Постанова 4824 № 759/11857/17

Апеляційне провадження № 22-ц/824/1714/2020 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2020 року м. Київ Унікальний номер справи 759/11857/17 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Шахової О.В., суддів Вербової І.М., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання Пащенко О.П., сторони справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Житло-Буд», розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 , на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 3 вересня 2019 року, ухваленого в приміщенні суду під головуванням судді П'ятничук І.В.,- В С Т А Н О В И В: У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ТОВ «Житло-Сервіс» про стягнення компенсації за невикористану відпустку, заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку, компенсації втрати частини зарплати в зв`язку з затримкою термінів її виплати та відшкодування моральної шкоди. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 11 вересня 2006 року вона працювала на посаді маляра у ТОВ « Житло-Буд» та 06.07.2017 звільнена з посади за власним бажанням. З заявою про звільнення вона звернулась до відповідача завчасно 21.06.2017, наказ про звільнення видано фактично за два дні до дня її звільнення, однак на час звільнення розрахунок при звільненні з нею проведено не було, та не виплачено компенсацію за невикористані дні щорічних відпусток. На неодноразові її звернення відповідач не реагував, порушуючи її права у сфері трудових відносин, чим також завдав і моральної шкоди. З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила суд постановити рішення, яким стягнути грошову компенсацію за всі дні невикористаної щорічної відпустки за весь період роботи в розмірі 20 676 грн. 25 коп., середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати по день фактичного розрахунку у розмірі 117 778 грн. 45 коп. та стягнути моральну (немайнову) шкоду в розмірі 4 000 грн. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 3 вересня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, зокрема, що судом першої інстанції не враховано тих обставин, що відповідач визнав той факт, що заробітну плату за червень 2017 року виплачено лише 13 липня 2017 року, а заробітну плату за липень 2017 року - виплачено 11 серпня 2017 року. Вважає доведеним факт порушення відповідачем норм ст. 116 КЗпП України. Суд першої інстанції не зазначає, які обставини слугували для висновку про те, що вона використала всі дні відпусток за період з 11.10.2006 по 31.12.2012, оскільки за результатами аналізу поданої відповідачем звітності за 2010 рік вбачає відсутність інформації про нарахування їй сум, виплачених за дні щорічних та додаткових відпусток. Суд невірно оцінив надані Пенсійним фондом докази, які підтверджують факт ненадання їй щорічних відпусток за період з 01.01.2012 по 31.12.2012. Судом не здобуто доказів правомірності нарахування та виплати компенсації за дні невикористаної відпустки за період з 01.01.2013 по 06.07.2017. У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача заперечує проти задоволення апеляційної скарги в повному обсязі. Просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. Вказує, що суд дійшов вірного висновку про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 Окремо звертає увагу на те, що до позовної заяви не надано розрахунків позовних вимог. В листі ГУ ПФУ в м. Києві від 25.09.2019 викладені особисті міркування працівника фонду не у відповідності до положень ЦК України, жодних фактів із вказаного листа встановити неможливо. Позивач помилково стверджує про те, що оскільки неможливо встановити яка кількість днів відпустки була нею використана в певний період, то вказане підтверджує факт ненадання їй відпустки взагалі. Вважає доводи апеляційної скарги перекручуванням фактів та спробою перекласти обов`язок доказування на суд першої інстанції. В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 підтримали доводи апеляційної скарги з підстав, викладених в ній. Просили рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову. Представники відповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заперечували проти доводів апеляційної скарги. Просила рішення суду першої інстанції залишити без змін. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Згідно ст. ст. 10 - 13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1 ) керує ходом судового процесу; 2 ) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3 ) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4 ) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5 ) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог. Апеляційний суд погоджується з такими висновками суду першої інстанції, вважає їх законним та обґрунтованим, виходячи з наступного. У відповідності з ч. 1 ст. 116 КЗпП України, виплата усіх сум, що належить працівнику від підприємства, установи, організації проводиться в день звільнення. Згідно ст.ст. 74-84 КЗпП України, громадянам, які працюють за трудовим договором надаються щорічні відпустки, а у разі звільнення їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки. Згідно ст. 83 КЗпП України і ч. 1 ст. 24 Закону України «Про відпустки», при звільненні працівника йому виплачується компенсація за всі дні невикористаної відпустки. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про відпустки" право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустки забезпечується: - гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; - забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону. Статтею 4 Закону України «Про відпустки» встановлено види відпусток і визначено, які саме відпустки відносяться до щорічних: основна відпустка ; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством. Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 року « Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі ст.83 КЗпП вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей, тільки в разі звільнення його з роботи, а під час неї - лише за частину цих відпусток за умови, що тривалість наданих йому при цьому щорічної й додаткової відпусток становить не менше 24 календарних днів та що працівник не є особою віком до 18 років. Якщо працівник з незалежних від нього причин (не з його вини) не використав щорічну відпустку і за роки, що передували звільненню, суд на підставі ст. 238 КЗпП має право стягнути грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки. Не виключається можливість такого ж вирішення цього питання і при частковій компенсації невикористаної відпустки працівникові, який продовжує роботу. При цьому слід мати на увазі, що тривалість визначеної в робочих днях щорічної відпустки (основної й додаткової), яка не була використана працівником за попередні роки, зберігається такою, якою вона була до набрання чинності Законом "Про відпустки" (до 1 січня 1997 року). Розмір грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки визначається виходячи із середнього заробітку, який працівник має на час її проведення. Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100. Відповідно до п.2 вказаного Порядку середньомісячна заробітна плата визначається, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують дню звільнення працівника. При цьому згідно з п.5 Порядку основою для визначення загальної суми середнього заробітку є середньоденна заробітна плата. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з 14.10.2006 прийнята на роботу до ТОВ «Житло-Буд» на посаду маляра (а.с. 20) та відповідно до витягу з наказу №88-к від 04 липня 2017 року звільнена з посади за власним бажанням відповідно до ст.38 КЗпП України з 06 липня 2017 року( а.с. 9). 21.06.2017 року ОСОБА_1 власноруч написала заяву про звільнення за власним бажанням з 06.07.2017. Згідно зі статтею 94 КЗпП України та статтею 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена як правило у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. Відповідно до статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективним органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. За червень 2017 року позивачу було нарахована заробітна плата в розмірі 3 200 (три тисячі двісті) гривень 00 копійок. На виконання вимог законодавства із вказаної суми ТОВ «Житло-Буд» утримало податок з доходів фізичної особи в розмірі 576 гривен 00 копійок та військовий збір в розмірі 48 гривень 00 копійок. 13 липня 2017 року на картковий рахунок ОСОБА_1 було перераховано 2 576 (дві тисячі п`ятсот сімдесят шість) гривень 00 копійок (2 576 грн. = 3 200 - 576 - 48). На підтвердження перерахування ТОВ «Житло-Буд» надає Витяг з відомості розподілу заробітної плати від 13.07.2017. Як вказує відповідач і вказані обставини не спростовані позивачем, у липні 2017 року ОСОБА_1 відпрацювала 4 робочі дні (з 03.07 по 06.07). Таким чином за липень 2017 року позивачу було нарахована заробітна плата за 4 (чотири) відпрацьовані робочі дні в розмірі 610 гривень 00 копійок (610 = 3 200 / 21 х 4). На виконання вимог законодавства із вказаної суми ТОВ «Житло-Буд» утримало податок з доходів фізичної особи в розмірі 109 гривен 80 копійок та військовий збір в розмірі 9 гривень 15 копійок. 11 серпня 2017 року на картковий рахунок ОСОБА_1 було перераховано 495 (чотириста дев`яносто п`ять) гривень 05 копійок (495,05 грн. = 610,00 - 109,80 - 9,15). На підтвердження перерахування ТОВ «Житло-Буд» надано витяг з відомості розподілу заробітної плати від 11.08.2017. Відповідно до витягу з відомостей розподілу заробітної плати № 170811СТ073391 від 11.08.2017 року заробітна плата ОСОБА_1 становить 5089,77 грн. (а.с. 83) від 13.07.2017 року становить 8615,18 грн. (а.с. 85) За поясненнями представників відповідача, виплата заробітної плати в ТОВ «Житло-Буд» відбувається 10 числа кожного місяця (або в перший робочий день після 10 числа), без затримок і перенесень. Як вказував у суді першої інстанції представник відповідача з невстановлених причин начальник оздоблювальної дільниці ОСОБА_5 не подав заступнику начальника виробничо-технічного відділу пакет документів для нарахування заробітної плати працівникам відповідної дільниці. 03 липня 2017 року заступник начальника виробничо-технічного відділу Орлова О.М. подала Генеральному директору ТОВ «Житло-Буд» службову записку, в якій повідомила про ситуацію, що склалася. 04 липня 2017 року Генеральний директор ТОВ «Житло-Буд» прийняв рішення нарахувати та виплатити працівникам оздоблювальної дільниці мінімальну заробітну плату, оскільки недопустимо залишати працівників без засобів до існування. За змістом частини першої статті 83 КЗпП України, частини першої статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Згідно до наданих суду заяв та наказів, ОСОБА_1 перебувала в щорічній основній відпустці з 18.05.2015 до 01.06.2015 (14 календарних днів) згідно наказу №75-к від 15.05.2015, в основній щорічній відпустці з 02.11.2015 по 11.11.2015 (10 календарних днів) згідно наказу №173-к від 28.10.2015, в основній щорічній відпустці з 23.05.3016 по 05.06.2016 (14 календарних днів, відповідно до наказу № 92-к від 11.05.2016, в основній щорічній відпустці з 07.12.2016 по 30.12.2016 (24 календарні дні) відповідно до наказу №186-к від 23.11.2016 (а.с. 89-96). Керуючись положеннями Закону України «Про відпустки», Кодексу законів про працю України та використовуючи розрахунок, наведений у Листі Мінсоцполітики від 27.03.2013 за № 321/13/84-13, ТОВ «Житло-Буд» визначило кількість днів невикористаної відпустки, які мала ОСОБА_1 на момент звільнення. Судом вірно встановлено, що за період з «11» жовтня 2006 року по 31 грудня 2012 року ОСОБА_1 використала усі дні відпустки. За період роботи з 01.01.2013 по 31.12.2013 ОСОБА_1 мала право на 24 календарні дні оплачуваної відпустки. За період роботи з 01.01.2014 по 31.12.2016 ОСОБА_1 мала право на 72 календарні дні відпустки, з яких вона використала 62 календарні дні відпустки. До виплати залишилось 10 календарних дні. За період роботи з 01.01. 2017 року по 07.07.2017 року ОСОБА_1 мала право на 12 календарних днів оплачуваної відпустки. Вказана кількість днів визначена на основі розрахунку, наведеному у Листі Мінсоцполітики від 27.03.2013 р. за № 321/13/84-13. Таким чином, загальна кількість днів невикористаної ОСОБА_1 відпустки на момент звільнення за інформацією ТОВ «Житло-Буд» становила 46 календарних днів. Обчислення середньоденної заробітної плати позивача для виплати компенсації за невикористану відпустку було проведено згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 р. № 100 (далі - Порядок), виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців. За інформацією, наданою бухгалтерією ТОВ «Житло-Буд», середньоденна заробітна плата позивача на день звільнення становила 231,17 грн, що підтверджується відповідною довідкою. Компенсація за невикористані дні відпустки була виплачена у повному обсязі у липні-серпні 2017 року. Компенсація за 26 днів невикористаної відпустки (за вирахуванням податків та військового збору) була нарахована та виплачена разом із заробітною платою за червень. Виплата у розмірі 6039,18 грн. була зарахована ОСОБА_1 на картковий рахунок 13.07.2017. Компенсація за 20 днів невикористаної відпустки була зарахована на картковий рахунок позивача 11.08.2017 у розмірі 4594,72 грн. (за вирахуванням податків та зборів). Таким чином, судом першої інстанції вірно встановлені вказані обставини справи та надана оцінка доказам, які їх підтверджують. Доказами, за положеннями ст. 76 ЦПК України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. За положеннями ч.ч. 1-3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. За статтею 79 ЦПК достовірними доказами є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Згідно ч. 6 ст. 81 ЦК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Для з`ясування обставин справи, на неодноразові запити суду першої інстанції надано індивідуальні відомості про застраховану особу ОСОБА_1 за період 2007-2009 років ( а.с. 19-22 т.с. 2). Як вбачається з листа №106919/06 від 07.11.2018 ГУ ПФ України в м.Києві зазначено, що звітність яка подавалась підприємствами з 2000 по 2009 роки, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 та порядку формування та подання органам Пенсійного фонду України відомостей про застраховану особу, що використовується в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, який затверджено постановою правління Пенсійного фонду України від 10.06.2004 №7-6 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України в 10.08.2004 за №1000/9599, не дає можливості встановити чи надавались працівникам відпустки, і в якій кількості, оскільки суми щорічних та додаткових відпусток включались до сум нарахованого доходу відповідного місяця (а.с. 254). ЗУ «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 та порядком формування та подання звіту щодо сум нарахованих внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування органам Пенсійного фонду України, який затверджено постановою правління Пенсійного фонду України від 05.11.2009 №26-1 регулював питання щодо подання звітності за 2010 рік. Докази наявності факту не проведення повного розрахунку із позивачем за невикористані дні відпусток відсутні, а тому доводи апеляційної скарги про відсутність доказів перебування її у відпустках за вказаний період є безпідставними. Таким чином, виплата відповідачем на користь позивача компенсації за всі обліковані дні роботи та невикористаної відпустки унеможливлює застосування до вказаних відносин приписів статті 117 КЗпП України. Доводи апеляційної скарги про наявність заборгованості по заробітній платі, по компенсації невикористаної відпустки є необґрунтованими, оскільки належними та допустимими доказами не доведено, що відповідачем не виплачено ОСОБА_1 компенсацію за дні невикористаної відпустки в повному розмірі, а відтак, відсутні підстави для стягнення компенсації затримки розрахунку при звільненні. Встановивши, що ТОВ «Житло-Буд» виплатило позивачу заробітну плату у повному розмірі, визначеному штатним розписом підприємства та компенсацію за невикористану відпустку, шляхом зарахування у їх рахунок виплачених коштів, суд першої інстанції, правильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. За ст.237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Вирішуючи питання щодо стягнення моральної шкоди, суд вважає, що підстав для задоволення таких вимог не встановлено, оскільки вимоги про стягнення компенсації затримки розрахунку при звільненні не знайшли свого підтвердження. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом не враховано надані нею докази на підтвердження доводів щодо порушення відповідачем її трудових прав, зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 367 ЦПК України межі розгляду справи судом апеляційної інстанції та не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення. Висновок суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, а тому в силу ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Апеляційним судом встановлено, що судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального та матеріального права, доводи скарги висновків суду не спростовують, а тому керуючись ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст. 367-368, 374-375, 381-384 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану її представником ОСОБА_2 - відхилити. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 3 вересня 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 17 лютого 2020 року. Суддя-доповідач Судді: