Постанова КЦС ВС № 761/37532/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 травня 2026 року м. Київ справа № 761/37532/23 провадження № 61-3964св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2024 року в складі судді Фролової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року в складі колегії суддів: Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., Кафідової О. В., Історія справи Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Позов мотивований тим, що 05 травня 2017 року Подільським районним у м. Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві зареєстрований шлюб між нею та ОСОБА_2 . За час перебування сторін у шлюбі, 19 серпня 2019 року, між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 (через представника за довіреністю ОСОБА_4 ) укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Оскільки між сторонами не досягнуто домовленостей щодо поділу майна подружжя у позасудовому порядку та не існує інших юридичних фактів щодо позасудового розподілу майна сторін, позивач просила здійснити поділ спірного майна. ОСОБА_1 просила: визнати квартиру АДРЕСА_1 спільним сумісним майном сторін; визнати за ОСОБА_1 право на 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_2 право на 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 . У квітні 2024 року на адресу суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 про визнання договору дарування грошових коштів дійсним та визнання права особистої приватної власності на квартиру. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 30 квітня 2024 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 повернуто. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2024 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право на 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право на 1/2 частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 . Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 8 052,00 грн. Суд першої інстанції виходив з того, що набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Суд встановив, що сторони набули у власність квартиру під час шлюбу, тому вона повинна бути визнана спільною сумісною власністю подружжя та розділена між позивачем та відповідачем. Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що спірне майно (квартира) не має статусу спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та не підлягає поділу як майно набуте в спільну сумісну власність під час перебування у шлюбі, оскільки у 2018 році він здійснив продаж належної йому на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_3 за 1 544 834,50 грн, що підтверджується відповідним договором купівлі-продажу квартири. З урахуванням наявних коштів в розмірі 1 500 000,00 грн від продажу попередньої квартири виникла різниця коштів, яких не вистачало на придбання нової квартири, а саме близько 1 000 000,00 грн, за якими відповідач звернувся до свого батька ОСОБА_5 . Надалі, 18 серпня 2019 року, між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 був укладений договір дарування коштів на суму 40 000,00 дол. США, що в гривневому еквіваленті становило 1 000 000,00 грн. Проте, з долученої копії договору дарування грошових коштів вбачається, що такий договір укладений у простій письмовій формі, тобто без обов`язкового нотаріального посвідчення, як того вимагають норми частини п`ятої статті 719 ЦК України. Тому суд відхилив доводи відповідача про те, що спірну квартиру було придбано виключно за його грошові кошти, адже належних доказів зазначеного не надано. Також суд першої інстанції зауважив, що позивач під час укладання договору-продажу спірної квартири від 19 серпня 2019 року надавала нотаріально посвідчену заяву про те, що вона надає згоду на купівлю квартири своїм чоловіком (відповідачем) саме у спільну власність подружжя. Ця ж обставина підтверджується довідкою від 29 серпня 2023 року № 108/01-16, виданою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрущенко Л. М. Встановивши, що майно, яке просить поділити позивач у межах заявлених вимог, є спільною сумісною власністю подружжя, суд, виходячи з інтересів сторін у справі, принципу рівності часток у спільному майні подружжя, дійшов висновку, що заявлені вимоги за позовом є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що норми статті 368 ЦК України, статей 60, 70 СК України свідчать про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Заперечуючи щодо заявлених позовних вимог, відповідач, серед іншого, посилався на те, що спірна квартира не може бути об`єктом визнання спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набута ним за його особисті грошові кошти, отримані від продажу належної йому на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_3 , за 1 544 834,50 грн. Це підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 10 жовтня 2018 року, що зареєстрований в реєстрі за №

812. Також ним були отримані кошти від батька у розмірі 1 000 000,00 грн на підставі договору дарування від 18 серпня 2019 року. Посилання відповідача на те, що кошти у розмірі 1 000 000,00 грн були витрачені на спірну квартиру, є його особистою приватною власністю, адже отримані ним від батька ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 18 серпня 2019 року, апеляційний суд відхилив, адже наявний у матеріалах справи договір дарування всупереч нормам статті 719 ЦК України нотаріально не посвідчений, а отже не може бути належним та допустимим доказом на підтвердження вказаних обставин. Апеляційний суд вважав необґрунтованими аргументи відповідача на те, що кошти у розмірі 1 500 000,00 грн були витрачені на придбання спірної квартири, є його особистою приватною власністю, адже отримані ним від продажу належного йому на праві власності нерухомого майна на підставі договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2018 року. Між укладенням вказаного договору та покупкою спірної квартири пройшов майже один рік та за відсутності інших доказів, суд позбавлений можливості достовірно встановити, що саме ці кошти були витрачені відповідачем при придбанні спірної квартири. Крім того, суди встановили, що позивач під час укладання договору-продажу квартири від 19 серпня 2019 року надавала нотаріально посвідчену заяву про те, що вона надає згоду на купівлю квартири своїм чоловіком (відповідачем) саме у спільну власність подружжя спірної квартири. Ця є обставина підтверджується довідкою від 29 серпня 2023 року № 108/01-16, виданою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрущенко Л. М. Зокрема, у заяві від 19 серпня 2019 року зазначено, що цей правочин укладається в інтересах сім`ї і позивач погоджується, що визначені у договорі зобов`язання створюють обов`язки і для неї. Таким чином, враховуючи презумпцію набуття подружжям майна у спільну сумісну власність, а також те, що відповідачем за час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів придбання вказаного нерухомого майна за рахунок особистих коштів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира належить до спільно набутого майна подружжя. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги У березні 2025 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення, від такого висновку; апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин норми статей 60, 70 СК України та статті 368 ЦК України та безпідставно не застосував норми статті 57 СК України, яка підлягала застосуванню; відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 19 серпня 2019 року, укладеного між ОСОБА_2 і громадянином Держави Ізраїль ОСОБА_3 , від імені якого діяла ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Андрущенко Л. М., подружжям набута трикімнатна квартира АДРЕСА_1 . Право власності на квартиру було зареєстровано за відповідачем. Згідно із заявою ОСОБА_1 (позивача) про згоду на укладення договору купівлі-продажу квартири від 19 серпня 2019 року, справжність підпису на якій 19 серпня 2019 року засвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Андрущенко Л. М. за реєстрованим № 3120, ОСОБА_1 надала згоду своєму чоловікові ОСОБА_2 на купівлю вказаної квартири за ціною та на умовах на його власний розсуд. Крім цього, у заяві зазначено, що правочин укладається в інтересах сім`ї і дружина погоджується з тим, що визначені у договорі зобов`язання створюють обов`язки і для неї. Інших умов і правил, які регулюють спірні правовідносини сторін в цій заяві не зазначено. Проте зміст вказаної заяви не відповідає висновкам судів, що ця заява підтверджує купівлю квартири саме у спільну сумісну власність подружжя. У змісті заяви сторони при укладенні правочину, предметом якого є спірна квартира, не узгодили між собою, що грошові кошти, які витрачаються на придбання квартири є спільною сумісною власністю, а придбана квартира також буде об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, як така, що набувається за час шлюбу; нотаріальна згода чоловіка чи дружини на покупку квартири - це заява, в якій один із подружжя недвозначно висловлює свою згоду на операцію купівлі- продажу другим з подружжя. Справжність підпису на такій заяві засвідчується нотаріусом. Його реєстраційний номер вноситься до договору купівлі-продажу. У статті 60 СК України закріплено загальне правило, згідно з яким майно, набуте подружжям за час шлюбу належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Проте це правило не виключає можливості одним з подружжя володіти майном на праві особистої приватної власності. Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. У частині четвертій статті 65 СК України, зміст якої відображено у вищезгаданій заяві на надання згоди, міститься правило, що визначає підстави виникнення зобов`язань у другого з подружжя. Той, з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору стає зобов`язаною стороною (боржником) якщо: а) договір укладений одним з подружжя в інтересах сім`ї; 6) майно одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних підстав надає можливості розглядати другого з подружжя як зобов`язану особу. Таким чином, закон при вирішенні цього питання закріплює не суб`єктивний, а об`єктивний підхід, адже не пов`язує виникнення обов`язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на укладення правочину. Отже, правило, закріплене в частині четвертій статті 65 СК України логічно не пов`язане із статтею 65 СК України в цілому, оскільки вона присвячена порядку розпорядження спільним майном подружжя. У цьому випадку йдеться про виникнення зобов`язальних, а не майнових правовідносин за участю одного з подружжя; суди не звернули уваги на те, що у тексті договору купівлі-продажу спірної квартири від 19 серпня 2019 року безпосередньо не зафіксовано згоди позивача ОСОБА_1 на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність подружжя. Крім того, суди не врахували те, що при укладенні договору купівлі-продажу квартири був чинний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2019 року у справі №523/8319/14-ц (провадження 61-38040св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17 (провадження№ 61-5698св19), про те, що наявність письмової згоди одного із подружжя на укладення іншим із подружжя договору на придбання майна, зафіксованої у такому договорі, не свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, адже письмова згода необхідна при розпорядженні таким майном, а не його придбанні; якщо письмова згода одного з подружжя на укладення договору іншим з подружжя зафіксована безпосередньо у такому договорі, то це є безспірний доказ набуття майна у спільну сумісну власність і суд не може своїм рішенням відмінити таку домовленість. Натомість, якщо згода надана у письмовій заяві, то це не є абсолютно безспірний доказ і така заява має бути оцінена судом на рівні інших доказів наданих сторонами. У пункті 18 договору купівлі-продажу квартири від 19 серпня 2019 року має місце запис, що договір посвідчується за згодою дружини покупця - ОСОБА_1 , наданої у формі заяви, справжність підпису на якій засвідчено 19 серпня 2019 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Андрущенко Л. М. за реєстровим № 3120. Зміст цієї заяви доведено до відома продавця. Проте цей запис не містить інформацію, що ця згода на розпорядження майном (коштами для набуття майна в спільну сумісну власність), тому покупець ОСОБА_2 (відповідач) був впевнений, що це була згода на покупку квартири в особисту приватну власність, так як вона набута ним за особисті грошові кошти, отримані від продажу належної йому на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_3 , за 1 544 834,50 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 10 жовтня 2018 року, а також від батька у розмірі 40 000,00 дол. США (еквівалентно 1 000 000,00 грн) відповідно до договору дарування від 18 серпня 2019 року. Про ці обставини його дружина ОСОБА_1 (позивач) достеменно знала і цього не заперечувала. Більш того, під час розгляду справи ні позивач, ні її представник не спростували доводів відповідача про те, що саме вказані кошти були витрачені на придбання спірної квартири; суд апеляційної інстанції підтвердив факт продажу належної відповідачу на праві власності квартири, але не підтвердив і не спростував той факт, що кошти у розмірі 1 500 000,00 грн витрачені на спірну квартиру, які отримані від продажу належного відповідачу на праві власності нерухомого майна. При цьому, суд помилково зазначив, що за відсутності інших доказів позбавлений достовірно встановити, що саме ці кошти були витрачені відповідачем при придбанні спірної квартири; суд апеляційної інстанції надав оцінку договору дарування грошових коштів від 18 серпня 2019 року, який був укладений між ОСОБА_2 (відповідачем) та його батьком ОСОБА_5 . Предметом цього договору є передача батьком своєму сину ОСОБА_2 в дар грошових коштів у сумі 40 000,00 дол. США для придбання спірної квартири і зробив висновок про те, що сторонами не було дотримано вимог статті 719 ЦК України під час укладення вказаного договору. Проте така оцінка суду жодним чином не спростовує факту передачі грошових коштів у дар, що підтверджується розпискою відповідача від 18 серпня 2019 року, та їх подальше витрачання саме на придбання спірної квартири. Більш того, станом на цей час питання щодо дійсності вказаного правочину вирішується у Жовтневому районному суді м. Запоріжжя, справа № 331/5397/24 (раніше спір між сторонами договору дарування грошових коштів від 18 серпня 2019 року з тим же предметом спору і з тих же підстав розглядався у Бердянському міжрайонному суді Запорізької області, справа № 310/169/22, але через воєнну агресію російської федерації проти України відповідне провадження було втрачено); суд першої інстанції не надав належної оцінки та не взяв до уваги подані відповідачем докази, зокрема: договір купівлі-продажу квартири від 28 листопада 2009 року; договір купівлі-продажу від 17 квітня 2017 року; договір купівлі-продажу квартири від 10 жовтня 2018 року; розписці від 18 серпня 2019 року, на які він посилався як на докази щодо спростування презумпції спільного майна подружжя (спірної квартири). Це стало однією з підстав апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Проте і суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі, а також додатково подані докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема: - договір купівлі-продажу квартири від 28 листопада 2009 року, укладений між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 , предметом якого була квартира АДРЕСА_3 . Ця квартира була набута відповідачем до шлюбу і належала йому на праві особистої приватної власності; - договір купівлі-продажу квартири від 17 квітня 2019 року, укладений між ОСОБА_5 (батьком відповідача) і ОСОБА_8 , предметом якого була квартира АДРЕСА_4 . За цим договором ОСОБА_5 здійснив продаж належної йому квартири, а кошти від продажу у розмірі 40 000,00 дол. США, що на той час було еквівалентно 1 000 000,00 грн передав у дар своєму сину ОСОБА_2 (відповідачу); - розписку від 18 серпня 2019 року, яка підтверджує отримання ОСОБА_2 від свого батька ОСОБА_5 у дар коштів у розмірі 40 000,00 дол. США для придбання спірної квартири; - копію ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 07 листопада 2024 року про відкриття провадження у справі № 761/41526/24 за позовною назвою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Андрущенко Т. М., про тлумачення змісту правочину (заяви ОСОБА_1 про надання згоди своєму чоловікові ОСОБА_9 на покупку спірної квартири, яка є предметом спору у цьому провадженні); - копію позовної заяви про тлумачення змісту правочину; апеляційний суд необґрунтовано відмовив у зупиненні провадження у цій справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України до набрання законної сили судовим рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя у справі № 331/5397/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування грошових коштів від 18 серпня 2019 року дійсним. Постановляючи протокольну ухвалу про відмову у зупинені провадження у справі № 761/37532/23, суд виходив з того, що відсутні підстави для вчинення відповідних дій, але які мотиви стали підставою для такого рішення суд не вказав. Разом з цим, у межах справи № 331/5397/24 підлягають встановленню обставини спірних правовідносин між сторонами, які стосуються підстав заявлених позовних вимог у цій справі, а саме джерело походження коштів, за які спірне майно було придбано, що є одним з критеріїв визначення правового статусу спірної квартири. Отже, на цей час існує об`єктивна неможливість розгляду цієї справи про поділ майна подружжя до набрання судовим рішенням у справі № 331/5397/24 про визнання договору дарування грошових коштів дійсним, тому наявні підстави, передбачені пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України, для зупинення провадження. Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу У травні 2025 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_10 . Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відзив обґрунтований тим, що: висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду орієнтований в першу чергу на суди, які вирішують певний спір та застосовують певні норми права до певних спірних правовідносин сторін при відправленні правосуддя. Той факт, що при укладенні договору купівлі-продажу спірної квартири був актуальний (як називає скаржник - «чинний») певний висновок щодо застосування певної норми матеріального права, викладений у певній постанові Верховного Суду, жодним чином не змінює характер правовідносин сторін, суттєвих обставин справи (спору) та норм права, які ці правовідносини регламентують та впорядковують. Таким чином, суди правильно врахували актуальну судову практику, сформовану Верховним Судом у справах (спорах) відповідної категорії у подібних спірних правовідносинах; умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо один із подружжя уклав договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. У контексті цієї справи беззаперечним (доведеним) є той факт (обставина), що позивач надала свою згоду на придбання спірної квартири саме в інтересах сім`ї (чоловіка, дружини та їх дитини). Якби відповідач ( ОСОБА_2 ) бажав вчинити правочин купівлі-продажу квартири та придбати (набути) спірну квартиру саме у свою особисту власність, за свої особисті кошти («дошлюбні кошти») чи за рахунок коштів, отриманих від відчуження «дошлюбного майна», саме він (як покупець) повинен був визначити у відповідному договорі умови придбання (набуття) спірної квартири. Крім того, якщо відповідач вважав, що спірна квартира набувається ним виключно за його особисті кошти, саме він повинен був отримати від позивача нотаріально посвідчену згоду (заяву) про те, що вона підтверджує факт придбання спірної квартири за особисті кошти чоловіка, і відповідно на такий об`єкт нерухомості (на таке майно) не буде розповсюджений правовий режим спільної сумісної власності подружжя. Проте таких дій відповідачем вчинено не було. Більш того, намагаючись заперечувати факт придбання спірної квартири в спільну сумісну власність та в інтересах сім`ї, після розірвання шлюбу сторін та припинення фактичних сімейних відносин, відповідач діє вочевидь суперечливо та непослідовно; наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, адже згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі- продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність. У своїй касаційній скарзі відповідач (скаржник) зазначає про те, що нотаріальна згода чоловіка чи дружини неоднозначно висловлює свою згоду на операцію купівлі-продажу другим із подружжя. Проте такі твердження скаржника є помилковими. За умови неясності, двозначності (різночитання) суті згоди одного із подружжя (згода чи заборона (відмова у наданні згоди) втрачається сама суть згоди. Іншими словами, один із подружжя або згоден або не згоден на вчинення правочину іншим із подружжя на певних умовах. Такий один із подружжя або надає згоду іншому із подружжя, або заперечує (відмовляє) в наданні згоди на таких умовах. Ніякої «недвозначності» згода, як односторонній правочин, містити не може. Крім того, згода може бути надана як окремим письмовим документом (зазвичай у формі нотаріально посвідченої заяви), так і безпосередньо зафіксована у відповідному договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя, що жодним чином не збільшує чи зменшує значення кожної із таких форм для суті вчиненого правочину; у касаційній скарзі відповідач зазначає про те, що позивач та її представник не спростували доводів про те, що саме за його особисті кошти була придбана спірна квартира і навіть не заперечували цей факт. Такі аргументи є неправдивими та маніпулятивними; доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення апеляційного розгляду справи до вирішення по суті (набрання законної сили судовим рішенням) справи № 331/5397/24, не заслуговують на увагу. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи. Разом з цим, суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. У цій справі відповідач (скаржник) не довів та не переконав суд апеляційної інстанції в тому, що до вирішення справи № 331/5397/24 (спір про тлумачення правочину) об`єктивно унеможливлює розгляд цієї справи; скаржник (відповідач) стверджує про те, що судом апеляційної інстанції не було досліджено зібрані у справі докази та додатково подані докази. Проте ці твердження не заслуговують на увагу та не відповідають дійсним обставинам порядку розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій. Крім того, копія ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 07 листопада 2024 року в справі № 761/41526/24 та копія позовної заяви у цій цивільній справі не є за своєю правовою природою належними та допустимими доказами, які мають значення для правильного вирішення спору сторін про поділ спільного сумісного майна подружжя. Більш того, позов у справі № 761/41526/24 має штучний характер та був пред`явлений відповідачем (скаржником) вже після ухвалення рішення суду у цій справі; суди правильно встановили суть та характер спірних правовідносин сторін, які виникли між колишнім подружжям (чоловіком та дружиною) у питанні поділу спільної сумісної власності (спірної квартири). При цьому суди правильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин сторін та врахували у своїх висновках актуальні та релевантні висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 761/37532/23 та витребувано справу із суду першої інстанції. У квітні 2025 року матеріали справи № 761/37532/23 надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 19 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 29 травня 2026 року закрито касаційне провадження в справі № 761/37532/23 за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року, в частині підстав касаційного оскарження щодо неврахування висновку стосовно застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі № 523/8319/14-ц, від 29 липня 2020 року в справі № 127/16354/17, від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18. Межі та підстави касаційного перегляду Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України). В ухвалі Верховного Суду від 10 квітня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року в справі №523/8319/14-ц, від 29 липня 2020 року в справі № 127/16354/17, від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22, від 10 червня 2021 року в справі № 11-104сап21, від 25 грудня 2022 року в справі № 676/4308/21, від 22 січня 2020 року в справі № 711/2302/18, від 03 травня 2018 року в справі № 752/9802/17 та у постанові Верховного Суду України від 01 лютого 2017 року в справі № 6-1957цс16; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України). Фактичні обставини справи Суди встановили, що 05 травня 2017 року Подільським районним у м. Києві відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , актовий запис №

229. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2024 року в справі № 372/5207/23 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. За час перебування сторін у шлюбі, а саме 19 серпня 2019 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (через представника за довіреністю ОСОБА_4 ) укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , вартістю 2 475 000,00 грн, який зареєстрований в реєстрі за № 3121 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрущенко Л. М. Під час укладання договору-продажу квартири від 19 серпня 2019 року ОСОБА_1 надала нотаріально посвідчену заяву про те, що вона надає згоду на купівлю своїм чоловіком квартири АДРЕСА_1 , за ціною та на умовах на його власний розсуд, і на підписання ним необхідних документів та укладення відповідних договорів: попередніх, купівлі-продажу, внесення змін та доповнень до нього, його розірвання у разі необхідності. Крім того, у заяві від 19 серпня 2019 року зазначено, що цей правочин укладається в інтересах сім`ї і позивач погоджується, що визначені у договорі зобов`язання створюють обов`язки і для неї. Факт того, що спірна квартира набувалась у спільну власність подружжя також підтверджується довідкою від 29 серпня 2023 року № 108/01-16, виданою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрущенко Л. М. Позиція Верховного Суду Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя, четверта статті 368 ЦК України). Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України). Згідно з частиною сьомою статті 57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів кошти, що належали одному із подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю. Відповідно до частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)). До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)). Наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, засвідчує придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого з подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя. У разі, якщо інший із подружжя надав згоду на розпорядження майном (коштами) для набуття майна у спільну сумісну власність, і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підмінити домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року у справі № 712/3590/22). При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)). Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У справі, що переглядається: при зверненні до суду з позовом про поділ майна подружжя ОСОБА_1 зазначала, що 05 травня 2017 року було зареєстровано шлюб між сторонами. За час перебування сторін у шлюбі, 19 серпня 2019 року, між ОСОБА_2 і ОСОБА_11 (через представника за довіреністю ОСОБА_4 ) укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Враховуючи, що сторони не досягли домовленості щодо поділу майна подружжя у позасудовому порядку, позивач просила суд здійснити такий поділ в спосіб визнання за кожним із колишнього подружжя права власності на 1/2 частки у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 ; встановивши, що 19 серпня 2019 року, під час перебування сторін у шлюбі, сторони набули у власність спірну квартиру, а також те, що відповідач не спростував презумпцію спільної сумісної власності щодо вказаного нерухомого майна, суди зробили правильний висновок про задоволення позовних вимог; при цьому суди обґрунтовано відхилили посилання відповідача на те, що спірне нерухоме майно (квартира) не має статусу спільної сумісної власності колишнього подружжя і, відповідно, не підлягає поділу як майно набуте в спільну сумісну власність під час перебування у шлюбі, оскільки спірна квартира набута ним за його особисті грошові кошти, отримані від продажу належної йому на праві особистої приватної власності квартири АДРЕСА_3 , за 1 544 834,50 грн, а також за кошти отримані від батька у розмірі 1 000 000,00 грн на підставі договору дарування від 18 серпня 2019 року; суди правильно вказали, що договір дарування грошових коштів від 18 серпня 2019 року всупереч нормам статті 719 ЦК України нотаріально не посвідчений. Тому він не може бути належним та допустимим доказом на підтвердження обставин того, що кошти у розмірі 40 000,00 дол. США (еквівалентно 1 000 000,00 грн), які нібито отримані ним від батька на підставі договору дарування, є його особистою приватною власністю та були витрачені на придбання спірної квартири; також суди обґрунтовано зазначили, що безпідставними є посилання відповідача на те, що кошти у розмірі близько 1 500 000,00 грн, які були витрачені на придбання спірної квартири, є його особистою приватною власністю, оскільки такі отримані ним від продажу належного йому на праві власності нерухомого майна (квартири) на підставі договору купівлі-продажу від 10 жовтня 2018 року. Між укладенням вказаного договору та покупкою спірної квартири пройшов майже рік, що за відсутності інших доказів, позбавляє можливості достовірного встановлення того, що саме ці кошти були витрачені відповідачем при придбанні спірної квартири; більш того, суди установили, що позивач під час укладання договору-продажу квартири від 19 серпня 2019 року надала нотаріально посвідчену заяву про те, що вона надає згоду на купівлю квартири своїм чоловіком (відповідачем) спірної квартири (т.1, а. с. 177). Ця обставина підтверджується довідкою від 29 серпня 2023 року № 108/01-16, виданою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрущенко Л. М. Зокрема, у заяві від 19 серпня 2019 року зазначено, що цей правочин укладається в інтересах сім`ї і позивач погоджується, що визначені у договорі зобов`язання створюють обов`язки і для неї; за таких обставин суди обґрунтовано вважали, що відповідачем не спростовано презумпцію набуття подружжям майна (квартири) у спільну сумісну власність, адже до суду не надано належних та допустимих доказів придбання вказаного нерухомого майна за рахунок його особистих коштів. Тому суди правильно задовольнили позовні вимоги про визнання за кожним з колишнього подружжя ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) права власності на1/2 частку в праві спільної часткової власності на спірну квартири; разом з цим, суди не врахували, що: - при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. - крім іншого, ОСОБА_1 просила визнати квартиру АДРЕСА_1 спільним сумісним майном сторін; - тому суди помилково вирішили вимогу про визнання спірної квартири спільним сумісним майном сторін, адже така вимога є неефективною, у зв`язку з чим у її задоволенні належало відмовити. Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені судами обставини та переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів, які були предметом дослідження судів попередніх інстанцій. Необґрунтованим також є посилання відповідача на порушення апеляційним судом норм процесуального права, зокрема безпідставну відмову у зупиненні провадження у цій справі на підставі пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України до набрання законної сили судовим рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя у справі № 331/5397/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування грошових коштів від 18 серпня 2019 року дійсним. Відповідно до пункту 6 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі: об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Визначаючи наявність передбачених статтею 251 ЦПК України підстав, за яких провадження у справі підлягає обов`язковому зупиненню, суд повинен, зокрема, враховувати, що така підстава для зупинення провадження у справі, як зазначено у пункті 6 частини першої цієї статті, - неможливість розгляду цивільної справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, застосовується у тому разі, коли в цій іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу, і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені. Відповідно до зазначеної норми суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. З огляду на наведене для вирішення питання про зупинення провадження у справі суд у кожному конкретному випадку зобов`язаний з`ясовувати: як пов`язана справа, яка розглядається, зі справою, що розглядається іншим судом; чим обумовлюється об`єктивна неможливість розгляду справи. Відхиляючи доводи апеляційної скарги про об`єктивну неможливість розгляду цієї справи про поділ майна подружжя до набрання судовим рішенням у справі № 331/5397/24 про визнання договору дарування грошових коштів дійсним, суд апеляційної інстанції виходив з того, що підстава для зупинення провадження у справі, визначена у пункті 6 частини першої статті 251 ЦПК України, застосовується у тому разі, коли в іншій справі можуть бути вирішені питання, що стосуються підстав, заявлених у справі вимог чи умов, від яких залежить можливість її розгляду. Отже, необхідність зупинити провадження у справі виникає у випадку, якщо неможливо прийняти рішення у цій справі до ухвалення рішення в іншій справі. Тобто між справами, що розглядаються, повинен існувати тісний матеріально-правовий зв`язок, який виражається в тому, що факти, встановлені в одній зі справ, будуть мати преюдиційне значення для іншої справи. На переконання апеляційного суду, оскільки наявність спору в справі № 331/5397/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування грошових коштів від 18 серпня 2019 року дійсним не виключає можливість на підставі наявних доказів самостійне встановлення під час розгляду цієї справи існування обставин, якими ОСОБА_2 обґрунтовував свої заперечення проти позовних вимог, то суд відмовив у задоволенні зазначеного клопотання. Проте апеляційний суд не врахував, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частини перша, четверта, шоста статті 367 ЦПК України). У постанові від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції. Таким чином, апеляційному суду належало відмовити у задоволенні клопотання про зупинення провадження, оскільки результат вирішення справи № 331/5397/24 не мав би жодного значення під час апеляційного перегляду справи, що розглядається, адже суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції. Відповідних обставин (визнання/невизнання договору дарування грошових коштів дійсним) станом на час вирішення справи судом першої інстанції не існувало. Тому ці обставини належало доводити/спростовувати під час розгляду цієї справи. Проте зазначене порушення не вплинуло на встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України). Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції частково ухвалені з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку наведеним касаційну скаргу слід задовольнити частково; рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині позовної вимоги про визнання спірної квартири спільним сумісним майном сторін скасувати, а у задоволенні цієї вимоги відмовити; в іншій частині позовних вимог рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін. Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спірної квартири спільним сумісним майном сторін скасувати. У задоволенні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спірної квартири спільним сумісним майном сторін відмовити. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання за сторонами по 1/2 частки у праві спільної часткової власності на квартиру залишити без змін. З моменту ухвалення постанови касаційного суду рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 жовтня 2024 року та постанова Київського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року у скасованій частині втрачають законну силу. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: Д. А. Гудима І. О. Дундар Є. В. Краснощоков П. І. Пархоменко