Постанова 4824 № 757/15554/20-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 квітня 2026 року м. Київ Справа №754/15554/20 Провадження: № 22-ц/824/1368/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О. суддів Верланова С. М., Нежури В.А., розглянувши у відкритому судовому засіданніапеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 листопада 2024 року, ухвалене під головуванням судді Новака Р. В., у справі за позовом Подільської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Державного управління справами до ОСОБА_1 , третя особа: державне підприємство «Укржитлосервіс», про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації, визнання права власності з об`єднаним позовом громадської спілки «Спілка жінок України» до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович, про визнання договору недійсним, в с т а н о в и в: В квітні 2020 року заступник керівника Київської міської прокуратуризвернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що Київською місцевою прокуратурою № 7 під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 12020100070000945 від 16 березня 2020 року (виділеному з кримінального провадження № 42019101070000161 від 07 травня 2019 року) встановлено факт незаконного відчуження державного майна, квартири АДРЕСА_1 . Указом Президента України від 23 лютого 2000 року № 278 «Про державне управління справами» створено Державне управління справами, а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2020 року № 165-р до сфери його управління передано об`єкти державної власності, зокрема будинок АДРЕСА_2 . Відповідно до розпорядження керівника Державного управління справами від 12 травня 2000 року № 53 «Про підпорядкування об`єктів державної власності та затвердження Положень і Статутів» до сфери управління Державного управління справами прийнято, зокрема, Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне управління. Надалі, розпорядженням від 04 вересня 2000 року № 207 зазначене управління було перереєстровано як Управління житлового господарства Державного управління справами, а відповідно до розпорядження від 05 березня 2001 року № 108 реорганізовано в Управління житлово-комунального господарства Державного управління справами. В подальшому, розпорядженням від 07 вересня 2002 року № 439 створено державне підприємство «Укржитлосервіс». Отже, будинок АДРЕСА_2 є об`єктом державної власності, який перебуває в управлінні Державного управління справами та переданий на баланс державного підприємства «Укржитлосервіс». Як установлено прокуратурою, первинна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_3 у вказаному будинку була здійснена за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Бюро приватизації виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління Господарського управління Кабінету Міністрів України від 04 червня 1993 року. В подальшому, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 грудня 1994 року, право власності на частку квартири перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 . Разом з тим, смерть ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована 11 січня 2002 року Київським міським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), про що складено відповідний актовий запис №

32. Попри це, 24 травня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. О. було зареєстровано право власності на зазначену квартиру за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 травня 2019 року. На переконання прокурора, спірна квартира не могла бути відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , оскільки остання померла ще ІНФОРМАЦІЯ_2 , у зв`язку з чим відповідно до частини першої статті 203, статті 215 ЦК України спірний правочин є недійсним. З огляду на викладене, позивач просив суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 24 травня 2019 року № 227, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 47032499 від 24 травня 2019 року та визнати право власності на квартиру АДРЕСА_1 за державою в особі Державного управління справами. (т. 1, а. с. 1-102). Крім того, 28.07.2020 року представником громадської спілки «Спілка жінок України» було подано до суду окремий позов до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бригіда Володимир Олександрович, про визнання договору недійсним. Позов обґрунтовано тим, що 01 квітня 2003 року між державним підприємством «Укржитлосервіс» Державного управління справами та громадською спілкою «Спілка жінок України» укладено договір оренди нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 60 кв. м, на підставі якого ГС «Спілка жінок України» користувався спірним майном. У зв`язку з цим, зазначено, що оспорюваний договір купівлі-продажу порушує права та інтереси спілки як добросовісного користувача, оскільки зміна власника майна тягне за собою зміну наймодавця. Водночас, вважає, що відповідач набув право власності на квартиру незаконно, а відтак, спілка має право на захист свого права користування майном, яке може здійснюватися лише за умови, що таке майно передане у користування його законним власником та на законних підставах. У зв`язку з цим громадська спілка «Спілка жінок України» просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 24 травня 2019 року та скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на зазначене нерухоме майно за ОСОБА_1 (т. 2, а.с. 1-37). Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 листопада 2024 року у задоволенні позову Подільської окружної прокуратури в інтересах Державного управління справами та ГО «Спілка жінок України» відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням в частині відмови в задоволенні первісного позову першого заступника керівника Подільської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі ДУС, заступник керівника Київської міської прокуратури подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду просив скасувати та ухвалити нове про задоволення позову прокуратури. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у держави права власності на спірну квартиру, не врахувавши положення цивільного законодавства, чинного на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 . Зазначено, що відповідно до статей 555, 560, 561 ЦК УРСР, у разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом спадкове майно автоматично переходить до держави в силу закону з моменту відкриття спадщини, а отримання свідоцтва про право на спадщину не є підставою набуття права власності, а лише підтверджує вже існуюче право. На переконання прокурора, суд безпідставно ототожнив відсутність свідоцтва про право на спадщину та державної реєстрації права власності з відсутністю самого права, тоді як чинним на той час законодавством не передбачалося обов`язку держави реєструвати за собою право власності на нерухоме майно, набуте в порядку спадкування. У зв`язку з цим висновки суду щодо недоведеності титулу державної власності є формальними та такими, що не відповідають правовій природі спадкових правовідносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України. Крім того, прокурор звернув увагу на те, що суд першої інстанції помилково визнав Державне управління справами неналежним позивачем, не врахувавши, що відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.04.2000 № 165-р спірний будинок, у тому числі квартира АДРЕСА_2 , перебуває в управлінні Державного управління справами, яке після смерті спадкодавця вступило у володіння та управління цим майном, передавши його на баланс державного підприємства «Укржитлосервіс». Також зазначено, що суд першої інстанції неправильно застосував положення про позовну давність, оскільки не встановив моменту, коли державі в особі Державного управління справами або прокурору стало відомо чи могло стати відомо про порушення права власності на спірну квартиру. На думку скаржника, перебіг позовної давності пов`язаний не з укладенням договорів оренди, а з моментом державної реєстрації права власності за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу, укладеного від імені померлої особи, що й стало підставою для звернення до суду. Окремо заступник керівника прокуратури зазначив, що договір купівлі-продажу спірної квартири укладений від імені особи, цивільна правоздатність якої припинилася у зв`язку зі смертю, у зв`язку з чим такий правочин не відповідає вимогам статті 203 ЦК України та є недійсним, а його існування створює правову невизначеність щодо режиму спірного майна та перешкоджає державі реалізувати свої повноваження власника. З урахуванням викладеного заступник керівника Київської міської прокуратури просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі з метою відновлення порушеного права держави та усунення правової невизначеності щодо належності спірної квартири. Ухвалами Київського апеляційного суду від 19 вересня 2025 року та 11 листопада 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. У відзиві на апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури адвокат Дворнікова А. Ю. в інтересах ОСОБА_1 зазначила, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права та не спростовують правильних по суті висновків суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову. Зокрема, адвокат наголосила, що прокуратура, наполягаючи на автоматичному переході спірної квартири у власність держави, фактично підміняє поняття підстави набуття права власності припущенням про його існування, не підтвердженим жодними належними та допустимими доказами. Сам по собі факт відсутності спадкоємців після смерті ОСОБА_3 не створює для держави безумовного та доведеного титулу права власності, якщо такий титул не підтверджений у спосіб, передбачений законодавством, чинним на момент відкриття спадщини. Адвокат звернула увагу на те, що розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.04.2000 № 165-р, на яке посилається прокурор, не є правовстановлюючим документом та не підтверджує набуття державою права власності на конкретну квартиру, а лише визначає порядок управління та обслуговування майна. Передача об`єкта в управління чи на баланс не тотожна виникненню права власності і не може вважатися належним доказом такого права. Крім того, у відзиві зазначено, що апеляційна скарга прокуратури не спростовує ключового висновку суду першої інстанції щодо неналежності та неефективності обраного способу захисту, оскільки вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності заявлені особою, яка не була стороною оспорюваного правочину, а наслідки його недійсності у будь-якому випадку не призводять до відновлення чи набуття права власності позивачем. Окремо адвокат зазначила, що доводи прокурора щодо неправильного застосування позовної давності є похідними від помилкового припущення про наявність у держави порушеного права. За відсутності доведеного права власності у Державного управління справами питання про початок перебігу позовної давності взагалі не може вважатися визначальним для вирішення спору, а тому відповідні посилання апелянта не мають самостійного правового значення. Також, у відзиві наголошено на відсутності підстав для здійснення представництва інтересів Державного управління справами прокурором, оскільки матеріали справи не містять доказів бездіяльності чи неможливості цього органу самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав, що суперечить вимогам статті 131-1 Конституції України та правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду. У відзиві на апеляційну скаргу Любавська І. Р. в інтересах Державного управління справами, зазначила, що доводи апеляційної скарги заступника керівника Київської міської прокуратури є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи та нормам матеріального права, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню як таке, що ухвалене з неправильним застосуванням норм законодавства. Представник третьої особи наголосила на тому, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у держави права власності на спірну квартиру, не врахувавши особливостей правового регулювання спадкових правовідносин, які виникли до набрання чинності ЦК України. Зазначено, що відповідно до положень ЦК Української РСР у разі відсутності спадкоємців спадкове майно переходило до держави в силу закону з моменту відкриття спадщини, без необхідності вчинення будь-яких додаткових дій з її боку. У відзиві також вказано, що відсутність свідоцтва про право на спадщину або державної реєстрації права власності не може розцінюватися як відсутність самого права, оскільки чинне на момент відкриття спадщини законодавство не пов`язувало виникнення права державної власності з отриманням відповідного свідоцтва чи здійсненням реєстраційних дій. Натомість суд першої інстанції необґрунтовано застосував до спірних правовідносин підхід, характерний для правового регулювання після 2004 року. Крім того, представник Державного управління справами зазначила, що суд безпідставно не надав належної оцінки розпорядженню Кабінету Міністрів України від 06.04.2000 № 165-р, яким спірний будинок, у тому числі квартира АДРЕСА_2 , було передано в управління Державного управління справами, яке після смерті спадкодавця фактично вступило у володіння та управління цим майном, передавши його на баланс державного підприємства «Укржитлосервіс». Також у відзиві зазначено, що висновки суду щодо неналежності обраного способу захисту є помилковими, оскільки вимога про визнання права власності держави на спірне майно у даному випадку спрямована на усунення правової невизначеності та створення правових підстав для належної державної реєстрації такого права, а отже є ефективним та співмірним способом захисту порушеного інтересу. З урахуванням викладеного представник Державного управління справами просила задовольнити апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі. В судовому засіданні прокурор Київської міської прокуратуриКорж О. А. та Любавська І. Р. в інтересах Державного управління справами підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити. Адвокат адвокат Дворнікова А. Ю. в інтересах ОСОБА_1 заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необгрунтованими. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 листопада 2024 року оскаржується в частині позовних вимог Подільської окружної прокуратури м. Києва, в інтересах держави в особі Державного управління справами до ОСОБА_1 , за участю третьої особи державного підприємства «Укржитлосервіс», про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації та визнання права власності, а тому в іншій частині колегією суддів не переглядається. Вислухавши пояснення учасників справи, які з`явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, первинна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 була здійснена на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 04 червня 1993 року Бюро приватизації виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління Господарського управління Кабінету Міністрів України, відповідно до якого вказана квартира належала на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках (т. 1, а. с. 37). В подальшому, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 грудня 1994 року, частка у праві власності на зазначене нерухоме майно, яка належала ОСОБА_2 , перейшла до ОСОБА_3 , у зв`язку з чим остання стала одноосібним власником спірної квартири (т. 1, а. с. 38). Судом також установлено, що відповідно до Указу Президента України від 23 лютого 2000 року № 278 «Про державне управління справами» створено Державне управління справами, а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2020 року № 165-р до сфери його управління передано об`єкти державної власності, зокрема, будинок АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 18-21). Згідно з розпорядженням керівника Державного управління справами від 12 травня 2000 року № 53 «Про підпорядкування об`єктів державної власності та затвердження Положень і Статутів» до сфери управління Державного управління справами прийнято, зокрема, Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне управління (т. 1, а. с. 22). Надалі, розпорядженням від 04 вересня 2000 року № 207 зазначене управління перереєстровано як Управління житлового господарства Державного управління справами (т. 1, а. с. 24), а відповідно до розпорядження від 05 березня 2001 року № 108 - реорганізовано в Управління житлово-комунального господарства Державного управління справами (т. 1, а. с. 25). В подальшому, розпорядженням Державного управління справами від 07 вересня 2002 року № 439 проведено реорганізацію Управління житлово-комунального господарства та створено державне підприємство «Укржитлосервіс», на баланс якого передано відповідні об`єкти державної власності, у тому числі будинок по АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 26). Судом установлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1, а. с. 41). Матеріалами справи підтверджується, що 01 квітня 2003 року між державним підприємством «Укржитлосервіс» Державного управління справами (орендодавцем) та громадською спілкою «Спілка жінок України» (орендарем) було укладено договір оренди нежитлових приміщень, відповідно до якого останньому передано у користування приміщення за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 60 кв. м (т. 2, а. с. 11-13). Крім того, 31 серпня 2007 року між тими ж сторонами укладено договір найму житлового приміщення щодо зазначеної квартири, строк дії якого встановлено до 31 серпня 2008 року (т. 2, а. с. 14-18). При цьому, як установлено судом, доказів продовження строку дії вказаних договорів або укладення нових правочинів щодо користування спірною квартирою після спливу визначених строків матеріали справи не містять. Судом також установлено, що 24 травня 2019 року між ОСОБА_3 (продавцем) та ОСОБА_1 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_4 , який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. О. та зареєстровано в реєстрі за № 227 (т. 1, а. с. 56-57). На підставі зазначеного договору, того ж дня, 24 травня 2019 року, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. О. проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 , про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис (т. 1 а.с. 15-16). Крім того, судом установлено, що Київською місцевою прокуратурою № 7 під час здійснення процесуального керівництва у кримінальному провадженні № 12020100070000945 від 16 березня 2020 року (виділеному з кримінального провадження № 42019101070000161 від 07 травня 2019 року) виявлено факт незаконного відчуження державного майна, квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 13). Відмовляючи в задоволенні позову прокуратури суд першої інстанції установив, що спірний договір купівлі-продажу квартири від 24 травня 2019 року укладено від імені ОСОБА_3 , яка на момент його вчинення померла, у зв`язку з чим її цивільна правоздатність була припинена. З огляду на це, суд дійшов висновку, що зазначений правочин не відповідає вимогам частини першої статті 203 ЦК України, а відтак є недійсним. Разом із тим, суд зазначив, що сам по собі факт недійсності правочину не є безумовною підставою для задоволення позову, оскільки для застосування такого способу захисту, як визнання правочину недійсним, необхідним є встановлення порушення або оспорення суб`єктивного цивільного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, а також наявність у неї відповідного матеріально-правового інтересу. Оцінюючи доводи позивача, суд виходив із того, що Державне управління справами не набуло права власності на спірну квартиру у встановленому законом порядку, зокрема, не отримало свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 , а також не здійснило державну реєстрацію права власності на зазначене майно. Відтак, на переконання суду, позивач не довів наявності у нього належного титулу на спірне нерухоме майно, що, у свою чергу, виключає можливість захисту такого права шляхом оскарження правочину та скасування державної реєстрації права власності. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про пропуск позивачем строку позовної давності. Зокрема, суд зазначив, що Державному управлінню справами було відомо про спірне майно щонайменше з 2003 року, що підтверджується укладенням договору оренди між державним підприємством «Укржитлосервіс» та громадською спілкою «Спілка жінок України» щодо зазначеної квартири. У зв`язку з цим суд вважав, що саме з цього моменту позивач мав можливість виявити відсутність належним чином оформленого права власності на спірне майно та вжити заходів для його оформлення і захисту. Виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що перебіг позовної давності розпочався з 01 квітня 2003 року та закінчився 01 квітня 2006 року, тоді як із даним позовом прокурор звернувся лише у квітні 2020 року, тобто з пропуском установленого законом строку. При цьому суд врахував, що відповідачем заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності, а позивачем не наведено поважних причин її пропуску та не заявлено клопотання про її поновлення. З огляду на викладене, суд першої інстанції, виходячи з відсутності у позивача належного права на спірне майно, а також з урахуванням пропуску строку позовної давності, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Подільської окружної прокуратури міста Києва, заявлених в інтересах держави. Перевіряючи висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Щодо наявності у держави права власності на спірне нерухоме майно. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що юридичними фактами є обставини реальної дійсності, з якими норма права пов`язує настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17). Усталеною у судовій практиці та цивілістичній доктрині є позиція, відповідно до якої відкриття спадщини є юридичним фактом, з яким закон пов`язує виникнення спадкових правовідносин. При цьому час відкриття спадщини має визначальне значення, оскільки саме на цей момент визначаються склад спадкового майна, коло спадкоємців, а також матеріальний закон, що підлягає застосуванню до відповідних правовідносин. Як установлено судом, спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилася у 2002 році, тобто до набрання чинності ЦК України 2003 року, а відтак до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ЦК УРСР. Відповідно до частин першої та другої статті 548 ЦК УРСР для набуття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв, при цьому прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Згідно з частинами першою та другою статті 549 ЦК УРСР спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном чи подав заяву про прийняття спадщини до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Разом з тим, відповідно до частин першої-третьої статті 555 ЦК УРСР, у разі відсутності спадкоємців за законом і за заповітом, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави. Системний аналіз наведених норм свідчить, що на відміну від регулювання, запровадженого Цивільним кодексом України, ЦК УРСР не передбачав інституту відумерлої спадщини у його сучасному розумінні, натомість встановлював автоматичний перехід спадкового майна до держави у разі настання визначених законом юридичних фактів. При цьому, держава, на відміну від інших спадкоємців, не здійснювала дій щодо прийняття спадщини та не мала права відмовитися від її прийняття, а відтак у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину, така спадщина вважалася прийнятою державою за правом спадкоємства. Отже, у разі відсутності спадкоємців, які прийняли спадщину після смерті спадкодавця, право власності на відповідне майно виникає у держави з моменту відкриття спадщини, тобто незалежно від оформлення такого права у встановленому законом порядку. Зазначене узгоджується із положеннями частини третьої статті 5 ЦК України, відповідно до якої новий акт цивільного законодавства застосовується лише до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності, а також із приписами абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, які допускають застосування норм ЦК України лише до тих правовідносин, що продовжують існувати після набрання ним чинності, проте не змінюють правової природи прав, що виникли раніше. Отже, з урахуванням часу відкриття спадщини та відсутності доказів її прийняття спадкоємцями, право власності на спірну квартиру перейшло до держави в силу прямої вказівки закону, а саме статті 555 ЦК УРСР. У справі, що переглядається, судом установлено, що відповідно до Указу Президента України від 23 лютого 2000 року № 278 «Про державне управління справами» створено Державне управління справами, а розпорядженням Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2000 року № 165-р до сфери його управління передано об`єкти державної власності, зокрема, будинок АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 18-21). Згідно з розпорядженням керівника Державного управління справами від 12 травня 2000 року № 53 «Про підпорядкування об`єктів державної власності та затвердження Положень і Статутів» до сфери управління Державного управління справами прийнято, зокрема, Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне управління (т. 1, а. с. 22). Надалі, розпорядженням від 04 вересня 2000 року № 207 зазначене управління перереєстровано як Управління житлового господарства Державного управління справами (т. 1, а. с. 24), а відповідно до розпорядження від 05 березня 2001 року № 108 - реорганізовано в Управління житлово-комунального господарства Державного управління справами (т. 1, а. с. 25). В подальшому, розпорядженням Державного управління справами від 07 вересня 2002 року № 439 проведено реорганізацію Управління житлово-комунального господарства та створено державне підприємство «Укржитлосервіс», на баланс якого передано відповідні об`єкти державної власності, у тому числі будинок по АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 26). Отже, із наведених доказів убачається, що спірний об`єкт нерухомості, квартира АДРЕСА_1 , входить до складу державного житлового фонду та перебуває у сфері управління Державного управління справами, а його утримання та експлуатація здійснюється через підпорядковане йому державне підприємство «Укржитлосервіс». Разом із тим, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив із недоведеності наявності у держави належного титулу права власності на спірне майно. Проте, з такими висновками суду погодитися не можна, оскільки вони ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права без урахування положень законодавства, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин з огляду на час їх виникнення, а саме момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 . Як уже зазначалося вище, спадщина відкрилася у 2002 році, тобто, за чинності ЦК УРСР, яким, на відміну від чинного ЦК України, передбачався автоматичний перехід спадкового майна до держави у разі відсутності спадкоємців, які прийняли спадщину. За таких обставин, право власності на спірну квартиру виникло у держави, в особі ДУС, з моменту відкриття спадщини, тобто, незалежно від оформлення відповідних правовстановлюючих документів чи державної реєстрації такого права. Отже, висновок суду першої інстанції про відсутність у держави титулу права власності є помилковим, оскільки ототожнює виникнення права власності з його державною реєстрацією, тоді як остання має лише підтверджувальний, а не правовстановлюючий характер. Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що належність спірного майна до сфери управління саме Державного управління справами повністю узгоджується з правовим статусом цього органу. Так, відповідно до Положення про Державне управління справами, затвердженого Указом Президента України від 17 грудня 2002 року № 1180/2002, Державне управління справами є спеціальним державним органом, який здійснює матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки і оборони України та інших державних органів. З метою виконання покладених на нього завдань Державне управління справами, зокрема, забезпечує створення належних житлових умов, організовує будівництво, реконструкцію, ремонт та обслуговування відповідних житлових будинків, а також здійснює управління державним майном, включаючи прийняття рішень щодо створення, реорганізації та ліквідації підприємств, установ і організацій, заснованих на державному майні, і контроль за ефективністю його використання та збереженням. Відповідно до Статуту державного підприємства «Укржитлосервіс» зазначене підприємство підпорядковується Державному управлінню справами, а останнє як орган управління майном передає на баланс підприємства житлові будинки та об`єкти соціальної інфраструктури, погоджує їх відчуження та здійснює контроль за їх використанням. Відтак, саме Державне управління справами є належним суб`єктом управління спірним державним майном та виступає від імені держави у правовідносинах, пов`язаних із таким майном. З огляду на викладене, доводи відповідача про відсутність у Державного управління справами правових підстав для звернення до суду є безпідставними, оскільки спростовуються як положеннями чинного законодавства, так і встановленими у справі фактичними обставинами. Щодо дійсності договору купівлі-продажу від 24 травня 2019 року. Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 24 травня 2019 року між ОСОБА_3 , як продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем, було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В. О. та зареєстрований у реєстрі за № 227 (т. 1, а. с. 56-57). На підставі зазначеного договору, того ж дня, приватним нотаріусом проведено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 15-16). Водночас матеріалами справи достовірно встановлено, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується відповідним актовим записом про смерть (т. 1, а. с. 41). Відповідно до статті 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті. Отже, після смерті фізична особа перестає бути суб`єктом цивільних правовідносин, не може набувати цивільних прав, нести цивільні обов`язки, висловлювати волевиявлення, укладати договори чи іншим чином розпоряджатися належним їй за життя майном. За змістом статей 202, 626 ЦК України правочин, зокрема договір, є дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а тому необхідною умовою його вчинення є наявність сторони, яка має цивільну правоздатність і дієздатність та здатна сформувати і виразити відповідне волевиявлення. Згідно з частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання у момент його вчинення стороною вимог, встановлених статтею 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом; такий правочин є нікчемним, і визнання його недійсним судом не вимагається. За змістом статті 236 ЦК України нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення та не створює правових наслідків, на які був спрямований. Крім того, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном держави, фізичної чи юридичної особи. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Верховний Суд у постанові від 22 лютого 2023 року у справі № 521/2553/19 зазначив, що правочини, вчинені від імені померлої особи, є такими, що порушують публічний порядок, оскільки спрямовані на незаконне заволодіння чужим майном. Померла особа в силу положень статей 25, 30 ЦК України не має цивільної правоздатності та дієздатності, не може набувати цивільних прав і нести цивільні обов`язки, зокрема відчужувати нерухоме майно, а тому інші особи за таким договором не набувають права власності на це майно. Подібні висновки узгоджуються з правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц та від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, відповідно до яких, якщо недійсність правочину встановлена законом, такий правочин є нікчемним, а позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту. Водночас за наявності спору щодо правових наслідків такого правочину суд зобов`язаний перевірити відповідні доводи та у мотивувальній частині рішення підтвердити або спростувати обставину його нікчемності. У справі, що переглядається, договір купівлі-продажу квартири від 24 травня 2019 року укладено від імені ОСОБА_3 через понад сімнадцять років після її смерті. За таких обставин зазначена особа об`єктивно не могла бути стороною договору, не могла мати волевиявлення на відчуження квартири та не могла вчиняти будь-які юридично значимі дії щодо розпорядження спірним нерухомим майном. Отже, спірний договір купівлі-продажу не відповідає вимогам статті 203 ЦК України, порушує публічний порядок у розумінні статті 228 ЦК України, оскільки фактично спрямований на незаконне вибуття майна з власності держави, та є нікчемним у силу закону. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в тій частині, що договір купівлі-продажу від 24 травня 2019 року укладено з порушенням вимог цивільного законодавства. Водночас, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки характеру такого порушення та помилково не врахував, що цей правочин є саме нікчемним, а тому не потребує окремого визнання недійсним судом. Нікчемний правочин є недійсним у силу закону з моменту його вчинення та не створює жодних правових наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Отже, договір купівлі-продажу від 24 травня 2019 року не міг бути правовою підставою для переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_1 , а проведена на його підставі державна реєстрація не створює у відповідача жодних законних прав на зазначене майно. Отже, встановлення нікчемності спірного правочину виключає можливість визнання за відповідачем будь-яких прав на спірне майно та зумовлює необхідність застосування передбачених законом наслідків його недійсності з метою відновлення порушеного права держави. Щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину Встановлення нікчемності правочину зумовлює необхідність застосування передбачених законом наслідків його недійсності. Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Основним таким наслідком є повернення сторонами всього отриманого за правочином (реституція), а у разі неможливості такого повернення, відшкодування вартості одержаного. Як установлено колегією суддів, спірний договір купівлі-продажу є нікчемним, а отже, не породжує правових наслідків, на які він був спрямований, і не міг бути підставою для переходу права власності на спірну квартиру до відповідача. Водночас, як зазначалося вище, право власності на спірне нерухоме майно перейшло до держави в силу закону з моменту відкриття спадщини відповідно до статті 555 ЦК УРСР, тобто незалежно від оформлення такого права та його державної реєстрації. За таких обставин, заявлена прокурором вимога про визнання права власності на спірну квартиру за державою не є належним та ефективним способом захисту порушеного права, оскільки таке право вже виникло у держави раніше, з моменту відкриття спадщини. Водночас, ефективним способом захисту у даному випадку є саме застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що забезпечує реальне відновлення порушеного права без необхідності додаткового судового захисту. Колегія суддів звертає увагу на те, що у даному випадку йдеться не про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикацію), передбачене статтею 388 ЦК України, а про повернення майна як наслідок недійсності правочину. Віндикаційний позов передбачає наявність у позивача статусу власника, який вибув із володіння поза його волею, та спрямований на повернення майна від фактичного володільця. Натомість реституція є спеціальним наслідком недійсності правочину та застосовується у випадках, коли майно вибуло з володіння особи внаслідок такого правочину. У цій справі вибуття спірного майна відбулося саме на підставі нікчемного правочину, а тому застосуванню підлягають положення статті 216 ЦК України, а не статті 388 цього Кодексу. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що у разі встановлення нікчемності правочину суд зобов`язаний застосувати наслідки його недійсності незалежно від того, чи заявлялася відповідна вимога стороною, оскільки такі наслідки є імперативними та випливають безпосередньо із закону. Крім того, відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закон») суд не обмежений правовою кваліфікацією, яку надали правовідносинам сторони, та зобов`язаний самостійно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права, що підлягають застосуванню. Отже, незважаючи на те, що прокурором заявлено вимогу про визнання права власності, колегія суддів, встановивши нікчемність правочину та наявність у держави права власності на спірне майно, дійшла висновку про необхідність застосування належного способу захисту, наслідків недійсності нікчемного правочину. З огляду на викладене, спірна квартира підлягає поверненню державі в особі Державного управління справами як законному власнику. Водночас колегія суддів відхиляє доводи представника відповідача про набуття ОСОБА_1 спірного майна як добросовісним набувачем. Як зазначено вище, спірний договір купівлі-продажу є нікчемним, оскільки укладений від імені особи, яка на момент його вчинення померла, що свідчить про його очевидну невідповідність вимогам закону та порушення публічного порядку. За таких обставин набуття права власності на підставі такого правочину є юридично неможливим, незалежно від добросовісності чи недобросовісності набувача. Крім того, як убачається з матеріалів справи, у межах кримінального провадження встановлено обставини, які свідчать про обізнаність відповідача щодо сумнівності підстав набуття спірного майна. Зокрема, відповідно до відомостей, викладених в обвинувальному акті, до участі у відчуженні спірного майна було залучено осіб, пов`язаних із відповідачем, у тому числі ОСОБА_1 , що підтверджується матеріалами справи (т. 3, а. с. 19). Наведені обставини у своїй сукупності виключають можливість визнання відповідача добросовісним набувачем спірного майна. Отже, доводи представника відповідача у цій частині є безпідставними та не впливають на правильність висновків суду апеляційної інстанції. Щодо ефективності захисту шляхом скасування державної реєстрації права власності. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до повного та ефективного відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду, відповідати принципу процесуальної економії та виключати потребу у вжитті додаткових засобів захисту. Такі правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18. Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача відповідне право або законний інтерес, чи є воно порушеним, невизнаним або оспорюваним, а також чи підлягає воно захисту обраним способом та чи є такий спосіб ефективним. Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Разом із тим, як зазначено у практиці Великої Палати Верховного Суду, відомості державного реєстру прав створюють лише спростовувану презумпцію права, а не є беззаперечним підтвердженням його наявності. Отже, у випадку, коли державна реєстрація проведена на підставі нікчемного правочину, такий запис у Державному реєстрі речових прав не має належної правової підстави. Відповідно до частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV скасування державної реєстрації прав на підставі судового рішення має наслідком припинення відповідного речового права та відновлення становища, що існувало до такої реєстрації. Як установлено у цій справі, державна реєстрація права власності на спірну квартиру за відповідачем здійснена виключно на підставі нікчемного правочину, при цьому інших правочинів щодо відчуження спірного майна не укладалося. За таких обставин, саме скасування державної реєстрації права власності за відповідачем є необхідним та ефективним способом захисту порушеного права держави, оскільки забезпечує усунення юридичної видимості належності майна особі, яка не набула права власності, та відновлює становище, що існувало до порушення. Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 15.01.2025 року у справі № 761/16797/21. Верховний Суд у своїй практиці також зазначає, що у подібних правовідносинах, коли майно вибуло з власності внаслідок нікчемного правочину та не було відчужене іншим особам, скасування державної реєстрації права власності є належним та ефективним способом захисту, який забезпечує реальне поновлення порушеного права. Доводи про необхідність застосування у даному випадку віндикаційного способу захисту є безпідставними, оскільки спірні правовідносини виникли саме у зв`язку з укладенням нікчемного правочину, а відтак підлягають врегулюванню шляхом застосування наслідків його недійсності, а не витребування майна з чужого незаконного володіння. З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що скасування державної реєстрації права власності за відповідачем відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та є ефективним способом його захисту. Щодо застосування позовної давності. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, дійшов висновку про пропуск позивачем строку позовної давності, вважаючи, що перебіг такого строку розпочався не пізніше 2003 року. Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками з огляду на таке. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду за захистом свого права або інтересу. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Разом із тим, застосування позовної давності можливе лише за наявності порушеного права, яке підлягає судовому захисту. Як убачається з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, суд, з одного боку, дійшов висновку про відсутність у держави належного титулу на спірне майно, а з іншого, застосував наслідки спливу позовної давності. Проте, колегія суддів зауважує, що такі висновки є взаємовиключними, оскільки у разі відсутності у позивача відповідного права відсутні й підстави для його судового захисту, а відтак і для застосування позовної давності. Водночас, у випадку, коли суд застосовує позовну давність, він фактично виходить із наявності у позивача порушеного права, що підлягає захисту, але у зв`язку із пропуском строку не може бути реалізоване. Отже, одночасне посилання суду першої інстанції на відсутність у позивача права та на пропуск строку позовної давності свідчить про внутрішню суперечливість та помилковість його висновків. Разом з тим, суд першої інстанції неправильно визначив початок перебігу позовної давності. Сам по собі факт перебування спірного майна у сфері управління державного підприємства або укладення договорів користування таким майном не свідчить про порушення права власності держави. Порушення права держави у даному випадку виникло лише з моменту вчинення нікчемного правочину та проведення державної реєстрації права власності за відповідачем, тобто 24 травня 2019 року, коли було створено юридичну видимість належності спірного майна іншій особі. Саме з цього моменту у держави виникло право на судовий захист. З позовом у даній справі прокурор звернувся у 2020 році, тобто в межах встановленого законом строку позовної давності. Окремо колегія суддів зазначає, що вимоги, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності нікчемного правочину, мають особливу правову природу, оскільки такий правочин є недійсним у силу закону, а тому не створює правових наслідків незалежно від спливу часу. З огляду на викладене, підстави для застосування позовної давності у цій справі відсутні. З урахуванням встановлених обставин справи, досліджених доказів у їх сукупності та взаємозв`язку, а також наведеного правового регулювання, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, дійшов помилкових висновків щодо відсутності у держави права власності на спірне майно, не врахував нікчемний характер спірного правочину та безпідставно застосував позовну давність. Судом апеляційної інстанції встановлено, що право власності на спірну квартиру перейшло до держави в силу закону відповідно до положень статті 555 ЦК УРСР, а укладений у 2019 році договір купівлі-продажу є нікчемним та не створює правових наслідків. У зв`язку з цим належним способом захисту порушеного права є застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, скасування державної реєстрації права власності за відповідачем та повернення спірного майна державі. При цьому, доводи представника відповідача про відсутність у держави належного титулу права власності на спірне майно колегія суддів відхиляє як безпідставні. Як установлено судом апеляційної інстанції, право власності держави на спірну квартиру виникло в силу закону відповідно до положень статті 555 ЦК УРСР у зв`язку з відсутністю спадкоємців, які прийняли спадщину, і не залежало від оформлення такого права чи його державної реєстрації. Твердження про необхідність підтвердження такого права окремими правовстановлюючими документами ґрунтується на неправильному розумінні правової природи набуття державою спадкового майна за законодавством, чинним на момент відкриття спадщини, та фактично зводить дію норми закону до необхідності її додаткового підтвердження, що суперечить її імперативному характеру. Посилання представника відповідача на те, що передача майна у сферу управління або на баланс підприємства не є доказом права власності, не спростовує висновків суду апеляційної інстанції, оскільки такі обставини не є підставою виникнення права власності, а лише підтверджують належність майна до сфери управління відповідного державного органу після його переходу у власність держави. Доводи про неналежність обраного способу захисту також є безпідставними, оскільки, як зазначено вище, у даному випадку застосуванню підлягають саме наслідки недійсності нікчемного правочину, що є ефективним способом відновлення порушеного права держави, а не визнання права власності чи витребування майна. Твердження про те, що позивач не був стороною правочину, не впливають на правильність обраного способу захисту, оскільки нікчемний правочин є недійсним у силу закону, застосування наслідків недійсності такого правочину є обов`язком суду. Посилання представника відповідача на відсутність підстав для представництва інтересів держави прокурором колегія суддів також відхиляє, оскільки звернення прокурора до суду з даним позовом обумовлено необхідністю захисту інтересів держави, які полягають у збереженні державного майна, що вибуло з її власності поза волею, а матеріали справи свідчать про наявність підстав для такого представництва. Інші доводи відзиву зводяться до незгоди з правовою оцінкою обставин справи, наданою судом апеляційної інстанції, та не спростовують встановлених у справі обставин і правильності застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За таких обставин рішення суду першої інстанції в оскарженій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову. Згідно з вимогами п. п. в) п. 4 ч.1 ст. 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови апеляційного суду зазначається щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України). Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки рішення суду першої інстанції переглядалось судом апеляційної інстанції лише в частині вирішення позовних вимог прокуратури до ОСОБА_1 , тоді як в іншій частині рішення не оскаржувалось та не переглядалось, розподіл судових витрат здійснюється виключно в межах переглянутих позовних вимог. Як убачається з матеріалів справи, звертаючись до суду у 2020 році з відповідним позовом, прокуратурою було заявлено три позовні вимоги, з яких дві вимоги немайнового характеру (про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації) та одна вимога майнового характеру (про визнання права власності). З урахуванням результатів апеляційного перегляду справи, за наслідками якого позов задоволено частково, проте по суті вирішено зазначені вимоги (з урахуванням застосування наслідків недійсності правочину), колегія суддів дійшла висновку, що сплачений позивачем судовий збір підлягає покладенню на відповідача. Отже, з ОСОБА_1 на користь прокуратури підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання позову до суду першої інстанції, у загальному розмірі 42 004 грн, з яких 37 800 грн - за вимогу майнового характеру та 4 204 грн - за вимоги немайнового характеру. Крім того, за наслідками апеляційного перегляду справи, апеляційну скаргу прокуратури задоволено частково, що не змінює загальної структури заявлених вимог (дві немайнові та одна майнова), у зв`язку з чим судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги, також підлягає стягненню з відповідача. Отже, з ОСОБА_1 на користь прокуратури підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 63 000 грн. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу заступника керівника Київської міської прокуратури задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 листопада 2024 року в частині вирішення позовних вимог Подільської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Державного управління справами до ОСОБА_1 , третя особа: Державне підприємство «Укржитлосервіс» про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації та визнання права власності, скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов Подільської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Державного управління справами до ОСОБА_1 , третя особа: Державне підприємство «Укржитлосервіс» про визнання правочину недійсним, скасування державної реєстрації та визнання права власності задовольнити частково. Застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину. Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно № 47032499 від 24.05.2019, відповідно до якого до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис про право власності ОСОБА_1 на нерухому майно за адресою: АДРЕСА_4 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1837224080000), вартістю 2520000 грн. Повернути квартиру АДРЕСА_1 державі в особі Державного управління справами. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції у розмірі 42 004 (сорок дві тисячі) грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 63 000 (шістдесят три тисячі) грн. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Головуючий Т. О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура