Постанова Київський апеляційний суд № 369/3360/24

Єдиний унікальний номер справи № 369/3360/24 Провадження № 22-ц/824/6379/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 квітня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в інтересах якого діє ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в інтересах якої діє ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Радомишльського районного нотаріального округу Житомирської області Мельниченко Наталія Михайлівна про відшкодування витрат на лікування, догляд та поховання спадкодавця, В С Т А Н О В И В : 26 лютого 2024 року позивач звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідачів. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що взимку 2023 року до ОСОБА_1 звернувся знайомий ОСОБА_6 та повідомив, що він хворіє та йому потрібна допомога. Племінники йому не допомагали, більше з рідних ОСОБА_6 нікого не мав. Як зазначає позивач, вона за ним доглядала, купувала продукти харчування, готувала, купувала ліки, навідувала його у лікарні. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, тому ОСОБА_1 поховала його, та організувала і оплатила поминальний обід. Позивач зазначає, що на лікування ОСОБА_6 , на придбання ліків та харчування нею було витрачено 7 885,70 грн, на придбання одягу - 1 650,00 грн., на придбання ритуального товару (труни, подушки, свічок, хусток, вінків) та за ритуальні послуги було витрачено 13 000,00 грн., що на поминальний обід - 10 615,00 грн.. Таким чином, у загальному позивачем витрачена сума у розмірі 33 150,70 грн. За життя покійний ОСОБА_6 склав заповіт на неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Як зазначає позивач, вона зверталася, до законних представників спадкоємців, та повідомила, що витратила певні кошти на лікування, догляд, поховання спадкодавця, та просила відшкодувати грошові кошти, проте отримала відмову. Враховуючи викладене, позивач просив суд відшкодувати витрати понесені ОСОБА_1 на лікування, догляд та поховання ОСОБА_6 у розмірі 33 150,70 грн, шляхом стягнення цих коштів зі спадкоємців з ОСОБА_2 , де законним представником є ОСОБА_3 та з ОСОБА_4 , де законним представником є ОСОБА_5 , - солідарно. Крім того, позивач просив вирішити питання про стягнення судових витрат. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 26 грудня 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу до суду не надходило. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 09 квітня 2026 року, сторони не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надавали. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження обставин, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог; матеріали справи не містять доказів того, що спадкодавець за життя потребував стороннього догляду та лікування саме в обсязі заявлених витрат; відсутні докази укладення між позивачем та померлим будь-яких договорів чи інших правочинів, які б передбачали обов`язок позивача здійснювати догляд, лікування та поховання спадкодавця; не надано доказів відмови спадкоємців чи інших родичів від здійснення відповідних дій щодо утримання та поховання спадкодавця; надані позивачем накладні, квитанції та довідка самі по собі не підтверджують необхідності, обґрунтованості та розумності понесених витрат у розумінні ст. 1232 ЦК України; з огляду на принцип змагальності сторін та покладений на позивача обов`язок доказування, суд дійшов висновку про недоведеність заявлених позовних вимог та відсутність правових підстав для їх задоволення. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Окремо колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на те, що ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа №757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Тягар доведення обґрунтованості позовних вимог процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може вважатися належним чином здійсненим виключно шляхом зазначення певних відомостей чи припущень, оскільки це не звільняє позивача від виконання процесуального обов`язку щодо доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що ОСОБА_6 за життя потребував стороннього догляду, який здійснювала саме вона, а також тим, що нею були понесені витрати на догляд, лікування та поховання померлого за власний рахунок. Разом із тим колегія суддів зазначає, що належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження вказаних обставин позивачем до суду не надано. Так, на підтвердження здійснення догляду за ОСОБА_6 позивачем надано довідку № 70 від 12 липня 2023 року, відповідно до якої ОСОБА_1 доглядала за тяжко хворим ОСОБА_6 , 1937 року народження, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Апеляційний