Постанова Київський апеляційний суд № 753/17027/23

Єдиний унікальний номер справи № 753/17027/23 Провадження № 22-ц/824/4084/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 березня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Журби С.О., суддів Писаної Т.О., Приходька К.П., за участю секретаря Павлової В.В., розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей та сім`ї Згурівської селищної ради про позбавлення батьківських прав, В С Т А Н О В И В : 21 вересня 2023 року позивач звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з вказаним позовом до відповідача. На обґрунтування позовних вимог зазначено, що з липня 2014 року по липень 2017 року вона перебувала у стосунках з відповідачем ОСОБА_2 , в яких народився малолітній син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Починаючи з часу припинення відносин з відповідачем їх малолітній син проживає з нею та знаходиться на її повному утриманні, у вихованні сина допомагають її батьки. Відповідач ОСОБА_2 проживає окремо та не бере участі у вихованні дитини, не відвідує сина, не цікавиться здоров`ям дитини, морально та матеріально сина не підтримує. Всі питання щодо виховання сина вирішуються нею самостійно, без участі та підтримки з боку відповідача. Крім того, зазначає, що відповідач зловживає забороненими речовинами, що і стало однією з підстав для розриву їх стосунків. Заочним рішенням Згурівського районного суду Київської області від 31.08.2018 року, у справі № 365/360/18 з відповідача на її утримання стягнуто аліменти у розмірі 1 000,00 грн. щомісячно, починаючи з 21.06.2018 року і до досягнення дитиною трьох років, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Заочним рішенням Згурівського районного суду Київської області від 12.10.2018 року, у справі № 365/359/18 з відповідача на її користь стягнуто аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі у розмірі 1 500,00 грн. щомісячно, починаючи з 21.06.2018 року і до досягнення дитиною повноліття. На виконання вказаного рішення про стягнення аліментів на утримання дитини відкрито виконавче провадження. Однак за весь час, відповідач сплатив аліменти на утримання сина лише за 1 місяць. Заборгованість зі сплати аліментів на її утримання становить 10 333,33 грн. 19.07.2018 року розпорядженням Згурівської районної державної адміністрації №307, було визначено спосіб участі батька ОСОБА_2 у спілкуванні та вихованні дитини, шляхом побачень з дитиною 1 (один) раз на місяць кожної другої суботи місяця впродовж 2 (двох) годин за місцем проживання дитини у присутності матері ОСОБА_1 . Рішенням Згурівського районного суду Київської області від 19.03.2020 року у справі № 365/491/19 визначено способи участі відповідача у вихованні сина, але відповідач не виконує встановлений судом графік спілкування з дитиною належним чином. Також посилається на те, що відповідач не цікавиться здоров`ям дитини, його вподобаннями. Враховуючи викладене, позивач просив суд позбавити відповідача батьківських прав відносно його малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Крім того, позивач просив вирішити питання про стягнення судових витрат. Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 03 листопада 2025 року позивач направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі. Крім того, апелянт просив вирішити питання про стягнення судових витрат. 08 січня 2026 року до апеляційного суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін. Станом на день розгляду справи відзивів на апеляційну скаргу від третіх осіб до суду не надходило. Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання, призначене на 12 березня 2026 року, з`явився представник позивача ОСОБА_4 , який підтримав апеляційну скаргу та просив апеляційний суд її задовольнити. 11 березня 2026 року до апеляційного суду від представника відповідача Тетері І. А. надійшло клопотання в якому адвокат просив апеляційний суд розгляд справи здійснити без участі відповідача та його представника; залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржуване рішення - без змін. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про розгляд справи належним чином повідомлялися. На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з`явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. Згідно з вимогами ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення та відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зазначив, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу та застосовується лише за наявності доведеного свідомого та винного ухилення батька від виконання батьківських обов`язків; сам по собі факт наявності заборгованості зі сплати аліментів не є безумовною підставою для позбавлення батьківських прав; позивачкою не надано належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про злісне, систематичне та свідоме ухилення відповідача від участі у вихованні дитини; твердження щодо зловживання відповідачем забороненими речовинами є недоведеними; надані докази та показання свідків свідчать переважно про конфліктні відносини між батьками, а не про неналежне виконання відповідачем батьківських обов`язків; встановлено наявність перешкод у спілкуванні відповідача з дитиною з боку позивачки; відповідач не заперечує проти участі у вихованні дитини, виявляє інтерес до неї та бажання підтримувати з нею зв`язок; висновок органу опіки та піклування не є обов`язковим для суду та не містить достатнього обґрунтування наявності підстав для позбавлення батьківських прав; відсутні виняткові обставини, які б свідчили про необхідність застосування такого крайнього заходу в інтересах дитини. Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне: «Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.» З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду. Окремо суд апеляційної інстанції звертає увагу на наступне: Суд апеляційної інстанції перевіряє законність судових рішень виключно в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, та розглядає лише ті доводи, які викладені в апеляційній скарзі, не виходячи за їх межі та не бере до уваги інші доводи, які не були належно відображені у відповідному процесуальному зверненні. Згідно п. 2 ч. 3 ст. 376 ЦПК України обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення є порушення норм процесуального права, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими, якщо апеляційну скаргу обґрунтовано такою підставою. В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що судді першої інстанції було заявлено відвід, який, на думку апелянта, був безпідставно залишений без задоволення, а тому розгляд справи здійснено упередженим складом суду, що свідчить про порушення принципу безсторонності суду та є підставою для скасування рішення. Разом із тим доводи апелянта в цій частині фактично зводяться до незгоди з процесуальними діями суду першої інстанції під час розгляду справи, зокрема щодо порядку ведення судового засідання, організації розгляду клопотань та процесуальних рішень судді, а також суб`єктивної оцінки поведінки суду як упередженої. Суд апеляційної інстанції зазначає, що підставою для відводу судді відповідно до п. 5 ч.1 ст. 36 ЦПК України є наявність обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді, однак такі обставини мають бути належним чином обґрунтовані та підтверджені доказами, а не ґрунтуватися виключно на припущеннях або незгоді сторони з процесуальними рішеннями суду. Посилання апелянта на те, що суддею нібито порушувався порядок розгляду справи, надавалась перевага одній зі сторін, а також на інші обставини організаційного характеру, зокрема щодо оголошення перерв, закінчення судового засідання чи дій під час повітряної тривоги, є суб`єктивними судженнями сторони та не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, які б свідчили про наявність упередженості суду. Суд апеляційної інстанції також враховує, що заявлений відвід судді має бути не лише вмотивованим, але й підтвердженим матеріалами справи та іншими процесуальними доказами, які б об`єктивно свідчили про наявність обставин, що виключають можливість розгляду справи неупередженим судом. В даному випадку матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували викладені апелянтом доводи щодо упередженості судді, вибіркового ставлення до сторін або умисного порушення принципу рівності учасників процесу. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що наведені в апеляційній скарзі доводи щодо наявності підстав для відводу судді є необґрунтованими, відтак підстав, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, для скасування судового рішення з мотивів участі у розгляді справи судді, якому заявлявся відвід, у даному випадку не встановлено. З матеріалів справи встановлено та належним чином відображено судом першої інстанції у оскаржуваному рішенні, що між сторонами склалися неприязні та конфліктні відносини, які об`єктивно ускладнюють комунікацію та взаємодію щодо участі у вихованні малолітньої дитини, однак самі по собі не свідчать про юридично значиме усунення відповідача від виконання батьківських обов`язків у розумінні ст. 164 СК України. При цьому встановлено, що хоча участь відповідача у житті дитини є обмеженою та нерегулярною, матеріали справи не містять беззаперечних доказів остаточного припинення в нього інтересу до дитини чи свідомого та системного ухилення від її виховання. Як обґрунтовано зазначено судом першої інстанції, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, позбавлення батьківських прав є виключним, крайнім заходом сімейно-правової відповідальності, який може бути застосований лише за наявності доведеного факту винної поведінки батьків, що полягає у свідомому, систематичному та триваючому нехтуванні своїми обов`язками щодо дитини, і лише за умови, коли застосування менш суворих заходів впливу є очевидно недостатнім для захисту інтересів дитини. Такий підхід узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, який неодноразово наголошував, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, який має застосовуватися як виключний і надзвичайний спосіб реагування на винну поведінку батьків, зокрема у постановах від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17, від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, від 11 вересня 2020 року у справі № 357/12295/18, від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14, від 17 червня 2021 року у справі № 466/9380/17, від 29 липня 2021 року у справі № 686/16892/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 309/556/17, від 23 травня 2022 року у справі № 752/26176/18 та від 02 серпня 2022 року у справі № 743/269/21. Верховний Суд у зазначених правових позиціях також виходить з того, що ухилення від виконання батьківських обов`язків має місце лише за умов, коли батьки не забезпечують належного догляду за дитиною, не піклуються про її фізичний і духовний розвиток, не беруть участі у її вихованні, не забезпечують необхідних умов для навчання та розвитку, а також свідомо і без поважних причин ігнорують свої обов`язки. При цьому кожна із зазначених обставин сама по собі або в сукупності може бути підставою для позбавлення батьківських прав виключно за умови доведеності вини батьків та їх свідомого нехтування обов`язками. Крім того, як випливає зі ст. 166 СК України, позбавлення батьківських прав є заходом, що тягне за собою істотні та незворотні правові наслідки як для батьків, так і для дитини, у зв`язку з чим застосування такого заходу можливе лише за наявності достатніх і переконливих доказів, що свідчать про реальну загрозу для дитини або її розвитку. Суд апеляційної інстанції також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 753/2025/19, відповідно до якої сам факт наявності конфліктних відносин між батьками або певні недоліки у виконанні батьківських обов`язків не є достатніми підставами для позбавлення батьківських прав, якщо не доведено свідомого та винного ухилення від їх виконання. Відповідний підхід узгоджується також із положеннями Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, прийнятої 03 грудня 1986 року, згідно з якою інтереси дитини полягають у забезпеченні її права на любов, піклування та належне матеріальне і моральне забезпечення, а втручання у сімейні зв`язки допускається лише у виняткових випадках, коли це об`єктивно необхідно для захисту дитини. Також відповідно до ст. 5 зазначеної Декларації дитина має право на належне піклування, а держави повинні вживати заходів для забезпечення її гармонійного розвитку, при цьому розрив сімейних зв`язків допускається лише за наявності виключних обставин, які об`єктивно виправдовують такий захід. Аналізуючи наведені обставини у їх сукупності, суд апеляційної інстанції виходить із того, що позбавлення батьківських прав як крайній захід може бути застосоване лише за умови доведення не лише факту невиконання батьківських обов`язків, але й наявності винної, свідомої та систематичної поведінки, спрямованої на повне усунення від виховання дитини, чого у межах даної справи не встановлено. При цьому в даному випадку матеріали справи свідчать про наявність у відповідача інтересу до дитини та наміру збереження сімейного зв`язку, що також враховується судом при оцінці поведінки батька у контексті спірних правовідносин. З урахуванням викладеного, а також враховуючи, що позбавлення батьківських прав є виключним заходом, який застосовується лише у разі неможливості захисту інтересів дитини менш суворими засобами впливу, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність у даному випадку достатніх правових підстав для застосування до відповідача такого заходу сімейно-правової відповідальності. Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не містять обставин, які б свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права, а тому підстав для скасування оскаржуваного рішення не вбачається. Разом із тим, враховуючи, що матеріали справи все ж таки свідчать про недостатній рівень участі батька у вихованні дитини, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу відповідача на обов`язок належного та сумлінного виконання батьківських прав та обов`язків і необхідність зміни свого ставлення до участі у житті дитини. З огляду на викладене, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права. Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 263, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий С.О. Журба Судді Т.О. Писана К.П. Приходько