Постанова КЦС ВС № 761/38998/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 травня 2026 року м. Київ справа № 761/38998/23 провадження № 61-11057св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Петрова Є. В., суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Ситнік О. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Донецька обласна прокуратура, Державна казначейська служба України, розглянув у порядку письмового провадження касаційні скарги Донецької обласної прокуратури та ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гулько Жанна Вікторівна, на постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Донецької обласної прокуратури, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду. Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що з 01 лютого 2014 року він перебував на посаді оперуповноваженого сектору розкриття злочинів відділу карного розшуку Краматорського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області. 01 березня 2016 року стосовно позивача було відкрито кримінальне провадження № 42016050000000130 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258-3 Кримінального кодексу України (далі - КК України). 07 квітня 2016 року на підставі ухвали Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 10 березня 2016 року у житловому будинку, що належить позивачу, було проведено обшук, під час якого вилучено мобільні телефони. 17 травня 2016 року Апеляційний суд Луганської області обрав щодо позивача запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів. Надалі строк дії зазначеного запобіжного заходу неодноразово продовжувався, у зв`язку з чим позивач перебував під вартою до 18 квітня 2017 року. Краматорський міський суд Донецької області вироком від 18 квітня 2017 року виправдав позивача у зв`язку з недоведеністю його вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258-3 КК України. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасував, а позивача звільнив з-під варти в залі суду. Сторона обвинувачення оскаржила зазначений вирок, у зв`язку з чим Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 19 вересня 2017 року призначив справу до нового розгляду в суді першої інстанції. Краматорський міський суд Донецької області вироком від 03 березня 2020 року, залишеним без змін ухвалою Донецького апеляційного суду від 02 грудня 2020 року та постановою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року, повторно визнав позивача невинуватим та виправдав за недоведеністю вини. Таким чином, позивач перебував під слідством та судом протягом 5 років 6 місяців - з 01 березня 2016 року до 02 вересня 2021 року, з яких 11 місяців - під вартою. Незаконними діями відповідача позивачу було завдано моральної шкоди. Згідно з висновком експерта № 107-108 за результатами проведеного судово-психологічного дослідження, з урахуванням обставин справи та індивідуально-психологічних особливостей позивача, йому завдано моральної шкоди, розмір грошової компенсації якої оцінено у 3 564 мінімальні заробітні плати, установлені на момент розгляду справи судом. Мінімальний розмір заробітної плати у 2022 році в Україні встановлено на рівні 6 700,00 грн, у зв`язку з чим розмір моральної шкоди становить 23 878 800,00 грн. Крім того, внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та перебування під слідством позивач поніс витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 500 000,00 грн, що підтверджується договором від 02 червня 2016 року № 02/1 та актом виконаних робіт від 02 вересня 2021 року. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на свою користь: 3 564 мінімальні заробітні плати, що становить 23 878 800,00 грн, у рахунок відшкодування моральної шкоди; 500 000,00 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а саме витрат, понесених на надання правничої допомоги у кримінальному провадженні; 20 593,20 грн витрат на проведення судової психологічної експертизи; 70 000,00 грн витрат на правничу допомогу у цій справі. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій Шевченківський районний суд міста Києва у складі судді Юзькової О. Л. рішенням від 01 листопада 2024 року позов задовольнив частково. Стягнув з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 89 600,00 грн на відшкодування моральної шкоди. Стягнув з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати на проведення судової психологічної експертизи у розмірі 20 593,20 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що відповідно до положень статті 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР), ОСОБА_1 має право на відшкодування моральної шкоди, завданої йому внаслідок незаконного перебування під слідством та судом. Розмір такої шкоди підлягає визначенню з урахуванням розрахункової величини для обчислення виплат за рішеннями суду у сумі 1 600,00 грн, передбаченої статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», за кожен місяць перебування під слідством і судом. У цьому випадку такий період обчислюється з 07 квітня 2016 року (дата повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення) до 02 грудня 2020 року (дата набрання законної сили виправдувальним вироком суду) та становить 4 роки 7 місяців і 25 днів. З урахуванням конкретних фактичних обставин справи, а також принципів розумності, виваженості та справедливості суд першої інстанції дійшов висновку, що достатньою та справедливою сатисфакцією, гарантованою державою, є відшкодування моральної шкоди у мінімальному розмірі, обчисленому відповідно до вимог закону, а саме 89 600,00 грн. Крім того, суд визнав за можливе стягнути на користь позивача витрати на проведення експертного дослідження у розмірі 20 593,20 грн, керуючись положеннями статей 22, 1167 ЦК України. Водночас суд першої інстанції не встановив підстав для стягнення на користь позивача 500 000,00 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а саме витрат, понесених на надання правничої допомоги у кримінальному провадженні, з огляду на те, що розподіл витрат на правничу допомогу, надану в межах кримінального провадження та розгляду кримінальної справи, має здійснювати суд, який ухвалював судове рішення у відповідному кримінальному провадженні, відповідно до норм Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), що узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16 та від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17. Відмовляючи позивачу у відшкодуванні витрат на правничу допомогу у цій справі в розмірі 70 000,00 грн, суд зазначив, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів здійснення позивачем відповідних витрат у заявленому розмірі, зокрема відсутній детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом. Крім того, позивач не виконав вимог частини восьмої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Київський апеляційний суд постановою від 30 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Гулько Ж. В., задовольнив частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 листопада 2024 року в частині визначення суми стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди, змінив, збільшивши розмір такого відшкодування з 89 600,00 грн до 440 000,00 грн. У решті рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 листопада 2024 року залишив без змін. Апеляційний суд мотивував постанову тим, що Закон № 266/94-ВР є спеціальним законом і саме його норми регулюють порядок і умови визначення розміру моральної шкоди у спірних правовідносинах. Отже, стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у частині визначення розміру мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для обчислення виплат за рішеннями суду у сумі 1 600,00 грн не підлягала застосуванню під час вирішення цього спору. Однак суд першої інстанції, ухвалюючи рішення по суті спору у листопаді 2024 року, помилково застосував для розрахунку відшкодування моральної шкоди розрахункову величину для обчислення виплат за рішеннями суду у сумі 1 600,00 грн, передбачену статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», за кожен місяць перебування позивача під слідством та судом. Водночас станом на момент ухвалення судом першої інстанції рішення мінімальна заробітна плата становила 8 000,00 грн, і саме цим розміром суд мав керуватися під час визначення гарантованого державою мінімального розміру відшкодування моральної шкоди, передбаченого Законом № 266/94-ВР. Таким чином, з урахуванням строку перебування позивача під слідством та судом 55 місяців і мінімального місячного розміру заробітної плати, встановленого статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» у розмірі 8 000,00 грн, мінімальний розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 440 000,00 грн (8 000,00 грн х 55 місяців). Зазначений розмір, на переконання колегії суддів, є достатнім для компенсації негативних наслідків немайнового характеру, яких зазнав позивач, та відповідає принципу верховенства права. Водночас колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення на користь позивача 500 000,00 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а саме витрат, понесених на надання правничої допомоги у кримінальному провадженні, оскільки розподіл витрат на правничу допомогу, надану в межах кримінального провадження та розгляду кримінальної справи, має здійснювати суд, який ухвалював судове рішення у відповідному кримінальному провадженні, відповідно до норм КПК України. Вирішуючи питання щодо відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу у цій справі в розмірі 70 000,00 грн, апеляційний суд зазначив, що відповідно до матеріалів справи немає можливості встановити обсяг виконаних адвокатом робіт, здійснити розрахунок їх вартості з урахуванням змісту наданих правничих послуг, а отже, провести обґрунтований розрахунок витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, заявляючи відповідне клопотання, позивач не надав до суду акт приймання-передавання виконаних адвокатом робіт, що, у свою чергу, ставить під сумнів факт погодження позивачем обсягу та вартості наданої правничої допомоги у повному обсязі та відповідно до умов укладеного договору. Короткий зміст вимог та доводів касаційних скарг 26 серпня 2025 року Донецька обласна прокуратура подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року в частині збільшення розміру стягнутої суми моральної шкоди та залишити в цій частині в силі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 листопада 2024 року. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 468/901/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 199/8734/17, від 29 січня 2020 року у справі № 214/1543/15, від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, від 09 лютого 2022 року у справі № 757/6203/21, від 29 червня 2022 року у справі № 201/9398/20, від 23 жовтня 2024 року у справі № 293/174/23. Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що відшкодування моральної шкоди за час перебування особи під слідством чи судом здійснюється виходячи з розміру не менш як однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць такого перебування, яка діяла на момент ухвалення рішення судом першої інстанції, а не на момент перегляду справи судом апеляційної інстанції. Однак апеляційний суд, змінюючи розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню на користь позивача, застосував розмір мінімальної заробітної плати, встановлений на час перегляду справи в апеляційному суді (30 липня 2025 року), а не той, що діяв на час розгляду справи судом першої інстанції (01 листопада 2024 року). Крім того, суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, безпідставно застосував розмір мінімальної заробітної плати без урахування обмеження, встановленого абзацом третім статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» (аналогічна норма міститься і в Законі України «Про Державний бюджет України на 2025 рік»), яким визначено, що розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, становить 1 600,00 грн. 29 серпня 2025 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 826/1216/16, від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 та у постановах Верховного Суду від 20 грудня 2018 року у справі № 316/1923/16, від 09 квітня 2019 року у справі № 826/2689/15, від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 468/901/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 199/8734/17, від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 329/766/18, від 23 грудня 2021 року у справі № 923/560/17, від 09 лютого 2022 року у справі № 757/6203/21, від 29 червня 2022 року у справі № 201/9398/20, від 14 грудня 2023 року у справі № 480/6932/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд неналежним чином дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що визначений законом розмір відшкодування моральної шкоди є мінімальним, гарантованим державою. Водночас суд, за наявності належного мотивування, не обмежений у можливості визначити більший розмір компенсації, оскільки закон не встановлює граничного (максимального) розміру відшкодування моральної шкоди. Внаслідок незаконного затримання, безпідставного вилучення майна під час проведення обшуків, а також перебування під вартою протягом 11 місяців, позивачу було завдано істотної моральної та матеріальної шкоди, що негативно вплинуло на його фізичний і психоемоційний стан, спричинило значне погіршення стану здоров`я, підвищену знервованість, безсоння, зниження настрою та постійне відчуття тривоги. Однак суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір моральної шкоди, не дотримався засад верховенства права, а також вимог розумності, виваженості та справедливості, оскільки не з`ясував у повному обсязі доводи позивача як щодо обставин завдання моральної шкоди, так і щодо обґрунтування її розміру. Крім того, апеляційний суд залишив поза увагою те, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 3 Закону № 266/94-ВР у випадках, передбачених статтею 1 цього Закону, громадянинові підлягають відшкодуванню (поверненню), зокрема, суми, сплачені ним у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги. Отже, позивач має право на відшкодування шкоди, у тому числі на відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому правничої допомоги під час перебування під слідством та судом, і таке право виникає на підставі прямої вказівки закону. Вирішуючи питання щодо відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу у цій справі в розмірі 70 000,00 грн, апеляційний суд не врахував, що розмір гонорару визначається виключно за домовленістю адвоката з клієнтом, а суд не наділений повноваженнями втручатися у ці правовідносини, за відсутності доказів їх фіктивності або очевидної неспівмірності. 12 червня 2023 року між адвокатом Гулько Ж. В. та позивачем укладено договір про надання правничої допомоги, на виконання якого позивач сплатив адвокату 70 000,00 грн, що підтверджується матеріалами справи. Позивач заявив до суду першої інстанції попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які він поніс та очікував понести у зв`язку з розглядом справи, а також надав акт виконаних робіт до договору про надання правничої допомоги. З урахуванням умов договору про надання правничої допомоги, а також того, що адвокат склав та підписав усі процесуальні документи від імені та в інтересах позивача, наявні підстави для висновку, що витрати на правничу допомогу у цій справі є реальними, необхідними та підтвердженими належними доказами. Водночас у межах цієї справи розмір гонорару адвоката визначений сторонами договору у фіксованому розмірі, який не залежить від обсягу наданих послуг чи часу, витраченого представником позивача, а отже, є визначеним і таким, що підлягає врахуванню судом. Відзиви на касаційні скарги до Верховного Суду не надходили. Рух справи в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 03 вересня 2025 рокувідкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Донецької обласної прокуратури та витребував матеріали цієї справи з Шевченківського районного суду міста Києва. Верховний Суд ухвалою від 03 вересня 2025 рокувідкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою через представника ОСОБА_4 18 вересня 2025 року матеріали справи № 761/38998/23 надійшли до Верховного Суду. Верховний Суд ухвалою від 28 січня 2026 року призначив справу до судового розгляду. Фактичні обставини, з`ясовані судами 01 березня 2016 року прокуратура Донецької області внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016050000000130 відомості за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258-3 КК України, за фактом участі оперуповноваженого сектору розкриття злочинів відділу карного розшуку Краматорського міського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Донецькій області ОСОБА_1 у терористичній організації «Донецька народна республіка». 07 квітня 2016 року на підставі ухвали Жовтневого районного суду міста Маріуполя від 10 березня 2016 року у житловому будинку, що належить позивачу, проведено обшук, під час якого вилучено мобільні телефони. Цього ж дня, 07 квітня 2016 року, ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258-3 КК України. Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 17 травня 2016 року обрав ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів без альтернативи внесення застави. Надалі строк дії зазначеного запобіжного заходу неодноразово продовжувався, у зв`язку з чим позивач перебував під вартою до 18 квітня 2017 року. Краматорський міський суд Донецької області вироком від 18 квітня 2017 року виправдав ОСОБА_1 у зв`язку з недоведеністю його вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258-3 КК України. Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасував, а позивача звільнив з-під варти в залі суду. Сторона обвинувачення оскаржила зазначений вирок, у зв`язку з чим Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 19 вересня 2017 року призначив справу до нового розгляду в суді першої інстанції. Краматорський міський суд Донецької області вироком від 03 березня 2020 року, залишеним без змін ухвалою Донецького апеляційного суду від 02 грудня 2020 року та постановою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року, визнав ОСОБА_1 невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258-3 КК України, та виправдав за недоведеністю вини. Таким чином, позивач перебував під слідством та судом протягом 4 років 7 місяців і 25 днів - з 07 квітня 2016 року до 02 грудня 2020 року, з яких 11 місяців - під вартою. Відповідно до висновку судового експерта Донецького відділення Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса» від 31 січня 2021 року № 107-108, за результатами проведеного судово-психологічного дослідження за заявою ОСОБА_1 , ситуація незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та тримання під вартою мала для позивача характер психотравмуючого фактора. Такий вплив полягав у заподіянні істотних перешкод звичній життєдіяльності позивача, подолання яких протягом тривалого часу та на момент складання висновку потребувало від нього додаткових надмірних зусиль. Зазначене суттєво негативно вплинуло на його психоемоційний стан, значно перешкодило оптимальному та звичному соціальному функціонуванню, зруйнувало життєві плани і перспективи, порушило зміст та якість усталеного життя. Завдані ОСОБА_1 моральні страждання деструктивно вплинули на всі основні сфери його життєдіяльності та, з огляду на їх інтенсивність, стійкість, тривалість впливу й негативні наслідки для особистості, є істотними. Експерт також зазначив, що розмір грошової компенсації моральної шкоди, заподіяної ОСОБА_1 , становить 3 564 мінімальні заробітні плати, установлені на момент розгляду справи судом.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). За змістом касаційних скарг постанова апеляційного суду оскаржується лише в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, а саме витрат, понесених на надання правничої допомоги у кримінальному провадженні, а також у частині розподілу судових витрат на правничу допомогу у цій справі, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає це судове рішення тільки в зазначеній частині. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції повною мірою не відповідає. Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені статтями 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Порядок відшкодування такої шкоди встановлюється законом (частина сьома статті 1176 ЦК України). Таким спеціальним нормативно-правовим актом є Закон № 266/94-ВР. У статті 1 Закону № 266/94-ВР передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку постановлення виправдувального вироку суду. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 3 Закону № 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовується (повертається), зокрема, моральна шкода. У статті 4 Закону № 266/94-ВР визначено, що відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного та психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Відповідно до частин другої та третьої статті 13 Закону № 266/94-ВР розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. У Рішенні від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 у справі № 1-15/99 Конституційний Суд України зазначив, що притягнення до відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред`явлення особі обвинувачення у вчинені злочину. Згідно з пунктом 14 частини першої статті 3 КПК України притягнення до кримінальної відповідальності - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Відповідно до частини першої статті 43 КПК України виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили. Згідно з частинами першою-четвертою статті 532 КПК України вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок чи ухвала суду, ухвала слідчого судді не набрала законної сили. Судові рішення суду апеляційної та касаційної інстанцій набирають законної сили з моменту їх проголошення. Верховний Суд у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 306/701/20 (провадження № 61-3676св22) зазначив, що Закон № 266/94-ВР пов`язує виникнення у конкретного реабілітованого громадянина права на відшкодування шкоди зі складним юридичним складом, який містить підстави виникнення шкоди, завданої незаконними діями, та умови виникнення права на його відшкодування. Тобто право на відшкодування виникає лише у разі повної реабілітації особи, про що зазначається у пункті 3 Положення про застосування Закону № 266/94-ВР, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 04 березня 1996 року № 6/5/3/41. Така судова практика є незмінною, про що зазначено в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 522/2493/18 (провадження № 14-195цс21). Реабілітуючі, на відміну від нереабілітуючих підстав, для застосування наведеного вище Закону України, пов`язані з констатацією факту того, що підозрюваний / обвинувачений не вчинив злочину. До реабілітуючих належать лише три підстави: встановлено відсутність події кримінального правопорушення; встановлено відсутність у діянні складу кримінального правопорушення; не встановлено достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді та вичерпано можливості їх отримати. Отже, право на відшкодування моральної шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР виникає в особи у випадку повної реабілітації. Суди встановили, що кримінальне переслідування позивача припинено з реабілітуючих підстав, оскільки його вина у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 258-3 КК України,не була доведена у встановленому законом порядку, про що свідчить постановлений щодо нього виправдувальний вирок суду. Згідно з частиною другою статті 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості. Велика Палата Верховного Суду упостанові від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) дійшла висновку про те, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд під час вирішення цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості. Верховний Суд у постановах від 31 серпня 2022 року у справі № 306/701/20 (провадження № 61-3676св22), від 14 вересня 2022 року у справі № 415/1009/21 (провадження № 61-18055св21), від 30 вересня 2022 року у справі № 753/4724/21 (провадження № 61-947св22), від 09 листопада 2022 року у справі № 461/422/21 (провадження № 61-8158св22) зробив такі висновки: «Статтею 13 Закону № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодування немайнової (моральної) шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати. Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування. Отже, з урахуванням засад виваженості, розумності та справедливості суд може збільшити розмір відшкодування, обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом № 266/94-ВР не передбачено. При цьому розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.». Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18), розмір моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом, починаючи з часу пред`явлення обвинувачення до набрання виправдувальним вироком законної сили або ухвалою про закриття кримінального провадження. За обставинами цієї справи ОСОБА_1 перебував під слідством та судом з 07 квітня 2016 року (дата повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення) до 02 грудня 2020 року (дата постановлення апеляційним судом ухвали про залишення виправдувального вироку без змін), тобто 4 роки 7 місяців і 25 днів, з яких 11 місяців - під вартою. Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01 січня 2024 року мінімальну заробітну плату у місячному розмірі встановлено на рівні 7 100,00 грн, а з 01 квітня 2024 року - 8 000,00 грн. Водночас визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1 600,00 грн. У постанові від 15 січня 2026 року у справі № 607/24623/24 (провадження № 61-13114св25) Верховний Суд зазначив, що Закон № 266/94-ВР є спеціальним законом і саме його норми регулюють порядок і умови визначення розміру моральної шкоди у спірних правовідносинах. Отже, стаття 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» у частині визначення розміру мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для обчислення виплат за рішеннями суду у сумі 1 600,00 грн не підлягає застосуванню під час вирішення спору. Такий правовий висновок щодо неможливості застосування спеціальної розрахункової величини, визначеної Законом про Державний бюджет України, для обчислення моральної шкоди, завданої незаконними діями органів прокуратури та органів досудового розслідування, узгоджується також із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 524/6017/22, від 12 лютого 2025 року у справі № 753/75/23, від 27 лютого 2025 року у справі № 161/20724/23, від 09 квітня 2025 року у справі № 757/1549/21. Аналіз релевантної правозастосовної практики щодо розгляду справ про відшкодування моральної шкоди у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом дає підстави для висновку, що Верховний Суд неодноразово роз`яснював необхідність застосування мінімальної заробітної плати, чинної на час розгляду справи, тобто виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи та ухвалення судом першої інстанції відповідного рішення. Аналогічні висновки містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 468/901/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 199/8734/17, від 22 липня 2020 року у справі № 495/6187/16, від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19, від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19, від 09 лютого 2022 року у справі № 757/6203/21, від 29 червня 2022 року у справі № 201/9398/20, від 25 вересня 2024 року у справі № 761/22531/23, від 08 жовтня 2024 року у справі № 333/2527/22, від 21 жовтня 2024 року у справі № 490/7139/23, від 19 грудня 2024 року у справі № 488/2561/21, від 05 листопада 2025 року у справі № 161/12059/24 та інших. З огляду на це у цій справі належить виходити з місячного розміру мінімальної заробітної плати, визначеного Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік», який був чинним на момент ухвалення судом першої інстанції рішення від 01 листопада 2024 року. Отже, з урахуванням строку перебування позивача під слідством та судом (55 місяців 25 днів) і мінімального місячного розміру заробітної плати, встановленого на момент ухвалення рішення судом першої інстанції відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» (8 000,00 грн), мінімальний гарантований державою розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню на користь позивача, становить 446 666,67 грн, що обчислюється як сума (8 000,00 грн х 55 місяців) + (8 000,00 грн / 30 днів х 25 днів). За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції неправильно визначив гарантований державою мінімальний розмір відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності. Крім того, змінюючи рішення суду першої інстанції шляхом збільшення розміру моральної шкоди з 89 600,00 грн до 440 000,00 грн, апеляційний суд не надав належної оцінки всім установленим у справі обставинам, зокрема тривалості незаконного перебування позивача під слідством та судом протягом 4 років 7 місяців і 25 днів, характеру пред`явленого обвинувачення, проведенню обшуків у межах кримінального провадження, а також триманню позивача під вартою протягом 11 місяців. Водночас суд апеляційної інстанції не навів належних мотивів, з яких дійшов висновку про визначення саме такого розміру відшкодування моральної шкоди, не врахував критерії розумності, справедливості та пропорційності, а також не надав належної оцінки доводам позивача щодо характеру та інтенсивності моральних страждань, негативного впливу кримінального переслідування на його професійну діяльність, репутацію та звичний спосіб життя. Разом із тим Верховний Суд позбавлений можливості самостійно визначити остаточний розмір відшкодування моральної шкоди, оскільки це потребує належної оцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Крім того, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 , серед іншого, просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на свою користь 500 000,00 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, а саме витрат, понесених на надання правничої допомоги у кримінальному провадженні. Погоджуючись із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для стягнення на користь позивача витрат, понесених на надання правничої допомоги у кримінальному провадженні, апеляційний суд керувався тим, що розподіл витрат на правничу допомогу, надану в межах кримінального провадження та розгляду кримінальної справи, має здійснювати суд, який ухвалював судове рішення у відповідному кримінальному провадженні, відповідно до норм КПК України. Однак наведені висновки апеляційного суду ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, зроблені з порушенням норм процесуального права та є передчаснимиз огляду на таке. Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України. Положеннями КПК України визначено, що юридична допомога в кримінальному провадженні (кримінальній справі) включає дії адвоката як на стадії досудового розслідування, так і судового провадження. До правової допомоги належать консультації, роз`яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво в судах. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 3 Закону № 266/94-ВР у наведених у статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються), зокрема, суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги. У постановах від 08 червня 2022 року у справі № 750/958/20 (провадження № 61-12600св21) та від 02 листопада 2023 року у справі № 127/9332/22 (провадження № 61-5746св23) Верховний Суд зазначив, що передбачені статтею 137 ЦПК України підстави зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу не можуть бути застосовані у разі вирішення питання про відшкодування (повернення) на підставі пункту 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР суми, сплаченої громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги. Отже, визначені Законом № 266/94-ВР суми, сплачені громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи, не є тотожними витратам на правничу допомогу, передбаченим статтею 137 ЦПК України, тому у зазначеному випадку застосуванню підлягає спеціальна норма закону. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18), а також у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 333/7311/16-ц (провадження № 61-32057св18) та від 18 січня 2023 року у справі № 335/4358/21 (провадження № 61-7653св22) зазначено, що позивач має право на відшкодування шкоди, у тому числі на відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги під час досудового розслідування, і таке право виникає на підставі прямої вказівки закону. Верховний Суд у постановах від 08 червня 2022 року у справі № 750/958/20 (провадження № 61-12600св21), від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 20 травня 2019 року у справі № 468/655/18 (провадження № 61-46158св18), від 15 березня 2023 року у справі № 565/1372/21 (провадження № 61-12476св22) зробив такі висновки: - передбачені статтею 137 ЦПК України підстави зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу не можуть бути застосовані у разі вирішення питання про відшкодування (повернення) на підставі пункту 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР суми, сплаченої громадянином у зв`язку з наданням йому юридичної допомоги; - витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною / третьою особою чи тільки має бути сплачено; - виписані адвокатом квитанції про оплату позивачем юридичних послуг у кримінальному провадженні відповідно до укладеного між ними договору, яке у подальшому припинено з реабілітуючих підстав, є достатніми в розумінні пункту 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР для вирішення питання про відшкодування сплачених сум за статтею 1176 ЦК України; - понесені позивачем витрати у вигляді сплачених сум за надання юридичної допомоги підлягають відшкодуванню у повному обсязі згідно з актами надання правової допомоги, довідками про отримання гонорару, квитанціями тощо. Правові висновки про те, що особа, кримінальне переслідування якої припинено з реабілітуючих підстав, має право звернутися до суду цивільної юрисдикції з позовом про відшкодування (повернення) на підставі пункту 4 статті 3 Закону № 266/94-ВР сум, сплачених нею у зв`язку з наданням юридичної (правничої) допомоги під час досудового розслідування та судового розгляду кримінальної справи, з посиланням на статтю 1176 ЦК України, викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 947/3673/20 (провадження № 61-14285св21), від 04 червня 2025 року у справі № 501/2878/23 (провадження № 61-17214св24), від 17 грудня 2025 року у справі № 554/4674/21 (провадження № 61-5477св23) та інших. Посилання апеляційного суду на правові висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 462/6473/16 та від 17 червня 2020 року у справі № 598/1781/17, є безпідставними, оскільки у зазначених справах спір виник між потерпілою та винною у вчиненні злочину особою щодо процесуальних витрат, понесених потерпілою під час кримінального провадження, у зв`язку з чим такі правовідносини не регулювалися Законом № 266/94-ВР. Зокрема, у справі № 462/6473/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що процесуальні витрати, понесені у кримінальному провадженні, не є збитками, які можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову до обвинуваченого, а їх розподіл здійснюється виключно за правилами глави 8 КПК України. Саме з цих підстав Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що такий спір не може розглядатися за правилами цивільного судочинства. Натомість у справі, що переглядається, позовні вимоги заявлені на підставі Закону № 266/94-ВР, яким прямо передбачено право позивача як особи, що незаконно перебувала під слідством і судом, на відшкодування шкоди, у тому числі на відшкодування (повернення) сум, сплачених за надання йому юридичної допомоги під час кримінального провадження. Отже, зазначені постанови Великої Палати Верховного Суду не є релевантними до обставин цієї справи. Чинне процесуальне законодавство України не встановлює вичерпного переліку доказів, які необхідно подати суду для підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, однак покладає на сторону обов`язок довести факт надання правничої допомоги та її вартість. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правничої допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є: 1) надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; 2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; 3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення; 4) надання правничої допомоги свідку у кримінальному провадженні; 5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; 6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами; 7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; 8) надання правничої допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань; 9) захист прав, свобод і законних інтересів викривача у зв`язку з повідомленням ним інформації про корупційне або пов`язане з корупцією правопорушення. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом. Відповідно до загальних засад цивільного судочинства та вимог процесуального закону, закріплених, зокрема, у статтях 76-78, 81, 83, 84, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, суд, вирішуючи спір, зобов`язаний установити всі обставини, що мають значення для справи, надати їм належну правову оцінку та оцінити всі докази у їх сукупності. Без виконання цих процесуальних дій ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення є неможливим. Верховний Суд звертає увагу, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги, наданої особі під час досудового розслідування та судового розгляду кримінального провадження, входять до предмета доказування у справах цієї категорії та мають бути належним чином підтверджені допустимими доказами. Разом із тим суд апеляційної інстанції, не дослідивши належним чином подані сторонами докази, не з`ясував, чи дійсно заявлені позивачем витрати були понесені у зв`язку з наданням йому правничої допомоги саме у кримінальному провадженні № 42016050000000130, а також не перевірив, чи належать зазначені позивачем послуги до видів адвокатської діяльності та правничої допомоги, визначених статтями 1, 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», які були спрямовані на забезпечення захисту його прав та інтересів як підозрюваного й обвинуваченого у кримінальному провадженні, припиненому з реабілітуючих підстав. Крім того, апеляційний суд не надав належної оцінки поданим позивачем договорам про надання правничої допомоги, актам виконаних робіт, платіжним документам та іншим доказам на підтвердження фактичного понесення відповідних витрат, а також не встановив їх необхідності, обсягу та зв`язку з незаконним кримінальним переслідуванням позивача. За відсутності належного з`ясування наведених обставин та їх перевірки відповідними доказами висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для відшкодування витрат на правничу допомогу у кримінальному провадженні є передчасними. Водночас, з огляду на положення статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку, якщо такі обставини не були встановлені судами попередніх інстанцій, а відповідні докази не були предметом їх належного дослідження. Щодо розподілу апеляційним судом судових витрат на правничу допомогу у цій справі Вирішуючи питання щодо відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу у цій справі в розмірі 70 000,00 грн, апеляційний суд зазначив, що відповідно до матеріалів справи немає можливості встановити обсяг виконаних адвокатом робіт та здійснити розрахунок їх вартості з урахуванням змісту наданих правничих послуг, а отже, провести обґрунтований розрахунок витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, апеляційний суд керувався тим, що, заявляючи відповідне клопотання, позивач не надав до суду акта приймання-передавання виконаних адвокатом робіт, що, на думку суду, ставить під сумнів факт погодження позивачем обсягу та вартості наданої правничої допомоги у повному обсязі та відповідно до умов укладеного договору. Однак наведені висновки апеляційного суду є передчасними та зробленими з порушенням норм процесуального права з огляду на таке. Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги. Під час розгляду справи як в суді першої інстанції, так і при апеляційному та касаційному переглядах учасники процесу несуть певні витрати. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Види судових витрат, порядок їхньої оплати, розподілу, зменшення розміру тощо встановлено у главі 8 ЦПК України. Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідно до пункту 1.1 договору про надання правової допомоги від 12 червня 2023 року № 12/1, укладеного між адвокатом Гулько Ж. В. та ОСОБА_1 , адвокат зобов`язується надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, визначених цим договором, а замовник - оплатити такі послуги у порядку та строки, погоджені сторонами. Згідно з пунктом 3.1 зазначеного договору за надання правової допомоги, передбаченої пунктом 1.2 цього договору, замовник сплачує адвокату винагороду у розмірі, визначеному додатком № 1 до договору. У пункті 1.1 додатку від 12 червня 2023 року № 1 до договору про надання правової допомоги від 12 червня 2023 року № 12/1 передбачено, що замовник сплачує адвокату винагороду за участь у судових засіданнях, підготовку процесуальних документів (клопотань, скарг, заяв), аналіз матеріалів справи та формування тактики захисту у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у фіксованому розмірі 70 000,00 грн. Згідно з поданим позивачем попереднім (орієнтовним) розрахунком судових витрат, загальна сума таких витрат становить 90 593,20 грн та складається з вартості правничої допомоги у розмірі 70 000,00 грн і витрат на проведення судової психологічної експертизи у розмірі 20 593,20 грн. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала про те, що під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)). У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. У постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки: «127. Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

133. Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

135. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

142. Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.

143. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що частина третя статті 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.

144. Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.

145. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

147. Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо.». Отже, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд був зобов`язаний оцінити у сукупності з поданими позивачем доказами, чи є такі витрати співмірними встановленому договором про надання правової допомоги фіксованому розміру гонорару, відшкодування якого заявлено, однак відповідних висновків оскаржувана постанова не містить. За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак. Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду. Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Всебічність та повнота судового розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин справи та оцінку доказів з урахуванням їх властивостей, якостей, зв`язків і залежностей, що є необхідною умовою ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення. Однак апеляційний суд не забезпечив всебічного і повного з`ясування обставин справи, не дослідив належним чином подані позивачем докази та не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення питання щодо розподілу судових витрат. З огляду на викладене Верховний Суд доходить висновку, що у цій справі суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, надмірний формалізм та непропорційність між застосованими засобами і поставленою метою, наслідком чого стало порушення права заявника на справедливий розгляд його вимоги про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Водночас, оскільки справа підлягає переданню на новий апеляційний розгляд, а розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України здійснюється залежно від результатів вирішення спору та пропорційно розміру задоволених позовних вимог, Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених сторонами у зв`язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суд апеляційної інстанції не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд. Верховний Суд урахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд. Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи. Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Щодо судових витрат Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У випадку, якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає. Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційні скарги Донецької обласної прокуратури таОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Гулько Жанна Вікторівна, задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький А. А. Калараш І. В. Литвиненко О. М. Ситнік