Постанова 4807 № 317/1352/21

Дата документу 02.05.2022 Справа № 317/1352/21 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 317/1352/21 Головуючий у 1-й інстанції: Громова І.І. Провадження №22-ц/807/701/22 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 травня 2022 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого,судді-доповідача суддів: Подліянової Г.С., Дашковська А.В., Маловічко С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 16 листопада 2021 року, у справі за позовом Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної підприємству працівником,- В С Т А Н О В И В: У квітні 2021 року Фізична особа підприємець ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної підприємству працівником. Свої позовні вимоги Фізична особа підприємець ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що відповідно до Наказу №20-П та трудового договору від 21 травня 2020 року відповідач ОСОБА_2 була прийнята на роботу Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 , на посаду продавця продовольчих товарів у відділення магазину «Бомбей» за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до наказу № 20/01-21 від 20 січня 2021 року про проведення щорічної інвентаризації в 2021 році, 24 січня 2021 року силами робочої інвентаризаційної комісії, в присутності відповідача і в присутності також змінниці відповідача ОСОБА_3 була проведена інвентаризація товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків з перевіркою їх фактичної наявності та документального підтвердження станом на 24 січня 2021 року. Відповідач разом зі змінницею безпосередньо приймали участь у проведенні інвентаризації, але на відміну від змінниці ОСОБА_3 відповідач не визнала факт нестачі і відмовилась підписувати результати інвентаризації, покинула робоче місце і більше на роботі не з`являлась. За результатами проведення інвентаризації комісією була встановлена нестача товарно - матеріальних цінностей на загальну суму 179584, 00 грн. 03 березня 2021 року на адресу відповідача цінним листом була направлена вимога де було запропоновано відповідачу добровільно покрити заподіяну шкоду, яка була залишена відповідачем без уваги. Другий робітник магазину, змінниця відповідача, ОСОБА_3 визнала факт нестачі товарно-матеріальних цінностей саме з обоюдних з відповідачем дій і дала згоду добровільно сплатити її половину. Позивач вважає, що розмір шкоди, заподіяної позивачу з вини відповідача складає 89797,00 грн. На переконання позивача, відповідач повинен нести повну матеріальну відповідальність перед позивачем за нестачу товарно - матеріальних цінностей, як працівник, з яким було укладено договір про повну матеріальну відповідальність. Нестача товарно - матеріальних цінностей виникла у зв`язку з недбалими діями відповідача. Порушення працівником покладених на нього трудових обов`язків є протиправними діями. Трудові обов`язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо. Підставою для матеріальної відповідальності може бути вина у формі прямого умислу або необережності (халатність, недбалість), а дії працівника повинні призвести до негативних наслідків, тобто має бути пряма дійсна шкода, що підлягає відшкодуванню; між діями та наслідками дій працівника наявний причинний зв`язок. На підставі вищевикладеного, Фізична особа підприємець ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 матеріальну шкоду в розмірі 89797,00 грн та судовий збір. Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 16 листопада 2021 року у задоволені позову Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Фізична особа підприємець ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне затосування норм матеріального права, просив рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 16 листопада 2021 року скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що саме відповідач зі своєю змінницею ОСОБА_3 на протязі декількох років, відповідно до трудового договору, самостійно приймали товари від постачальників, займались реалізацією цих товарів, а також щотижня приймали один у одного залишки цих товарів у магазині. Бухгалтерія в свою чергу вела облік тільки відповідно до отриманих від продавців документів на товари і здійснювала облік готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у книзі обліку розрахункових операцій на підставі фіскальних звітних чеків РРО. Отже, про невідповідність фактичної кількості товару до відповідності товару згідно з документації знали тільки відповідач і її зміниця ОСОБА_3 , котра до речі визнала факт нестачі. Суд не врахував, що відповідно до форми трудового договору від 21 травня 2020 року, укладеного між позивачем та відповідачем, на останнього було покладено обов`язки: виконувати роботу продавця продовольчих товарів, підраховувати штучні товари, перевіряти якість за результатами зовнінього огляду, забезпечувати та нести відповідальність за зберігання товарів за кількістю та якістю, розрахувати покупців в готівковий та безготівковій формі та нести відповідальність за збереженість грошових коштів. Вважає, що нестача в магазині сталася саме з вини відповідача ОСОБА_2 та її змінниці ОСОБА_3 , які не виконували своїх обов`язків із збереження ввіреного їм майна відповідно до вимог трудового договору, а сума нестачі у розмірі 179584 грн була встановлена за результатами кількості фактично знаходжених в магазині товарно-матеріальних цінностей та завірена на підставі даних бухгалтерського обліку відповідно до вимог законодавства. Відзив на апеляційну скаргу в порядку ст. 360 ЦПК України до суду не надходив. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. При цьому, колегія суддів зазначає, що відповідач ОСОБА_2 отримала ухвалу суду про відкриття апеляційного провадження, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, яке міститься в матеріалах справи. Відповідно до пунктів 1,2 частини шостої статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального повадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України). В силу вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з 01 січня 2021 року це 227 000 грн. (відповідно до Закону України "Про Державний бюджет на 2021 рік" з 01 січня 2021 року прожитковий мінімум для працездатних осіб складає 2270,00 грн. (2270,00 грн. х 100 = 227 000 грн.), крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Як вбачається з матеріалів справи, ціна позову в даній справі становить 89797 грн, яка станом на 01 січня 2021 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Апеляційний суд урахував ціну та предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства та дійшов висновку, що дана справа є незначної складності, ціна позову якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому не належить до виключень із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України. Отже, зазначена справа є малозначною у силу вимог закону. Відповідно до ч. 13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Згідно з частиною першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу. Ухвалою Запорізького апеляційного суду справу призначено до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1, ч. 2 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України. Заслухавши суддю доповідача в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. В силу вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення зазначеним вимогам відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову про відшкодування шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів неправомірності дій ОСОБА_2 щодо заподіяння матеріальної шкоди та наявності її вини у заподіянні такої шкоди. З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується, виходячи з наступного. Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, втановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 з 10 січня 2000 року зареєстрований як особа - підприємець (а.с.11). 21 травня 2020 року від ОСОБА_2 на ім`я ФОП ОСОБА_1 була надана заява про прийняття на роботу на посаду продавця продовольчих товарів з 22 травня 2020 року (а.с.12). ОСОБА_2 була прийнята на роботу 21 травня 2020 року, що підтверджується повідомленням про прийняття працівників на роботу від 21 травня 2020 року (а.с.13). Відповідно до наказу (розпорядження) № 20-п від 21 травня 2020 року ОСОБА_2 прийнята на основну роботу з 22 травня 2020 року як продавець продовольчих товарів, з тривалістю робочого дня (тижня) 40 год. та окладом (тарифною ставкою) 4723 грн (а.с.14). Відповідно до Форми трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю від 21 травня 2020 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на останню було покладено обов`язки: виконувати роботу продавця продовольчих товарів, а саме: приймати товари, перевіряти заповнення товарних одиниць, їх кількість та вагу, підраховувати штучні товари, перевіряти якість за результатами зовнішнього огляду, забезпечувати та нести відповідальність за зберігання товарів за кількістю та якістю, розраховувати покупців в готівковій та безготівковій формі та нести відповідальність за збереженність грошових коштів, повинна знати правила використання РРО ( а.с. 15-16). Згідно наказу № 04/01-21 від 04 січня 2021 року ФОП ОСОБА_1 було створено інвентаризаційну комісію на 2021 рік (а.с.17). Відповідно до наказу № 20/01-21 від 20 січня 2021 року ФОП ОСОБА_1 було зобов`язано провести щорічну інвентаризацію в 2021 році у магазині « ІНФОРМАЦІЯ_1 » за адресою АДРЕСА_1 (а.с.18). Згідно Акту контрольної перевірки інвентаризації цінностей продовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_1 , кондитерський відділ, без номеру та дати складання, контрольною перевіркою було встановлено нестачу товарно-матеріальних цінностей на суму 179584 грн. Зазначений акт ОСОБА_2 відмовилась підписати (а.с.19). Крім того, 24 січня 2021 року було складено акт фіксації відмови від надання письмових пояснень складеного комісійно, зафіксовано відмову ОСОБА_2 від надання пояснень (а.с.20). 03 березня 2021 року на адресу відповідача була направлена вимога де було запропоновано відповідачу добровільно покрити заподіяну шкоду, яка була залишена відповідачем без уваги (а.с.21-22). Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. Відповідальність за не одержаний підприємством, установою, організацією прибуток може бути покладена лише на працівників, що є посадовими особами. Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов`язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів до запобігання шкоді (стаття 131 КЗпП України). Пунктами 1, 2, 5 частини першої статті 134 КЗпП України передбачено, що відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування. Письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (які досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України (стаття 135-1 КЗпП України). При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Під прямою дійсною шкодою необхідно розуміти, зокрема втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати. Отже, за змістом зазначених норм матеріального права, вирішуючи спори щодо відшкодування працівником майнової шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, суд повинен установити такі факти: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника. Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві (стаття 138 КЗпП України). Постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР по праці і соціальних питаннях, Секретаріату Всесоюзної Центральної Ради Професійних Спілок від 28 грудня 1977 року № 447/24 затверджено Перелік посад і робіт, що виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску) перевезення або застосування в процесі виробництва (далі - Перелік). Договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади (виконувана робота) в Переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва не зазначені, юридичної сили не мають і не можуть бути підставою для покладання матеріальної відповідальності у повному розмірі заподіяної з їх вини шкоди. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-16цс12. Розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником із підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт 1 статті 134 КЗпП), суд зобов`язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, із якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір та чи був він укладений. При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник із інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди. Згідно із Загальними положеннями Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників, які містяться у Випуску 1 "Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності", затвердженому наказом Мінпраці від 29 грудня 2004 року № 336, конкретний перелік посадових (робочих) обов`язків визначається посадовими (робочими) інструкціями працівників всіх категорій, які розробляють і затверджують на основі типової кваліфікаційної характеристики роботодавці, ураховуючи конкретні завдання та обов`язки, функції, права, відповідальність працівників цих груп та особливості штатного розпису підприємства, установи, організації. Таким чином, зміст трудової функції працівника визначається розділом "Завдання та обов`язки" посадової (робочої) інструкції. У розділі 11 Переліку наводяться роботи, при виконанні яких можуть укладатися договори про повну матеріальну відповідальність. В якому, в тому й числі, зазначено роботи з продажу ( відпуску) товарів ( продукції), їх підготовки до продажу незалежно від форми торгівлі та профілю підприємства ( організації). До таких робіт належать роботи, що виконуються продавцями (старшими продавцями, молодшими продавцями), буфетниками, офіціантами, лоточниками). Аналізуючи наведене, роботи з продажу (відпуску) товарів ( продукції) до яких належать роботи, що виконуються продавцями включена до Переліку робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність. Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що договір про повну матеріальну відповідальність між сторонами не укладався та такий договір в матеріалах справи відсутній. При цьому, позивачем також не надано інструкції з якої б вбачалося, щодо посадових обов`язків відповідачки, як продавця продовольчих товарів, збереження, обробка, продаж (відпуск), перевезення або застосування у процесі виробництва довірених їх цінностей, входять обов`язки щодо її матеріальної відповідальності. Тобто, така посадова інструкція щодо посадових обов`язків відповідачки, як продавця продовольчих товарів в матеріалах справи відсутня. Проте, якщо продавецю продовольчих товарів в установленому порядку (відповідно до робочої інструкції, наказу, розпорядження) передбачається розширення зони обслуговування або збільшення обсягу робіт видами робіт, пов`язаними зі збереженням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва довірених працівникам цінностей, то з ним може бути укладений договір, відповідно до якого працівник несе матеріальну відповідальність. На підтвердження того, що ОСОБА_2 як продавець продовольчих товарів повинна нести матеріальну відповідальність позивач надав Форму трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю від 21 травня 2020 року (а.с. 15-16). Як вбачається з п. 2 вказаного договору працівник зобов`язаний виконувати роботу продавця продовольчих товарів, а саме: приймати товари; перевіряти заповнення тарних одиниць, їх кількість та вагу, підраховувати штучні товари, перевіряти якість за результатами зовнішнього огляду, забезпечувати та нести відповідальність за зберігання товарів за кількістю та якістю, розраховувати покупів за готівковій та безготівковій формі та нести відповідальність за сохранність грошових коштів, повинен знати правила РРО. Водночас, з умов вказаного договору не вбачається, що на ОСОБА_2 яка на момент виникнення спірних правовідносин є працівником ФОП « ОСОБА_1 » та на яку покладено зобов`язання виконувати роботу продавця продовольчих товарів покладено зобов`язання про несення нею повної матеріальної відповідальності. Отже, останній не містить посилання на те, що відповідно до ст.135-1 КЗпП України, ОСОБА_2 взяла на себе, як працівник повну матеріальну відповідальность за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих їй для зберігання або для інших цілей. Відповідно до вимог частини першої статті 135-3 КЗпП України розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами. На підставі ч. 1 та ч. 2 ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права та законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови що така шкода, заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю працівника). Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 134 КЗпП України, відповідно до законодавства, працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншим разовим документом. Отже, підставою повної матеріальної відповідальності в цьому випадку є заподіяння шкоди невиконанням чи неналежним виконанням прийнятого працівником на себе обов`язку виконати окреме трудове завдання - одержати від третьої особи чи матеріально відповідального працівника трудового колективу за разовою довіреністю або іншим разовим документом під свою відповідальність визначене майно та інші цінності і передати його (повернути) в цілості і збереженні власнику або уповноваженому ним органу. Статтею 138 КЗпП України визначено, що для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу. Відповідно до постанови Пленуму ВСУ від 29 грудня 1992 року №14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, завданої підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", суд у кожному випадку зобов`язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного та об`єктивного з`ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 КЗпП України належить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема з`ясувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були забезпечені умови, які б забезпечували схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними, який майновий стан працівника. Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати. Згідно ст. 130 КЗпП України неодержані підприємством, установою, організацією прибутки не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню працівником. Відсутність підстав чи однієї з умов матеріальної відповідальності звільняє працівника від обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві (ст. 138 КЗпП України). Відповідно до ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Випадки для звільнення від доказування, передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч. 1 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 6 статті 81 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях. За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). На підтвердження вчинення ОСОБА_2 саме як працівником, яка зобов`язана виконувати роботу продавця продовольчих товарів, матеріальної шкоди ФОП « ОСОБА_1 », останній надав суду акт контрольної перевірки інвентаризації цінностей продовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_2 , кондитерський відділ складений за інвентиразацією проведеною 24 січня 2021 року головою комісії: Лойченко С.В., членів комісії: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (а.с.19). Відповідно до вказаного акту, контрольною перевіркою встановлено нехватку товарно-матеріальних цінностей на суму 179584,00 грн. ОСОБА_2 відмовилась підписати акт інвентаризації і відмовилась компенсувати нехватку товарно-матеріальних цінностей на суму 89792 грн. Водночас, з даного акту не вбачається, яке саме матеріальні цінності отримувала відповідачка під звіт, їх кількість, найменування, вартість, нестача яких саме товарів виникла та за який період. Також в ньому не зазначені та окремо не надані первинні документи одержання такого майна відповідачем. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що посиннаня позивача на вищезазначений Акт контрольної перевірки інвентаризації цінностей продовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_1 в є безпідставним, оскільки вказаний документ не є належним та беззаперечним доказом, достатньою та безумовною підставою для покладення на відповідача матеріальної відповідальності за завдану шкоду. Крім того не підтверджено факту визнання відповідачем обставин про те, що отримані в результаті інвентаризації дані є відображенням дійсної картини наявності матеріальних цінностей. Виходячи із заявлених позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної підприємству працівникові, обов`язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності, зокрема, і повної матеріальної відповідальності згідно зі ст. 134 КЗпП України, є встановлення вини особи, у взаємозв`язку із іншими умовами такої відповідальності, що передбачені ст. 130 КЗпП України. Обов`язок доведення наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві. Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну при виконанні трудових обов`язків за наявності: порушення працівником трудових обов`язків, наявності прямої дійсної шкоди, причинного зв`язку між порушенням і шкодою та вини працівника. Згідно з вимогами ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, та, відповідно до ч. 2 ст. 83, ч. 5 ст. 177 ЦПК України, позивач зобов`язаний подати суду всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги. На підставі вищевикладеного, в ході розгляду справи позивачем не було наведено обставин та не повідомлено суду про неможливість подання доказів у встановлений законом строк з об`єктивних причин, у порядку, визначеному у ч. 4 ст. 83 ЦПК України. Таким чином, позивачем, всупереч вищенаведених вимог Закону суду не було надано належних та допустимих доказів наявності заявленої про відшкодування матеріальної шкоди, завданої підприємству у розмірі 89797,00 гривень, наданий суду акт контрольної перевірки інвентаризації цінностей продовольчих товарів за адресою: АДРЕСА_2 та докази в обгрунтування позовних вимог не підтверджують викладених у позові обставин, оскільки не містять достовірних і точних даних про несення ОСОБА_2 матеріальної відповідальності за збереження матеріальних цінностей, коли, які саме матеріальні цінності їй були передані, в якій кількості, вазі, стані, на яку суму, за якими приходними документами. Разом з тим, які саме винні, протиправні дії вчинив відповідач, що призвели до заподіяння шкоди, як обов`язкові умови покладення на працівника матеріальної відповідальності, в суді позивачем не доведено. Таким чином з наявних у справі доказів, не можна дійти висновку, що винними протиправними діями відповідача позивачу заподіяно матеріальної шкоди і він має нести цивільну відповідальність. Належні, достатні і допустимі докази про обставини заподіяння шкоди, необхідні для покладання на особу матеріальної відповідальності за шкоду заподіяну працівником при виконанні трудових обов`язків суду не подано. Таким чином, позивачем не надано доказів в чому полягають винні та протиправні дії (бездіяльність) відповідача та не надано достатніх доказів, які підтверджували б, що саме з вини відповідача була заподіяна матеріальна шкода. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо правової природи та юридичної сили укладеного між сторонами договору, в якому відсутня повна матеріальна відповідальність ОСОБА_2 перед своїм роботодавцем, правильно встановив, що такий договір та складений акт інвентаризаційної перевірки не можуть бути підставою для матеріальної відповідальності ОСОБА_2 перед ФОП « ОСОБА_1 » і обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, оскільки доводи позову щодо відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної підприємству працівником не підтверджено належними доказами. Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки позивачем не було належним чином доведено наявності передбачених законом підстав для покладення на працівника ОСОБА_2 матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні нею трудових обов`язків та обов`язку відшкодування спричиненої роботодавцю шкоди. Посилання апелянта, в апеляційній скарзі на те, що інший працівник ОСОБА_3 визнала факт нестачі товарно-матеріальних цінностей саме з обоюдних відповідачем дій і дала згоду добровільно сплатити її половину в розмірі 89797 грн, не є достатньою та безумовною підставою для покладення на відповідача матеріальної відповідальності за завдану шкоду. Інші доводи апеляційної скарги також не містять посилання на докази, які б спростовували висновки суду і впливали на їх законність, а тому, підстав у межах доводів апеляційної скарги для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається. Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права. Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено. Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону. На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається. Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 16 листопада 2021 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови,лише у випадкуякщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цьогоКодексупозбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повна постанова складена 02 травня 2022 року. Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С.Дашковська А.В.Маловічко С.В.