то хоч відповідач за первісним позовом і заперечує цю обставину, однак із показів допитаних в судовому засіданні свідків вбачається, що ОСОБА_2 дійсно брала участь своєю працею у будівництві будинку, як безпосередньо в самих будівельних роботах, так і здійснюючи закупівлю необхідних будівельних матеріалів та доставку таких. Позивачка також виконувала хатню роботу, займалась вихованням і доглядом дитини, з 2006 до 2008 року перебувала в декретній відпустці по догляду за дитиною. Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , суд керувався тим, що жодних документів на підтвердження надання ним позивачці в позику грошових коштів, а також здійснення ним будь-яких будівельних робіт чи купівлі побутової техніки та іншого майна, на які він посилається в зустрічному позові на обґрунтування розміру витрачених коштів, до матеріалів справи ним не долучено. Спірний автомобіль придбано сторонами в період шлюбу з метою використання в інтересах сім`ї, а тому договори позики коштів для його придбання укладалися відповідачем в інтересах сім`ї, отримані за такими договорами грошові кошти є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, і придбаний за ці кошти автомобіль є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Доказів про придбання спірної земельної ділянки за особисті кошти ОСОБА_1 також не надано. 23 квітня 2024 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 17 березня 2023 року в частині задоволених позовних вимог скасовано та в цій частині ухвалено нову постанову, якою позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя (об`єктами спільної сумісної власності подружжя) ОСОБА_2 та ОСОБА_1 об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020, цільове призначення земельної ділянки - будівництво і обслуговування житлового будинку, та земельну ділянку площею 0,0570 га за адресою: АДРЕСА_1 з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020, цільове призначення земельної ділянки - будівництво і обслуговування житлового будинку. Визнано ОСОБА_2 співзабудовником збудованого нею у шлюбі з ОСОБА_1 , але не прийнятого в експлуатацію незавершеного будівництвом двохповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 200 кв. м та житловою площею 150 кв. м, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020. Визнано ОСОБА_1 співзабудовником збудованого ним в шлюбі з ОСОБА_4 , але не прийнятого в експлуатацію незавершеного будівництвом двохповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 200 кв. м та житловою площею 150 кв. м, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 4610160300:04:004:0020. В іншій частині рішення суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого в постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19, визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, збудованого за час шлюбу за спільні кошти подружжя, однак не введеного в експлуатацію, не вбачається можливим. З посиланням на вказану постанову апеляційний суд вирішив визнати ОСОБА_2 співзабудовником збудованого нею у шлюбі з ОСОБА_1 , але не прийнятого в експлуатацію незавершеного будівництвом двохповерхового житлового будинку. Короткий зміст вимог касаційної скарги 12 червня 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до ВерховногоСуду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року, в якій просить її скасувати, направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження судових рішень особа, яка подала касаційну скаргу, вказує, що постанова апеляційного суду суперечить постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19, яка вказує на неможливість визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва. Також апеляційний суд не врахував висновки, висловлені в постановах: - Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 522/19610/15-ц, від 25 листопада 2019 року в справі № 172/352/15-ц, від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18, про те, що в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане; - від 24 жовтня 2018 року в справі № 214/1520/15-ц, про те, що сам собою факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя; - від 13 березня 2019 року в справі № 490/6024/16-ц, що під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї; - від 26 вересня 2018 року в справі № 713/285/2012, про те, що для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин. Крім того, суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані в справі докази. Доводи інших учасників справи У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 (нинішня дружина ОСОБА_1 ) зазначила, що вона повністю погоджується з доводами касаційної скарги її чоловіка. Рух справи в суді касаційної інстанції 22 серпня 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі № 463/1188/18, а 16 січня 2025 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи. 29 січня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою зупинив касаційне провадження в справі № 463/1188/18, до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 607/10858/22. 08 квітня 2026 року постановою Великої Палати Верховного Суду розглянуто справу № 607/10858/22. 03 червня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою поновив касаційне провадження в справі № 463/1188/18. Фактичні обставини справи, встановлені судами Із 07 вересня 2002 року до 12 березня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 перебували в шлюбі (т. 1, а. с. 15). ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 18). 14 жовтня 2003 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки ОСОБА_1 купив у ОСОБА_8 за 14 600,00 грн земельну ділянку площею 0,0570 га, розташовану на АДРЕСА_1 , цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку (т. 1, а. с. 27, 28). Згідно з інформацією Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській обл. від 06 квітня 2018 року №1013-6/1483-18 (т. 1, а. с. 171): - земельна ділянка площею 0,0570 га на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на земельну ділянку серії ЛВ № 040668 від 21 листопада 2005 року, що виданий на підставі договору купівлі-продажу від 14жовтня 2003 року; - 17 серпня 2004 року рішенням Виконавчого комітету Винниківської міської ради Львівської області № 286 ОСОБА_1 надано дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_1 ; - проєкт розроблено Приватним підприємством (далі - ПП) «Ареал Плюс», який погоджений СДПЧ № 4 Личаківського району м. Львова (експертний висновок від 02 серпня 2004 року №4/780) та Санітарно-епідеміологічною службою Личаківського району м. Львова (висновок від 04 серпня 2004 року № 1717/014), а також погоджено архітектором м. Винники 21 липня 2004 року; - 29 березня 2005 року інспекцією держархбудконтролю Винниківської міської ради Львівської області видано дозвіл на виконання будівельних робіт № 5/03-05; - станом на час перевірки зведено стіни, влаштовано дах, здійснено заповнення дверних та віконних прорізів, опоряджувальні роботи на першому поверсі та частково на мансардному; відхилень від затвердженої проєктної документації не виявлено; - індивідуальний житловий будинок на АДРЕСА_1 експлуатується, в ньому проживає ОСОБА_1 із сім`єю без прийняття його в експлуатацію, що є порушенням частини восьмої статті 49 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» та пункту 12 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461. - за результатами перевірки ОСОБА_1 видано припис від 27 березня 2018 року № 167/18 про усунення порушень вимог законодавства в сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з вимогою в одномісячний строк усунути виявлені порушення. Як вбачається з наявних у матеріалах фотографій та не заперечується сторонами, на них зображено спірний житловий будинок (т. 1, а. с. 51-55, т. 2, а. с. 206, 207, 210, т. 3, а. с. 14, 15). Згідно з інформацією Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 03 січня 2018 року № 5860 у відділі технічної та юридичної інформації Бюро технічної інвентаризації інвентаризаційна справа на будинок на АДРЕСА_1 не обліковується, технічний паспорт на житловий будинок за вказаною адресою підприємством не виготовлявся (т. 1, а. с. 40). 07 грудня 2010 року між Приватним акціонерним товариством (далі - ПрАТ) «Львівобленерго» та ОСОБА_1 укладено договір про користування електричною енергією, згідно з умовами якого електрична енергія постачається за адресою: АДРЕСА_1 ПрАТ «Львівобленерго» не видавало технічних умов стандартного приєднання до електричних мереж електроустановок та не укладало з ОСОБА_1 договору про приєднання до електричних мереж за вказаною адресою (т. 1, а. с. 41). 01 грудня 2008 року між Малим комунальним підприємством (далі - МКП) «Винниківське» та ОСОБА_1 укладено договір про надання послуг з водопостачання та водовідведення будинку за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 42). Відповідно до акта обстеження умов проживання від 20 травня 2016 року, затвердженого головою Личаківської районної адміністрації, за адресою: АДРЕСА_1 знаходиться двохповерховий будинок, що складається з чотирьох кімнат, кухні, двох санвузлів, коридора; за вказаною адресою проживають, зокрема ОСОБА_1 та син сторін ОСОБА_6 , умови проживання відмінні, кімнати належно умебльовані та технічно оснащені (т. 1, а. с. 23). Із довідки від 16 червня 2016 року № 0689, виданої МКП «Винниківське», та акта обстеження факту проживання жителів м. Винники депутатами Винниківської міської ради Львівської області від 13 червня 2016 року вбачається, що ОСОБА_1 фактично проживає без реєстрації в будинку за адресою: на АДРЕСА_1 протягом останніх десяти років, тобто з 2006 року (т. 1, а. с. 20, 21). З наданої ОСОБА_1 копії коригування проєкту індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_1 , розробленого ПП «Ареал Плюс» у 2019 році, вбачається що скоригований проект - це проєкт одноквартирного одноповерхового індивідуального житлового будинку на одну сім`ю з мансардним поверхом. Загальна площа приміщень будівлі - 163,7 кв. м, житлова площа - 80,8 кв. м. Будинок розташований на земельній ділянці площею 570 кв. м на АДРЕСА_1 (т. 2, а. с. 153-168). 17 липня 2019 року постановою Львівського апеляційного суду в справі № 466/2360/16-ц, залишеною без змін постановою Верховного Суді від 24 березня 2020 року, визначено місце проживання неповнолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком ОСОБА_1 . У справі № 466/2360/16-ц встановлено, що малолітній ОСОБА_6 , 2006 року народження, проживає в житловому будинку на АДРЕСА_1 , у якому проживав разом з батьком та матір`ю з народження. Мати дитини після розлучення залишила будинок і стала проживати неподалік в орендованій квартирі. Малолітній ОСОБА_6 залишився проживати у вказаному будинку разом з батьком, де створені належні умови для проживання та розвитку дитини з врахуванням його захворювання.

Позиція Верховного Суду Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України. Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України). Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та підтримана Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 22 вересня 2020 року в справі № 214/6174/15-ц. ОСОБА_1 , спростовуючи презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, вказував, що ОСОБА_2 з 2002 до 2005 року навчалась в університеті, з 2006 до 2008 року перебувала у відпустці по догляду за дитиною та з 2012 до 2015 року здобувала освіту заочно. Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно вказав, що з урахуванням положень статті 60 СК України у ОСОБА_2 були поважні причини не мати самостійного заробітку (доходу). Така обставина, зокрема, мінімальний розмір доходу ОСОБА_2 з січня 2002 року до лютого 2004 року, в січні 2005 року, а також лютому 2006 року, та відсутність доходів з березня до квітня 2004 року, з лютого 2005 року до січня 2006 року та з березня 2006 року до лютого 2015 року підтверджується наданою Личаківською Державної податкової інспекції Личаківського управління Головного управління Державної податкової служби у Львівській області на вимогу суду інформацією (т. 3, а. с. 93, 94). ОСОБА_1 відповідно до трудової книжки та довідки з Пенсійного фонду України про нараховані внески з 01 квітня 2002 року до 22 квітня 2008 року працював у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Уліс Сістемс» на посаді сервісного інженера та отримував заробітну плату (т. 2, а. с. 7, 8). Сума доходу від здійснення ним підприємницької діяльності за період з 01 січня до 31 грудня 2012 року - 65 045,73 грн, за період з 01 січня до 31 грудня 2013 року - 202 855,44 грн, за період з 01 січня до 31 грудня 2014 року - 396 482,36 грн, за період з 01 січня до 31 грудня 2015 року - 730 111,08 грн. (т. 3, а. с. 8). Частиною другою статті 61 СК України визначено, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності, а відтак заробітна плата та інший дохід, що отримувався ОСОБА_1 протягом перебування ним у шлюбі з ОСОБА_2 , належали їм обом на праві спільної сумісної власності, а відтак придбане за рахунок такого доходу майно не може вважатись таким, що придбане за кошти одного з подружжя. Щодо посилань ОСОБА_1 на те, що придбання земельної ділянки та будівництво на ній житлового будинку здійснено виключно за грошові кошти, позичені ним у його родичів, колегія суддів ставиться критично, оскільки зі змісту рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 17 березня 2026 року в справі № 466/3822/18 (на існування якої посилався ОСОБА_1 ) встановлено, що зі змісту договору позики його стороною є ОСОБА_1 . Вирішуючи питання мирової угоди в 2018 році ОСОБА_1 визнав отримання грошових коштів у борг та обов`язок їх повернути. На той час будь-яких відомостей та доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 була обізнана про укладення її колишнім чоловіком договору позики, не заперечувала проти такої позики, а також, що ці кошти ОСОБА_1 використав в інтересах сім`ї, зокрема для придбання земельної ділянки та будівництва житлового будинку, матеріали справи не містять. За результатами розгляду вказаної справи № 466/3822/18 рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 17 березня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_11 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення солідарно коштів відмовлено. Доводи ОСОБА_1 про те, що автомобіль марки «Zhong Xing Admiral» має бути переданий йому в особисту власність, суди правильно відхилили з тих підстав, що спірний автомобіль придбано сторонами в період шлюбу з метою використання в інтересах сім`ї, що ОСОБА_1 не спростовано. Оцінюючи доводи ОСОБА_1 про те, що ним з 2008 по 2012 року було здійснено ремонт двохкімнатної квартири АДРЕСА_2 , що з 1996 року належить ОСОБА_2 та її батькам на праві спільної сумісної власності, суди врахували, що сам ОСОБА_1 постійно проживав у цій квартирі з 2007 року до 2009 року. Він стверджував, що кошти, витрачені на ремонт, він позичив ОСОБА_2 . Водночас він також зазначав, що ремонт було здійснено та проведено ним особисто, оскільки він не міг проживати в квартирі, яка перебувала в занедбаному стані. Жодних письмових доказів на підтвердження надання ним ОСОБА_2 у позику вказаних грошових коштів, а також здійснення ним будь-яких будівельних робіт чи купівлі побутової техніки, іншого майна у вказану квартиру, на які він посилається в зустрічному позові на обґрунтування розміру витрачених коштів, до матеріалів справи ним не долучено. Верховний Суд погоджується з судами попередніх інстанцій про те, що, проживаючи у зазначеній квартирі як повнолітній член сім`ї власника квартири, ОСОБА_1 був зобов`язаний брати участь у витратах з утримання житла, прибудинкової території та проведення ремонту. Щодо вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь поворотної фінансової допомоги, наданої ОСОБА_4 у 2015 році після розірвання шлюбу, то на підтвердження цієї обставини ним надано ряд платіжних доручень щодо перерахунку грошових коштів на банківські рахунки ОСОБА_2 , зокрема від 10 грудня 2015 року в розмірі 10 000,00 грн, від 11 листопада 2015 року в розмірі 10 000,00 грн, від 05 жовтня 2015 року в розмірі 400,00 грн, від 09 жовтня 2015 року в розмірі 10 000,00 грн, від 01 жовтня 2015 року в розмірі 300,00 грн, від 09 вересня 2015 року в розмірі 10 000,00 грн, від 10 серпня 2015 року в розмірі 10 00000 грн, від 07 липня 2015 року в розмірі 10 000,00 грн, від 09 червня 2015 року в розмірі 10 000,00 грн, від 08 травня 2015 року в розмірі 10 000 грн, від 06 квітня 2015 року в розмірі 10 000 грн та від 18 березня 2015 року в розмірі 10 000,00 грн (т. 2, а. с. 42-53). Водночас ці платіжні доручення містять загальне призначення - переказ на банківську картку, жодних доказів наявності між ним та ОСОБА_2 договірних зобов`язань щодо надання їй поворотної фінансової допомоги ОСОБА_1 до матеріалів справи не долучено. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 зазначено, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. У постанові від 17 квітня 2024 року в справі № 127/12240/22 Верховний Суд указав, що підлягають поверненню грошові кошти, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Отже, відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів. Щодо позовних вимог ОСОБА_2 . У своєму позові про поділ майна подружжя ОСОБА_2 вказала, що під час перебування в шлюбі сторони побудували житловий будинок, який не ввели в експлуатацію, водночас з 2006 року будинок використовується за своїм функціональним призначенням відповідачем, який відмовляється оформляти прийняття будинку в експлуатацію та реєструвати право власності на нього. Як вже зазначалося, відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 не спростував у справі презумпцію спільності набуття подружжям майна під час перебування сторін в шлюбі. У справі № 607/10858/22, до моменту розгляду якої було зупинено провадження в справі, що переглядається, Велика Палата Верховного Суду досліджувала правове питання щодо можливості поділу об`єкта незавершеного будівництва, який фактично використовується для проживання без його введення в експлуатацію та здійснення державної реєстрації права власності на нього. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 (від відступу від якої передавалася до Великої Палати Верховного Суду справа № 607/10858/22) було сформульовано правову позицію, в якій було зазначено, що за змістом статей 328 та 329 ЦК України до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію. Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання. У постанові від 08 квітня 2026 року в справі № 607/10858/22 Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи, зокрема, питання про відступ від зазначеного правового висновку, вказала таке. Відповідно до частини першої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (частина друга статті 331 ЦК України). До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об`єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об`єкта незавершеного будівництва (частина друга статті 331 ЦК України в редакції, чинній до 07 березня 2018 року). З аналізу норм статті 331 ЦК України вбачається, що законодавець передбачив (у разі необхідності) можливість володіння та розпорядження об`єктом незавершеного будівництва. Тобто за необхідності вчинення юридично значимих дій (зокрема, правочинів) щодо такого майна його власник може зареєструвати за собою право власності на об`єкт незавершеного будівництва. У редакції Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) від 01 січня 2016 року законодавець уточнив вид прав, згаданих в абзаці другому статті 1 цього Закону, назвавши їх речовими, а в статті 4, яка отримала назву «Речові права та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації», зазначив про «право власності на об`єкт незавершеного будівництва». Крім цього, у статті 27 під назвою «Підстави для державної реєстрації прав» такою підставою виокремив «рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно». У редакції від 07 березня 2018 року Закон № 1952-IV питання державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва врегульовував окремою статтею 271, яка встановлювала перелік документів, необхідних для проведення державної реєстрації (частини перша, друга), та підстави (частини третя, четверта), серед яких: 1) договір; 2) рішення суду, що набрало законної сили. У редакції від 16 січня 2020 року Закон № 1952-IV у статті 4 «Речові права та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації» передбачав, що державній реєстрації прав підлягають, зокрема: право власності та право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язання на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва; речові права на нерухоме майно, похідні від права власності. Пункт 3 «право власності на об`єкт незавершеного будівництва» був виключений. Стаття 271 «Державна реєстрація права власності на об`єкт незавершеного будівництва» змін не зазнала. Державна реєстрація права власності на об`єкт незавершеного будівництва прямо передбачена в цьому Законі із серпня 2012 року. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що об`єктом незавершеного будівництва є новостворена річ, фізичне створення якої розпочато, але не завершено, тобто не виконані всі передбачені проєктом роботи. Крім того, «незавершеність» будівництва в розумінні закону та для цілей правозастосування може полягати у невчиненні дій, спрямованих на закінчення юридичного складу будівництва - введення будівлі в експлуатацію та здійснення державної реєстрації права власності на неї. Об`єкт незавершеного будівництва з урахуванням підходів, які склалися у доктрині цивільного права, може розглядатися у трьох вимірах: 1) як сукупність будівельних матеріалів (сукупність рухомих речей - res mobiles); 2) як об`єкт нерухомого майна (res immobiles); 3) як річ особливого роду, яка, по суті, поєднує в собі ознаки рухомих і нерухомих речей (res sui generis- річ «свого роду»). Поняття нерухомих речей («нерухомого майна», «нерухомості») у їх зіставленні з речами рухомими законодавець надав у статті 181 ЦК України. За змістом цієї статті до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Натомість рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Законодавець не наводить вичерпного переліку речей, які можна віднести до нерухомих. Закріплений у ЦК України підхід полягає у виокремленні ознак, яким мають відповідати речі для того, щоб їх можна було вважати нерухомістю, зі встановленням приблизного та максимально стислого переліку видів власне нерухомих речей (земельні ділянки та об`єкти, розташовані на них). Однією з таких ознак законодавець визначив «стаціонарність» нерухомих речей, тобто неможливість їхнього вільного переміщення у просторі без їх знецінення та зміни їх призначення. Втім, з розвитком будівельних технологій говорити необхідно не стільки про абсолютну неможливість переміщення речі, скільки про непризначеність такої речі для переміщення за її сутністю. За змістом частини другої статті 331 ЦК України для нерухомості легітимаційну роль виконує факт її прийняття в експлуатацію або факт державної реєстрації права власності на неї. Втім, у такого роду об`єктах юридична складова (наприклад, державна реєстрація) не виключає природний (фізичний) елемент, адже, безумовно, необхідним є реальне існування певного матеріального предмета. Об`єкт незавершеного будівництва, незалежно від того, на якій стадії готовності він перебуває, як правило, відповідає одній з основних ознак, визначених законом для об`єктів нерухомості - «стаціонарності», тобто неможливості їхнього вільного переміщення у просторі без їх знецінення та зміни їх призначення, оскільки такий об`єкт нерозривно пов`язаний із земельною ділянкою (землею), на якій він зводиться, і переміщення цього об`єкта без завдання йому шкоди є неможливим. Іншою особливістю, яка вирізняє об`єкт незавершеного будівництва, є те, що він створюється з використанням рухомих речей - будівельних матеріалів. Будівельні матеріали, крім характерної їм ознаки «рухомості», за своєю природою переважно є ще й речами споживними, тобто такими, які внаслідок одноразового їх використання знищуються або припиняють існувати у первісному вигляді (частина перша статті 185 ЦК України). Будівництво за своєю суттю є процесом втрати будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності. Будівельні матеріали чи конструкції, використані при зведенні об`єкта будівництва, перестають існувати, й право власності на них припиняється згідно зі статтею 349 ЦК України. Такі матеріали неможливо відділити від самого об`єкта будівництва без завдання їм усім або окремим із них шкоди та зниження їх економічної цінності. Водночас їх оборотоздатність без відділення від об`єкта будівництва неможлива. Економічна цінність об`єкта незавершеного будівництва не вичерпується вартістю використаних під час його зведення будівельних матеріалів і конструкцій, а включає також вартість проєктування, права на земельну ділянку, вартість будівельних робіт і платних дозвільних процедур чи інших пов`язаних послуг. Отже, визначення об`єкта незавершеного будівництва винятково як сукупності будівельних матеріалів і конструкцій є неповним і таким, що не відповідає ні природі створення такого об`єкта, ні правовим наслідкам втрати будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності як об`єктами цивільного обороту. З урахуванням викладеного Велика Палата Верховного Суду визначила об`єкт незавершеного будівництва як річ особливого роду, щодо якої можливе існування цивільних прав і обов`язків, яка хоча і тяжіє до нерухомого майна за своїми фізичними властивостями, проте не є повноцінним об`єктом нерухомості. Така річ відповідає природному критерію (наявний факт її фізичного спорудження), проте не задовольняє юридичний критерій - відсутній факт введення її в експлуатацію та проведення державної реєстрації речових прав на неї. Подібного підходу дотримувався і Верховний Суд України в постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-47цс16 до здійсненого Великою Палатою Верховного Суду відступу від нього в постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що: - нерухомими речами треба визнавати як повністю завершені, так і не завершені будівництвом об`єкти, право власності на які зареєстроване у встановленому порядку; - будівельні матеріали, вироби та конструкції, що використовуються під час будівництва, є рухомими речами до моменту їх фізичного включення до конструкцій об`єкта будівництва, після чого такі матеріали, вироби та конструкції втрачають свою ідентичність; - об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва), право власності на який не зареєстровано в установленому для державної реєстрації речових прав на нерухомість порядку, не належить ані до рухомих, ані до нерухомих речей, постаючи як piч sui generis (свого, особливого роду). Така річ може бути об`єктом цивільних прав і обов`язків, зокрема речових, однак лише як річ особливого роду. Саме подружжя, споруджуючи житловий будинок, не ідентифікує незавершений будівництвом об`єкт як сукупність будівельних матеріалів і конструкцій тощо, а прагне набути у власність об`єкт нерухомого майна (житло). Незавершення будівництва і невведення об`єкта в експлуатацію не нівелює ці прагнення і очікування, тому законодавець у статті 331 ЦК України передбачив «у разі необхідності» набуття права щодо такого об`єкта. За обставин, коли співвласник, який не є забудовником і не може здійснити юридично значущі дії щодо введення об`єкта в експлуатацію, прагне захистити свої правомірні очікування щодо набуття права власності на нерухоме майно, - може звернутися до суду та просити визнати за собою право на належну йому частку в об`єкті незавершеного будівництва. Іншого шляху для захисту своїх прав така особа не має, оскільки є повністю залежною від дій іншого з подружжя (формального забудовника), який своєю чергою діє недобросовісно та не заінтересований у введенні будинку в експлуатацію. Рішення суду в такій ситуації не створює істотно нової підстави для набуття такою особою права власності на недобудову, а лише підтверджує той правовий режим спільної сумісної власності на об`єкт незавершеного будівництва, який і так існує з огляду на презумпцію спільності набуття подружжям майна під час перебування в шлюбі. Велика Палата Верховного Суду в свої постанові від 08 квітня 2026 року в справі № 607/10858/22 визнала за необхідне конкретизувати сферу застосування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого в постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19, та зазначила, що для застосування такого висновку недостатньо встановити, що об`єкт нерухомості, який є предмет спору, не введено в експлуатацію. Необхідною кваліфікуючою ознакою є встановлення судом, що до складу відповідного об`єкта, про поділ якого заявлено вимогу, входять самочинно збудовані споруди (елементи), які відповідають ознакам, визначеним частиною першою статті 376 ЦК України. Отже, висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19 необхідно читати так: «у разі неможливості поділу [яка обумовлюється входженням до складу відповідного об`єкта самочинно збудованих споруд] незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку. У тому ж разі, коли об`єкт не має ознак самочинного будівництва, проте не вводиться в експлуатацію з вини одного з подружжя (формального забудовника), то суд має право визнати за іншим з подружжя (співвласником) право на частку в об`єкті незавершеного будівництва, усунувши невизначеність у правовому режимі відповідної споруди. Із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 511/2303/19, про те, що з урахуванням конкретних обставин справи [зокрема, волі сторін] суд може залишити такий об`єкт одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію, суд погодився. У справі встановлено, що під час перебування сторін у шлюбі в період з 2005 року на належній подружжю земельній ділянці площею 0,0570 га з цільовим призначенням - будівництво і обслуговування житлового будинку, кадастровий номер 4610160300:04:004:0020, за адресою:АДРЕСА_1 , споруджено житловий будинок, який є придатним для проживання та фактично експлуатується ОСОБА_1 , однак такий не здано в експлуатацію. Апеляційний суд визнав сторони співзабудовниками готового на 100 %, але не прийнятого в експлуатацію незавершеного будівництвом житлового будинку. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком, оскільки він узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 08 квітня 2026 року в справі № 607/10858/22. Розглядаючи спір, який виник між сторонами в справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, повно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду попередньої інстанції стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків суду не впливають та їх не спростовують. Суд враховує позицію Європейський суд з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torijav. Spain), пункт 29). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Львівського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач О. М. Ситнік Судді:В. М. Ігнатенко О. С. Карпенко Є. В. Петров В. В. Сердюк