Постанова 4813 № 496/5981/23

Номер провадження: 22-ц/813/1289/26 Справа № 496/5981/23 Головуючий у першій інстанції Портна О. П. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05.06.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Драгомерецького М. М., суддів Громіка Р. Д., Сегеди С. М., при секретарі Узун Н. Д., за участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача адвоката Полубок Н.А., переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бороган Валентин Володимирович, на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 04 грудня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Теплодарської міської ради Одеського району Одеської області, про позбавлення батьківських прав, - в с т а н о в и в: 25 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , з залученням третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служби у справах дітей виконавчого комітету Теплодарської міської ради Одеського району Одеської області, в якому просив суд позбавити відповідачку батьківський прав відносно її дитини ОСОБА_3 , малолітньої, ІНФОРМАЦІЯ_1 , та стягнути з відповідачки витрати по сплаті судового збору. Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 09 жовтня 2010 року між позивачем та відповідачкою було укладено шлюб. Від шлюбу сторони мають малолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спільне життя з відповідачкою не склалося, в зв`язку з чим, рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року, шлюб між позивачем та відповідачем розірвано. З грудня місяця 2019 року дитина проживає разом з батьком. Відповідачка, покладених законом на батьків обов`язків, не виконує, не бере педагогічної, матеріальної, грошової, посильної фізичної, або будь-якої іншої участі у вихованні дітей. Всі питання щодо виховання вирішуються позивачем самостійно, без участі та допомоги з боку відповідачки. Дитина знаходиться на повному утриманні позивача. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 18 травня 2023 року з відповідачки були стягнуті аліменти на користь позивача на утримання доньки, яке відповідачкою не виконується. За вказаних обставин позивач звернувся з позовом до суду. 16 жовтня 2023 року відповідачка ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бороган Валентин Володимирович, надала до суду відзив на позов яким просив в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. В обґрунтування зазначила, що з батьком дитина почала проживати з січня 2021 року. Дана обставина виникла через те, що відповідачка народила другу дитину, та не могла приділяти як і раніше уваги доньці. Також, з метою заробити кошти на утримання дітей відповідачка виїхала за кордон. Відповідачка намагалася весь час підтримувати зв`язок з донькою, однак позивач почав перешкоджати її спілкуванню з донькою. Зазначає, що твердження позивача про те, що відповідачка не сплачує аліменти є безпідставним, адже заборгованість по сплаті аліментів у відповідачки відсутня. Відповідачка також зазначає, що вона врахувала побажання доньки та поважала її вибір залишитись з батьком на період її перебування за кордоном та не могла передбачити, що відповідач скористається можливістю позбавити її батьківських прав. (а.с. 38-40) 15 квітня 2024 року на електронну адресу суду, від позивача ОСОБА_1 надійшли заперечення на відзив на позовну заяву про позбавлення батьківських прав, в яких останній зазначив, що неодноразово донька та її сестра були залишені в будинку без присутності дорослих. Відповідачка дуже часто не дозволяла доньці відвідувати школу, спілкуватися з позивачем, ігнорувала і не дозволяла доньці відвідувати додаткові заняття по математиці, англійській мові, плетіння бісеру, танцям, живопису, плату за які здійснював позивач. Відповідачка жодного разу не відвідувала школу, не цікавилася навчанням доньки, її внутрішнім станом і розвитком, та станом здоров`я. Відповідач неодноразово звертався зі скаргами до органів поліції, Служби у справах дітей, але відповідачка жодного разу не з`являлася на засідання, неадекватно поводилася в спілкуванні за спеціалістами. Окрім того, відповідачка неодноразово залишала доньку наодинці зі своїм співмешканцем, тобто з чужою людиною, а сама в цей час їздила за кордон. З грудня 2020 року дитина проживає з позивачем. За весь час відповідачка не спілкувалася з дитиною, не дзвонила їй, не відвідувала школу, матеріально її не забезпечувала, не цікавилася життям доньки, навчанням, здоров`ям, ні матеріально, ні морально її не підтримувала. (а.с. 55-57) 24 квітня 2024 року на адресу суду, через систему документообігу «Електронний суд», відповідача ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бороган Валентин Володимирович, надійшли письмові пояснення, якими просив в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. В обґрунтування зазначив, що виходячи з пріоритету якнайкращих інтересів дитини, беручі до уваги, що мати не втратила інтересу до доньки, бажає налагодити з нею відносини, та пояснює, що відсутність між ними достатнього спілкування в період народження меншої дитини та протягом часу тимчасового перебування за кордом, не мало та не має місця вини матері та умисного нехтування батьківськими обов`язками. Разом з тим, було викликано виключно не бажанням матері примушувати дитину до такого спілкування та уникнення її психологічного травмування та поступової адаптації до змін в сімейних обставинах (зміна місця проживання, народження дитини, вітчим тощо). Між сторонами після розірвання шлюбу не склались доброзичливі відносини і ними спільно не вирішувались проблеми дитини. Відносини між батьками не зазнали змін й наразі, останні мають обопільні образи та між ними відсутній конструктивний діалог, всі питання щодо спільної доньки можуть викликати в неї болючі реакції, саме тому мати намагається уникати таких ситуацій. Разом із тим якість відносин між батьками не може ставитись у залежність із правами дитини на гармонійний розвиток та належне виховання та забезпечення її найкращих інтересів; позбавлення батьківських прав відповідача, яка не відмовляється від виконання своїх батьківських обов`язків, а навпаки бажає спілкуватись та бачитись з дитиною, не втратила інтересу до доньки, участі у її вихованні та має намір на відновлення з нею відносин, в даному випадку не відповідатиме інтересам малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .. Відповідач сплачує аліменти для гармонійного розвитку дитини, заборгованість по аліментів відсутня. Поведінка матері дає підстави вважати, що остання не нехтує інтересами дитини та не бажає розривати зв`язки з донькою, а позбавлення її батьківських прав слід розглядати як крайній захід сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належного виховання своїх дітей. Через обставини, які склались та з урахуванням інтересів дитини, її емоційного стану та здоров`я, також з метою поступового налагодження, втраченого через час перебування за кордоном, емоційного зв`язку з матір`ю та донькою, відповідачка не заперечує проти проживання доньки разом з батьком, але заперечує проти необхідності позбавити батьківських прав. (а.с. 58-62) 30 квітня 2024 року на адресу суду від представника відповідачки надійшли заперечення на відповідь на відзив по справі №496/5981/23 (в порядку ст. 180 ЦПК України), якими в задоволенні позовних вимог просив відмовити в повному обсязі. В обґрунтування зазначив тотожну правову позицію та обставини, які були зазначені у письмових поясненнях та на які посилається сторона відповідачки. (а.с. 72-75) 04 жовтня 2024 року на адресу суду, через систему документообігу «Електронний суд» від представника відповідачки надійшли додаткові пояснення по справі №496/5981/23 (в порядку п. 3 ч. 1 ст. 43 ЦПК України), якими просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивача. Зазначив, що відповідачка щомісячно сплачує аліменти на утримання доньки. Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків. Мати дитини проявляє зацікавленість до долі дитини та має стійке бажання виховувати дитину. (а.с. 91-93). Сторона позивача у судовому засіданні підтримали позивні вимоги, представник відповідачки заперечував та представник третьої особи підтримала висновок наданий до суду. Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 04 грудня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмету спору: Служба у справах дітей виконавчого комітету Теплодарської міської ради Одеського району Одеської області про позбавлення батьківських прав - задоволено. Суд позбавив ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , батьківських прав у відношенні малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 , судовий збір у розмірі 1 073,60 гривень. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бороган Валентин Володимирович, просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. В судове засідання, призначене на 27 травня 2026 року об 15 год 00 хв з`явився позивач ОСОБА_1 та представник позивача адвокат Полубок Н.А., інші учасники справи до суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи (т. 2, а.с. 8-9). Від представника ОСОБА_2 адвоката Бороган В.В. до апеляційного суду надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності відповідачки та її представника. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи. Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з`явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи. Згідно положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, додаткові пояснення відповідача ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бороган Валентин Володимирович, та позивача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Полубок Наталія Анатоліївна від 27.05.2026, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга, підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Частиною третьої статті 51 Конституції України проголошено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Статями 18, 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набула чинності для України 27 вересня 1991 року (далі Конвенція про права дитини) передбачено, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині 1 статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Пунктом 1 статті 9 указаної Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону та процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо та необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Аналогічні норми права містяться в законодавстві України. У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина 9 статті 7 СК України). Згідно із частинами 1-4 статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину. Відповідно до частини 1 статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Пунктом 2 частини 1 статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини. Позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). У пунктах 15, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року №3 (зі змінами) «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» судам роз`яснено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених статтею 164 СК України. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Судом першої інстанції встановлено, що батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується копією повторного Свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого 31 травня 2022 року Біляївським відділом державної реєстрації актів цивільного стану в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), а/з №18. (а.с. 18) Рішенням Теплодарського міського суду Одеської області від 23 жовтня 2018 року по справі №516/260/18, яке набрало законної сили 29 листопада 2018 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. (а.с. 10-11) Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 18 травня 2023 року по справі №496/6083/22, з ОСОБА_2 стягнуто на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 12 грудня 2022 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с. 12-16) 18 березня 2023 року Біляївським районним судом Одеської області у справі №496/6083/22 був виданий виконавчий лист. (а.с. 17) Відповідно до копії довідки №02-23/38, від 14.03.2022 виданою Теплодарським закладом загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ім. О. П. Медведкова Теплодарської міської ради Одеського району Одеської області, ОСОБА_3 , дійсно є ученицею 4-А класу вказаного закладу. (а.с. 20) Згідно копії довідки №01-30/56, від 07.06.2023 виданої Одеською спеціалізованою школою №69 І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням англійської мови Одеської міської ради Одеської області, ОСОБА_4 , дійсно зарахована до 5-10 класу вказаного закладу (а.с. 19) 05 серпня 2022 року Галайко О. Д., приватний нотаріус Одеського районного нотаріального округу Одеської області, засвідчила справжність підпису ОСОБА_2 на заяві, яка зареєстрована в реєстрі за №176, про згоду на реєстрацію місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за місцем реєстрації батька (а.с. 21). З копії Акту від 13.09.2022, складеного майстром житлового фонду Н. І. Москаленко, вбачається, що ОСОБА_3 з 2020 року по день складання акту проживає без реєстрації місця проживання разом з батьком, ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 22). Відповідно до копії Акту від 15.03.2022, складеного майстром житлового фонду Н. І. Москаленко, вбачається, що ОСОБА_3 з 2021 року по день складання акту проживає без реєстрації місця проживання разом з батьком, ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 23). Згідно копії Акту №165 від 22.11.2022 обстеження умов проживання, складеного уповноваженими особами ССД, проведено обстеження умов проживання дитини за адресою: АДРЕСА_2 , де встановлено, що стосунки у родині доброзичливі, дитина виховується з повагою до дорослих. Зі слів дитини, з батьком вона проживає вже два роки та хоче і надалі з ним проживати. З мамою спілкується, але проживати хоче з батьком. Весь вільний час донька з батьком проводять разом. Разом снідають, обідають (коли тато не на роботі), вечеряють. Батько водить доньку на додаткові заняття та гуртки. (а.с. 24) Відповідно до копії розрахунку заборгованості по аліментам (ВП АСВП 72280587) від 04.04.2024, виконаного ОСОБА_5 , головним державним виконавцем Біляївського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), розмір заборгованості ОСОБА_2 по аліментам, який підлягає сплаті по виконавчому документу, складає 350,87 грн. (а.с. 76) Згідно довідки №05-01/201, від 03.09.2024 виданої ТОВ «Житлово-експлуатаційне будівельне підприємство «Наше місто 21», ОСОБА_3 не зареєстрована, але фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 , з 01 січня 2021 року по день видачі довідки. Підставою видачі довідки є акт від 03.09.2024. (а.с. 89,90) Постановою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 08 травня 2024 року по справі №495/1565/24, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 184 КУпАП (ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов`язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання малолітніх та/або неповнолітніх дітей). (зворотній а.с. 104-105) Постановою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 09 квітня 2024 року по справі №495/1608/24, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 184 КУпАП (ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов`язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання малолітніх та/або неповнолітніх дітей). (а.с. 106) Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 16 липня 2024 року по справі №495/1829/24, було відмовлено в задоволенні позовних вимог Органу опіки та піклування виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради про відібрання дитини у ОСОБА_2 без позбавлення батьківських прав. Натомість попереджено ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про необхідність змінити своє ставлення до виховання дитини. На орган опіки та піклування виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради покладено здійснювати контроль за виконанням ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьківських обов`язків. (а.с. 107-110) Відповідно висновку комісії захисту прав дитини виконавчого комітету Теплодарської міської ради Одеської області (протокол №11 від 10.11.2023), всебічно й повно дослідивши обставини справи та взявши до уваги фактичний, емоційний, психологічний, матеріальний, віковий та медичний фактори, пропорційно й обґрунтовано оцінивши відповідні інтереси та права кожної особи - як батьків та і дитини, з урахуванням думки останньої, з дотриманням інтересів усіх учасників, найперше дитини, комісія з питань захисту прав дитини виконавчого комітету Теплодарської сільської ради Одеської області вважає за доцільне вирішення питання судом щодо позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , по відношенню до її дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 48) Будучи на опитані в судовому засіданні дитина ОСОБА_3 , пояснила суду, що з матір`ю підтримує спілкування останні декілька місцям, але до цього часу майже 2,5 роки з нею не спілкувалася. Зауважила, що її мати вживає алкогольні напої і в стані алкогольного сп`яніння телефонує та ображає її. Вважає, за необхідне позбавити матір батьківських прав, так як вона не належним чином виконує свої батьківські обов`язки. Згідно ч. ч. 1, 3, 4 ст. 12 Цивільно-процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Положеннями ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція) передбачено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Відповідно до ст. 3 Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов`язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов`язків. Ухилення батьків від виховання дитини, як підстава до позбавлення батьківських прав можлива лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Статтею 18 Конвенції передбачено, що батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року (далі - Декларація), у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють несуть відповідальність за створення необхідних умов для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Згідно ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини. Стаття 150 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначає перелік обов`язків батьків щодо виховання та розвитку дитини, якими зокрема є: виховання дитини в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклування про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечення здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, підготовка дитини до самостійного життя та інші. Відповідно до ст. 152 СК України, право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. За правилами ст. 155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності (ч. 1). Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом (ч. 4). Згідно ст. 141 СК України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя і праці. Позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов`язку утримувати дітей. Батьки несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров`я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідно до закону. Відповідно до ст. 165 СК України, право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Згідно п. 2 ч. 1 ст. 164 Сімейного Кодексу України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини. Як, роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 16 своєї постанови №3 від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негайно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі Olsson v. Sweden (№2), від 27 листопада 1992 року, Серія A, №250, ст. 35-36, п. 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, ст. 8 Конвенції не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України»). Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 166 СК України, особа, позбавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов`язків щодо її виховання; перестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім`ям з дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов`язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов`язку щодо утримання дитини. Позбавлення батьківський прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (ст. 166 СК України). Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків. Зазначена позиція узгоджується також з висновками ВССУ у справі №211/559/16-ц від 01 листопада 2017 року. Судом встановлено, що відповідачка не приймає участі у вихованні дитини, проживає окремо від неї, не цікавиться їх життям, має вкрай низький батьківський потенціал, не розуміє шляхи налагодження відносин з дитиною та не здатна створити сприятливі умови для проживання та розвитку дитини. Вищезазначені факти як кожен окремо, так і в сукупності, свідчать про свідоме нехтування матір`ю виконання батьківських обов`язків по догляду та вихованню дітей, що є підставою для позбавлення батьківських прав. Відповідно до ч. 5 та ч. 6 ст. 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Виходячи із принципу дизпозитивності цивільного судочинства, визначеного ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справу лише в межах заявлених сторонами вимог і лише на підставі поданих ними доказів, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог. На підставі вищевикладеного, приймаючи до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідачки батьківських прав по відношенню до доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд вважає, що позовні вимоги про позбавлення відповідача батьківських прав, підлягають задоволенню. Відповідно до ст. 141 ЦПК України підлягає стягненню з відповідачки судовий збір, витрати по сплаті якого понесені позивачем і документально підтвердженні. Зокрема, згідно квитанції №0.0.3167270386.1 від 25.08.2023 (а.с. 1) позивачем було сплачено 1 073,60 гривні судового збору, який підлягає стягненню з відповідача. Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, о п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно його усталеної практики, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12.03.2009 (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)». Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Проте, позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином те, що відповідач свідомо ухиляється від виконання батьківських обов`язків, що може слугувати підставою для позбавлення її батьківських прав. Так, під час розгляду аналогічних справ Верховний Суд у постановах від 15.04.2019 у справі №522/811/16 (провадження №61-32253св18), від 24.04.2019 у справі №331/5427/17 (провадження №61-12023св18), зробив наступний правовий висновок: «тлумачення пункту 2 частини 1 статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків». У постанові від 06.06.2020 у справі №753/2025/19 (провадження №61-1344св20) Верховний Суд дійшов висновку, що «Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини. Ухвалюючи рішення про позбавлення відповідача батьківських прав, суди попередніх інстанцій не врахували, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, необхідність застосування якого за обставинами цієї справи не доведено; належних та допустимих доказів ухилення ОСОБА_6 від виконання своїх батьківських обов`язків, які б могли бути законною підставою для позбавлення його батьківських прав відносно доньки, позивачем не надано. Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. За обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також враховуючи те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для позбавлення його батьківських прав. Висновок органу опіки та піклування виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав відносно малолітньої доньки ОСОБА_4, від 11.12.2018 №1-18/1215 не є обов`язковим для суду (частини 5, 6 статті 19 СК України), такий висновок є доказом у справі, який підлягає дослідженню та оцінці судом. З урахуванням наведеного, висновки судів попередніх інстанцій про те, що зазначені позивачем обставини свідчать про умисне ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків та є підставою для позбавлення його батьківських обов`язків відносно дочки є помилковими». «Статтею 12 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною 27 лютого 1991 року, зобов`язано Держави-учасниці забезпечити дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини; при чому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком та зрілістю. Згідно статті 3 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року, ратифікованої Україною 03 серпня 2006 року, (далі Європейська конвенція) дитина, яка внутрішнім законодавством визнається такою, що має достатній рівень розуміння, під час розгляду судовим органом справи, що стосується її, наділяється правами, використання яких вона може вимагати: a) отримувати всю відповідну інформацію; b) отримувати консультацію та мати можливість висловлювати свої думки; c) бути поінформованою про можливі наслідки реалізації цих думок та про можливі наслідки будь-якого рішення. У статті 6 «Порядок прийняття рішення» Європейської конвенції визначено, що під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки, якщо внутрішнім законодавством дитина визнається такою, що має достатній рівень розуміння, і приділяє належну увагу думкам, висловленим дитиною. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються. Ці норми міжнародних договорів України імплементовано у внутрішнє законодавство, зокрема положення статті 45 (частина 1) ЦПК України і статті 171 СК України. Так, відповідно до частин 1 та 2 статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. У постанові від 08.12.2021 у справі №311/563/20 (провадження №61-14656св21) Верховний Суд зазначив, що тлумачення частини 2 статті 171 СК України свідчить, що нею передбачені випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов`язково. До таких випадків належать: вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (стаття 159 СК України); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (стаття 161 СК України); вирішення спору про позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України); вирішення спору про поновлення батьківських прав (стаття 169 СК України); вирішення спору щодо управління її майном (стаття 177 СК України). Суд має враховувати висловлену думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб (постанова Верховного Суду від 20.09.2021 у справі №350/1696/19 (провадження №61-19589св20))» (постанова Верховного Суду від 12.01.2022 №640/15771/19 (провадження №61-11061св21). Судом першої інстанції була вислухана думка дитини ОСОБА_3 , яка досягла 13 років, й вона вважала, що матір необхідно позбавити батьків прав, але не заперечувала, що спілкується з матір`ю. Однак, колегія суддів не приймає до увагу цю думку дитини, оскільки вона спростовується матеріалами справи. Європейський суд з прав людини у Рішенні у справі «Хант проти України» (заява №31111/04) від 07 грудня 2006 року вказав, що «…питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці ... (пункт 57). « …Факт оскарження відповідачем рішення суду першої інстанції про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини …(пункт 58). Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, №31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, №10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року). Сама по собі наявність заборгованості по аліментам, притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 184 КУпАП під час розгляду справи, не може служити підставою для позбавлення відповідача батьківських прав, а висновок Органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав відносно дочки у відповідності до частин 5, 6 статті 19 СК України не є обов`язковим для суду та спростовується матеріалами справи. Судом першої інстанції взагалі не перевірені належним чином доводи відповідача, що позивач перешкоджає йому приймати участь у спілкуванні та вихованні дитини та те, що відповідачка спілкується з дитиною. За обставин недоведеності свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, а також враховуючи те, що батько дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, суд першої інстанції інстанцій дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для позбавлення матір батьківських прав. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що суд першої інстанції формально поставився до передбачених законом вимог, не дотримався принципів «рівності вихідних умов», дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді та обґрунтованості судового рішення. Судом першої інстанції не враховано, що позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України), позивачем належним чином не доведено свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками та не враховане, що матір дитини проти позбавлення батьківських прав заперечує, тому у даному випадку правових підстав для позбавлення його батьківських прав щодо неповнолітньої дитини немає. За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні позивачем не доведено належним чином, що відповідачем порушено його права, тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України його право не підлягає судовому захисту. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, вимоги позивача ОСОБА_1 є незаконними, необґрунтованими, тому задоволенню не підлягають. Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 89, 263, 264 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ст. 164, 166 СК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову та попередження відповідача ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_6 про необхідність належного виконання нею батьківських обов`язків та зміни ставлення до виховання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Бороган Валентин Володимирович задовольнити частково, рішення Біляївського районного суду Одеської області від 04 грудня 2024 року скасувати та ухвалити постанову, якою позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей виконавчого комітету Теплодарської міської ради Одеського району Одеської області про позбавлення батьківських права залишити без задоволення. Попередити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , про необхідність нею належного виконання батьківських обов`язків та зміни ставлення до виховання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стугнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 610 грн (одна тисяча шістсот десять гривень). Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 05 червня 2026 року. Судді Одеського апеляційного суду М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда