Постанова 4857 № 460/3505/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 червня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/3505/25 пров. № А/857/38750/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії: Головуючого судді Димарчук Т.М., суддів Гінди О.М., Заверухи О.Б., розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року (суддя Максимчук О.О., м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,- ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 у лютому 2025 року звернувся в суд з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 24.10.2020 по 11.02.2025 середньої заробітної плати за несвоєчасний розрахунок при звільненні; зобов`язати відповідача відповідно до Порядку №100 від 08.02.1995 нарахувати та виплатити позивачу середню заробітну плату за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 24.10.2020 по 11.02.2025. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що на виконання рішення суду від 28.02.2024 у справі №460/18346/23 залишеним в силі постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2024 позивачу було нараховано та виплачено 11.02.2025 заборгованість по грошовому забезпеченню згідно вказаного рішення суду. Позивач вважає, що відповідач протиправно не здійснив з ним своєчасний та остаточний розрахунок, тому зобов`язаний виплатити йому середню заробітну плату за несвоєчасний розрахунок при звільненні з 24.10.2020 по 11.02.2025, в зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10.06.2025 відмовлено в задоволенні позову з посиланням на те, що ОСОБА_1 вже звертався до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до ВЧ НОМЕР_1 про стягнення з останньої середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 24.10.2020 по 28.02.2024, який охоплює період в межах розгляду цієї справи (з 24.10.2020 по 11.02.2025). Зокрема рішенням Рівненського окружного адміністративного суду в справі №460/2843/24 від 23.05.2024 позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 задоволено частково та вирішено: зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 24.10.2020 по 23.04.2021 в сумі 870,75 грн. Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач вже використав своє право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні поданням та вирішенням на його користь позову в справі №460/2843/24, який частково охоплює спірний період у межах цієї справи. Не погодившись із ухваленим судовим рішенням його оскаржив позивач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. В обґрунтування апеляційних вимог зазначає, що розрахунок у справі №460/2843/24 проведений за період з 24.10.2020 по 27.02.2024 з урахуванням проведеної виплати у сумі 5905,59 грн, а в даній справі період становить з 24.10.2020 по 11.02.2025 та сума виплати складає 91452,14. Таким чином, підстави позову у цій справі та адміністративній справі №460/18346/243 не є тотожними, оскільки різне коло обставин та фактів, якими позивач обгрунтовує свої вимоги. Відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин за весь період такого невиконання. Відповідач правом подання письмового відзиву на апеляційну скаргу не скористався. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), апеляційний суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних мотивів та підстав. Судом першої інстанції встановлено та знайшло своє підтвердження під час розгляду апеляційної скарги, що відповідно до витягу з наказу ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 23.10.2020 №207, позивача з 23.10.2020 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 28.02.2024 у справі №460/18364/23 позов позивача до ВЧ НОМЕР_1 задоволено повністю та вирішено: визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування ОСОБА_1 з лютого 2016 року по лютий 2018 року щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 "Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій"; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 за період з лютого 2016 року по лютий 2018 року щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року №889 "Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій" (з урахуванням проведених виплат); зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2024 рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 28.02.2024 у справі №460/18364/23 залишене без змін. 11.02.2025 на виконання рішення суду у справі №460/18346/23, залишеним в силі постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2024, відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача кошти в сумі 91452,14 грн, що підтверджується випискою з АТ «Ощадбанк» від 14.02.2025. Позивач вважаючи дії відповідача щодо ненарахування та невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправними, звернувся з цим позовом до суду з наведеними вище позовними вимогами до відповідача. Предметом спору в даній справі є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.10.2020 по 11.02.2025 та зобов`язання відповідача відповідно до Порядку №100 від 08.02.1995 нарахувати та виплатити позивачу середню заробітну плату за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 24.10.2020 по 11.02.2025. Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивач вже використав своє право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні поданням та вирішенням на його користь позову в справі №460/2843/24 (за період з 24.10.2020 по 28.02.2024), який частково охоплює спірний період у межах цієї справи (з 24.10.2020 по 11.02.2025). Колегія суддів апеляційного суду вважає такі висновки необґрунтованими з огляду на наступне. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно частиною першою статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" № 2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон № 2232), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв`язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі. Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" № 2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон № 2011). Частиною першою статті 9 Закону № 2011 держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону № 2011, грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. З матеріалів справи видно, що при звільненні позивача з військової служби з ним не в повному обсязі проведено розрахунок, а саме невиплачено щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену постановою КМУ від 22.09.2010 №889 у період з лютого 2016 року по лютий 2018 року. Суд враховує, що згаданими нормативно-правовими актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку з особою, звільненою з військової служби, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оскільки загальні норми підлягають застосуванню лише за умови неврегульованості правовідносин нормами спеціального законодавства. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 31.10.2019 по справі № 828/598/17, від 16.04.2020 у справі № 822/3307/17. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у справі №460/3505/25, виходив з того, що право позивача на середній заробіток було вже використано у справі № 460/2843/24. Колегія суддів вважає такі висновки суду першої інстанції необгрунтованими з огляду на наступне. Як встановлено судом, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 у справі №460/9419/23, яке набрало законної сили 10.01.2024, позов ОСОБА_1 задоволено та зобов`язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату позивачу грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 23.10.2020 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" № 704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум. На виконання судового рішення у справі №460/9419/23, відповідачем 28.02.2024 виплачено позивачеві 5905,59 грн, що підтверджено випискою по картковому рахунку позивача у банку про зарахування коштів. В подальшому, ОСОБА_1 звернувся з позовом по стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, а саме невиплати грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 23.10.2020 з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" № 704 від 30.08.2017. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 23.05.2024 в справі №460/2843/24 позов задоволено частково. Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 з військової служби. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби за період з 24.10.2020 по 23.04.2021 в сумі 870,75 грн. Із викладеного слідує, що відповідач не в повному обсязі здійснював нарахування та виплату грошового забезпечення позивачу за період з 29.01.2020 по 23.10.2020, а саме без врахування посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" № 704 від 30 серпня 2017 року. Повний розрахунок за вказаний період здійснений лише 28.02.2024, що і потягло наслідки у вигляді застосування ст. 117 КЗпП України саме за цей період. Натомість, у справі № 460/3505/25 підставою для застосування наслідків ст.117 КЗпП України є невиплата позивачу військовою частиною НОМЕР_1 щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою КМУ від 22.09.2010 №889 у період з лютого 2016 року по лютий 2018 року. Тобто, підстави виникнення права на виплату середнього грошового забезпечення в даних справах є різними, оскільки в даному випадку йдеться про невиплату щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою КМУ від 22.09.2010 №889 в інший період, а саме з лютого 2016 року по лютий 2018 року Колегія суддів звертає увагу на те, що предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Підстави адміністративного позову - це фактичні та юридичні обставини публічно-правового спору, які обґрунтовують можливість подання такого позову, це факти, які відповідно до норм матеріального права вказують на наявність (відсутність) між позивачем та відповідачем спірних правовідносин. Тому для встановлення тотожності підстав позову визначальне значення має коло обставин та фактів, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. Не є зміною підстав адміністративного позову викладення одних і тих же обставин, але в іншій стилістичній формі або із зазначенням обставин, які були відомі заявникові під час подання ним первісної заяви, але були названі ним інакше. Визначаючи підстави позову як елемент його змісту суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права. Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що предмети спору у справі № 460/2843/24 та 460/3505/25 не є тотожними, адже у цих справах різні підстави та предмет позову, різні матеріально-правові вимоги та обставини, що зумовили звернення позивача до суду. За наведених обставин, твердження суду першої інстанції про те, що право позивача на середній заробіток було вже використано у справі № 460/2843/24 є необґрунтованими. Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. За правилами статті 117 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Законом № 2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.». Спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності 19.07.2022 і після цього. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17 зазначено, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Отож ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, а тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. Оскільки непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення. Як зазначалось вище, позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 28.12.2018, а належні суми грошового забезпечення, на виконання наведеного рішення позивачу перераховано на картковий рахунок 26.02.2025. Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем не у строк, встановлений положеннями статтею 116 КЗпП України. Таким чином, оскільки грошове забезпечення не виплачене позивачу в день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, відповідно до вимог статті 117 КЗпП України, останній має право на виплату середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку. Стосовно визначення розміру компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні колегія суддів зазначає наступне. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року. У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо. Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови). Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний. З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови): - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною. Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців». Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців». Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу. Водночас, установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення. Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин. За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати. Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу. Велика Палата повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності. У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців. В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів зазначає, що спираючись на критерії, наведені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру. Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23). Разом з цим, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 зазначив: " Водночас Суд зауважує, що у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат." Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.11.2025 у справі №420/10380/23, від 19.11.2025 у справі №200/3661/24. Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі з урахуванням наведених правових позицій підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Отже позивачеві слід присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні. Колегія суддів також враховує, що відповідно до пункту 2 Постанови КМ України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі Порядок №100), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Згідно з пунктом 4 Порядку № 100, при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються, зокрема: б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо); в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових); г) премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, за сприяння впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і здавання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, збирання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об`єктів будівництва (за винятком цих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результати господарської діяльності); е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати; ж) вартість безплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування; з) дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку; и) виплати, пов`язані з святковими та ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо; л) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати; о) грошова винагорода за сумлінну працю та зразкове виконання службових обов`язків. При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці та для нарахування матеріальної (грошової) допомоги, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов`язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю. Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Згідно з п.8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. З наданої відповідачем довідки про середньоденне та середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 №129/вс від 28.05.2025 (а.с. 30) встановлено, що середньоденне грошове забезпечення позивача становило 525,75 грн, яке визначене відповідно до пункту 8 Порядку №100: (серпень 2020 року 16035,29 грн + вересень 2020 року 16035,29 грн)/61 день. Колегія суддів також враховує, що затримка розрахунку при звільненні за період з 24.10.2020 по 18.07.2022 становить 633 календарних дні, а період затримки розрахунку при звільненні з 19.07.2022 по 19.01.2023 включно складає 184 дні (з огляду на приписи ст.117 КЗпП України в редакції від 01.07.2022, згідно з якою загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців). Загальна затримка 817 днів. Відповідно, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні становить 429537,75 грн (середньоденне грошове забезпечення 525,75 грн х 817 календарних днів). Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 навів єдиний механізм розрахунку істотності частки середнього заробітку, а саме: розмір середнього заробітку прямо пропорційно залежить від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Виходячи з принципу пропорційності, за час затримки розрахунку має бути перерахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача. 11.02.2025 на виконання рішення суду у справі №460/18346/23, залишеним в силі постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.07.2024, відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача кошти в сумі 91452,14 грн, що підтверджується випискою з АТ «Ощадбанк» від 14.02.2025. Істотність виплаченої частки індексації грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: (сума виплаченого грошового забезпечення) 91452,14 грн / 429537,75 грн (середній заробіток за час затримки розрахунку 1482 дні) х 100 = 21,29 %. Сума, яка підлягає відшкодуванню за весь період з урахуванням істотності частки 21,29% становить: 525,75 грн (середньоденний заробіток позивача) х 21,29 % х 817 (кількість днів затримки виплати)/100 = 91448,59 грн. Тому, при вирішенні даної справи, виходячи з принципів розумності та справедливості, пропорційності, враховуючи співмірність, справедливий та розумний баланс інтересів між інтересами працівника і роботодавця, розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дій відповідача щодо її виплати, тривалості періоду з моменту порушення прав працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум, суд вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 91448,59 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Таким чином, позовні вимоги в частині нарахування та виплати середнього заробітку підлягають до задоволення частково. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції, задовольняючи частково, допустив невідповідність своїх висновків обставинам справи та неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що відповідно до приписів ст. 317 КАС України є підставою для скасування судового рішення та прийняття нової постанови. Позивач є особою, яка звільнена від сплати судового збору, відтак розподіл судових витрат у відповідності до ст. 139 КАС України не здійснюється. Керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року №460/3505/25 скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 24.10.2020 по 11.02.2025 середньої заробітної плати за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.10.2020 по 19.01.2023 року в сумі 91448,59 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя Т. М. Димарчук судді О. М. Гінда О. Б. Заверуха