Постанова 4807 № 317/4285/25

Дата документу 30.04.2026 Справа № 317/4285/25 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний № 317/4285/25 Головуючий у І інстанції: Тучков С.С. Провадження № 22-ц/807/489/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 квітня 2026 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі: Головуючого: Полякова О.З., суддів: Кочеткової І.В., Кухаря С.В., розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Сучасний Факторинг» на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сучасний Факторинг» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,- В С Т А Н О В И Л А: У серпні 2025 року ТОВ «Сучасний Факторинг» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором. В обґрунтування позову зазначено, що 26.08.2020 між ТОВ «Сучасний Факторинг» та ОСОБА_1 укладений договір позики № 20200034752, за умовами якого сума позики за складає 55000 грн. Відповідно до п.3.5 Договру, строк користування позикою складає 24 календарних місяці, та починається з моменту (дати) зарахування суми позики на картковий рахунок або поточний позичальника. Згідно з п. 2.3 п.2.5 Договору, зарахування суми позики на картковий або поточний рахунок зазначений в п.1.4 є фактом отримання позики позичальником та фактом виконання своїх зобов`язань до Договору з боку позикодавця, датою надання позики вважається день зарахування позики на картковий або поточний рахунок зазначений позичальником та є датою вступу цього Договору у дію. Реальна річна процентна ставка встановлюється на рівні 133,27 % річних від загальної суми позики. Комісія за управління (обслуговування) позики встановлюється на рівні 4 % відсотків від загальної суми позики за календарний місяць та нараховується авансом на початку кожного місяця користування позикою. Комісія за надання кредиту складає 5 000,00 гривень. Особливості нарахування відсотків визначені п. 3.6 п.3.7 Договору позики, відповідно до яких проценти за користування позикою встановлюються на рівні 0,01 річних від загальної суми позики за календарний місяць та нараховуються авансом на початку кожного місяця користування позикою. Відповідно до п. 3.9 Договору, сукупна вартість позики за цим Договором складає 107805,85 грн, а щомісячний платіж - 4491,9 грн та оплачується позичальником щомісячно в дату, що відповідає даті зарахування суми позики на картковий або поточний рахунок позичальника. Заборгованість відповідача перед ТОВ «Сучасний Факторинг» за Кредитним договором № 20200034752 від 26.08.2020, станом на 19.08.2025, складає 24037,47 грн, з яких: загальна заборгованість за тілом кредиту - 13 605,39 грн, загальна заборгованість за сумою комісії - 10432,08 грн. Отримано оплат в сумі: 81000 грн. Позивач наголошував на тому, що згідно з п.2.6 підписанням цього Договору та отриманням позики позичальник ствердив, що: - його волевиявлення є вільним і відповідає його внутрішній волі; - він не перебуває під впливом тяжкої для нього обставини, що змушує його укласти цей Договір; - він чітко усвідомлює всі умови Договору та не перебуває під впливом помилки чи обману; - він вважає умови Договору вигідними для себе; - він діє за згодою другого з подружжя або особи, з якою проживає однією сім`єю (фактичні сімейні відносини) на укладання та виконання Договору. Посилаючись на означені обставини, ТОВ «Сучасний Факторинг» просило судстягнути з ОСОБА_1 на користь товариства заборгованість за Кредитним договором № 20200034752 від 26.08.2020 в розмірі 24037,47 грн, судовий збір у розмірі 242,40 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 500 грн. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року у задоволені позову відмовлено. Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, ТОВ «Сучасний Факторинг» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність їм висновків суду, просить скасувати рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Також просить вирішити питання щодо розподілу судових витрат. В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи позовної заяви, товариство зазначає, що п. 1.4 Договору позики № 20200034752 від 26.08.2020 визначає, що позичальник підтверджує своє волевиявлення та бажання отримати позику на картковий або поточний рахунок шляхом перерахування суми позики, відповідно до Заяви позичальника, та уповноважує позикодавця здійснити таке перерахування та одночасно підтверджує, що є кінцевим право набувачем результатів послуг, що оплачуються за рахунок позики. Пункт 2.3Договру передбачає, що зарахування суми позики на картковий або поточний рахунок зазначений в п.1.4 є фактом отримання позики позичальником та фактом виконання своїх зобов`язань до Договору з боку позикодавця. Підписуючи договір, відповідач підтвердив ознайомлення з Паспортом кредиту та погодився на сплату фіксованих щомісячних платежів, що включають комісію за обслуговування кредиту. Ці платежі є складовою вартості кредиту відповідно до вимог ст. 11, 12 ЗУ «Про споживче кредитування». Таким чином, нарахування комісій має договірну підставу і не може розцінюватися як незаконне.. Однак, після погашення заборгованості, відповідач порушив договірні зобов`язання, не сплатив суму боргу в узгоджений строк, допустивши прострочення виконання. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що сторони кредитного договору визначили строк та плату за користування кредитом, реальну річну процентну ставку, щомісячну комісію, розмір щомісячного платежу, визначення сукупної вартості кредиту. Також сторони погодили графік платежів, що містить інформацію про дату платежів, проценти за користування кредитом. Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України у суді апеляційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 369 цього Кодексу. Зважаючи на те, що ціна позову у справі становить менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, справа є малозначною, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без виклику сторін. Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Відповідач, своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, що в силу ч. 3 цієї статті не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону рішення суду відповідає. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами обставин, на які він посилався, не надано первинних бухгалтерських документів, що підтверджують факт перерахування відповідачу коштів за договором позики. Крім того, в самому договорі позики № 20200034752 від 20.08.2020 відсутні п.п.3.1 3.2 договору, і не зазначено суму наданої позики. Позивач не надав суду доказів того, що відповідачу відповідно до п. 1.4 договору позики №20200034752 від 20.08.2020 було надано позику, доказів того, що відповідач користувався наданими коштами та має заборгованість саме у визначеному позивачем розмірі. Крім того, встановивши у договорі сплату комісійної винагороди за обслуговування позики щомісячними платежами, товариство не повідомило, які саме послуги за вказану плату надаються позичальнику. Розмір такої комісійної винагороди, з огляду на обставини справи, вносить істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу, що в сукупності свідчить про те, що оспорювані умови договору позики є несправедливими. Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке. Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що 20.08.2020 між ТОВ «Сучасний Факторинг» та ОСОБА_1 було укладено договір позики № 20200034752, за умовами якого позичальник отримав грошові кошти (кредит), на строк користування 24 календарних місяців зі сплатою процентів у сумі 0,01% річних від загальної суми позики за календарний місяць та комісії за управління (обслуговування) позики на рівні 4 % від загальної суми позики за календарний місяць (а.с.15-17, 18, 19). Відповідно до п. 1.1. вказаного договору позики, позикодавець зобов`язувався надати позику позичальнику, а позичальник зобов`язувався повернути позику та внести плату за користування позикою в розмірі, порядку та на умовах, визначених Договором. Позика надавалася позичальнику шляхом перерахування позикодавцем грошових коштів у національній валюті України - гривнях, на картковий рахунок або поточний рахунок відкритий у Банківській установі на території України, наданий та особисто зазначений позичальником у даному договорі (п. 1.3. договору). Відповідно до п. 1.4 підписанням цього договору позичальник підтверджує своє волевиявлення та бажання отримати позику на картковий або поточний рахунок, відкритий в ПАТ КБ «Укргазбанк», та уповноважує позикодавця здійснити таке перерахування на зазначений картковий або поточний рахунок та одночасно підтверджує, що є кінцевим правонабувачем за зазначеним картковим або поточним рахунком. Умовами п.п. 3.5. 3.8. договору позики встановлено 24 місячний строк користування позикою, який починався з моменту (дати) зарахування суми позики на картковий рахунок або поточний позичальника. Проценти за користування позикою встановлювалися на рівні 0,01 % річних від загальної суми позики за календарний місяць та нарахування авансом на початку кожного місяця користування позикою. Реальна річна процентна ставка встановлюється на рівні 52,73% річних від загальної суми позики. Комісія за управління (обслуговування) позики встановлюється на рівні 4 % від загальної суми позики за календарний місяць та нараховується авансом на початку кожного місяця користування позикою. Щомісячний платіж складає 4491,90 гривень та оплачується позичальником щомісячно. Разом з копією договору позики стороною позивача надано також копії заяви ОСОБА_1 про отримання позики та підписаний ним паспорт споживчого кредиту (а.с. 18, 19). Крім того, позивачем суду надано виписку, сформовану директором ТОВ «Сучасний Факторинг», з особового рахунку за кредитним договором №20200034752 від 26.08.2020, за яким заборгованість за договором станом на 10.08.2025 складає 24037,47 грн, що включає у себе заборгованість за тілом у сумі 13605,39 грн та заборгованість за відсотками/ комісією за користування кредитом у сумі 10432,08 грн. Отримано оплати на суму 81000 грн. (а.с. 14). Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За приписами статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Частиною першою статті 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною першою статті 1055 ЦК України визначено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до положень статей12,81 ЦПК Україникожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. За правилами статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Частиною першою статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Пред`являючи позов, ТОВ «Сучаний факторинг» посилалося на те, що відповідачу надано кредит в розмірі 55000 грн, на підтвердження своїх позовних вимог товариство до позовної заяви долучило копію договору позики №20200034752 від 20.08.2020, копію заяви на отримання позики, копію паспорта позики за договором позики № 20200034752 від 20.08.2020 та копію виписки з особового рахунку за кредитним договором № 20200034752 від 26.08.2020, яка фактично є розрахунком заборгованості. При цьому, суд першої інстанції звернув увагу на те, що дата укладання договору позики № 20200034752 - 20.08.2020 відрізняється від дати, зазначеної позивачем у позовній заяві та у виписці з особового рахунку (26.08.2020). Крім того, суд першої інстанції правильно зауважив, що наданий ТОВ «Сучасний Факторинг» разом з позовною заявою документ під назвою «Виписка з особового рахунку» не може вважатися первинним документом, а саме випискою з карткового рахунку в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», оскільки не містить інформації про проведені господарські операції по картковому рахунку відповідача. Така виписка по своїй суті є розрахунком заборгованості, який не є доказом розміру заборгованості, оскільки відповідачем не доведено факт безпосереднього надання коштів. Сам розрахунок заборгованості є внутрішнім документом банку та не містить відомостей, що дозволили б суду перевірити, чи видавалися відповідачу кредитні кошти, в зазначеному в позові розмірі. Колегія суддів вважає, що за відсутності доказів перерахування коштів відповідачу, такий висновок є повністю обґрунтованим. Крім того, товариство надало до позову договір позики №20200034752 від 20.08.2020, в якому відсутні п.п.3.1 3.2 договору, і не зазначено суми наданої позики. З огляду на вищевикладене правильним є висновок суду про те, що позивач не надав доказів того, що відповідачу відповідно до п. 1.4 договору позики №20200034752 від 20.08.2020 було надано позику, доказів того, що відповідач користувався наданими коштами та має заборгованість саме у визначеному позивачем розмірі. Однак, як правильно зауважив суд першої інстанції, наданий позивачем на підтвердження заявлених вимог розрахунок щодо заборгованості, який названий випискою з рахунку, не є доказом розміру заборгованості, оскільки позивач не довів факту безпосереднього надання коштів. Він жодним чином не підтверджує умови кредитування та суму заборгованості за кредитом у межах строку кредитування із зазначенням відповідних транзакцій як з боку фінансової установи так із боку клієнта, тому не може вважатись належним доказом в розумінні частини 1 статті 77 ЦПК України. При цьому, належними доказами, які підтверджують наявність заборгованості за укладеним кредитним договором та її розміру, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Пунктом 59 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04.07.2018року №75 (далі Положення) визначено, що банк обов`язково має складати на паперових та/або електронних носіях такі регістри як клієнтські рахунки та виписки з них. Відповідно до пункту 62 Положення виписки з клієнтських рахунків є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Згідно з пунктом 63 Положення виписка з клієнтського рахунку може слугувати первинним документом, що підтверджує факт списання/зарахування коштів з/на цього/цей рахунку/рахунок клієнта, якщо вона містить такі реквізити: 1) назву документа (форми); 2) дату складання; 3) найменування клієнта/банку, прізвище, власне ім`я та по батькові (за наявності) фізичної особи; 4) зміст та обсяг операції (підстави для її здійснення) та одиницю її виміру за кожною операцією, відображеній у виписці з рахунку клієнта; 5) особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у складанні виписки з рахунку клієнта/печатку банку. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банківські виписки з рахунків позичальника є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції, здійснені протягом операційного дня, та є підтвердженням виконаних за день операцій. Тобто виписки за картковими рахунками можуть бути належними доказами щодо заборгованості за кредитним договором. Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі №200/5647/18, від 28 жовтня2020року у справі №760/7792/14-ц, від 17 грудня2020року у справі №278/2177/15-ц, від 25 травня 2021року у справі №554/4300/16-ц, від 07 грудня 2022 року у справі №298/825/15-ц. Колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження перерахування товариством на рахунок відповідача кредитних коштів та їх розміру. Розрахунок заборгованості, складений позивачем, сам по собі не є достатнім доказом її наявності у розмірі, зазначеному у розрахунку, та не підтверджує здійснення відповідачем фінансових операцій. Представник позивача на підтвердження позовних вимог в суді першої інстанції не заявляв клопотань про витребування доказів, зокрема, про витребування виписки з банківської установи щодо надходження відповідних коштів на рахунок відповідача. Правильно оцінивши наявні у справі докази, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що наданий позивачем розрахунок заборгованості за кредитним договором, як доказ наявності заборгованості та її розміру, не є належним та допустимим доказом наявності заборгованості за цим договором, оскільки будь-яких доказів перерахування кредитних коштів на картку чи на рахунок відповідача, користування ними відповідачем не надано. Розрахунок заборгованості та виписку з рахунку, а також платіжну інструкцію про перерахування коштів, додані до апеляційної скарги колегія судді не приймає, з огляду на таке. Статтею 367 ЦПК України, визначено межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. Так, відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Згідно з частиною восьмою статті 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Отже, єдиний винятковий випадок, коли є можливим прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом строку, - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи, у цьому випадку на відповідача. У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційний скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Тлумачення змісту пункту 6 частини другої статті 356, частин першої, другої та третьої статті 367 ЦПК України вказує на те, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Обґрунтовуючи висновки про обов`язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов`язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, не заявляв клопотань про вжиття заходів забезпечення доказів, та не зазначав про докази, які не можуть бути подані разом з позовною заявою з поважних причин. У своїй позовній заяві ТОВ «Сучасний факторинг» просило суд розглянути справу за відсутності його представника, клопотання про витребування додаткових доказів та інших документів не заявляло. Отже, позивач на власний розсуд розпорядився своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій. Колегія суддів зазначає, що подання доказів після розгляду справи у суді першої інстанції порушує принципи змагальності та диспозитивності сторін, тому не приймає, як доказ, подану апеляційному суду копію виписки по рахунку позичальника та розрахунку, оскільки позивач не зазначив обставин неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Частина 2, 4 ст. 43 ЦПК України встановлено зобов`язання учасників справи щодо сприяння своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи та подавання усіх наявних у них доказів в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази. Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 755/18920/18 (провадження № 61-17205 св 19). Долучаючи до апеляційної скарги нові докази, що не були предметом дослідження під час розгляду справи в суді першої інстанції, ТОВ «Сучасний факторинг» не додало ні клопотання про долучення вказаних документів, ні обґрунтування поважності причин не подання таких доказів до суду першої інстанції, ні доказів неможливості подання їх до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Колегія суддів зауважує, що за загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів. Проте, суду не надано будь-яких належних доказів на підтвердження заявлених позовних вимог. Також слід зазначити, що згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права. Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає. Отже, з огляду на вищевикладене, правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що розмір заявлених позовних вимог жодним чином не підтверджений з боку позивача, який мав можливість надати необхідні докази на підтвердження заявлених позовних вимог, однак своїм правом не скористався, та, надавши правильну оцінку доказам у ї сукупності дійшов правильного висновку про їх недостатність для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги вищенаведеного не спростовують, вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сучасний Факторинг» слід залишити без задоволення, а рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 03 жовтня 2025 року без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - УХВАЛИЛА : Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Сучасний Факторинг» залишити без задоволення. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 30 квітня 2026 року. Головуючий: Судді: