Постанова 4803 № 212/8661/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3072/26 Справа № 212/8661/23 Суддя у 1-й інстанції - Пустовіт О. Г. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 квітня 2026 року м. Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бондар Я.М., суддів Зубакової В.П., Остапенко В.О., секретар судового засідання Лідовська А.А., сторони: позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», відповідач ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2025 року та додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2025 року, ухвалені суддею Пустовітом О.Г. в місті Кривому Розі Дніпропетровської області, дата складення повного судового рішення 21 листопада 2025 року, дата складення повного додаткового рішення 29 грудня 2025 року, ВСТАНОВИВ У жовтні 2023 року позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» (далі ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп») звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних витрат і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20.06.2008 року між ПАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №839804/ФЛ, відповідно до якого ОСОБА_1 надано кредит на 31 020,00 доларів США. 19.11.2014 року рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у справі № 212/12337/13-ц було стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в сумі 406 583,05 грн і 3 441,00 грн судового збору. Ухвалою Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03.12.2020 року у справі № 212/12337/13-ц замінено стягувача з ПАТ КБ «Надра» на його правонаступника ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп». Позивач вказує, що відповідач жодних дій щодо погашення кредитної заборгованості не вчинив. Наведене дає підстави позивачу для нарахування за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року 3% річних та інфляційних витрат, загальна сума яких складає 108 657,43 гривень. Невиконання відповідачем зобов`язань і зумовило звернення позивача до суду із відповідним позовом. У зв`язку з викладеним просить стягнути з відповідача 108 657,43 гривень інфляційних витрат та трьох відсотків річних, судові витрати по справі в розмірі 2 684,00 гривень. Рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2024 в задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання відмовлено. Додатковим рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2024 стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» витрати пов`язані з професійною правничою допомогою у розмірі 12 000,00 грн. В задоволенні решти вимог відмовлено. В апеляційній скарзі на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2024 року позивач ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп», просить скасувати рішення суду та ухвали нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» та стягнути з відповідача понесені витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідач не вчинив жодних дій щодо погашення кредитної заборгованості за рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19.11.2024 року у справі №212/12337/13-ц, яким стягнуто з відповідача на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором у розмірі 406 583,05 грн. та 3 441,00 грн. судового збору. Внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Відповідно до розрахунку інфляційних втрат і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання, яке становить 351 930,75 грн., за період з 23.02.2019 року (в межах останніх трьох років до дня розрахунку) по 23.02.2022 року (дата розрахунку до введення Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 воєнного стану) розмір нарахованих інфляційних витрат і 3% річних на суму боргу становить 108 657,43 гривень, що складається з: інфляційне збільшення 76 954,74 грн., 3% річних 31 702,69 грн. Щодо строку нарахування інфляційних витрат та 3% річних за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року просить врахувати, що Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», що набрав чинності 17.03.2022 року виключив нарахування сум за статтею 625 ЦК України з 24.02.2022 року, однак не змінив положення пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону України №540-ІХ щодо продовження строків, зокрема за вимогами про стягнення інфляційних втрат і 3% річних, нарахованих до 24.02.2022 року на період дії карантину. Зазначає, що судом невірно було враховано, що нараховані інфляційні витрати і 3% річних на вимогу, яка існує в натуральному зобов`язанні. Посилаючись на висновки Великої Палати Верховного суду, викладені у постанові від 04.06.2019 року у справі №916/190/18 зауважує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриття виконавчого провадження з його примусового виконання; наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки кредитор вже скористався судовим захистом та рішенням суду з боржника стягнуто суму основного боргу, таке зобов`язання вже не є натуральним. Також, посилаючись на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28.09.2021 року у справі №759/4755/19, заявник не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відмови у позові з підстав не перебування виконавчих листів на виконанні, оскільки відсутність на виконанні виконавчих листів жодним чином не позбавляє нового кредитора на пред`явлення вимоги щодо стягнення інфляційних витрат та 3% річних за прострочення грошового зобов`язання. Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про зупинення провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №754/511/23 щодо вирішення питання про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, за обставин наявності судового рішення, яке не може бути звернене до виконання, як і у даній справі. У відзиві на апеляційну скаргу на рішення суду відповідач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Співак В.А., просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21.11.2025 року залишити без змін. Посилається, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. В апеляційній скарзі на додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2025 року ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» просить скасувати вказане додаткове рішення суду та зменшити розмір стягнутих з ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» витрат на професійну правничу допомогу з 12 000,00 грн. до 6000,00 грн, що буде реальним і розумним розміром до виконаної адвокатом роботи. У відзиві на апеляційну скаргу на додаткове рішення ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Співак В.А., просить апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» залишити без задоволення, додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2025 року залишити без змін. Зазначає, що суд першої інстанції надавши оцінку доказам щодо фактично понесених витрат ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу, врахувавши співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та дійшов обгрунтованого висновку про часткове задоволення заяви представника Стукалова С.К. та стягнення на його користь з позивача витрат на правову допомогу у розмірі 12 000,00 грн. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача адвоката Співак В.В., яка заперечувала проти задоволення апеляційних скарг позивача, перевіривши законність та обґрунтованіть судових рішень в межах заявлених вимог, доводів апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга позивача на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2025 року не підлягає задоволенню, апеляційна скарга на додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2025 року підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2025 року вищевказаним вимогам закону відповідає, додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2025 року в повній мірі вищевказаним вимогам не відповідає з огляду на наступне. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається із матеріалів справи, що 20.06.2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №839804/ФЛ, відповідно до якого ВАТ КБ «Надра» надано останньому кредит на 431020,00 доларів США. 19.11.2014 року рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у справі № 212/12337/13-ц стягнуто із ОСОБА_1 на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в сумі 406583,05 гривень, судовий збір в розмірі 3441,00 грн. Ухвалою Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03.12.2020 у справі № 212/12337/13-ц замінено стягувача з ПАТ КБ «Надра» на його правонаступника ТОВ ФК «Дніпрофінансгруп». В частині поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа та видачу дублікату виконавчого листа ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» відмовлено. Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09.09.2025 апеляційну скаргу боржника ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 задоволено. Ухвалу Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03 грудня 2020 року в частині заміни вибулого стягувача по справі №212/12337/13-ц, а саме: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» на правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат і 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання, суд першої інстанції, прийняв до уваги те, що ухвалою Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03.12.2020 року заяву ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про видачу дублікату виконавчого листа та поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання по цивільній справі №212/12337/13-ц за позовом ПАТ КБ «Надра» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без задоволення, та постановою Дніпровського апеляційного суду від 09.09.2025 фактично відмовлено в заміні вибулого стягувача по справі №212/12337/13-ц, а саме: Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» на правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп», дійшов висновку про те, що вимоги позивача, які виникли на підставі рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у справі №212/12337/13-ц від 12.09.2014 року, не можуть бути захищені в судовому порядку, тому між сторонами виникло натуральне зобов`язання, до якого не можуть бути застосовані положення ст. 625 ЦК України. Тобто, позивач втратив своє право вимоги на примусове виконання відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором та рішенням суду (строк пред`явлення до виконання рішення суду), і тому основне зобов`язання ОСОБА_1 за кредитним договором №839804/ФЛ від 20.06.2008, встановлене рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області в справі №212/12337/13-ц від 12.09.2014 року, вже не підлягає примусовому виконанню та позивач не є стягувачем у цій справі взагалі. З урахуванням вказаного, суд виснував, що зобов`язання відповідача є задавненим, у зв`язку з чим набуло характеру натурального зобов`язання. Як вбачається з встановлених обставин, інфляційні втрати і 3% річних були нараховані позивачем на вимогу, яка на цей час існує в натуральному зобов`язанні. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1). Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд. Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції, заява №183571/91» (Case of Hornsby v. Greece) ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін. Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи [справи «Белле проти Франції» (Bellet v. France), «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkey), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші]. Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»). Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини). Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі рішення) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом. Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження. Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання. Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження». До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 2224 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження». Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном. У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення припиненою. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними. З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності. При цьому, колегія суддів враховує, що за загальним правилом невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, може суперечити принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності. Разом з тим у спірній ситуації керується таким. Згідно із частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Хоча конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов`язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, задіяна у ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. У рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Німеччини» від 04 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів. З огляду на викладене, будучи позивачем у справі та стягувачем за виконавчим документом, особа не може бути необізнаною з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключно від волі самого кредитора (позивача, стягувача). За таких обставин можливі аргументи на користь стягувача про те, що невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, суперечить принципу верховенства права, складовою якого є принцип правової визначеності, у цьому випадку не можуть вважатись доречними, оскільки саме надання стягувачу можливості постійно пред`являти вимоги до боржника про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, буде суперечити принципу правової визначеності. У справі, яка переглядається, рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19.11.2014 року у справі №212/12337/13-ц стягнуто з відповідача на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у розмірі 406 583,05 грн. і 3 441,00 грн. судового збору. ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» звернулося до суду з позовом до боржника ОСОБА_1 про стягнення з нього інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на заборгованість з грошового зобов`язання в сумі 351 930,75 грн. за період з 23.02.2019 року (в межах останніх трьох років до дня розрахунку) по 23.02.2022 року (дата розрахунку до введення Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 воєнного стану), стягнутих рішенням суду, яке він не виконав. Вирішуючи цей спір, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, відмовив у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що між сторонами виникло натуральне зобов`язання, до якого не можна застосовувати положення статті 625 ЦК України. Відповідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (схожий за змістом правовий висновок міститься у її постановах від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22). Під час розгляду даної справи колегія суддів, у відповідності положень ч. 4 ст. 263 ЦПК України, враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №754/511/23 від 11 лютого 2026 року. У справі, яка переглядається спір стосується вимог ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» пред`явлених до суду у жовтні 2023 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України до ОСОБА_1 про стягнення з нього інфляційних втрат та 3% річних у розмірі 108 657,43 гривень за період з 23.02.2019 року до 23.02.2022 року, нарахованих на заборгованість за кредитом, стягнуту рішенням суду, яке ним не виконано. Як уже зазначалося вище, передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Водночас Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19, від 03 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21, від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 виснувала, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги. За встановлених судом обставин розмір заборгованості встановлений судовим рішенням у справі № 212/12337/13-ц (рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19.11.2014 року), яке набрало законної сили та яким, зокрема, стягнуто з відповідача на користь банку заборгованість за кредитним договором (за тілом кредиту та процентами), і саме на цю суму позивач, згідно з позовною заявою нарахував три проценти річних за частиною другою статті 625 ЦК України за період з 23.02.2019 року до 23 лютого 2022 року. Виконавчий документ у справі №212/12337/13-ц для примусового виконання не пред`являвся. Ухвалою Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03.12.2020 року у справі №212/12337/13-ц відмовлено у задоволенні заяви ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про поновлення строку для пред`явлення виконавчого листа до виконання та видачу дублікату виконавчого листа, замінено стягувача з ПАТ «Надра» на його правонаступника ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп». Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 09.09.2025 року ухвалу Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03.12.2020 року в частині заміни стягувача скасовано. Таким чином, позивач ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» як стягувач не набув право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. Тобто, у такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, підтверджена судовим рішенням, не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України. Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду в задоволенні заяви про заміну стягувача унеможливлює отримання позивачем виконавчого листа та пред`явлення його до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню. З урахуванням вищевказаних висновків, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, правильно виходили з того, що у зв`язку зі спливом строку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до виконання, немає і обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України. На підставі наведеного колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову. Наведені в апеляційній скарзі інші доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, зводяться до переоцінки доказів і незгоди із висновками суду щодо обставин справи. Як на порушення норм процесуального права, заявник в апеляційній скарзі на рішення суду посилається на безпідставність ухвали Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20 листопада 2025 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» про зупинення провадження у справі до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №754/511/23. Відповідно п. 10 ч. 1 ст. 252 ЦПК України суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду. Відмовляючи у задоволенні клопотання позивача про зупинення провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що з урахуванням вимог п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України відсутні підстави об`єктивної неможливості розгляду цієї справи. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки зупинення провадження в даному випадку є правом, а не обов`язком суду. З огляду на вказане, колегію суддів не приймаються доводи апеляційної скарги щодо незгоди позивача з ухвалою Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 20 листопада 2025 року про відмову у зупиненні провадження. Відповідно до частини 1 статті 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що, з`ясувавши в повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами. Щодо доводів апеляційної скарги позивача на додаткове рішення колегія суддів, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступного висновку. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, до яких відповідно до пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України відносяться витрати на професійну правничу допомогу, за правилами пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України у разі задоволення позову покладаються на відповідача. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Згідно частин першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Відповідно до статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник. З матеріалів справи вбачається, що представництво інтересів відповідача ОСОБА_1 в суді першої інстанції здійснювалось адвокатом Співак В.А. відповідно ордеру на надання правничої допомоги серії АН №1400215 від 27.06.2025 року. На підтвердження надання правничої допомоги та витрат на правничу допомогу суду було надано копію Договору надання професійної правничої допомоги від 27 червня 2025 року, Акт виконаних робіт (наданих послуг) від 24.11.2025 року, який містить розрахунок витрат на загальну суму 40 000,00 грн. До суду першої інстанції ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» було надано клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, яке обґрунтовано завищеним розміром заявлених витрат. Вирішуючи питання про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що витрати на правничу допомогу позивачем підтверджені документально та є реальними. Разом з тим, з урахуванням встановлених судом обставин, реальності наданих адвокатських послуг та з урахуванням складності справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення вимог відповідача в сумі 12 000,00 грн. З такими висновками суду колегія суддів не може повністю погодитись в повній мірі, з огляду на наступне. Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України). Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору. Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України). Відповідно ч. 3 ст. 133 ЦПК України, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. Відповідно п. 48 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17 жовтня 2014 року, витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а і у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Згідно статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження №14-382цс19). У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Зазначене узгоджується з висновками, викладеними у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження №11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року. При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони. Таким чином, суд може зменшити розмір судових витрат, якщо: заявлені судові витрати завищені, враховуючи обставини справи (ціна позову, тривалість справи, виклик свідків, призначення експертизи тощо); суду не було надано достатніх доказів фактичного здійснення витрат (відсутні акт прийому-передачі юридичних послуг, платіжне доручення та квитанції про сплату за надані послуги тощо); заявлені судові витрати були недоцільні або не обов`язкові (не підтверджена нагальна потреба у вивченні додаткових джерел права, завищений обсяг часу на технічну підготовку документів тощо). У постанові від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21 Велика Палата Верховного Суду зауважила, що «не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.». У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №206/6537/19 (провадження №61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України. Колегія суддів вважає, що наявні в матеріалах справи докази на підтвердження понесених позивачем витрат на правничу допомогу, з урахуванням складності справи не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному позивачем розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має відповідати вимогам п. 2 ч. 3 ст. 141 ЦПК України та критерію розумної необхідності таких витрат. Відповідно до п. 2 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Згідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. На підставі вищевикладеного, приймаючи до уваги співмірність заявлених витрат на правову допомогу зі складністю справи, процесуальні дії, які були вчинені адвокатом, а також доводи апеляційної скарги щодо неспівмірності витрат відповідача на професійну правничу допомогу, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга на додаткове рішення підлягає задоволенню, додаткове рішення зміні, зі зменшенням витрат на правничу допомогу з 12 000,00 грн до 6 000,00 грн. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Враховуючи вищезазначене та конкретні обставини справи, оскаржуване рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2025 року відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для його скасування немає, а тому апеляційна скарга ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» на рішення суду підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - залишенню без змін. Разом з тим, апеляційна скарга ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» на додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2026 року підлягає задоволенню, додаткове рішення зміні, зі зменшенням витрат на правничу допомогу з 12 000,00 грн до 6 000,00 грн. Оскільки апеляційна скарга на рішення суду залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дніпрофінансгруп» на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2025 року залишити без задоволення. Апеляційну скаргу на додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2025 року задовольнити. Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 21 листопада 2025 року залишити без змін. Додаткове рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 24 грудня 2025 року змінити шляхом зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу з 12 000,00 грн до 6 000,00 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 29 квітня 2026 року. Головуючий: Судді: