Постанова 4855 № 640/17562/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/17562/22 Суддя (судді) першої інстанції: Дудін С.О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 травня 2026 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Безименної Н.В. суддів Аліменка В.О. та Терези Ю.О. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності, стягнення вихідної допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку, В С Т А Н О В И Л А Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо ненарахування та невиплати позивачу вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку у розмірі 52 137,54 грн; - зобов`язати Офіс Генерального прокурора нарахувати та сплатити позивачу вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 52137,54 грн з урахуванням індексації грошових доходів громадян; - стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 18.10.2019 року по день ухвалення судового рішення у цій справі з урахуванням індексації грошових доходів громадян. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15.05.2024 адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку у розмірі 52137,54 грн. Зобов`язано Офіс Генерального прокурора нарахувати та сплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку, що складає 52137,54 грн. (п`ятдесят дві тисячі сто тридцять сім гривень 54 коп.). Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 349188,13 грн (триста сорок дев`ять тисяч сто вісімдесят вісім гривень 13 коп.). У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Не погодившись із зазначеним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначено, що Законом України «Про прокуратуру» не передбачено можливості виплати прокурору вихідної допомоги при звільненні з займаної посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону. Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідач вказує на передчасність заявленої позовної вимоги у зв`язку з відсутністю такої юридично значимої обставини як факт непроведення остаточного розрахунку з позивачем. Крім того, відповідач зазначає про необхідність застосування у випадку задоволення позовних вимог у цій частині принципу розумності, справедливості та пропорційності шляхом зменшення розміру середнього заробітку, який роботодавець має сплатити працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівнику сум у строки, встановлені статтею 116 КЗпП України. Додатково зазначив про відсутність підстав для індексації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки всі виплати, які обчислюються виходячи із середньої заробітної плати, індексації не підлягають, про що вказано у пункті 14 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078. Також Офіс Генерального прокурора зазначив про те, що позивачем не дотримано встановлені процесуальним законодавством строки звернення до суду з даним позовом. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що Генеральною прокуратурою України, правонаступником якої є відповідач, не повністю проведено розрахунок при звільненні, а саме: не було виплачено вихідну допомогу в розмірі середньої місячної заробітної плати у порушення статті 44 КЗпП України. Позивач вказує, що положення КЗпП України застосовуються до спірних відносин, оскільки питання виплати вихідної допомоги не врегульовано спеціальним законодавством, що підтверджується численною практикою Верховного Суду. Також, наголосив, що ним не пропущений строк звернення до суду. Відповідно до ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Беручи до уваги, що в суді першої інстанції розгляд справи здійснювався в порядку спрощеного провадження, введення в Україні воєнного стану, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, керуючись приписами ст. 311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів доходить наступних висновків. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, згідно з наказом Генеральної прокуратури України від 09.04.2014 №657ц позивача призначено начальником відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації Головного управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України в порядку переведення з Дніпровської екологічної прокуратури. Наказом Генеральної прокуратури України від 17.10.2019 №1143ц позивача звільнено з посади начальника відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації Департаментом нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18.10.2019. Позивач звернувся до Офісу Генерального прокурора із заявою від 05.07.2022 щодо нарахування та виплати йому при звільненні усіх належних виплат. Цією заявою позивач просив здійснити у випадку ненарахування та невиплати належних позивачу виплат за невикористану відпустку та вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку, здійснити такі нарахування та виплати. Листом від 13.07.2022 №22-877вих-22 Офіс Генерального прокурора повідомлено позивача про відсутність підстав для нарахування та виплати вихідної допомоги при звільненні у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Оскільки відповідачем не було проведено нарахування та виплату вихідної допомоги при звільненні, та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що позивач має право на отримання вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП України у розмірі не менше середнього місячного заробітку. Також, відповідач зобов`язаний виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 349188,13 грн. Проте, оскільки відшкодування вихідної допомоги при звільненні та відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України не відповідає ознакам заробітної плати, підстави для застосування індексації грошових доходів щодо суми стягнення за затримку виплати вихідної допомоги при звільненні позивача та щодо виплати вихідної допомоги при звільненні відсутні. За наслідками перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, в межах вимог та обґрунтувань апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків. В силу ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (далі - Закон №1697-VII) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо. Відповідно до ст.4 Закону № 1697-VII організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Положеннями ст.51 Закону №1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Відповідно до п.9 ч.1 ст.51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-ІХ (далі - Закон №113-ІХ) статтю 51 Закону №1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження. Законом №113-ІХ внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: - статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; - статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; - частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу». Водночас, Законом №1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України. Конституційний Суд України у Рішенні від 07.05.2002 №8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами. Відповідач в апеляційній скарзі посилається на те, що юридичним фактом, який зумовив звільнення позивача є рішення кадрової комісії про неуспішне проходження ним атестації, а тому безпідставним є застосування до спірних правовідносин статті 44 КЗпП України. Разом з тим, колегія суддів зауважує, що у наказі від 17.10.2019 №1143ц підставою звільнення позивача зазначено пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» - тобто у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Колегія суддів також відхиляє посилання відповідача на необхідність врахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31.01.2018 у справі №820/1119/16. Так, у справі №820/1119/16 Верховний Суд дійшов висновку про те, що оскільки прокурора звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання. Проте, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» Верховний Суд, вирішуючи спори щодо виплати вихідної допомоги у зв`язку зі звільненням з органів прокуратури, змінив свою позицію з цього питання і неодноразово та послідовно її підтримав. З огляду на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі №755/10947/17 щодо необхідності застосування останньої правової позиції, застосуванню до спірних правовідносин підлягає саме та позиція, яка є останньою у цій категорії спорів. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.10.2024 у справі №620/4186/21, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» доповнено статтю 40 КЗпП України частиною четвертою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус». Отже, частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з цим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання. Аналогічна правова позиція викладена постановах Верховного Суду від 11.08.2021 у справі №640/9375/20, від 16.09.2021 у справі №600/690/20-а, від 30.09.2021 у справі №160/10949/20, від 21.10.2021 у справі №380/5278/20, від 08.02.2024 у справі №520/4500/21. Як вже було встановлено раніше, наказом Генеральної прокуратури України від 17.10.2019 №1143ц позивача звільнено з посади начальника відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації Департаментом нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 18.10.2019. На день звільнення Генеральною прокуратурою України позивачу не виплачено вихідну допомогу, передбачену статтею 44 КЗпП України. Розмір середньомісячної заробітної плати в сумі 52137,54 грн підтверджується довідкою Офісу Генерального прокурора України від 15.02.2023 № 21-52зп. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність у позивача права на отримання вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку у сумі 52 137,54 грн. Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку відповідно до статей 116, 117 КЗпП України, колегія суддів зазначає наступне. Статтею 47 КЗпП України встановлено правило, за яким власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Положеннями статті 117 КЗпП України (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. В подальшому, внаслідок набрання чинності Законом України № 2352-IX від 01.07.2022 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» статті 116, 117 КЗпП України викладені в наступних редакціях: «Стаття

116. Строки розрахунку при звільненні При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Стаття

117. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.». Вказана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала чинності з 19 липня 2022 року. Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати. Отже, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності, індексація тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником. Також варто вказати, що аналізуючи положення статей 116, 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначила, що положеннями ст.116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Вимоги позовної заяви обґрунтовані тим, що розрахунок з позивачем було проведено не у день звільнення, а у порушення вимог статті 116 КЗпП України із затримкою, тому він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.03.2021 у справі № 820/3313/17, від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, від 22.04.2021 у справі №620/828/20, від 08.09.2022 у справі №640/4896/20. Таким чином, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є обґрунтованими. Наказом Генеральної прокуратури України від 17.10.2019 №1143ц позивача звільнено з посади з 18.10.2019. Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період: з 19.10.2019 по 18.07.2022 (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ); з 19.07.2022 по 19.01.2023 (шість місяців з дати набрання чинності Законом № 2352-ІХ). Як вбачається з наданої відповідачем довідки від 15.02.2023 №21-52зп, середньоденний розмір заробітної плати позивача складає 2482,74 грн. Таким чином, розмір відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача за період з 19.10.2019 по 18.07.2022 складає 1 715 573,34 грн (2482,74 грн х 691 робочий день). При задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 19.10.2019 по 18.07.2022 суд першої інстанції застосував правову позиція, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, за якою для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя. Згідно з даними, які розміщені на офіційному веб-сайті Національного банку України за адресою: «https://bank.gov.ua/ua/statistic/sector-financial/data-sector-financial», середньозважена ставка в річному обчисленні за новими кредитами резидентам є наступною: у жовтні 2019 року 16,3%; у листопаді 2019 року 15,7%; у грудні 2019 року 16,2%; середня за 2020 рік 13,1%; середня за 2021 рік 12,2%; у січні 2022 року 12,9%; у лютому 2022 року 13,7%; у березні 2022 року 13,7%; у квітні 2022 року 14,5%; у травні 2022 року 14,0%; у червні 2022 року 16,9%; у липні 2022 року 15,9%. На підставі вищевикладеного, ймовірний розмір майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні за період з 19.10.2019 по 18.07.2022 дорівнює 18983,71 грн, який складається з таких сум: - у жовтні 2019 року 302,68 грн. (52 137,54 грн. (розмір неотриманої позивачем при звільненні вихідної допомоги) х 16,3% (середньозважена ставка за кредитами в річному обчисленні за жовтень 2019 року) : 365 дн. х 13 дн. (кількість днів прострочення у жовтні 2019 року)); - у листопаді 2019 року 672,78 грн. (52 137,54 грн. х 15,7%: 365 дн. х 30 дн.); - у грудні 2019 року 717,35 грн. (52 137,54 грн. х 16,2%: 365 дн. х 31 дн.); - у 2020 році 6830,01 грн. (52 137,54 грн. х 13,1%); - у 2021 році 6360,77 грн. (52 137,54 грн. х 12,2%); - у січні 2022 року 571,22 грн. (52 137,54 грн. х 12,9%: 365 дн. х 31 дн.); - у лютому 2022 року 547,94 грн. (52 137,54 грн. х 13,7%: 365 дн. х 28 дн.); - у березні 2022 року 606,65 грн. (52 137,54 грн. х 13,7%: 365 дн. х 31 дн.); - у квітні 2022 року 621,36 грн. (52 137,54 грн. х 14,5%: 365 дн. х 30 дн.); - у травні 2022 року 619,93 грн. (52 137,54 грн. х 14,0%: 365 дн. х 31 дн.); - у червні 2022 року 724,21 грн. (52 137,54 грн. х 16,9%: 365 дн. х 30 дн.); - у липні 2022 року 408,81 грн. (52 137,54 грн. х 15,9%: 365 дн. х 18 дн.). Отже, враховуючи встановлені обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що враховуючи вищенаведені правові позиції Великої Палати Верхового Суду, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями сторін, відповідач зобов`язаний виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.10.2019 по 18.07.2022 у сумі 18983,71 грн, яка є справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям. Стосовно періоду з 19.07.2022 по 19.01.2023 колегія суддів зазначає таке. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги в цій частині, дійшов висновку, що розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 складає 330204,42 грн (2482,74 грн х 133 робочих дня), оскільки з 19 липня 2022 року належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові. Проте, колегія суддів звертає увагу, що в аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, колегія суддів Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 зазначила, що спираючись на критерії, наведені у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру. Зокрема, у згаданій постанові Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Верховний Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Зазначений підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом зокрема й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право Позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат. Отже, для цілей обчислення середнього заробітку за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 у цій справі, з урахуванням наведених позицій суду касаційної інстанції підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачу при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачу при звільненні виплат. Колегія суддів звертає увагу, що обчислення середнього заробітку має відповідати висновкам, викладеним у вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду, яка є орієнтиром для адміністративних судів у питанні розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку у відносинах, пов`язаних з проходженням публічної служби. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 23.10.2025 у справі №340/4454/23, від 30.10.2025 у справі №420/2649/24, від 18.02.2026 у справі №380/12607/23, від 23.02.2026 у справі №320/46910/23. Як вже було зазначено раніше, розмір середнього заробітку позивача за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 складає 330204,42 грн (2482,74 грн х 133 робочих дня). ОСОБА_1 при звільненні у жовтні 2019 року нараховано 83547,73 грн що підтверджується розрахунковим листом (т.1 а.с.24). Сума вихідної допомоги позивача при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку складає 52 137,54 грн. Таким чином, загальний розмір належних позивачу при звільненні виплат складає 135 685,27 грн (83 547,73 грн + 52 137,54 грн). Колегія суддів звертає увагу, що сума вихідної допомоги при звільненні (52 137,54 грн) становить 38,43% від загального розміру належних при звільненні виплат - 135 685,27 грн. У зв`язку з вищевикладеним, керуючись принципом пропорційності, для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін: захисту права позивача на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допущення понесення відповідачем несправедливих та непропорційних майнових втрат, колегія суддів дійшла висновку, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає виплаті позивачу за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 становить 126897,56 грн, що становить ті ж 38,43% від обґрунтованої компенсації за затримку розрахунку при звільненні (330204,42 грн). Аналогічні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18.02.2026 у справі №380/12607/23, від 23.02.2026 у справі №320/46910/23. Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.10.2019 по 18.07.2022 становить 18983,71 грн та за період з 19.07.2022 по 19.01.2023 становить 126897,56 грн, що разом складає 145881,27 грн. Щодо доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення до адміністративного суду з даним позовом, колегія суддів зазначає наступне. Частиною 1 статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП, зокрема частиною другою цієї статті. Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП (у редакції до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX; набрав чинності з 19 липня 2022 року) частини першу і другу статті 233 КЗпП викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)». Відповідно до правової позиції Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»). Крім того, відповідно до пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. У тексті Пояснювальної записки до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (доопрацьованої) від 29 березня 2020 року, вказано, що метою прийняття цього Закону є актуалізація, вдосконалення правових відносин у багатьох сферах життєдіяльності, які зазнали змін у зв`язку із поширенням коронавірусу COVID-19, а до основних характеристик законопроєкту віднесено, у тому числі, запровадження підтримки для працівників та роботодавців в умовах поширення коронавірусу COVID-19 та розширення підстав для продовження процесуальних строків установлених судом або законом. На момент внесення цих змін стаття 233 КЗпП України передбачала тримісячний строк звернення за вирішенням трудового спору [з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права]; місячний строк [з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки] - у справах про звільнення та річний строк [з дня виявлення заподіяної працівником шкоди] для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації. Отже, приймаючи вказаний Закон, законодавець мав на меті не допустити порушення прав працівників і роботодавців, які могли б мати місце у зв`язку із поширенням коронавірусу COVID-19, та забезпечити суб`єктам права можливість звернутися до суду із трудовими спорами (у тому числі, спорами про звільнення) та зі спорами про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації протягом дії карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 (термін якого неодноразово продовжувався). Постанова Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 опублікована в офіційному виданні «Урядовий кур`єр» № 130 30 червня 2023 року, тобто в останній день карантину. З огляду на викладене, Судова палата вважала, що, з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року. Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 02 липня 2025 року у справі № 620/11771/24. Отже, оскільки позивач звернувся з даним позовом 13.10.2022, тобто в час, коли діяв карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, останнім не пропущено строк звернення до суду. Також колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В той же час, апеляційна скарга не містить доводів та обґрунтувань в частині незадоволених позовних вимог (про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку з урахуванням індексації) та у вказаній частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, а тому, в силу вимог ст.308 КАС України, рішення суду першої інстанції в цій частині не переглядається. Зазначене узгоджується з позицією, викладеною в п. 13.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20 травня 2013 року №7, відповідно до якого у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення. Інші доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, при цьому колегія суддів звертає увагу на ті обставини, що відповідно до правил п.41 "Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень" обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. На підставі вищевикладеного, з урахуванням наведених норм права, враховуючи, що суд першої інстанції правильно встановив правомірність стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак помилково не врахував принцип співмірності за період з 19.07.2022 по 19.01.2023, який змінив порядок визначення його розміру, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги відповідача та зміни рішення суду першої інстанції в мотивувальній та резолютивній частинах. Відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження). Керуючись ст.243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 травня 2024 року змінити в мотивувальній частині з урахуванням висновків даної постанови. Викласти абзац 4 резолютивної частини рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 травня 2024 року в наступній редакції: «Стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 145881,27 грн (сто сорок п`ять тисяч вісімсот вісімдесят одна гривня 27 коп.)». В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 травня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню. Текст постанови виготовлено 19 травня 2026 року. Головуючий суддя Н.В. Безименна Судді В.О.Аліменко Ю.О.Тереза