суд зазначає, що вказана довідка була досліджена судом першої інстанції, однак сама по собі не підтверджує того, що ОСОБА_6 за життя дійсно потребував стороннього догляду, оскільки таких відомостей у її змісті не міститься. Крім того, предметом доказування у даній справі є не лише встановлення факту здійснення позивачем певного догляду за померлим, а й підтвердження факту понесення саме нею витрат на утримання, лікування, догляд та поховання спадкодавця, а також їх необхідності та обґрунтованості. Колегія суддів звертає увагу на те, що надані позивачем чеки та квитанції не підтверджують належним чином, що зазначені у них витрати були здійснені саме на потреби ОСОБА_6 . Зокрема, з наданих чеків на придбання лікарських засобів неможливо встановити, що такі лікарські засоби були придбані саме для лікування ОСОБА_6 , оскільки матеріали справи не містять жодних медичних документів, призначень лікаря, рецептів чи інших доказів, які б підтверджували необхідність застосування саме цих лікарських засобів для лікування померлого. Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_6 фактично отримував та приймав зазначені лікарські засоби. Також відсутні належні докази того, що оплата за вказані лікарські засоби була здійснена саме позивачем. Апеляційний суд також не може визнати належним та достатнім доказом накладну № 19 від 04 грудня 2022 року щодо придбання одягу для поховання ОСОБА_6 (костюм, майка, труси, шкарпетки, сорочка, тапочки, рушник), оскільки вказані речі були придбані 04 грудня 2022 року, тобто більш ніж за сім місяців до смерті ОСОБА_6 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому зі змісту зазначеної накладної неможливо встановити, кому саме було видано відповідний товар та ким фактично здійснювалася його оплата. Щодо накладної № 20 від 09 липня 2023 року про надання ритуальних товарів та послуг ОСОБА_6 , то у графі «одержано через» зазначено ОСОБА_1 . Однак сама по собі наявність такого запису не є належним та достатнім доказом того, що саме позивачем було здійснено оплату відповідних ритуальних товарів та послуг. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт понесення нею витрат саме на утримання, лікування, догляд та поховання ОСОБА_6 , а також не надано беззаперечних доказів того, що поховання померлого було здійснено саме позивачем за власний рахунок. Враховуючи наведене, заявлені позовні вимоги про стягнення витрат на лікування, догляд та поховання спадкодавця не підлягають задоволенню, оскільки належними та допустимими доказами не підтверджені. Стосовно заявлених позивачем вимог про стягнення витрат на проведення поминального обіду колегія суддів зазначає таке. Як правильно зазначено самим позивачем у позовній заяві, правовідносини щодо відшкодування витрат, пов`язаних із похованням спадкодавця, регулюються положеннями ст. 1232 ЦК України та ст. 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу». Відповідно до ст. 1232 ЦК України спадкоємці зобов`язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті. Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про поховання та похоронну справу» поховання померлого - комплекс заходів та обрядових дій, які здійснюються з моменту смерті людини до поміщення труни з тілом або урни з прахом у могилу або колумбарну нішу, облаштування та утримання місця поховання відповідно до звичаїв та традицій, що не суперечать законодавству. В пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року №6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», визначено, що витрати на поховання (у тому числі на ритуальні послуги і обряди) відшкодовуються тій особі, яка понесла ці витрати. Разом із тим, аналіз наведених норм права свідчить про те, що до витрат на поховання належать лише ті витрати, які безпосередньо пов`язані із здійсненням комплексу заходів та обрядових дій з моменту смерті особи до поміщення труни з тілом або урни з прахом у могилу чи колумбарну нішу, а також облаштуванням та утриманням місця поховання. При цьому витрати на проведення поминального обіду не віднесені законодавцем до витрат на поховання, які підлягають відшкодуванню спадкоємцями в порядку ст. 1232 ЦК України. Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 19 березня 2018 року у справі № 554/1793/15-ц, відповідно до якого витрати на поминальні обіди не входять до складу витрат на поховання. За таких обставин колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення витрат на проведення поминального обіду, оскільки такі витрати не належать до витрат, відшкодування яких передбачене положеннями ст. 1232 ЦК України. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько