Ухвала КАС ВС № 120/11659/24

УХВАЛА 30 квітня 2026 року м. Київ справа № 120/11659/24 адміністративне провадження № К/990/16587/26 Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Кашпур О.В., перевірив касаційну скаргу Північного офісу Держаудитслужби на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року у справі №120/11659/24 за позовом Вінницького окружного адміністративного суду до Північного офісу Держаудитслужби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказів, У С Т А Н О В И В : Вінницький окружний адміністративний суд звернувся до суду з позовом до Північного офісу Держаудитслужби, в якому просив: - визнати протиправними та скасувати попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства від 06 листопада 2024 року №260208-14/3316-2024 та вимогу про усунення порушень від 06 листопада 2024 року №260208-14/3323-2024. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року, позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства від 06 листопада 2024 року за №260208-14/3316-2024 та вимогу про усунення порушень від 06 листопада 2024 року №260208-14/3323-2024. Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2026 року касаційну скаргу Північного офісу Держаудитслужби на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року у справі №120/11659/24 за позовом Вінницького окружного адміністративного суду до Північного офісу Держаудитслужби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказів. 13 квітня 2026 року Північний офіс Держаудитслужби засобами поштового зв`язку повторно звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року у справі №120/11659/24. Скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 330 КАС України, відповідно до пункту 4 частини другої якої у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним. Тому касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами, які необхідно вказати у формі, визначеній пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України. Під час перевірки повторно поданої касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 КАС України встановлено, що у якості підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме скаржник повторно вказує про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо застосування норм Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26 січня 1993 року №2939-ХІІ та статті 113 Бюджетного кодексу України у взаємозв`язку із статтями 126, 129 Конституції України та частиною восьмою статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме щодо допустимості інспектування (ревізії) судів як бюджетних установ органом державного фінансового контролю та меж такого контролю з огляду на гарантії незалежності судової влади. Зокрема, скаржник вказує, що у справі №120/11659/24 суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов та підтримуючи висновок про протиправність актів органу державного фінансового контролю щодо суду як бюджетної установи, фактично сформували підхід до співвідношення: повноважень органу державного фінансового контролю (Закон №2939-ХІІ, статті 113 Бюджетного кодексу України, підзаконні акти у сфері інспектування/планування); із конституційних гарантій незалежності судової влади та суддів (зокрема статті 126, 129 Конституції України) і положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402 щодо фінансування суддів і контролю за додержанням вимог такого фінансування (зокрема частина восьма статті 148). Однак, відсутній сформульований Верховним Судом правовий висновок щодо питання про те чи є суди, як бюджетні установи та розпорядники (одержувачі) бюджетних коштів, підконтрольними установами» у розумінні статті 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні», якою унормовані головні завдання органів державного фінансового контролю (Держаудитслужби), зокрема здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов`язань, ефективним використанням коштів і майна бюджетних установ, а суд є бюджетною установою, оскільки фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України; статті 4 Закону №2939-ХІІ «Інспектування здійснюється органом державного фінансового контролю у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії вкладається в акті» та статті 113 «Повноваження органів державного фінансового контролю з контролю за дотриманням бюджетного законодавства» Бюджетного кодексу України, що допускає проведення інспектування (ревізії)органом державного фінансового контролю. Водночас, суд зауважує, що наведене скаржником правове питання за своїм змістом зводиться лише до необхідності тлумачення статті 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» у частині визначення кола підконтрольних установ, щодо яких орган державного фінансового контролю має право здійснювати відповідні контрольні заходи. Тому що, стаття 113 Бюджетного кодексу України визначає повноваження органів державного фінансового контролю щодо контролю за дотриманням бюджетного законодавства, зокрема щодо цільового, ефективного та результативного використання бюджетних коштів, достовірності визначення потреби в бюджетних коштах, відповідності бюджетних зобов`язань асигнуванням, ведення бухгалтерського обліку та стану внутрішнього контролю. Разом з тим ця норма визначає предмет та зміст контрольних повноважень, однак сама по собі не встановлює коло суб`єктів, на яких такі повноваження поширюються. Визначальним для вирішення питання про наявність або відсутність повноважень органу державного фінансового контролю щодо конкретного суб`єкта є саме стаття 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні». Положення статей 126, 129 Конституції України гарантують незалежність судді під час здійснення правосуддя, забороняють вплив на суддю у будь-який спосіб та визначають основні засади судочинства. Стаття 146 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» регулює особливості забезпечення функціонування судової влади, зокрема гарантії належного фінансування судів. У цьому зв`язку, Верховний Суд уже звертав увагу скаржника на те, що питання правомірності здійснення заходів державного фінансового контролю щодо судів було предметом розгляду у справі №804/902/16 у постанові від 30 січня 2020 року, у цій справі Верховний Суд сформулював висновок про те, що перелік підконтрольних установ, визначений статтею 2 Закону №2939-ХІІ, є вичерпним та не охоплює суди як органи судової влади. Зокрема, у зазначеній постанові Верховний Суд сформулював правовий висновок про те, що суди як суб`єкти публічного права не підпадають під суб`єктний склад Закону №2939-ХІІ, що свідчить про відсутність правових підстав для здійснення ревізій фінансово-господарської діяльності в судах органами державного фінансового контролю. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, врахував наведений правовий висновок Верховного Суду та зазначив, що як на момент виникнення правовідносин у справі №804/902/16, так і на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі, положення статті 2 Закону №2939-ХІІ в частині визначення підконтрольних установ не зазнали змін. При цьому у зазначеній справі №804/902/16 Верховний Суд здійснив оцінку відповідних правовідносин саме з урахуванням положень Конституції України, зокрема статей 126 та 129, якими гарантовано незалежність суддів та визначено засади здійснення правосуддя, а також принципу поділу державної влади. Таким чином, посилання скаржника на необхідність застосування зазначених конституційних норм у цій справі не свідчить про відсутність правового висновку Верховного Суду, оскільки відповідні положення вже були враховані під час формування правової позиції у подібних правовідносинах. Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2026 року скаржнику вже було роз`яснено, що посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише зазначення про відсутність висновку Верховного Суду, а й належного обґрунтування того, яка саме норма права потребує висновку, у чому полягає помилка судів попередніх інстанцій при її застосуванні, чому наявний висновок Верховного Суду не підлягає застосуванню та який вплив такий висновок матиме на вирішення спору. Натомість повторно подана касаційна скарга таких недоліків не усуває. Зміст доводів касаційної скарги свідчить про незгоду скаржника з уже сформованим висновком Верховного Суду та про намагання обґрунтувати його незастосування шляхом іншого тлумачення норм права. Саме по собі посилання на те, що суди є бюджетними установами та використовують кошти Державного бюджету України, не спростовує висновку Верховного Суду щодо суб`єктного складу підконтрольних установ у розумінні статті 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні». Отже, порушене скаржником питання не свідчить про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах, а фактично зводиться до незгоди з вже існуючим висновком. Таким чином, скаржнику були надані вичерпні роз`яснення щодо вимог до форми і змісту касаційної скарги, яким така має відповідати в частині визначення підстав. Натомість, ці роз`яснення так і не були враховані скаржником при повторному зверненні. Вчергове подана касаційна скарга не усуває недоліків, на які було вказано Верховним Судом в ухвалі по даній справі. Фактично скаржник, посилаючись на необхідність застосування норм у «системному зв`язку», намагається надати нове формулювання правового питання, яке за своїм змістом не відрізняється від вже вирішеного Верховним Судом, що не може бути підставою для висновку про відсутність правового висновку у розумінні пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України. За таких обставин відсутні підстави вважати, що у справі порушено питання, щодо якого відсутній висновок Верховного Суду. Інших підстав, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України скаржником не зазначено. Доводи касаційної скарги зводяться до часткового опису обставин справи, переоцінки доказів, з посиланням на неповне з`ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій. Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України). Отже, відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження. Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України. За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню, як така, що не містить належно обґрунтованих підстав касаційного оскарження. Зважаючи на те, що касаційну скаргу повернуто, Суд не вирішує клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження. На підставі вищенаведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332 КАС України, У Х В А Л И В : Касаційну скаргу Північного офісу Держаудитслужби на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року у справі №120/11659/24 за позовом Вінницького окружного адміністративного суду до Північного офісу Держаудитслужби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказів - повернути особі, яка її подала. Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом. Копію ухвали направити скаржнику та іншим учасникам справи за допомогою підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет» (у разі його відсутності - засобами поштового зв`язку), а касаційну скаргу та додані до неї матеріали - у спосіб їхнього надсилання до суду адресатом. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя О.В. Кашпур