Постанова 4812 № 490/5956/25

10.06.26 22-ц/812/1358/26 Єдиний унікальний номер судової справи: 490/5956/25 Номер провадження: 22-ц/812/1358/26 Суддя доповідач апеляційного суду: Крамаренко Т.В. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 червня 2026 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого - Крамаренко Т.В., суддів: Локтіонової О.В., Ямкової О.О., із секретарем судового засідання Лівшенком О.С., за участю: заявника ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 травня 2026 року, постановлену під головуванням судді Шолох Л.М. в приміщенні того ж суду по справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, в с т а н о в и л а: У липні 2025 року ОСОБА_1 , звернувся до суду із заявою, в якій просив встановити факт самостійного виховання та утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 її батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . В обґрунтування своє заяви, ОСОБА_1 зазначав, що з 2010 по 2017 роки він перебував у шлюбі з ОСОБА_2 , від якого ІНФОРМАЦІЯ_5 народилась донька ОСОБА_4 . Після розірвання шлюбу донька залишилась проживати з матір?ю, але він приймав активну участь у її вихованні і утриманні. Донька багато часу проживала разом з ним, особливо під час загострень психічної хвороби ОСОБА_2 . З початком повномасштабного вторгнення на територію України військ агресора, психічний стан ОСОБА_2 різко погіршився і донька стала постійно проживати з ним, оскільки її мати не могла піклуватися про доньку. З червня 2022 року малолітня ОСОБА_4 постійно проживає з ним і він повністю забезпечує її потреби, піклується про неї, займається її освітою, здоров?ям та вихованням. У травні 2023 року він звернувся до Центрального районного суду м. Миколаєва з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Орган опіки та піклування виконкому Миколаївської міської ради про визначення місця проживання малолітньої дитини. Заочним рішенням вказаного суду від 08 квітня 2024 року позов був задоволений та визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_4 разом з ним. У березні 2025 року він звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_6 із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особі, яка самостійно виховує та утримує дитину віком до 18 років. Вказану заяву було задоволено та надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації до 09 травня 2025 року. В травні 2025 року ОСОБА_1 повторно звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_6 із заявою про надання відстрочки, однак йому було відмовлено через не підтвердження факту самостійного виховання та утримання дитини. Після цього він звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_6 з проханням про перегляд його заяви та наголосив на існуванні рішення суду про визначення місця проживання малолітньої дитини з ним, а також про обставини встановлені цим рішенням, в тому числі обставини неможливості здійсненні матір?ю догляду за дитиною. 21 травня 2025 року він отримав довідку про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як особі, яка сама утримує дитину до 18 років, на строк до 06 серпня 2025 року. Також йому було рекомендовано звернутись до суду з метою отримання рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. Посилаючись на викладені обставини та на те, що ОСОБА_1 наразі здійснює виховання та утримання своєї малолітньої доньки ОСОБА_4 самостійно, оскільки її мати страждає на важкий психічний розлад, часто та протягом тривалого часу перебуває на стаціонарному лікуванні у КНП «Миколаївський обласний центр психічного здоров?я», просив суд про задоволення заяви. Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 травня 2026 року заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини на підставі ч.4 ст. 315 ЦПК України залишено без розгляду. Роз`яснено заявнику право звернення для вирішення спору у порядку загального позовного провадження. Ухвала суду мотивована тим, що за установлених у цій справі конкретних обставин, факт самостійного виховання дитини батьком не може бути встановлений за правилами окремого провадження, оскільки існує спір про право, щодо участі одного з батьків у вихованні та утриманні дитини. Не погодившись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що оскаржувана ухвала суду є незаконною, оскільки вона ухвалена з порушенням норм матеріального права, а висновки, викладені в ухвалі не відповідають дійсним обставинам справи. ОСОБА_1 в апеляційній скарзі звертає увагу на те, що його звернення до суду із заявою про встанволення факту, що має юридичне значення пов`язане з отриманням права на відстрочку від мобілізації. Заявник наголошує, що спір між ним та мамою дитини заінтересованою особою ОСОБА_2 відсутній. Жодного документу або факту, який би вказував на наявність спору між ними не має. Більш того, в матеріалах справи наявне заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2024 року (справа №490/3780/23), яким було задоволено його позов та визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , разом з ним. До того ж, під час розгляду даної справи в суді першої інстанції, судом було встановлено, що саме він самостійно здійснює виховання та утримання доньки ОСОБА_4 . Натомість, її мама - ОСОБА_2 страждає на важкий психічний розлад, часто та протягом тривалого часу перебуває на стаціонарному лікуванні у Миколаївський обласній психіатричній лікарні. Вона в силу свого психічного стану не може здійснювати догляд за дитиною, піклуватися про неї та виховувати, працювати, аби утримувати тощо. Запорожець ОСОБА_5 сама потребує стороннього догляду, оскільки вона коли не перебуває в стаціонарному лікуванні, покидає домівку, іде в невідомому напрямку і потім поліція здійснює її розшук. Також, ОСОБА_1 вказує на те, що посилання суду в оскаржуваній ухвалі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14- 567цс18) є помилковим, оскільки предметом розгляду цієї справи була заява про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме порушення права заявника на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції. Тобто, ця справа не має ніякого відношення до даної справи і не може братися судом до уваги як практика щодо вирішення аналогічних справ. Також, не вірним є посилання суду першої інстанції на постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2024 року по справі № 560/17953/21, оскільки предметом спору тут були рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), каліцтва або інвалідності військовослужбовців та інвалідності осіб, звільнених з військової служби. І ці вимоги розглядались в порядку адміністративного судочинства. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. У судове засідання заінтересовані особи не з`явилися, про місце й час розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили. Заслухавши суддю-доповідача, заявника ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК України). Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України). Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону оскаржувана ухвала в повній мірі відповідає. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 08 жовтня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 червня 2017 року розірвано (а.с.12). Від подружнього життя, ІНФОРМАЦІЯ_5 народилася донька ОСОБА_3 (а.с.21). Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2024 року місцем проживання дитини ОСОБА_3 визначено разом з батьком ОСОБА_1 (а.с.14-20). Згідно довідки ІНФОРМАЦІЯ_6 № 2/6116 від 10 квітня 2025 року ОСОБА_1 , надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі п. 4ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як особі, яка сама утримує дитину віком до 18 років, на строк до 09 травня 2025 року (а.с.9). Надалі, як убачається з довідки № 2/9009 від 21 травня 2025 року ОСОБА_1 знов було надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період з тих самих підстав строком до 06 серпня 2025 року (а.с.10). В подальшому ОСОБА_1 знову звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_6 із заявою про надання відстрочки, яку як убачається з повідомлення № 2/9457 від 29 травня 2025 року було розглянуто та за результатами розгляду ухвалено рішення про відмову у наданні відстрочки. Причиною відмови зазначено: не підтвердження факту самостійного виховання та утримання дитини (а.с.11). Як на підставу задоволення своєї заяви, ОСОБА_1 посилався на те, що він наразі здійснює виховання та утримання своєї малолітньої доньки ОСОБА_4 самостійно, оскільки її мати страждає на важкий психічний розлад, часто та протягом тривалого часу перебуває на стаціонарному лікуванні у КНП «Миколаївський обласний центр психічного здоров?я». Залишаючи заяву ОСОБА_1 без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що з його заяви вбачається спір про право, який має вирішуватися в порядку позовного провадження. З таким висновком суду першої інстанції, колегія погоджується з огляду на наступне. Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ч.1 ст.293 ЦПК України). Відповідно до ч.1 ст.315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч.2 ст.315 ЦПК України). Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: - факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; - встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; - заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); - чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Такий правовий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №320/948/18, від 08 листопада 2019 року у справі №161/853/19, від 27 березня 2019 року у справі №569/7589/17. Перелік юридичних фактів, що підлягають установленню в судовому порядку, визначений у частинах 1 та 2 статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина 4 статті 315 ЦПК України). Таким чином, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів в порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне. Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ у порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права. У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав осіб; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право. У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду в прядку окремого провадження із заявою про встановлення факту самостійного виховання ним своєї дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов`язків батьків і дітей визначені Сімейним кодексом (далі - СК) України. У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки. Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Верховний Суд уже неодноразово зазначав про те, що факт одноосібного виховання дитини не підлягає встановленню в судовому порядку за правилами окремого провадження. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 зроблено висновок про те, що з урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, зокрема від обов`язків виховання дитини, питання щодо одноосібного виховання дитини одним із батьків не може з`ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право між батьками дитини в позовному провадженні. Встановивши, що справа пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з урахуванням інтересів дитини, суд першої інстанції правильно залишив заяву без розгляду. Подана заявником ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у матеріальному забезпеченні/утриманні дітей. З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків утримання дитини, питання, заявлене ОСОБА_1 у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про право за загальним правилом у позовному провадженні. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали не впливають. Обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційним судом не встановлено. Посилання в апеляційній скарзі на порушення судом норм матеріального права, на увагу суду не заслуговують через їх безпідставність, а відтак зводяться до власного тлумачення норм права та незгоди з судовим рішенням, що оскаржується. Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain), пункт 29). Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України). Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За урахуванням вищевикладеного, доводи апеляційної скарги не спростовують обґрунтованих висновків суду, а тому апеляційна скарга на підставі ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення, яке ухваленням з додержанням норм матеріального та процесуального права залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України колегія суддів, п о с т а н о в и л а: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 травня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий Т.В. Крамаренко Судді: О.В. Локтіонова О.О. Ямкова Повний текст складено 10 червня 2026 року.