Постанова Харківський апеляційний суд № 953/9431/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Єдиний унікальний номер 953/9431/24 Номер провадження 22-ц/818/541/26 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 04 червня 2026 року м. Харків Харківський апеляційний суд у складі: головуючого судді Мальованого Ю.М., суддів: Маміної О.В., Яцини В.Б., за участю: секретаря судового засідання Шевченко В.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 червня 2025 року в складі судді Губської Я.В. по справі № 953/9431/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійним фіктивного договору позики,- В С Т А Н О В И В: У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійним фіктивного договору позики. Позовна заява мотивована тим, що 17 грудня 2019 року між ним та відповідачем укладено договір позики, за яким вказано, що він отримав, а відповідач передав йому гроші в сумі 3 090 087,00 грн, що еквівалентно 128 400,00 доларів США за курсом на дату укладання договору. Проте, жодних грошових коштів за цим договором він не отримував. Насправді грошові кошти були передані відповідачем батьку позивача за усною домовленістю між ними. Підписання оспорюваного договору мало на меті забезпечення гарантії виконання зобов`язань батьком позивача за усним договором з відповідачем. Отже, договір позики від 17 грудня 2019 року є фіктивним. Просив визнати недійсним фіктивний договір позики від 17 грудня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на суму 3 090 087,00 грн, судові витрати покласти на відповідача. 21 листопада 2024 року від представника відповідача адвоката Шалашової В.І. надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона просила відмовити у задоволенні позову. Відзив мотивовано тим, що договір позики укладено у письмовій формі та підписано особисто сторонами. На виконання договору відповідач передав кошти, а позивачем на останній сторінці договору позики власноручно написано: «Кошти за цим договором отримав в повному обсязі 17.12.2019» та міститься підпис ОСОБА_1 . У встановлені договором строки позика повернута не була. За час користування позикою позивачем повернуто 12 жовтня 2020 року суму, еквівалентну 1 000 доларів США. Одночасно з укладенням договору позики та з метою забезпечення належного виконання умов договору позики, 17 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О.О. та зареєстрований в реєстрі за № 2101. Укладення договору позики в письмовій формі та укладення нотаріально посвідченого договору іпотеки підтверджує факт реальності оскаржуваного правочину та волевиявлення сторін щодо його укладення. Також п. 4.1. договору позики передбачено, що своїм підписом під цим договором позичальник ( ОСОБА_1 ) підтверджує факт отримання ним грошей в сумі 3 090 087,00 грн, що еквівалентно 128 400 доларів США за середнім курсом продажу долара США комерційними банками на дату укладення договору позики від позикодавця ( ОСОБА_2 ). Договір позики підтверджує факт отримання коштів саме позивачем. Будь-які докази, що спростовують наведене, позивачем не надані, тому позов є безпідставним. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 30 червня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано доказів неотримання коштів та фіктивності договору позики, який укладено за вільним волевиявленням сторін і частково виконувався, та в забезпечення якого укладено договір іпотеки. На вказане судове рішення 29 липня 2025 року через систему «Електронний суд» представник ОСОБА_1 - адвокат Кисель А.С. подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов, судові витрати покласти на відповідача. Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідно до усних домовленостей його батька та відповідача 17 грудня 2019 року між сторонами підписано фіктивний договір позики, тобто такий договір, який не був спрямований на настання реальних правових наслідків. У свою чергу, кошти за оскаржуваним договором він від відповідача не одержував. Судом першої інстанції під час розгляду справи не було з`ясовано, чи передавав відповідач кошти на виконання оскаржуваного договору; чи отримував він грошові кошти від відповідача; з якою метою сторонами підписано оскаржуваний договір; чи були обізнані заздалегідь сторони оскаржуваного договору про те, що його не буде виконано. Оскаржуваний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором, тобто є фіктивним. Сторони заздалегідь знали, що договір позики не буде виконаний та мали на меті інші цілі, ніж передбачені договором. Він не мав умислу укладати договору позики та не отримав за ним коштів, а відповідач мав на меті передати грошові кошти його батьку. Наявність договору іпотеки не свідчить про дійсність договору позики, незважаючи на пов`язаність правовідносин. 18 листопада 2025 року через систему «Електронний суд» від представника відповідача адвоката Шалашової В.І. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просила поновити строк на подачу відзиву, у задоволенні скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін. Відзив мотивовано тим, що суд першої інстанції належним чином та в повному обсязі дослідив обставини справи, зокрема, щодо передачі позивачу коштів, натомість ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не довів висловлену в позовній заяві позицію. Факт отримання коштів підтверджується написом, зробленим особисто позивачем на тексті договору позики. Договір позики є належним доказом укладення правочину між сторонами та підтверджує факт отримання коштів саме позивачем. Нотаріально посвідчений договір іпотеки також, на думку відповідача, є доказом укладення договору позики та передачі коштів за ним. З огляду на часткове виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором позики та передачу коштів позивачу, а також наявність укладеного сторонами договору іпотеки з метою забезпечення виконання зобов`язань позивача, оскаржуваний правочин не містить ознак фіктивності. Щодо строку подачі відзиву вказала, що про відкриття апеляційного провадження представнику відповідача стало відомо з інформації, розміщеної на сайті судової влади, в зв`язку з чим одразу була подана заява про ознайомлення з матеріалами справи та надання доступу до справи в системі «Електронний суд». Сканована копія апеляційної скарги надіслана судом на електронну адресу представника 17 листопада 2025 року. З огляду на те, що копія ухвали про відкриття провадження, направлена поштою на адресу ОСОБА_2 , повернута до суду без вручення (а.с. 131-132), копія апеляційної скарги отримана його адвокатом електронною поштою 17 листопада 2025 року, колегія суддів вважає, що строк на подачу відзиву відповідачем не пропущений, та приймає відзив до розгляду. В судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не з`явилися. Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 04 червня 2026 року, надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників: ОСОБА_1 отримано в електронному кабінеті 19 вересня 2025 року (а.с. 126 зв., т. 1); Адвокатом Кисель Анною Сергіївною, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , отримано в електронному кабінеті 19 вересня 2025 року (а.с. 127 зв., т. 1); ОСОБА_2 - повернуто на адресу апеляційного суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (а.с. 129-130, т. 1), крім того про день, час та місце судового засідання учасника повідомлено відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України (а.с. 128, т. 1). 04 червня 2026 року від представника ОСОБА_1 адвоката Даюк О.В. надійшла заява про відкладення розгляду справи, призначеного на 04 червня 2026 року на іншу дату через його участь у процесуальних слідчих діях в рамках кримінального провадження в м. Києві. До заяви долучено Ордер на надання правничої допомоги, виданого на підставі договору про надання правничої допомоги від 09 квітня 2026 року, укладеного між адвокатом Даюк О.В. та ОСОБА_1 (а.с. 147 - 150). Відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК України основними засадами (принципів) цивільного судочинства, окрім іншого, є верховенство права, розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами. Згідно з частиною 1 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. Про дату, час та місце судового розгляду справи 04 червня 2026 року позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Кисель А. С. були повідомлений належним чином з 19 вересня 2025 року, з огляду на що позивач мав достатньо часу для організації свого представництва по даній справі. Оскільки клопотання про відкладення судового розгляду, призначеного на 04 червня 2026 року з належним обґрунтуванням поважних причин неявки в судове засідання адвокатом Даюк О.В. не надано, колегія суддів ухвалила відмовити у його задоволенні. Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність учасників справи, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, виходячи з наступного. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 17 грудня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики в письмовій формі, який підписано особисто сторонами (а.с. 7-9, 30-32). Згідно пункту 1 вказаного договору ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 у власність грошові кошті в сумі 3 090 087,00 грн, що на дату укладання договору було еквівалентно 128 400,00 доларів США, а ОСОБА_1 зобов`язався повернути отримані кошти до 17 грудня 2020 року включно. Пунктом 2.6 договору передбачено порядок повернення позики частинами і викладено графік її повернення. Пунктом 4.1 договору передбачено, що своїм підписом під цим договором позичальник підтверджує факт отримання ним грошей у сумі 3 090 087,00 грн, що на дату укладання договору було еквівалентно 128 400,00 доларів США, від позикодавця. Згідно пункту 8 договору позики сторони стверджують та повідомляють один одному та усім зацікавленим особам, що: - в момент підписання цього договору вони усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і могли (можуть) передбачати їх наслідки; - розуміють умови цього правочину, свої права та обов`язки за цим договором; - володіють українською мовою, що дало їм можливість правильно та однозначно зрозуміти та протлумачити цей договір; - при укладенні Договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; - цей Договір укладається ними у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь­-якого застосування фізичного чи психічного тиску/примусу; - цей Договір укладається на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин; - правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків та не є фіктивним. На примірнику договору позики, що перебував у позикодавця, на останній сторінці договору ОСОБА_1 власноручно підтверджено отримання коштів, а саме написано: «Кошти за цим договором отримав в повному обсязі 17.12.2019», та міститься його підпис (а.с. 32). З метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 17 грудня 2019 року між тими ж сторонами в той же день укладено договір іпотеки, посвідчений 17 грудня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гуцевич О.О. та зареєстрований в реєстрі за № 2101.І, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 та є власністю ОСОБА_1 . Умовами договору іпотеки передбачено, що цим договором (договором іпотеки) забезпечується виконання зобов`язання, що виникло у ОСОБА_1 на підставі договору позики, укладеного 17 грудня 2019 року в простій письмовій формі між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на суму 3 090 087,00 грн, що на дату укладання договору було еквівалентно 128 400,00 доларів США (а.с. 33-39). За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті). Правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів) (постанови Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 278/1621/21 (провадження № 61-13700св23), від 21 квітня 2022 року у справі № 397/791/17 (провадження № 61-6572св19) та інші). У статті 204 ЦК України закріплено принцип презумпції правомірності правочину. Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21 (провадження № 61-14050св23), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження № 61-4560св21) та інші). Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Водночас законом не встановлено, що факт отримання грошових коштів має бути підтверджений певними засобами доказування. Тому кожна зі сторін може доводити таку обставину або спростовувати її будь-якими доказами. Зокрема, таким доказом може бути положення договору про одержання однією стороною від іншої грошових коштів. Натомість заінтересована сторона може спростовувати цю обставину іншими доказами, які, наприклад, свідчать про підписання договору або розписки, якщо вона втілена в окремому документі, під впливом помилки, обману, насильства тощо. За вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, Верховний Суд у постановах від 11 березня 2024 року у справі № 610/1475/20 (провадження № 61-15794св23), від 17 січня 2024 року у справі № 757/11883/18-ц (провадження № 61-9790св22) та інших зазначили, що для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17, провадження № 61-46674св18). У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Відповідні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17, від 10 квітня 2024 року у справі № 755/5942/20, від 11 жовтня 2024 року у справі № 592/8363/20. За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Матеріали справи свідчать про те, що будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження обставин фіктивності укладеного договору позики відповідно до вимог статті 234 ЦК України, якими обґрунтовано позовні вимоги, ОСОБА_1 не надав, з клопотаннями про витребування доказів чи допит свідків до суду не звертався. Факт укладення письмового договору позики, який має реальний характер, є доказом факту передачі грошової суми позичальнику. До того ж, факт отримання коштів підтверджується й розпискою ОСОБА_1 на примірнику договору ОСОБА_2 . Крім того, у забезпечення виконання договору позики сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира, належна позивачу, що свідчить про бажання позичальника настання реальних наслідків відповідного договору і забезпечення його належного виконання. У провадженні Печерського районного суду м. Києва перебувала справа № 757/8767/24 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики від 17 грудня 2019 року (а.с. 40-41). Згідно даних ЄДРСР рішенням Печерського районного суду м. Києва від 02 січня 2026 року позов задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 5 283 470,10 грн, з яких 4 879 420,00 грн - заборгованість з повернення позики та 404 050,10 грн відсотки за користування позикою, а також судовий збір у розмірі 10 140,00 грн. Рішення є чинним. Звернення ОСОБА_2 до суду з вимогою про стягнення коштів підтверджує, що він не знав заздалегідь, що договір позики не буде виконаний. Само по собі невиконання правочину позичальником не робить його фіктивним. При цьому, до настання строку виконання зобов`язання та звернення ОСОБА_2 до суду з позовом про стягнення коштів ОСОБА_1 договір позики не оспорював. Наведені обставини у своїй сукупності свідчать про відсутність у сторін інших цілей, ніж ті, що передбачені правочином. Встановивши, що ОСОБА_1 не довів належними та достатніми доказами обставини того, що в момент укладення договору позики від 17 грудня 2019 року відповідач не надав йому в борг грошові кошти, відтак цей договір не був спрямований на настання реальних наслідків, передбачених ним, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що презумпція правомірності оскарженого правочину не спростована, та про відсутність правових підстав для задоволення позову. Аргументи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом першої інстанції не встановлені належним чином обставини справи, зокрема, щодо передачі йому коштів, колегія суддів відхиляє, оскільки судом досліджено відповідні обставини та надана належна правова оцінка доказам у цій справі. Доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та висновків суду першої інстанції не спростовують, зводяться до власного тлумачення норм права, а також незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат апеляційним судом не вбачається. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 30 червня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 08 червня 2026 року. Головуючий Ю.М. Мальований Судді О.В. Маміна В.Б. Яцина