Постанова Чернігівський апеляційний суд № 740/2826/20

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 30 березня 2023 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 740/2826/20 Головуючий у першій інстанції Ковальова Т. Г. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/399/23 Чернігівський апеляційний суд у складі суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої-судді: Шитченко Н.В., суддів: Висоцької Н.В., Мамонової О.Є., позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на заочне рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 15 листопада 2022 року у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми завданої матеріальної шкоди, - місце ухвалення рішення суду м. Ніжин, час проголошення вступної та резолютивної частини рішення суду 11 год. 49 хв, дата складання повного тексту рішення суду першої інстанції 23 листопада 2022 року. У С Т А Н О В И В: У липні 2020 року фізична особа-підприємець (далі ФОП) ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила стягнути з відповідачки кошти у розмірі 70 000 грн. Мотивуючи заявлені вимоги, зазначала, що займається підприємницькою діяльністю і у встановленому законодавством України порядку зареєстрована як ФОП. У травні 2017 року, орендувавши нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 , відкрила промисловий магазин у с. Крути Ніжинського району та прийняла від ОСОБА_3 товарно-матеріальні цінності на суму 185 869,65 грн. 12 травня 2017 року прийняла на роботу ОСОБА_2 на посаду продавця. У липні 2017 року, помітивши значну відсутність товару у магазині, позивачка провела переоблік (інвентаризацію товару), за результатами якого було виявлено нестачу товарів на суму 70 000 грн. Відповідачка визнала нестачу товару на виявлену суму та письмово зобов`язалася сплатити 7 000 грн у строк до 20 жовтня 2017 року, не висловивши зауважень та заперечень щодо порядку проведення інвентаризації та її результату. На час звернення з цим позовом жодних коштів ОСОБА_2 не сплатила, у зв`язку з чим наявні підстави для стягнення з відповідачки завданої матеріальної шкоди на підставі ст. 1166 ЦК України. Заочним рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 15 листопада 2022 року позовні вимоги ФОП ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивачки 7 000 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , не погоджуючись з судовим рішенням в частині розміру стягнутих на її користь коштів та вважаючи його в цій частині таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду в частині відмовленої суми та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на її користь кошти в сумі 63 000 грн. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не правильно розтлумачив зміст наданих ОСОБА_2 письмових пояснень, зі змісту яких чітко вбачається, що остання визнала факт нестачі товарно-матеріальних цінностей на суму 70 000 грн, а також те, що вона є матеріально відповідальною особою за нестачу товарів на указану суму. Позивачка наголошує на тому, що лише відповідачка мала право доступу до магазину та товару, інші продавці в магазині не працювали. Наказом від 01 серпня 2017 року ОСОБА_2 на підставі ч. 2 ст. 41 КЗпП України звільнено, і цей наказ відповідачка у судовому порядку не оскаржувала, що свідчить про її згоду з підставами звільнення. Указує, що письмові пояснення за своїм змістом є розпискою про визнання заборгованості та відповідно до ст. 76, 95 ЦПК України є належним доказом наявної у ОСОБА_2 заборгованості. Відповідачка фактично визнала, що внаслідок її дій зник товар, вартість якого становить 70 000 грн. Сторони визначили, що відповідачка спочатку сплатить 7 000 грн до 20 жовтня 2017 року, а строки повернення решти суми будуть узгоджені пізніше. Звертає увагу суду, що 16 квітня 2018 року її представником направлено ОСОБА_2 вимогу про сплату заборгованості відповідно до розписки у розмірі 70 000 грн, яку відповідачкою отримано, отже у неї виник обов`язок сплатити й 63 000 грн у 7-денний строк з дня отримання вимоги, проте кошти сплачені не були. Відповідачкою відзив на апеляційну скаргу у встановлений строк не подавався. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити частково, а рішення суду скасувати, виходячи з наступного. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України). Частинами 2, 5 ст. 263 ЦПК України визначено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції таким вимогам не відповідає. Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з відсутності доказів на підтвердження доводів позову про причетність ОСОБА_2 до нестачі товарів, яку виявлено 30 липня 2017 року у магазині по АДРЕСА_1 . Районний суд зазначив, що, враховуючи відсутність акту інвентаризації, письмове зобов`язання ОСОБА_2 сплатити позивачці 7 000 грн не може кваліфікуватися як визнання останньою факту недостачі на суму 70 000 грн і своєї вини у цьому, а обіцянка сплати коштів ОСОБА_1 , як роботодавцю, є правом відповідачки, яке прав позивачки не порушує. Також суд констатував, що сума заборгованості ОСОБА_2 перед ФОП ОСОБА_1 у розмірі 7 000 грн обґрунтована документально та не оспорена відповідачкою, тому саме ця сума підлягає стягненню на користь позивачки. З висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для стягнення коштів не може погодитись апеляційний суд, виходячи з наступного. У справі встановлено, що відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 06 жовтня 2015 року ОСОБА_1 з 30 вересня 2015 року зареєстрована як ФОП, видом економічної діяльності якої є: роздрібна торгівля в неспеціалізованих магазинах переважно продуктами харчування, напоями та тютюновими виробами (код КВЕД 47.11) (а.с. 20-21). 01 січня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір оренди нежитлового приміщення, за умовами якого позивачка прийняла у безстрокове платне користування, у тому числі, приміщення по АДРЕСА_1 . Приміщення, що орендується, надається орендарю для роздрібної торгівлі та надання послуг мобільного харчування (а.с. 15-18). Наказом ФОП ОСОБА_1 від 11 травня 2017 року № 5 засвідчено, що ОСОБА_2 прийнято на посаду продавця з 12 травня 2017 року (а.с. 7), про що повідомлено Ніжинську об`єднану державну податкову інспекцію (а.с. 8). 30 липня 2017 року ФОП ОСОБА_1 видала наказ № 5а про проведення 30 липня 2017 року інвентаризації в магазині «Промислові товари». Відповідальною за інвентаризацію призначено ОСОБА_2 (а.с. 12). З пояснювальної записки від 30 липня 2017 року, написаної ОСОБА_2 , вбачається, що при переобліку у промисловому магазині за адресою: АДРЕСА_1 виявлено недостачу товарно-матеріальних цінностей на 70 000 грн. В присутності ОСОБА_4 відповідачка підтвердила факт нестачі коштів (товару) та, будучи матеріально відповідальною особою, зобов`язалася відшкодувати збитки в сумі 7 000 грн до 20 жовтня 2017 року (а.с. 128). Наказом ФОП ОСОБА_1 від 01 серпня 2017 року ОСОБА_2 звільнено з посади продавця з 01 серпня 2017 року на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України (в зв`язку з втратою довіри) (а.с. 12). Факт звільнення відповідачки доведено до відома податкового органу (а.с. 26). Звернувшись з вимогою про стягнення з ОСОБА_2 спричинену майнову шкоду у розмірі 70 000 грн, ФОП ОСОБА_1 посилалась на невиконання відповідачкою у визначений строк зобов`язання щодо повернення грошових коштів у вигляді виявленої під час інвентаризації нестачі товарно-матеріальних цінностей. Позивачка стверджувала, що ОСОБА_2 , будучи матеріально відповідальною особою, зауважень та заперечень щодо порядку проведення інвентаризації та її результату не мала. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України. Відповідно до ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Умови покладення на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, визначені Главою ІХ КЗпП України. Частиною 1 ст. 130 КЗпП України визначено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. Статтею 134 КЗпП України визначено вичерпний перелік законних підстав повної матеріальної відповідальності, яку несуть працівники за заподіяння з їх вини підприємству, установі, організації шкоди, в тому числі у випадках, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, тощо. Обов`язок доказування наявності умов для покладення матеріальної відповідальності на працівника лежить на роботодавцеві (ст. 138 КЗпП України). Матеріальна відповідальність згідно з приписами КЗпП України може застосовуватися лише при порушенні працівником своїх трудових обов`язків. Такі обов`язки мають бути прописані: у посадовій інструкції, та/або в колдоговорі, та/або в письмовому трудовому договорі (контракті). За змістом ч. 1 ст. 135-3 КЗпП України розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами. Відповідно до положень ч. 1, 2 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Приписами ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Проаналізувавши у повній мірі вищенаведені норми та вивчивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог ФОП ОСОБА_1 про стягнення суми завданої матеріальної шкоди не відповідає вимогам законодавства та встановленим фактичним обставинам справи. За матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 як ФОП, 01 січня 2016 року орендувала нежитлове приміщення по АДРЕСА_1 для здійснення роздрібної торгівлі та надання послуг мобільного харчування. З 11 травня 2017 року ОСОБА_2 прийнято позивачкою на посаду продавця з 12 травня 2017 року. 30 липня 2017 року ФОП ОСОБА_1 видано наказ про проведення цього дня інвентаризації в магазині «Промислові товари», відповідальною за її проведення визначено ОСОБА_2 . Наказом від 01 серпня 2017 року відповідачку звільнено з посади продавця з 01 серпня 2017 року на підставі п. 2 ст. 41 КЗпП України. За змістом п.п. 5, 6 ч. 4 ст. 265 ЦПК України в мотивувальній частині рішення, в тому числі зазначаються норми права, які суд застосував та мотиви їх застосування, та норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував та мотиви їх незастосування. Суд першої інстанції, вирішуючи даний спір, правильно з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17-ц зазначив, що, зважаючи на характер спірних правовідносин, належним способом захисту інтересу позивачки є вимога про стягнення матеріальної шкоди, завданої працівником при виконанні трудових обов`язків, оскільки спірні правовідносини регулюються нормами КЗпП України. Отже, норми ст. 1166 ЦК України щодо відшкодування майнової шкоди при вирішенні цього спору застосуванню не підлягають. У справі встановлено, що сторони перебували у трудових правовідносинах з 12 травня по 01 серпня 2017 року. Позивачка, заявляючи вимогу про стягнення суми завданої матеріальної шкоди, посилалася на те, що у результаті проведеної інвентаризації була виявлена нестача товарно-матеріальних цінностей на суму 70 00 грн. Відповідно до Положення про інвентаризацію активів та зобов`язань, затвердженого наказом Міністерства Фінансів України від 02 вересня 2014 року № 879, для проведення інвентаризації на підприємстві розпорядчим документом керівника підприємства створюється інвентаризаційна комісія з представників апарату управління підприємства, бухгалтерської служби та досвідчених працівників підприємства, які знають об`єкт інвентаризації, ціни та первинний облік (п. 1 розділ ІІ Положення). Інвентаризаційний опис складається за об`єктами основних засобів чи групами та окремо за кожною матеріально відповідальною особою (п. 1.2 розділу ІІІ Положення). Висновки щодо виявлених розбіжностей між фактичною наявністю активів і зобов`язань і даними бухгалтерського обліку, які наводяться в звіряльних відомостях, та пропозиції щодо їх врегулювання відображаються інвентаризаційною комісією у протоколі, що складається після закінчення інвентаризації і передається на розгляд та затвердження керівнику підприємства (п. 1 розділу IV Положення). Всупереч наведеному вище стороною позивача не надано жодних доказів за результатами проведення інвентаризації відповідно до Положення про інвентаризацію активів та зобов`язань, у тому числі, інвентаризаційного опису товарів та протоколу засідання інвентаризаційної комісії за результатами інвентаризації, проведеної 30 липня 2017 року, із зазначенням нестачі товарів за кількістю та вартістю, а також підстав виявлення нестачі товарно-матеріальних цінностей саме на суму 70 000 грн. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадку, коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за забезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей. Перелік посад і робіт працівників, з якими підприємством можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність, затверджений наразі чинною постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 447/24. Відповідно до переліку договори про повну матеріальну відповідальність укладаються з працівниками, які виконують роботи з продажу (відпуску) товарів (продукції), їх підготовки до продажу незалежно від форм торгівлі та профілю підприємства (організації). Отже посада продавця, на яку відповідачка була прийнята і яка передбачала за характером виконуваної нею роботи доступ до товарів, їх продаж (відпуск) та зберігання, передбачала укладення договору про повну матеріальну відповідальність, проте в матеріалах цивільної справи такий договір відсутній. Верховний Суд у своїй постанові від 07 лютого 2019 року у справі № 363/1400/16-ц чітко наголосив, що матеріальна відповідальність працівника настає тільки в разі доведення його провини. Разом з тим, суд вважає, що позивачкою не доведено належними письмовими доказами протиправність дій ОСОБА_2 , що спричинило відповідну майнову шкоду у виді нестачі товарно-матеріальних цінностей на суму 70 000 грн. Пояснення у відповідачки з приводу результатів інвентаризації по факту виявленої нестачі не відбиралися, причини, з яких сталася нестача, не встановлювалися. Пояснююча записка від 30 липня 2017 року, написана власноруч ОСОБА_2 , в контексті ст. 76-80 ЦПК України не є належним доказом того, що саме відповідачка причетна до нестачі товарів, оскільки вона лише засвідчила факт виявленої у ході інвентаризації нестачі товарно-матеріальних цінностей на суму 70 000 грн, проте не зазначала, що така нестача сталася саме з її вини. Твердження позивачки про визнання ОСОБА_2 вини у нестачі товару на суму 70 000 грн та зобов`язання відшкодувати збитки у розмірі 7 000 грн, є припущеннями, на яких не може ґрунтуватися судове рішення. Районний суд правильно констатував, що письмове зобов`язання ОСОБА_2 сплатити позивачці 7 000 грн не може кваліфікуватися як визнання відповідачкою факту нестачі на суму 70 000 грн і своєї вини у цьому. Причетність працівника до заподіяння роботодавцю матеріальної шкоди встановлюється лише в межах і порядку, передбачених законодавством. Матеріали справи не містять жодних відомостей щодо звернення ОСОБА_1 до правоохоронних органів з приводу неправомірної поведінки (дій) відповідачки при виконанні нею трудових обов`язків. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 не оскаржувала у судовому порядку наказ про її звільнення на підставі ч. 2 ст. 41 КЗпП України (у зв`язку із втратою довіри), що свідчить про погодження з його змістом, не заслуговують на увагу колегії суддів, оскільки правового значення для правильного вирішення спору не мають. Отже, у задоволенні позову ФОП ОСОБА_1 про стягнення шкоди, завданої працівником при виконанні трудових обов`язків, слід відмовити за його недоведеністю. Колегія суддів вважає хибним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивачки 7 000 грн з огляду на наявність написаної нею розписки, оскільки, як наведено вище, доведенню підлягає насамперед факт нестачі товару та винні дії відповідачки, що призвели до спричинення цієї шкоди, чого у справі не встановлено. Апеляційний суд виходить також з того, що згідно з ч. 3 ст. 233 КЗпП України для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Беручи до уваги те, що нестача товару виявлена позивачкою 30 липня 2017 року, а з позовом ФОП ОСОБА_1 звернулася у липні 2020 року, навіть у разі доведеності позивачкою заявлених вимог, нею пропущено визначений нормами КЗпП України строк звернення до суду за захистом порушеного права. Таким чином, дійшовши правильного висновку про те, що спірні правовідносини слід врегулювати нормами КЗпП України, суд першої інстанції помилково визначив наявність правових підстав для стягнення з відповідачки 7 000 грн у відшкодування завданої матеріальної шкоди, оскільки стороною позивача не доведено, що така шкода заподіяна винними протиправними діями працівника. Беручи до уваги неправильне застосування норм матеріального права, апеляційний суд, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, вважає необхідним скасувати рішення суду першої інстанції та повністю відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 . Керуючись ст. 367, 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, 381-384, 389 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково. Заочне рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 15 листопада 2022 року скасувати. У задоволенні позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми завданої матеріальної шкоди відмовити у повному обсязі. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає. Головуюча: Н.В. Шитченко Судді: Н.В. Висоцька О.Є. Мамонова