Ухвала КГС ВС № 910/12462/25

УХВАЛА 04 червня 2026 року м. Київ cправа № 910/12462/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Мачульського Г. М. - головуючого, Краснова Є. В., Рогач Л. І., розглянувши матеріали касаційних скарг Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Фізичної особи-підприємця Скуза Ігоря Васильовича на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026 та рішення Господарського суду міста Києва від 24.02.2026 за позовом керівника Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до: 1) Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), 2) Фізичної особи-підприємця Скуза Ігоря Васильовича, 3) Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж автотранспортних технологій" про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності, та зобов`язання повернути майно, ВСТАНОВИВ: Керівник Голосіївської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до господарського суду з позовом до Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), фізичної особи-підприємця Скуза Ігоря Васильовича, Комунального закладу професійної (професійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж автотранспортних технологій" про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності від 23.02.2022 № 3570 та зобов`язання ФОП повернути нерухоме майно закладу освіти. Позовні вимоги, з посиланням на статті 8, 53, 131-1 Конституції України, статтю 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 2, 5, 10, 15, 79, 80 Закону України "Про освіту", статті 3, 17 Закону України "Про професійну (професійно-технічну) освіту", статті 15, 16, 203, 215, 216, 327 Цивільного кодексу України, обґрунтовані тим, що спірний договір не відповідає вимогам частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" в частині використання комунального майна не за цільовим призначенням. Це є підставою для визнання його недійсним відповідно до вимог частини 1 статті 203 та частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України та, як наслідок, зобов`язання орендаря повернути орендоване нерухоме майно балансоутримувачу (закладу освіти) в порядку реституції. Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.02.2026, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026, позов задоволено. Суд на підставі встановлених обставин справи дійшов висновку, що позовні вимоги є обгрунтованими, оскільки орендар не відноситься до суб`єктів освітньої діяльності, а його наміри та діяльність при укладенні спірного договору не були спрямовані на організацію забезпечення та реалізацію освітнього процесу в закладі освіти, бо мета оренди під "розмішення складу" не пов`язана із забезпеченням навчального процесу або із обслуговуванням учасників освітнього процесу. Отже, при укладенні договору порушено пряму заборону, визначену частиною 4 статті 80 Закону України "Про освіту". При цьому суд, дослідивши відповідні підстави, вважав, що прокурор довів їх наявність для представництва інтересів держави в особі Київської міської ради у цій справі. Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Фізична особа-підприємець Скуз Ігор Васильович звернулися із касаційними скаргами, в яких просять зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити. Департамент посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду 20.01.2022 у справі № 906/1551/20, від 08.11.2022 у справі № 917/1090/21, 10.01.2024 у справі № 924/391/23, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22, 03.04.2024 у справі № 906/5/23, від 09.04.2024 у справі № 927/400/23, від 22.05.2024 у справі № 906/1105/22, від 23.07.2024 у справі № 912/673/23, від 17.09.2024 у справі № 927/55/23, від 13.11.2024 у справі № 927/1424/23, від 03.12.2024 у справі № 914/3310/23, від 12.03.2025 у справі № 903/493/24, від 01.04.2025 у справі № 927/1687/23, від 27.08.2025 у справі № 902/941/24 зі спорів, що виникли у подібних правовідносинах. Фізична особа-підприємець Скуз Ігор Васильович посилається на наявність підстав для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 25.06.2024 у справі № 923/1292/21, шляхом його уточнення, оскільки Верховний Суд використав поняття, визначення якого в законі відсутнє, а саме «... такі послуги повинні мати пов`язаність з навчально-виховним процесом», натомість відповідало б закону наступне: "… проте враховуючи загальну спрямованість положень цього Закону, такі послуги повинні мати пов`язаність з освітнім процесом (система науково-методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей) закладу освіти". Також посилається на те, що суди не досліджували підстави звернення прокурора з позовом, а суд апеляційної інстанції не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду щодо співвідношення норм загального та спеціального закону, викладених у постанові від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19, а також висновків Верховного Суду щодо зазначення/незазначення в ЄДР видів діяльності, викладених у постанові від 17.05.2022 у справі № 808/2099/17. Крім того, Фізична особа-підприємець Скуз Ігор Васильович посилається на те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо оцінки наслідків визнання правочину недійсним з моменту укладення як цивільно-правову відповідальність, щодо цивільних правовідносин, які виникли раніше і регулювались актом цивільного законодавства, який втратив чинність, регулюються новим актом цивільного законодавства, який усуває оспорювану протиправність правочину, якщо між сторонами тривають та належним чином виконуються договірні зобов`язання, тобто, положення частини 2 статті 5 в системному зв`язку з положеннями частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України. За наслідками перевірки матеріалів поданих касаційних скарг в межах доводів та вимог скаржників, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження з огляду на таке. Частиною 4 статті 80 Закону України "Про освіту" встановлено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства. За сформованою практикою Верховного Суду аналіз частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту", пункт 29 постанови Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, якою затверджено Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, та пп. 2 п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" свідчить про те, що законодавство містить положення, якими імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням; надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу (постанова від 09.04.2024 у справі № 927/400/23). При цьому в вказаній справі № 927/400/23 Верховний Суд свої висновки обґрунтовував також і положеннями Цивільного кодексу України: статті 16, частини 1 статті 215, частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті

203. У постановах від 09.04.2024 у справі № 927/400/23, від 16.04.2024 у справі № 922/3883/23 Верховний Суд зазначив про те, що наведені вище законодавчі приписи передбачають, що договір оренди майна закладів освіти має обмеження щодо використання такого майна і такі обмеження (цільове призначення) повинні бути встановлені у самому договорі. Задовольняючи позов у цій справі, судові рішення в якій оскаржуються, суди виходили із встановлених фактичних обставин, зокрема, про те, що: - відповідач-2 не відноситься до суб`єктів освітньої діяльності, а його наміри та діяльність при укладенні спірного договору не були спрямовані на організацію забезпечення та реалізацію освітнього процесу в закладі освіти; - мета оренди під "розмішення складу" не пов`язана із забезпеченням навчального процесу або із обслуговуванням учасників освітнього процесу; - укладені два договори про навчально-виробничу практику від 21.02.2022 та про організацію виробничого навчання від 01.09.2025 не є належними та достатніми доказами фактичного здійснення підприємцем освітньої діяльності на базі закладу освіти та не підтверджують використання спірного майна у зв`язку з освітнім процесом. Ці договори мають рамковий (декларативний) характер, встановлюють лише загальні наміри сторін щодо можливості організації виробничої практики; - у справі відсутні належні докази фактичного проведення виробничого навчання-практики за вказаними договорами, зокрема, плани-графіки проходження практики, освітні програми або робочі програми виробничого навчання, накази про направлення конкретних груп учнів, поіменні списки учнів, які проходили практику на базі орендованого майна, документи про призначення керівників практики, журнали обліку відвідування, інструктажів з охорони праці, щоденники практики, відомості оцінювання тощо. Суд відхилив як неналежні докази сплати коштів за виробничу практику; - у відповідача-2 вид його економічної діяльності не пов`язаний ні з навчальним процесом, ні із забезпеченням навчального процесу. Отже, суди встановили, що спірний договір укладений не з метою забезпечення освітнього процесу здобувачів освіти або обслуговування учасників освітнього процесу. Пославшись на положення частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" суд апеляційної інстанції зазначив, що його положення імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачено лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не надає права передачі цих приміщень в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю. Колегія суддів зазначає, що вищезазначені висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (за змістовим критерієм) сформовані і застосування судами попередніх інстанцій цих норм права не суперечать таким висновкам, враховуючи встановлені ними конкретні обставини цієї справи. Натомість скаржники у касаційних скаргах посилаються на нерелевантну практику Верховного Суду до спірних правовідносин з огляду як на відмінність фактичних обставин справ, так і різну редакцію частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" на момент укладення відповідних договорів. Як неодноразово зазначав Верховний Суд, зокрема і в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі від 03.11.2023 у справі № 918/686/21, розгляд скарг Верховним Судом покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". Колегія суддів зазначає, що доводи скаржників загалом спрямовані на переоцінку доказів та встановлення наявності/відсутності обставин щодо забезпечення освітнього процесу здобувачів освіти чи обслуговування учасників освітнього процесу, однак з огляду на процесуальні обмеження суду касаційної інстанції, встановлені частиною 2 статті 300 ГПК України, останній не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Крім того, як вбачається зі змісту оскаржених рішень, суди досліджували питання наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави. У пунктах 7.6-7.8 Рішення Конституційного Суду України 22.11.2023 у справі № 10-р(ІІ)/2023 вказано, що Європейський суд із прав людини послідовно обстоює позицію, що для розуміння змісту обмежень права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції, є потреба у врахуванні ролі касаційних судів та визнанні того, що умови прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги; застосування визначеного у національному праві критерію ratione valoris для подання скарг до Верховного Суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою з огляду на саму суть повноважень Верховного Суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості. Верховний Суд як суд касаційної інстанції із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв`язанні спорів. Тому внормування процесуальних відносин у спосіб визначення в Кодексі підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики. Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у пунктах 1, 4 частини 1 статті 287 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). З огляду на те, що суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення у цій справі відповідно до висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, що викладені у раніше прийнятих постановах, і Верховний Суд не вважає за необхідне відступати від таких висновків, Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження за касаційними скаргами згідно з пунктом 5 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України. Керуючись статтями 234, 235, 293 Господарського процесуального кодексу України,

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 910/12462/25 за касаційними скаргами Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Фізичної особи-підприємця Скуза Ігоря Васильовича на постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та не підлягає оскарженню. Головуючий Г. М. Мачульський Судді Є. В. Краснов Л. І. Рогач