Ухвала КЦС ВС № 932/8826/24

УХВАЛА 11 червня 2026 року м. Київ справа № 932/8826/24 провадження № 61-7234ск26 Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 19 грудня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування Адміністрації Шевченківського району Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини та встановлення факу самостійного виховання та утримання малолітньої дитини, ВСТАНОВИВ: Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 ; встановити факт самостійного виховання та утримання сина ОСОБА_3 . Рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 19 грудня 2025 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року, закрито провадження у справі в частині позовних вимог щодо визначення місця проживання малолітньої дитини, а в частині позовних вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини відмовлено у їх задоволенні. Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, про закриття провадження у справі в частині позовних вимог щодо визначення місця проживання малолітньої дитини мотивоване тим, що сторонами фактично узгоджене питання про визначення місця проживання дитини з позивачем, позовна заява не містить посилань на існування між сторонами спору щодо місця проживання дитини, відповідач не заперечувала проти проживання дитини з позивачем та дитина підтвердила, що хоче проживати і проживає разом з батьком, а тому між сторонами відсутній предмет спору як на час пред`явлення позову, так і на час розгляду справи, з огляду на що провадження у справі в цій частині позовних вимог підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України. В частині позовних вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитинисудові рішення мотивовані тим, що навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки. Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Під час розгляду справи не знайшов підтвердження факт самостійного виховання та утримання позивачем дитини, надані докази цього факту не підтверджують, а навпаки спростовують. Суд не встановив існування обставин, які б могли свідчити про обмеження або припинення певного обсягу прав матері стосовно малолітнього сина. Будь-які докази, що відповідачка не здатна виконувати свої батьківські обов`язки в силу об`єктивних обставин, в матеріалах справи відсутні, питання про невиконання матір`ю батьківських обов`язків не вирішувалось. Факт проживання одного з батьків окремо від дитини сам по собі не підтверджує факт самостійного виховання та утримання, оскільки проживання матері окремо від сина не впливає на обсяг її обов`язків. Подання відповідачкою до суду заяви про визнання позову також не може бути підставою для встановлення в судовому порядку факту одноосібного виховання та утримання дитини батьком, оскільки такий факт не може встановлюватись за домовленістю батьків дитини з огляду на те, що в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. 28 травня 2026 року ОСОБА_1 подав Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог. У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У частині другій статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково вказуватися у взаємозв`язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у пунктах 2 і 3 частини першої статті 389 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень) (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України). Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 522/3680/22, від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що ОСОБА_2 не бере участі у повсякденному житті дитини, не здійснює її виховання, не контактує з дитиною належним чином. Її участь обмежується періодичними телефонними дзвінками та епізодичною фінансовою допомогою. Тобто мати дитини фактично усунулася від виконання своїх обов`язків з виховання й утримання дитини, а отже саме він як батько здійснює виховання дитини самостійно. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року). У касаційній скарзі заявник посилається на постанови Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 522/3680/22, від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20, в яких викладені умови закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору (пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України). Проте касаційна скарга не містить жодних доводів, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення про закриття провадження у справі в частині позовних вимог щодо визначення місця проживання малолітньої дитини. Заявник не наводить мотивів та обставин цієї справи, за яких оскаржувані судові рішення суперечать відповідним висновкам Верховного Суду. В частині позовних вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини доводи заявника зводяться до висловлення незгоди з висновками судів щодо встановлених обставин справи та оцінки доказів, проте заявником у касаційній скарзі не викладені передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку в цій частині. Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. Тому касаційна скарга підлягає поверненню. Повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення скарги. Керуючись статтями 260, 389, 392, 393 ЦПК України

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 19 грудня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2026 року у справі № 932/8826/24 повернути. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя Є. В. Краснощоков