Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 344/18218/25

Справа № 344/18218/25 Провадження № 22-ц/4808/341/26 Головуючий у 1 інстанції Бабій О. М. Суддя-доповідач Бойчук ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2026 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Бойчука І.В., суддів: Пнівчук О.В., Томин О.О., секретаря Кузнєцова В.В., з участю ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Шериф-Розмінування» про стягнення компенсації за невикористані дні щорічної відпустки під час звільнення, виплати середнього заробітку за увесь період затримки та відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 грудня 2025 року під головуванням судді Бабій О.М. в м. Івано-Франківськ, в с т а н о в и в: В жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Шериф-Розмінування» з вказаним позовом. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 20.08.2024 позивач прийнятий на роботу за сумісництвом на посаду менеджера з підбору персоналу, з 21.08.2024 з оплатою праці згідно штатного розкладу. Згідно з наказом від 31.03.2025 позивач був звільнений за власним бажанням, відповідно до ст. 38 КЗпП України. В наказі про звільнення було зазначено про виплату компенсації за невикористану відпустку за період роботи з 21.08.2024 по 31.03.2025 14 календарних днів. Однак, станом на 13 жовтня 2025 року виплата не здійснена, тому позивач звернувся з позовом до суду. Щодо моральної шкоди, то такі неправомірні дії відповідача призвели до погіршення майнового стану позивача, залишення сім`ї без засобів до існування, все це завдало йому моральних страждань, яку позивач оцінив у 15 000 грн. Просив суд стягнути з відповідача на його користь 8 211,56 грн компенсації за невикористану відпустку, 105 577,20 грн середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку станом на 13.10.2025 і 15 000 відшкодування моральної шкоди. Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 грудня 2025 року відмовлено в задоволенні позову. На рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій вказав, що воно є незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права і за неповного з`ясування обставин справи. Зазначив, що фактична виплата компенсації не підтверджена жодним платіжним документом, а розрахунок проведений після дня звільнення, що є порушенням ст.116 КЗпП України. Вказав на порушення судом першої інстанції принципу змагальності та обов`язку надати оцінку усним поясненням ОСОБА_1 . Після надання пояснень ОСОБА_1 звернувся до суду з клопотанням про долучення письмового варіанту викладеної позиції до матеріалів справи, однак суд першої інстанції відмовив у його прийнятті, мотивуючи це тим, що позиція вже була викладена усно в судовому засіданні. У мотивувальній частині рішення суду відсутня будь-яка оцінка таким усним поясненням, відсутній аналіз наведених доводів та мотиви їх відхилення. Вважає, що суд першої інстанції фактично позбавив апелянта можливості належної процесуальної фіксації своєї правової позиції в матеріалах справи, не виконав обов`язку надати оцінку усним поясненням сторони, поданим у судовому засіданні, порушивши принципи змагальності сторін та рівності учасників процесу. Відсутність будь-якого аналізу усних заперечень ОСОБА_1 свідчить про неповне з`ясування обставин справи, що є самостійною підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції. Зазначив, що судом при прийнятті оскаржуваного рішення порушено право на справедливий суд. Пояснив це тим, що суд першої інстанції фактично проігнорував істотні доводи позивача, позбавив його можливості переконатися, що його аргументи були реально почуті та розглянуті судом, чим порушив принцип рівності сторін, оскільки доводи відповідача були відображені та оцінені в рішенні, тоді як доводи позивача ні. Суд першої інстанції не встановив жодних обставин, які б унеможливлювали проведення розрахунку саме в день звільнення та не навів жодних мотивів чому відступив від прямої норми закону. Суд першої інстанції неправильно застосував норму матеріального права та проігнорував імперативні вимоги закону. Вважає, що такий підхід суду першої інстанції фактично створює судову практику, яка допускає порушення трудових гарантій та суперечить правовій природі імперативних норм трудового законодавства. Суд безпідставно надав перевагу внутрішнім довідкам відповідача, складеним односторонньо та без підтвердження первинними бухгалтерськими документами, водночас не здійснивши належного аналізу їх змісту, взаємозв`язку з іншими доказами у справі та відповідності вимогам закону. Зазначив, що суд першої інстанції безпідставно проігнорував довідку ОК-5 Пенсійного фонду України, яка є офіційним державним документом, сформованим на підставі звітності самого роботодавця та даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування. У рішенні суду відсутні будь-які мотиви, з яких відомості офіційного державного реєстру були відхилені на користь внутрішніх довідок відповідача. Вказав, що суд першої інстанції використав при ухваленні рішення довідку з державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела та суми доходів, отриманих позивачем, яка була самостійно сформована судом із реєстру, без залучення сторін та без надання можливості надати пояснення щодо її повноти та достовірності, що підтверджується вихідними реквізитами документа № 211479 від 10.12.2025. Водночас зазначена довідка містить неповні та суперечливі відомості, а саме: у ній відсутня інформація про нарахування та виплату компенсації за невикористану відпустку за березень 2025 року, незважаючи на те, що така компенсація прямо передбачена наказом про звільнення ОСОБА_1 від 31.03.2025, у довідці відсутня інформація про премію у розмірі 17 000 грн за грудень 2024 року, передбачену наказом № 01 - ОС від 23.12.2024. Таким чином, навіть офіційні реєстрові дані на які послався суд першої інстанції не підтверджують факту виплати ні компенсації за невикористану відпустку, ні премії, а навпаки свідчать про їх відсутність у складі задекларованих доходів. Суд першої інстанції не надав жодної оцінки цим обставинам та не з`ясував причин невідповідності між наказами роботодавця та відомостями державних реєстрів. За відсутності у державному реєстрі відомостей про відповідні виплати, твердження представника ТОВ «Шериф-Розмінування» про їх здійснення не підтверджені належними та допустимими доказами. Зазначив, що висновок суду про неповний робочий час не підтверджений належними та допустимими доказами, а також порушено Порядок №100 при обчисленні середньої зарплати, оскільки суд безпідставно виключив березень 2025 року, де нараховано 28 081,72 грн, чим занизив середньоденний заробіток, що безпосередньо вплинуло на розмір компенсації та середнього заробітку, які підлягали виплаті при звільненні. Вказав, що суд першої інстанції безпідставно ототожнив виплату заробітної плати з виплатою грошової компенсації за невикористану відпустку, незважаючи на відсутність будь-якого первинного бухгалтерського документа, який би підтверджував нарахування та виплату саме такої компенсації. У матеріалах справи відсутні платіжні документи з призначенням платежу «компенсація за невикористану відпустку», що виключає можливість ототожнення зазначених у довідці сум із фактично виплаченими. Саме по собі зазначення узагальненої суми доходу у довідці не є доказом виплати конкретного виду виплати, оскільки компенсація за невикористану відпустку є окремою гарантійною виплатою, яка підлягає окремому нарахуванню та відображенню у первинних бухгалтерських документах. Звернув увагу, що у судовому засіданні позивач вказав на наявність електронного листування від 01.05.2025, яке підтверджує, що відповідач сформував необґрунтований та документально непідтверджений «мінус» і намагався віднести компенсацію за невикористану відпустку на його покриття, що підтверджує відсутність фактичної виплати. Проте у рішенні від 22.12.2025 суд жодним чином не оцінив цей доказ та не навів мотивів його відхилення або врахування, що свідчить про неповне та формальне з`ясування обставин справи, порушення принципу змагальності сторін та обов`язку суду оцінити всі докази. Просив рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. У відзиві на апеляційну скаргу представник ТОВ «Шериф-Розмінування» вказала, що вважає апеляційну скаргу безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню. Зазначила, що апелянт не надав жодного доказу на підтвердження відсутності виплат, натомість його доводи ґрунтуються виключно на формальному тлумаченні платіжних документів, що обґрунтовано відхилено судом. Розрахунок з позивачем проведено вчасно та в повному обсязі, що прямо зазначено у мотивувальній частині рішення. Cуд першої інстанції дослідив наданий наказ про преміювання за грудень 2024 року та правильно встановив, що сам по собі розпорядчий документ не є доказом фактичної виплати коштів. У рішенні суду зазначено, що доказами виплати можуть бути виключно первинні бухгалтерські документи, відомості про нарахування та виплату, платіжні документи, чого апелянтом надано не було. Таким чином, суд дав належну оцінку цьому доказу та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підтвердження фактичної виплати премії. Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до надання іншої інтерпретації вже дослідженого судом доказу, що не є підставою для скасування рішення. Зазначила, що апелянтом не доведено неправильне застосування судом першої інстанції норм права або неправильне встановлення фактичних обставин справи. Доводи апелянта зводяться до власних арифметичних розрахунків та незгоди з висновками суду, що є спробою переоцінки доказів. Просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення без змін. ОСОБА_1 , апеляційну скаргу підтримав з наведених у ній мотивів. Представник ТОВ «Шериф-Розмінування» адвокатка Ступка Н.П. до участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції не приєдналася, про причини не вчинення процесуальної дії суду не повідомила, клопотань щодо відкладення розгляду справи чи розгляду без її участі суду не подала. Суд визнав неповажними причини її відсутності у розгляді апеляційної скарги. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за її відсутності. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, ураховуючи таке. Судом встановлено, що наказом директора ТОВ «Шериф-Розмінування» № 30-к від 20.08.2024 ОСОБА_1 згідно його заяви прийнято на роботу до відповідача за сумісництвом на посаду менеджера з підбору персоналу з 21.08.2024 з оплатою праці згідно штатного розкладу, що підтверджується копією наказу (а.с. 53, 55). Згідно заяви ОСОБА_1 від 17.03.2025 його було звільнено з посади менеджера з підбору персоналу за сумісництвом за власним бажанням з 31.03.2025, що підтверджується копією наказу директора ТОВ «Шериф-Розмінування» № 18-к від 31.03.2025 (а.с.56, 54). Отже, ОСОБА_1 працював з 21.08.2024 по 31.03.2025 року. Впродовж всього часу роботи ОСОБА_1 нараховувалась та виплачувалась заробітна плата, що підтверджується відповіддю з Державного реєстру фізичних осіб платників податків про джерела та суми доходів, довідкою про доходи, яка надана представником відповідача та довідками форми ОК-5 (а.с.19-22,84,88,89), які надані позивачем. Із наданих довідок вбачається, що суми доходів у них є однакові та аналогічними у трьох документах. Таким чином, заробітна плата ОСОБА_1 виплачувалася постійно та вчасно в залежності від відпрацьованого робочого часу і її розмір мав бути відомий позивачу. В наказі про звільнення від 31.03.2025 зазначено, що під час звільнення позивачу слід виплатити компенсацію за невикористану відпустку за період роботи з 21.08.2024 по 31.03.2025 14 календарних днів. Позивач стверджував, що така компенсація йому не виплачена до цього часу. Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Середня заробітна плата для компенсації за невикористану відпустку обчислюється виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців, що передують місяцю виплати компенсації за невикористані відпустки. (абз. 1 п. 2 Порядку №100). Положенням абзацу третього пункту 2 Порядку № 100 визначено, що працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Відповідно до ст. 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено, що його право на вчасний і повний розрахунок після звільнення з роботи були порушено, що компенсація йому не була виплачена на час такого звільнення. Також в оскаржуваному рішенні суд зазначив, що оскільки вимога про виплату компенсації, яка виплачена позивачу під час звільнення не підлягає задоволенню, тому відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки такий розрахунок проведено вчасно і в повному обсязі. З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду. Доводи апелянта про те, що виплата компенсації за невикористану відпустку не підтверджена жодним платіжним документом, а розрахунок проведений після дня звільнення є необґрунтованими. З матеріалів справи вбачається, що розрахунковим періодом для визначення розміру компенсації ОСОБА_1 за невикористану відпустку є період трудової діяльності з вересня 2024 року по лютий 2025 року, включно. Так, згідно відомостей про доходи, що також підтверджується і довідкою форми ОК-5, в період з вересня 2024 року по лютий 2025 року ТзОВ «Шериф-Розмінування» було нараховано ОСОБА_1 101 900 грн. В свою чергу, кількість днів в наведеному розрахунковому періоді становить

181. Таким чином, розмір компенсації за невикористану відпустку ОСОБА_1 було нараховано за наступною формулою: 101 900 грн / 181 (к-сть календарних днів за цей період) * 14 (к-сть днів невикористаної відпустки) = 7881,72 23% (податки) = 6 068,92 грн. За березень 2025 року ТзОВ було нараховано та сплачено ОСОБА_1 7000 грн авансу та 14 622,92 грн (з яких 8554 грн заробітна плата та 6068,92 грн компенсація за невикористану відпустку). З огляду на це, вбачається, що ТзОВ «Шериф-Розмінування» було проведено розрахунки з ОСОБА_1 в повному обсязі, що підтверджується платіжними відомостями від 17. 03.2025 р. № 5 та від 02.04.2025 р. №

6. Доводи апелянта, що для правильності розрахунку заборгованості за невикористану відпустку відповідач не зарахував отриману ним заробітну плату за березень 2025 року не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (з наступними змінами), на який суд першої інстанції зробив відповідне посилання, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому виплачується компенсація за невикористану відпустку. Вищевказаним спростовуються також доводи апелянта, що суд першої інстанції безпідставно проігнорував довідку ОК-5. Доводи апелянта про те, що довідка з державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела та суми доходів, отриманих позивачем, яка була самостійно сформована судом із реєстру, містить неповні та суперечливі відомості є необґрунтованими. Судом першої інстанції надано оцінку не тільки даним, що містяться у довідці, яка витребувана судом, а також і всім іншим документам та довідкам, які надали сторони. В свою чергу, судом враховано суми доходів та виплат позивачу, які були вказані у відповідних довідках, які збігаються з проведеними розрахунками. Неповнота інформації та незазначення відповідачем у довідці про розрахунок з позивачем окремо графи про розмір компенсації за невикористану відпустку не впливає на результат вирішення спору, оскільки така компенсація фактично йому виплачена у розмірі 6 068,92 грн і суд цій обставині у рішенні дав належну оцінку, тому немає підстав вважати, що позивачем не надано доказів того, що ТзОВ «Шериф-Розмінування» не було проведено розрахунку з ОСОБА_1 в повному обсязі. Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржуване рішення судом першої інстанції постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому його слід залишити в силі. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності і обґрунтованості. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у скарзі, не встановлено. Ухвала Івано-Франківського міського суду від 07 січня 2026 року про відмову у постановленні додаткового рішення сторонами в апеляційному порядку не оскаржувалася, тому і не була предметом розгляду в суді апеляційної інстанції. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України. Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта. Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 15 травня 2026 року. Суддя-доповідач: І.В. Бойчук Судді: О.В. Пнівчук О.О. Томин