Постанова 4807 № 336/5841/24

Дата документу 09.06.2026 Справа № 336/5841/24 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №336/5841/24 Головуючий у 1-й інстанції: Галущенко Ю. А. Провадження № 22-ц/807/1215/26 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 червня 2026 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого,судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Кухаря С.В., Онищенка Е.А., Волчанової І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Комлєва Андрія Івановича на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні майном, - В С Т А Н О В И В: У червні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом, який було уточнено у лютому 2026 року до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні майном. В обґрунтування позову зазначено, що на праві власності ОСОБА_2 належить 1/3 частина житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 . Підставою набуття позивачкою права власності на вказане майно є рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 01 березня 2023 року, яке набрало законної сили. ОСОБА_1 є власником 1/3 частин цього житлового будинку. На час звернення до суду з позовом, ОСОБА_2 не має доступу до будинку, оскільки з дозволу відповідачки у спірний будинок вселився стороння особа, який перешкоджає позивачці реалізувати права власника на користування майном, за цим фактом позивачка подавала заяву до органів поліції. На підставі вищевикладеного, уточнивши позовні вимоги ОСОБА_2 просила усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй на праві власності 1/3 частиною будинку, який розташований в АДРЕСА_1 загальною площею 73,5 кв.м., житловою площею 51,3 кв.м., літня кухня А, гараж літ.Г, вбиральня літ.Д, душ літ.Е, з відповідними надвірними будівлями та господарчими спорудами, шляхом вселення, а також зобов`язати ОСОБА_1 надати ОСОБА_2 примірник ключів від вхідних дверей будинку АДРЕСА_1 . Стягнути з відповідача на користь позивача витрати пов`язані з розглядом цієї справи (правова допомога, судовий збір). Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 березня 2026 року позов задоволено. Усунуто перешкоди ОСОБА_2 у користуванні 1/3 частиною жилого будинку з відповідними надвірними будівлями та господарчими спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом вселення ОСОБА_2 у житловий будинок, та зобов`язано ОСОБА_1 передати ОСОБА_2 комплект ключів від вхідних дверей будинку за вказаною адресою. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по оплаті судового збору у розмірі 1212.00 гривень. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Комлєва Андрія Івановича подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити у повному обсязі. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що суд першої інстанції не врахував, що вимоги позивача, викладені в позові є необґрунтованими, жодного доказу, які б підтверджували обставини, зазначені у позовній заяві щодо перешкоджання відповідачем у користуванні майном позивачем не надано. Відповідно до рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 01 березня 2023 року, зокрема визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину об`єкта нерухомості: АДРЕСА_1 ) в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідач не перешкоджала та не перешкоджає у користуванні майном ОСОБА_4 , а намагається у добровільний спосіб усунути виниклий спір щодо порядку користування спільним майном та владнати викликану ОСОБА_4 конфлікту ситуацію. ОСОБА_1 не має можливості вчинити будь-яких дій, які б перешкоджали позивачці у користуванні майном, оскільки фізично перебуває за межами України. ОСОБА_4 має вільний доступ до земельної ділянки, а також всіх господарських та інших споруд. Однак остання, будучи обізнаною із вимогами діючого законодавства України та порядком вирішення таких спорів, намагається у незаконний спосіб вчинити самоправні незаконні дії, спотворюючи факти та вводячи в оману правоохоронні та судові органи. Самі по собі звернення до поліції не є належними та допустимими доказами створення перешкод. Крім того, після закриття підготовчого провадження, стороною позивача подана позовна заява, про усунення перешкод у користуванні належним їй 1/3 частиною житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 з відповідними надвірними будівлями та господарчими спорудами, шляхом вселення, а також зобов`язання відповідача надати комплект ключів від вхідних дверей вищезазначеного будинку, тобто до первісних вимог додано ще дві вимоги, однак в порушення вимог ЦПК України, судом не повернуто вказаної позовної заяви, та ці додаткові вимоги знайшли відображення у прийнятому рішенні, що позбавило відповідач звернутися до позивача із зустрічним позовом про встановлення порядку користування спільним майном. Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 , адвокат Іващенко М.В. зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам відповідає. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що діями відповідачки, яка займає весь спірний будинок в цілому для проживання власної сім`ї, без врахування інтересів позивачки як співвласника, порушуються права позивачки на володіння та користування власністю. Позивачем обраний спосіб захисту своїх прав шляхом вселення у спірний будинок, що відповідає змісту ст.16 ЦК України та є адекватним змісту порушення. Встановивши, що відповідач ОСОБА_1 та члени її сім`ї чинять перешкоди ОСОБА_2 , як співвласнику у користуванні спірним будинком, дійшов висновку про наявність правових підстав для усунення перешкод у користуванні позивачкою спірним будинком, шляхом вселення її до вказаного будинку, та зобов`язати ОСОБА_1 передати ОСОБА_2 комплект ключів від вхідних дверей будинку за адресою АДРЕСА_1 . З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, виходячи з наступного. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа, має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21. Судом встановлено, що на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 01 березня 2023 року у цивільній справі № 336/7201/19 провадження № 2/336/19/2023 визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , яка сталася ІНФОРМАЦІЯ_2 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/109564014). Згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно станом на 12 лютого 2024 року, за ОСОБА_2 на підставі постанови Запорізького апеляційного суду від 24 січня 2024 року у цивільній справі №336/7201/19 зареєстровано право власності на 1/3 частину будинку АДРЕСА_1 , дата реєстрації 07 лютого 2024 року (а.с.8). Як встановлено з відомостей паспорту громадянки України ОСОБА_2 , позивачка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 16.04.1992 року (а.с.5-6). Згідно інформації, наданої Департаментом адміністративних послуг Запорізької міської ради, місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за цією ж адресою з 05.09.1988 року (а.с.17). Допитаний у судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_6 пояснив, що відповідачка ОСОБА_1 є його дружиною, сім`я ОСОБА_7 мешкає у спірному будинку з 1992 року, позивачка з родиною мешкає окремо. Після смерті матері сторін в судовому порядку був скасований її заповіт та кожна з 3-х сестер отримала у спадщину по 1/3 частині будинку, позивачка та відповідачка обговорювали питання виділення частки позивачки в натурі або сплати їй грошової компенсації, однак домовленості не досягнуто. З початком війни ОСОБА_1 виїхала за кордон, фактично у будинку живе ОСОБА_6 , позивачка не має ключів від будинку та вільного доступу до нього. У лютому 2024 року ОСОБА_2 з чоловіком та дочкою приїхали до будинку, свідок допустив їх на подвір`я, де позивачка заявила про намір вселитися, а її чоловік просив пересунути деякі меблі та побутові речі для влаштування їх сім`ї. Свідок не допустив сім`ю ОСОБА_8 у приміщення будинку, запропонував сестрам вирішити спірні питання між собою як співвласникам, проте ОСОБА_2 звернулася в поліцію,а її чоловік погрожував вчинити щодо спірного будинку протиправні дії. Підтвердив, що ОСОБА_2 не має вільного доступу до подвір`я та будинку, вважає, що ключі від будинку їй передані бути не можуть, тому що в будинку знаходиться майно сім`ї ОСОБА_7 , порядок користування будинком не визначений, вхідні двері та замки сім`я ОСОБА_7 встановлювала за власний кошт. З матеріалів справи вбачається, що будинок АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності у рівних частках по 1/3 частці ОСОБА_9 , ОСОБА_1 та ОСОБА_10 , котра є їх рідною сестрою, та до участі у справі не залучена. Ці особи є співвласниками зазначеного будинку. Сторонами ці обставини визнаються, про що свідчить зміст позовної заяви, відзиву на позовну заяву та зміст апеляційної скарги. Судом у справі встановлено і також не заперечується сторонами, що між позивачкою та відповідачкою існує конфлікт щодо користування спірним житловим будинком. Так, у статті 41 Конституції України зазначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Документом, що підтверджує право користування житловим приміщенням, також може бути свідоцтво про право власності, рішення суду, що набрало законної сили, про надання особі права на вселення в житлове приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням чи права власності на нього або інші документи. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України). Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання "вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав" (рішення від 21 лютого 1990 року в справі Powell and Rayner v. the U. K.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення від 24 листопада 1986 року в справі Gillow v. the U.K.), так і на наймача (рішення від 18 лютого 1999 року в справі Larkos v. Cyprus). Відповідно до частин першої і третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні Особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша, друга статті 321 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (частини перша-третя статті 358 ЦК України). За вимогами статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. У частині першій статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України закріплено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України). Зазначена норма матеріального права визначає право власника, співвласника, у тому числі житлового приміщення або квартири, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї правової норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Немає значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав(див. постанову Верховного Суду від 10 вересня 2025 року в справі № 759/26865/21). За вимогами частин другої, третьої статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Засада змагальності сторін у судовому процесі є однією з ключових принципів правосуддя. Вона передбачає, що судовий процес є своєрідним полем змагання між сторонами - позивачем і відповідачем у цивільних справах. Головною метою цього принципу є забезпечення справедливості та об`єктивності судового процесу. Змагальність сторін у судовому процесі дозволяє кожній стороні активно захищати свої права та інтереси. Сторони мають можливість представляти свідчення, докази та аргументи на підтримку своєї позиції перед судом. Суд, зі своєї сторони, має завдання ретельно розглянути всі аргументи та докази від обох сторін та прийняти об`єктивне рішення на підставі закону (постанова Верховного Суду 07 серпня 2024 року в справі № 725/5693/21, від 21 червня 2024 року в справі № 134/743/22 ). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц). Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (стаття 80 ЦПК України). Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним в справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься в справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Підставою набуття позивачкою права власності на вказане майно є рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 01 березня 2023 року, яке набрало законної сили. Факт того, що відповідач змінила замки від вхідних дверей та не надає позивачці ключі не заперечується представником відповідачів як в суді першої так і в суді апеляційної інстанції. ОСОБА_1 та її чоловік фактично проживають у спірному будинку, мають вільний та безперешкодний доступ до вказаного помешкання, натомість позивачка позбавлена реальної змоги потрапити до вказаного помешкання, що підтверджено зокрема, зверненнями до органів поліції, та не спростовано належними доказами у справі. Натомість доводи представника ОСОБА_1 , зводяться до того, що належна позивачці частка у будинку не виділена, а тому порядок користування будинком може бути визначений у першу чергу через домовленість між співвласниками шляхом поділу (виділу), який може бути проведений або зі зміною ідеальних часток і грошовою компенсацією, або шляхом виділення відокремленої частини будинку із самостійним виходом. Вказує, що ОСОБА_1 не перешкоджала і не перешкоджає у користуванні майном ОСОБА_11 , натомість намагається у добровільний спосіб усунути виниклий спір щодо порядку користування спільним майном та владнати конфліктну ситуацію. Вимог щодо вселення, або надання комплекту ключів позивачка не заявляла. Водночас, колегія суддів наголошує, що з вимогами про визначення порядку користування житловим приміщенням відповідач до суду незверталася. Суд також зазначає, що ОСОБА_9 в установленому законом порядку не визнано такою, що втратила право користування спірним будинком, або її в установленому законом порядку було виселено з будинку, доказів протилежного матеріали справи не містять. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Отже, судом правильно констатовано, що порушене право власності позивачки (складовими якого є право користування та володіння) підлягає судовому захисту в порядку, визначеному статтею 391 ЦК України, шляхом усунення перешкод в здійсненні права власності у спосіб вселення в житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 в який позивачка, внаслідок незаконних дій відповідача, не може потрапити, та зобов`язання відповідача передати позивачці комплект ключів від вхідних дверей будинку. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачка має право вимагати у судовому порядку, як власник, яка набула рівних із іншими користувачами прав користування спірним будинком та не втратила такого права у встановленому законом порядку. Після набуття права власності позивачкою на частку нерухомого майна, зі сторони відповідача позивачці чиняться перешкоди у користуванні будинком, а тому порушене право ОСОБА_9 підлягає захисту. Щодо доводів апеляційної скарги в частині неповернення судом першої інстанції заяви, котра була направлена до суду після закриття підготовчого провадження та мала дві додаткові вимоги щодо вселення позивачки в будинок та надання комплекту ключів від вхідних дверей будинку, колегія суддів зазначає наступне. За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно з пунктом 2 частини другої, частиною третьою статті 49 ЦПК України крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі. У пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов`язані: виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц). Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: - подання іншого (ще одного) позову, чи - збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи - об`єднання позовних вимог, чи - зміну предмета або підстав позову. При цьому при поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України. За приписами частини шостої статті 185 ЦПК України про повернення позовної заяви суд постановляє ухвалу. Ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржена. При застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, предметом позову у даній цивільній справі є усунення перешкод у користуванні житлом, цей предмет позову залишився незмінним. Підстави позову також не змінились, оскільки позивач, як і раніше, посилається на недопуск до будинку, 1/3 часин якого належить їй на праві власності, тобто мова йде про обмеження доступу до майна. Натомість подана під час судового розгляду заява про передачу дублікатів ключів та вселення фактично конкретизує спосіб усунення перешкод у користуванні майном та порядок можливого виконання судового рішення, проте не містить самостійної матеріально-правової вимоги. Надмірний процесуальний формалізм у такому випадку не відповідатиме завданню цивільного судочинства щодо ефективного захисту порушеного права та призведе лише до штучного виникнення нового спору між тими самими сторонами та з тих самих правовідносин. Крім того, в апеляційній скарзі наголошено, що ОСОБА_1 не перешкоджала і не перешкоджає у користуванні майном ОСОБА_11 , натомість намагається у добровільний спосіб усунути виниклий спір щодо порядку користування спільним майном та владнати конфліктну ситуацію. Враховуючи, що відповідачем не заявлено іншого способу, який би призвів до усунення перешкод у користуванні житлом позивачкою, як наприклад, встановлення позивачкою нового дверного замку та надання відповідачці дублікату ключа, колегія суддів відхиляє вказані доводи апеляційної скарги. Зазначені та інші наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі заявник. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обгрунтовне судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. З урахуванням вищевикладеного, вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, апеляційна скарга не містить. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "РуїсТоріха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). З огляду на те, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення - без змін. Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , представника, адвоката Комлєва Андрія Івановича залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 09 березня 2026 року у цій справі - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повна постанова складена 10 червня 2026 року. Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Кухар С.В. Онищенко Е.А.