Ухвала КАС ВС № 120/11659/24

УХВАЛА 28 квітня 2026 року м. Київ справа № 120/11659/24 адміністративне провадження № К/990/14600/26 Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Кашпур О.В., перевірив касаційну скаргу Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року у справі №120/11659/24 за позовом Вінницького окружного адміністративного суду до Північного офісу Держаудитслужби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказів, У С Т А Н О В И В : Вінницький окружний адміністративний суд звернувся до суду з позовом до Північного офісу Держаудитслужби, в якому просив: - визнати протиправними та скасувати попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства від 06 листопада 2024 року №260208-14/3316-2024 та вимогу про усунення порушень від 06 листопада 2024 року №260208-14/3323-2024. Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року, позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано попередження про неналежне виконання бюджетного законодавства від 06 листопада 2024 року за №260208-14/3316-2024 та вимогу про усунення порушень від 06 листопада 2024 року №260208-14/3323-2024. Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2026 року касаційну скаргу Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року у справі №120/11659/24 за позовом Вінницького окружного адміністративного суду до Північного офісу Держаудитслужби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказів - повернуто особі, яка її подала. 01 квітня 2026 року Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області засобами поштового зв`язку повторно звернулось до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року у справі №120/11659/24. Скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. У зв`язку з перебуванням судді-доповідача у відрядженні та відпустці, розгляд цієї касаційної скарги відбувся після її виходу. Відповідно до частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 330 КАС України, відповідно до пункту 4 частини другої якої у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним. Тому касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами, які необхідно вказати у формі, визначеній пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України. Під час перевірки повторно поданої касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 КАС України встановлено, що у якості підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме скаржник повторно вказує про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування: приписів частини другої статті 146, статті 147, частин першої-третьої статті 148 Закону України від 02 червня 2016 року№1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402) у системному зв`язку із пунктом 12 частини першої статті 2, частини другої статті 26 Бюджетного кодексу України (далі - БКУ), статтями 1, 7 Закону України від 02 липня 2015 року №576-VІІІ «Про Рахункову палату» (далі - Закон №576) та статтею 2 Закону України від 26 січня 1993 року №2939-ХІІ «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» (далі - Закон № 2939) щодо надання тлумачення в частині того, чи віднесені суди як бюджетні установи до підконтрольних установ в розумінні зазначених норм матеріального права, у відношенні яких орган державного фінансового контролю наділений повноваженнями щодо здійснення державного фінансового контролю за використанням судами бюджетних коштів станом - до набрання чинності Законом України від 30 жовтня 2024 року №4042-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Рахункову палату» та деяких інших законодавчих актів України», тобто до 19 грудня 2024 року. Водночас судом з матеріалів касаційної скарги встановлено, що наведений скаржником перелік норм матеріального права у своїй більшості не містить визначення питання їх застосування у спірних правовідносинах, оскільки відповідні доводи скаржника фактично стосуються виключного тлумачення статті 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні». Такий висновок обумовлений тим, що скаржник звертаючись до приписів Закону України «Про судоустрій і статус суддів» відтворює зміст статті 146 цього Закону, яка визначає особливості забезпечення функціонування судової влади. Так, частина друга вказаної статті визначає, що забезпечення функціонування судової влади передбачає: 1) окреме визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону; 2) законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів; 3) гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів. Надалі скаржник обґрунтовує свої доводи посиланням на положеннями статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка визначає систему забезпечення функціонування судової влади. Зокрема, вказана стаття визначає, що в Україні діє єдина система забезпечення функціонування судової влади - судів, органів суддівського врядування, інших державних органів та установ системи правосуддя. Вища рада правосуддя, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, Державна судова адміністрація України та Національна школа суддів України, інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування беруть участь в організаційному забезпеченні діяльності судів у випадках і порядку, визначених цим та іншими законами. Державна судова адміністрація України забезпечує виконання рішень про утворення чи припинення (ліквідацію) судів. Державна судова адміністрація України може встановлювати скорочені строки для процедур припинення судів як юридичних осіб за умови виконання нею цивільних зобов`язань ліквідованого суду на підставі вимог кредиторів, заявлених у визначений законом строк. Для здійснення дій щодо реєстрації новоутвореного суду як юридичної особи, забезпечення необхідних дій для належного початку його роботи та представництва такого суду як органу державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами Державна судова адміністрація України приймає рішення про призначення тимчасово виконуючого обов`язки керівника апарату новоутвореного суду. Тимчасово виконуючий обов`язки керівника апарату суду здійснює вказані повноваження керівника суду як юридичної особи до моменту призначення, обрання чи переведення на посаду судді такого суду щонайменше одного судді та продовжує здійснювати виконання обов`язків керівника апарату суду до призначення відповідного керівника апарату суду згідно з процедурами, визначеними законодавством про державну службу, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті "Голос України" повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду. Суд, що ліквідується, в місячний строк з дня припинення здійснення правосуддя передає до новоутвореного суду матеріали та документи, пов`язані зі здійсненням таким судом повноважень, зокрема, архівні справи з основної діяльності, строки тимчасового зберігання яких ще не закінчилися, документи, не завершені в діловодстві, а також документи з кадрових питань в паперовому та електронному вигляді, фонди бібліотек, а судові справи та матеріали проваджень, що перебувають у володінні суду, що ліквідується, передаються негайно, до дня початку роботи новоутвореного суду. У разі неможливості здійснення правосуддя судом з об`єктивних причин під час воєнного або надзвичайного стану, у зв`язку зі стихійним лихом, військовими діями, заходами щодо боротьби з тероризмом або іншими надзвичайними обставинами може бути змінено територіальну підсудність судових справ, що розглядаються в такому суді, за рішенням Вищої ради правосуддя, що ухвалюється за поданням Голови Верховного Суду, шляхом її передачі до суду, який найбільш територіально наближений до суду, який не може здійснювати правосуддя, або іншого визначеного суду. У разі неможливості здійснення Вищою радою правосуддя такого повноваження воно здійснюється за розпорядженням Голови Верховного Суду. Відповідне рішення є також підставою для передачі усіх справ, які перебували на розгляді суду, територіальна підсудність якого змінюється. Крім того, скаржник посилається на положення статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка визначає засади фінансування судів. Зокрема, у вказаній статті визначено, що фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: 1) Верховний Суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 1-1) вищий спеціалізований суд - щодо фінансового забезпечення його діяльності; 2) Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України; 3) Вища рада правосуддя - щодо фінансового забезпечення її діяльності. Поряд із цим, у касаційній скарзі наведено положення Бюджетного кодексу України, зокрема підпункт 1 частини першої статті 2, яким визначено поняття бюджетної установи, а також частину другу статті 26 цього Кодексу щодо здійснення контролю за використанням коштів державного бюджету. Так, частиною другою статті 26 Бюджетного кодексу України передбачено, що Контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням здійснює Рахункова палата. Діяльність центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у сфері контролю за дотриманням бюджетного законодавства (у межах їх повноважень, встановлених цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами), спрямовується, координується та контролюється Кабінетом Міністрів України. Окрім цього, скаржник відтворює приписи Закону України «Про Рахункову палату», зокрема статті 1 та 7, які визначають правовий статус цього органу та його повноваження у сфері державного фінансового контролю. Так, стаття 1 Закону України «Про рахункову палату» визначає статус Рахункової палати. Зокрема, у вказаній статті вказано, що Рахункова палата від імені Верховної Ради України здійснює контроль за надходженням коштів до Державного бюджету України та їх використанням. Рахункова палата підзвітна Верховній Раді України та регулярно її інформує про результати своєї роботи. Рахункова палата є державним колегіальним органом. Рахункова палата є юридичною особою, має печатку із своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. Рахункова палата розташовується в місті Києві. Стаття 7 Закону України «Про рахункову палату» визначає повноваження Рахункової палати. Зокрема, у вказаній статті визначено, що Рахункова палата: 1) здійснює фінансовий аудит, аудит ефективності та аудит відповідності щодо: надходжень до державного бюджету податків, зборів, обов`язкових платежів та інших доходів, включаючи адміністрування контролюючими органами таких надходжень; проведення витрат державного бюджету, включаючи використання бюджетних коштів на забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Вищої ради правосуддя, Офісу Генерального прокурора та інших органів, безпосередньо визначених Конституцією України; використання коштів державного бюджету, наданих місцевим бюджетам та фондам загальнообов`язкового державного соціального і пенсійного страхування; здійснення таємних видатків державного бюджету; управління об`єктами державної власності, що мають фінансові наслідки для державного бюджету, включаючи забезпечення відрахування (сплати) до державного бюджету коштів, отриманих державою як власником таких об`єктів, та використання коштів державного бюджету, спрямованих на відповідні об`єкти; надання кредитів з державного бюджету та повернення таких коштів до державного бюджету; операцій щодо державних внутрішніх та зовнішніх запозичень, державних гарантій, обслуговування і погашення державного та гарантованого державою боргу; використання кредитів (позик), залучених державою до спеціального фонду державного бюджету від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій, виконання міжнародних договорів України, що призводить до фінансових наслідків для державного бюджету, у межах, які стосуються таких наслідків; здійснення закупівель за рахунок коштів державного бюджету; виконання державних цільових програм, інвестиційних проектів, державного замовлення, надання державної допомоги суб`єктам господарювання за рахунок коштів державного бюджету; управління коштами державного бюджету центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів; стану внутрішнього контролю розпорядників коштів державного бюджету; інших операцій, пов`язаних із надходженням коштів до державного бюджету та їх використанням; виконання кошторису адміністративних витрат Національного банку України; надходжень закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків і зборів або їх частки та використання коштів місцевих бюджетів у частині видатків, які визначаються функціями держави і передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню; 2) проводить експертизу поданого до Верховної Ради України проекту закону про Державний бюджет України (включаючи матеріали, що додаються до цього проекту закону) та готує відповідні висновки; 3) аналізує виконання Державного бюджету України та готує відповідні висновки, а також пропозиції щодо усунення виявлених відхилень і порушень; 4) аналізує річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України, поданий Кабінетом Міністрів України, та готує відповідні висновки з оцінкою ефективності управління коштами державного бюджету, а також пропозиції щодо усунення виявлених порушень та вдосконалення бюджетного законодавства; 5) аналізує ефективність використання суб`єктами господарювання пільг із сплати до державного бюджету податків, зборів, обов`язкових платежів, доцільність функціонування пільгових режимів оподаткування та їх вплив на загальний стан надходжень державного бюджету; 6) здійснює попередній аналіз, до розгляду на засіданнях комітетів Верховної Ради України та на пленарних засіданнях Верховної Ради України, звіту Антимонопольного комітету України та звіту Фонду державного майна України в частині, що впливає на виконання державного бюджету; 6-1) здійснює попередній аналіз, до розгляду на засіданнях комітетів Верховної Ради України та на пленарних засіданнях Верховної Ради України, щорічного звіту, що містить аналіз функціонування системи публічних закупівель та узагальнену інформацію про результати здійснення контролю у сфері закупівель, протягом трьох місяців з дня його оприлюднення; 7) здійснює за зверненням органів місцевого самоврядування, фондів загальнообов`язкового державного соціального і пенсійного страхування, державних підприємств та інших суб`єктів господарювання державного сектору економіки заходи державного зовнішнього фінансового контролю (аудиту) щодо відповідних місцевих бюджетів та діяльності суб`єктів звернення; 8) направляє за результатами заходів державного зовнішнього фінансового контролю (аудиту) обов`язкові для розгляду рішення Рахункової палати; 9) аналізує реалізацію наданих Рахунковою палатою рекомендацій (пропозицій) з метою оцінки їх результативності; 10) звертається до суду у разі порушення об`єктами контролю повноважень членів Рахункової палати та посадових осіб апарату Рахункової палати, зокрема щодо усунення перешкод у реалізації таких повноважень; 11) у разі виявлення ознак кримінального або адміністративного правопорушення інформує про них відповідні правоохоронні органи; 12) здійснює співробітництво з вищими органами фінансового контролю інших держав, міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про співробітництво, проводить з органами фінансового контролю інших держав спільні та паралельні аудити; 13) здійснює методичну та методологічну роботу з питань державного зовнішнього фінансового контролю (аудиту); 14) забезпечує проведення для посадових осіб апарату Рахункової палати навчання та підвищення кваліфікації; 15) здійснює інші повноваження, визначені законом. Об`єктами контролю Рахункової палати при виконанні повноважень, визначених частиною першою цієї статті, є державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, інші бюджетні установи, у тому числі закордонні дипломатичні установи України, суб`єкти господарювання, громадські чи інші організації, фонди загальнообов`язкового державного соціального і пенсійного страхування, Національний банк України та інші фінансові установи. Рахункова палата за результатами здійснення заходів державного зовнішнього фінансового контролю (аудиту): 1) регулярно інформує Верховну Раду України, Президента України про результати здійснення заходів державного зовнішнього фінансового контролю (аудиту), включаючи факти порушень бюджетного законодавства; 2) подає Верховній Раді України висновки щодо проекту закону про Державний бюджет України; 3) щокварталу подає Верховній Раді України висновки про стан виконання закону про Державний бюджет України, а також пропозиції щодо усунення виявлених відхилень і порушень; 4) подає Верховній Раді України висновки і пропозиції щодо річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України. Рахункова палата може надавати в межах компетенції консультації Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим державним органам та органам місцевого самоврядування. Водночас, на завершення такого нормативного викладу, скаржник звертається до статті 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні», яка визначає коло підконтрольних установ органу державного фінансового контролю. Так, статтею 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» визначено, що орган державного фінансового контролю здійснює контроль щодо чітко визначеного кола суб`єктів - міністерств, інших органів виконавчої влади, державних фондів, бюджетних установ та інших суб`єктів, які використовують бюджетні кошти, тобто підконтрольних установ, перелік яких має нормативно визначений характер. Системний аналіз наведених скаржником та процитованих судом норм дає підстави для висновку, що вони мають декларативний характер і не супроводжується розкриттям того, у чому саме полягає помилка судів при застосуванні кожної з них. Зміст доводів касаційної скарги в їх сукупності дає підстави для висновку, що фактично скаржник не обґрунтовує необхідності формування правового висновку щодо застосування частини другої статті 146, статті 147, частин першої-третьої статті 148 Закону №1402, пункту 12 частини першої статті 2, частини другої статті 26 Бюджетного кодексу України, а також статей 1, 7 Закону №576, оскільки не конкретизує ані змісту їх правового регулювання у спірному аспекті, ані способу їх застосування до встановлених обставин справи. Натомість з аналізу доводів скарги вбачається, що заявлене питання зводиться виключно до необхідності тлумачення положень статті 2 Закону №2939 у частині визначення кола підконтрольних установ, а саме з`ясування, чи віднесені суди як бюджетні установи до таких установ у розумінні цієї норми. У цьому зв`язку Верховний Суд уже звертав увагу скаржника на сформовану правову позицію з указаного питання. Так, ухвалою від 25 березня 2026 року скаржнику було роз`яснено, що питання правомірності здійснення заходів державного фінансового контролю щодо судів було предметом судового розгляду, зокрема у справі №804/902/16, у якій Верховний Суд у постанові від 30 січня 2020 року сформулював правовий висновок про те, що стаття 2 Закону №2939-ХІІ містить вичерпний перелік підконтрольних установ, до якого суди не віднесені. Зокрема, у зазначеній постанові Верховний Суд сформулював правовий висновок про те, що суди як суб`єкти публічного права не підпадають під суб`єктний склад Закону №2939-ХІІ, що свідчить про відсутність правових підстав для здійснення ревізій фінансово-господарської діяльності в судах органами державного фінансового контролю. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, врахував наведений правовий висновок Верховного Суду та зазначив, що як на момент виникнення правовідносин у справі №804/902/16, так і на момент виникнення спірних правовідносин у цій справі, положення статті 2 Закону №2939-ХІІ в частині визначення підконтрольних установ не зазнали змін, так само як і положення пункту 12 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України щодо визначення бюджетних установ. Водночас Верховний Суд бере до уваги, що після ухвалення постанови від 30 січня 2020 року у справі №804/902/16 до статті 2 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» вносилися зміни. Разом з тим аналіз змісту таких змін свідчить, що законодавець, зберігши загальну модель державного фінансового контролю, здійснив окремі уточнення суб`єктного складу підконтрольних установ, а також врегулював певні процедурні аспекти реалізації повноважень органу державного фінансового контролю. Зокрема, відповідні зміни були спрямовані на деталізацію правового статусу окремих суб`єктів господарювання державного сектору економіки, розширення їх охоплення контролем, а також на уточнення порядку проведення окремих форм державного фінансового контролю та реалізації його результатів. Водночас зазначені законодавчі зміни не стосуються правового статусу судів як органів судової влади, не передбачають їх включення до переліку підконтрольних установ у розумінні статті 2 Закону №2939-ХІІ та не змінюють критеріїв віднесення суб`єктів до такого переліку. Крім того, такі зміни не впливають на співвідношення повноважень органів державного фінансового контролю та конституційних гарантій незалежності судової влади, закріплених, зокрема, у статтях 126 та 129 Конституції України. Отже, з урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку, що внесені до статті 2 Закону №2939-ХІІ зміни не змінили правової природи спірних правовідносин, а відтак не впливають на актуальність та застосовність правового висновку, сформованого у постанові Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі №804/902/16. Крім того, скаржнику було роз`яснено, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, тощо), а також значення, у чому, на думку скаржника, полягає неправильне застосування норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду та який вплив такий висновок буде мати для вирішення спору по суті. Так, пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України слідує, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору. Саме по собі посилання на необхідність додаткового тлумачення норм права або на інше бачення їх співвідношення не свідчить про відсутність правового висновку Верховного Суду, а фактично є доводом щодо неправильного застосування норм матеріального права, що не охоплюється підставою касаційного оскарження, визначеною пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України. Таким чином, скаржнику були надані вичерпні роз`яснення щодо вимог до форми і змісту касаційної скарги, яким така має відповідати в частині визначення підстав. Натомість, ці роз`яснення так і не були враховані скаржником при повторному зверненні. Вчергове подана касаційна скарга не усуває недоліків, на які було вказано Верховним Судом в ухвалі по даній справі. Фактично скаржник, посилаючись на необхідність застосування норм у «системному зв`язку», намагається надати нове формулювання правового питання, яке за своїм змістом не відрізняється від вже вирішеного Верховним Судом, що не може бути підставою для висновку про відсутність правового висновку у розумінні пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України. За таких обставин відсутні підстави вважати, що у справі порушено питання, щодо якого відсутній висновок Верховного Суду. З огляду на викладене, Суд вважає недоведеними посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження. Інших підстав, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України скаржником не зазначено. Доводи касаційної скарги зводяться до часткового опису обставин справи, переоцінки доказів, з посиланням на неповне з`ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій. Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України). Отже, відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження. Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку. При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України. За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню, як така, що не містить належно обґрунтованих підстав касаційного оскарження. Зважаючи на те, що касаційну скаргу повернуто, Суд не вирішує клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження. На підставі вищенаведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332 КАС України, У Х В А Л И В : Касаційну скаргу Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2025 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2026 року у справі №120/11659/24 за позовом Вінницького окружного адміністративного суду до Північного офісу Держаудитслужби, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - Управління Північного офісу Держаудитслужби у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказів - повернути особі, яка її подала. Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом. Копію ухвали направити скаржнику та іншим учасникам справи за допомогою підсистеми ЄСІТС «Електронний кабінет» (у разі його відсутності - засобами поштового зв`язку), а касаційну скаргу та додані до неї матеріали - у спосіб їхнього надсилання до суду адресатом. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. Суддя О.В. Кашпур