Постанова Дніпровський апеляційний суд № 212/4766/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3698/26 Справа № 212/4766/24 Суддя у 1-й інстанції - Ваврушак Н. М. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 квітня 2026 року м.Кривий Ріг Справа № 212/4766/24 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О. секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К. сторони: позивачка ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Ткаченко Єлизавета Володимирівна, на рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 22 грудня 2025 року, яке ухвалено суддею Ваврушак Н.М. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 22 грудня 2025року, - В С Т А Н О В И В: У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна. Позовна заява мотивована тим, що з травня 2013 року позивачка проживала із відповідачем, без реєстрації шлюбу, за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . В 2014 року сторони вирішили придбати у власність домоволодіння за адресою: АДРЕСА_3 . Приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дацком В.Я. 29.10.2014 року засвідчено договір купівлі-продажу житлового будинку з господарчими спорудами і земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, за адресою: АДРЕСА_3 , та земельної ділянки, на якій розташований будинок (кадастровий номер 1211000000:04:355:0010). У зв`язку із тим, що на момент вчинення правочину сторони не перебували у зареєстрованому шлюбі, вони дійшли згоди про оформлення права власності на об`єкти нерухомості за вказаною адресою на відповідача. У придбаному домоволодінні почали спільно проживати з листопада 2014 року. Реєстрація місця проживання відповідача за даною адресою здійснена 11.11.2014. Позивачка зареєстрована за вказаною адресою 17.10.2016. 09.11.2017 Центрально-Міським районним у місті Кривому Розі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області зареєстрований шлюб між сторонами. 22.08.2018, тобто у період пербування у шлюбі, сторони придбали легковий автомобіль NISSAN CEFIRO, 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . За домовленістю між ними, власником даного автомобіля був зареєстрований відповідач. Фактичне ж користування автомобілем здійснювала позивачка, свідоцтво про реєстрацію даного транспортного засобу весь час знаходиться у позивачки. Згодом сімейні відносини між сторонами почали руйнуватися. В січні 2024 року позивачка змушена була змінити своє місце проживання та виїхати з домоволодіння АДРЕСА_3 . Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20.02.2024, у справі №212/1243/24, шлюб між сторонами розірваний, позивачці залишено прізвище ОСОБА_3 . 13.03.2024 легковий автомобіль NISSAN CEFIRO, без відома позивачки, був перереєстрований на нового власника ОСОБА_4 . 14.03.2024 новий власник автомобіля, за підтримки працівників патрульної поліції, вилучив із володіння позивачки вказаний автомобіль. Внаслідок таких неправомірних дій позивачці була нанесена моральна шкода. В результаті його вилучення із користування, позивачка була змушена змінити свій звичний життєвий уклад, що призвело до необхідності позивачці докладати додаткових зусиль із забезпечення свого життя, а саме: користуватися громадським транспортом, що обумовило зміну звичного режиму її побуту, звернення за допомогою до сторонніх осіб для перевезення речей, які неможливо перевезти громадським транспортом, а також витрачання більшого часу на вирішення різних питань побуту позивачки. Крім того, внаслідок вилучення автомобіля, позивачка перенесла емоційний стрес. Новий власник автомобіля залучив представників патрульної поліції для примусового його вилучення з користування позивачки. Під час вилучення автомобіля, 14.03.2024 новий власник, разом із представниками патрульної поліції, з`явились на робочому місці позивачки в освітньому закладі (Гірничо-електромеханічний фаховий коледж). Свідками процесу вилучення автомобіля стали колеги позивачки. Факт вилучення автомобіля з представниками поліції на очах колег став для позивачки принизливим. Крім того, такі обставини негативно впливають на її ділову репутацію, оскільки вона займає посаду заступника директора з навчально-виховної роботи у вказаному освітньому закладі. Розмір відшкодування моральної шкоди законодавством не встановлений, однак, враховуючи характер та обсяг страждань (душевних та психічних), яких зазнала позивачка, розмір моральної шкоди нею оцінюється у 10000,00 грн. Посилаючись на викладене, просила суд: поділити спільне сумісне майно, визнавши за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в рівних частках, по 1/2 частині за кожним, право власності на житловий будинок з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість 1/2 частки у праві спільної сумісної власності на автомобіль марки NISSAN CEFIRO, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , у розмірі 87350,00 грн.; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію в рахунок моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн. та судові витрати у розмірі 14891,36 грн. Ухвалою Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 16 травня 2024 року забезпечено позов, шляхом заборони вчинення реєстраційних дій щодо відчуження, передачі у володіння та користування житловим будинком з господарчими побудовами та земельної ділянки із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташованих за адресою: АДРЕСА_3 . Рішенням Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 22 грудня 2025 року позовні вимоги задоволено частково. Поділено спільне сумісне майно та визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в рівних частках, по частині за кожним, право власності на житловий будинок з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію 1/2 частки вартості автомобіля марки NISSAN CEFIRO, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , у розмірі 87 350,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію в рахунок моральної шкоди у розмірі 8000,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 14 891,36 грн. Заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 17 травня 2024 року у даній справі продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Ткаченко Є.В., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення судом норм процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що сторони начебто проживали однією сім`єю до реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, разом здійснювали витрати та, за твердженням позивачки, спільно набували майно. Водночас, у позовній заяві не було заявлено окремої позовної вимоги про: встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу; визнання фактичних шлюбних відносин; встановлення факту спільного бюджету або спільного набуття майна у конкретний період. Незважаючи на це, суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення фактично самостійно встановив юридичний факт проживання сторін однією сім`єю до реєстрації шлюбу, надавши йому вирішальне значення для висновку про спільність спірного майна, чим вийшов за межі заявлених позовних вимог. Судом не було належним чином досліджено та оцінено обставини щодо часу та джерел набуття спірного майна. Житловий будинок, що став предметом спору, був придбаний 29 жовтня 2014 року, тобто за кілька років до реєстрації шлюбу між сторонами у 2017 році, що саме по собі виключає застосування презумпції спільності майна подружжя, передбаченої статтею 60 Сімейного кодексу України. Суд першої інстанції, всупереч положенням статей 60, 74 Сімейного кодексу України, не встановив жодного доказу участі позивачки у фінансуванні придбання спірного будинку, не визначив джерел коштів, не з`ясував, чи існував спільний бюджет сторін на момент придбання майна, та не встановив розміру можливого внеску кожної зі сторін. При цьому, суд проігнорував доводи та докази, наведені у відзиві відповідача, зокрема письмові докази, які підтверджують особисте набуття майна відповідачем, а також показання свідків відповідача, які прямо вказували на відсутність будь-якої участі позивачки у придбанні будинку. Наголошує на тому, що суд проігнорував розписку відповідача, що підтверджує одноособове придбання будинку та навіть не навів мотивів відхилення цього доказу. Зазначає, що наявність лише припущень або слів свідків про спільні витрати не є достатньою підставою для визнання майна спільною власністю. У спірному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані та фактично проживають син та внук відповідача. Визначення частки у праві власності створює ризик подальших позовів про користування або виселення, що безпосередньо впливає на права осіб, які проживають у будинку, а тому суд був зобов?язаний залучити їх до участі у справі. Суд першої інстанції, задовольняючи вимогу позивачки про стягнення з відповідача грошової компенсації за 1/2 частки автомобіля NISSAN CEFIRO, реєстраційний номер НОМЕР_1 , неправильно застосував норми матеріального права та порушив принцип диспозитивності цивільного процесу. Суд поклав в основу рішення Звіт про оцінку вартості автомобіля, виконаний на замовлення позивачки, у розмірі 87 350 грн, при цьому: оцінка не підтверджена судовою експертизою; не перевірена судом на предмет обґрунтованості та методології; є одностороннім доказом, отриманим за ініціативою зацікавленої сторони, що суперечить вимогам статей 76, 77, 89 ЦПК України. Водночас, ключовим порушенням є те, що суд без з`ясування позиції відповідача та без встановлення неможливості альтернативного поділу майна, самостійно нав`язав спосіб поділу у вигляді грошової компенсації. Натомість, відповідач не надавав згоди на виплату грошової компенсації та не наполягав на такому способі поділу автомобіля. Позивачкою не доведено моральних страждань та їх розміру, а саме щодо наявності причинного зв?язку між діями відповідача та завданими стражданнями. Також, суд не перевірив співмірність заявлених витрат з фактичними витратами на правничу допомогу та не проаналізував обсяг наданих послуг, а тому в цій частині вимоги теж є необгрунтованими. Крім іншого, у рішенні суду допущено фактичні помилки, що безпосередньо впливають на обґрунтованість висновків. Зокрема, у демографічній виписці дата зазначена як 17.01.2016, тоді як у тексті рішення суду зазначено 17.10.2016, що впливає на хронологію подій. У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, позивачка ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Майтак І.В., зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм матеріального чи процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, відповідача ОСОБА_2 та його представника адвоката Ткаченко Є.В., які, кожен окремо, підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити, представника позивачки ОСОБА_1 адвоката Майтака І.В., який заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 29.10.2014 приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дацком В.Я. посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку з господарчими спорудами і земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, за адресою: АДРЕСА_3 , та земельної ділянки на якій розташований будинок (кадастровий номер 1211000000:04:355:0010), власником якого зазначений відповідач ОСОБА_2 09.11.2017 Центрально-Міським районним у місті Кривому Розі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області був зареєстрований шлюб між сторонами. 22.08.2018 сторони придбали легковий автомобіль NISSAN CEFIRO 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , власником якого зазначений ОСОБА_2 . Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу від 20.02.2024 у справі №212/1243/24 шлюб між сторонами розірваний, після розірвання шлюбу позивачці залишено прізвище ОСОБА_3 . 13.03.2024 легковий автомобіль NISSAN CEFIRO перереєстрований на нового власника ОСОБА_4 . Позивачка ОСОБА_1 стверджує, що разом із відповідачем проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з травня 2013 року до реєстрації їх шлюбу - 09 листопада 2017 року. Відповідач ОСОБА_2 наполягає на тому, що сторони познайомилися у 2014 році та почали проживати разом, як подружжя, після реєстрації шлюбу. Свідок ОСОБА_5 суду доповіла, що вона зі сторонами знайома та має дружні відносини, раніше їх діти разом навчалися. Позивачка була класним керівником дитини. З відповідачем у добрих відносинах. Їй відомо, що сторони почали зустрічатися у 2013 році, після нового року, та те що вони з того часу разом проживали. Пам`ятає, що вона із чоловіком приходили у гості до сторін, коли ті проживали на ОСОБА_6 , а потім вони жили у квартирі по АДРЕСА_3 , а потім придбали будинок. Вона допомагала з переїздом та перевезенням речей, це було навесні чи восени 2013 році. З приводу реєстрації шлюбу на той час це не було відомо, коли зареєстрували не може сказати. Вона із чоловіком ходили в гості у придбаний будинок на КРЕСі. Свідок наголошує на тому, що вона та її чоловік підтримували дружні стосунки з ОСОБА_2 та ОСОБА_7 з 2013 року та на їх очах почалися стосунки між сторонами у справі та вони, майже одразу, стали проживали разом як подружжя. Свідок ОСОБА_8 суду поясник, що він з позивачкою знайомий та має дружні робочі відносини. З відповідачем також знайомий, раніше дружили. Знайомий з ними з 2015 року і був у них у будинку неодноразово, допомагав робити ремонт у будинку та бачив, що у сторін був спільний побут, так як вони разом вирішували що та як робити у будинку. Він також допомагав обирати авто для купівлі. Зареєстрували шлюб вони приблизно у 2018 році. Свідок ОСОБА_9 суду повідомила, що з позивачкою знайома, раніше були сусідські відносини, вона проживала у будинку АДРЕСА_4 . З відповідачем також були сусідські відносини. Сторони разом проживали з 2014 року, з осені чи зими. Сусіді з будинку АДРЕСА_3 продавали будинок та вона бачила як приїздили разом позивач та відповідачка. ОСОБА_2 представляв позивачку як свою дружину. Перемовини про купівлю вела ОСОБА_1 . Вони переїхали до цього будинку одразу як придбали. Вона приходила у гості до сторін та бачила, що вони проживають разом, позивачка вела вдома господарство. Колишні власники будинку казали, що у сторін не було коштів на той час, вони повинні були щось продати та позичати щоб придбати будинок. Свідок ОСОБА_10 суду пояснив, що має сусідські відносини зі сторонами, він проживає у будинку АДРЕСА_5 . Сторони вдвох купували будинок по сусідству у 2014 році, позичав для них гроші на переоформлення будинку, був у них в гостях ще до купівлі будинку по АДРЕСА_6 . Бачив, що вони вели спільне господарство з моменту купівлі та переїзду до будинку. Познайомився з позивачкою коли вони приїздили дивитися будинок, відповідач представив позивачку - дружиною, але вони не були розписані. Після купівлі будинку переїхали туди одразу жити. Позивачка проживала там до 2024 року. Весь цей час бачив як позивачка допомагала вести господарство. Коли відповідач був по роботі закордоном, за будинком доглядала позивачка. Свідок ОСОБА_11 суду пояснила, що з позивачкою знайома та має добрі відносини. З відповідачем знайома через позивачку, яка представляла його як обранця. Сторони знайомі з вересня 2012 або 2013 року. Вона близько спілкувалася зі сторонами, спостерігала як розвивалися їх стосунки. Відповідач наполягав щоб вони з позивачкою проживали спільно у квартирі його батька на ОСОБА_6 . Саме з того часу вони почали проживали разом. Влітку вони переїхали на квартиру на ОСОБА_12 . Був час коли відповідач не працював, позивачка утримувала сім`ю. Вони жили на Космонавтів близько року, потім сторони обговорювали питання купівлю будинку і спільно почали збирати кошти. У жовтні 2014 року позичала їм 800 дол. для купівлі будинку, наступні місяці позивачка приносила кошти щоб повернути борг. Вона була у гостях у їх новому будинку. Позивачка займалась господарством у будинку. Відповідач з першого дня знайомства називав позивачку дружиною. У квартирі на ОСОБА_6 не була, у квартирі по АДРЕСА_6 не була. Син відповідача проживав з ними, добре ставився до позивачки. Будинок був придбаний приблизно за 20 тис., чула це з їх розмов. Свідок ОСОБА_13 суду повідомила, що позивачка її рідна тітка, а відповідач колишній чоловік позивачки ОСОБА_1 . Вони познайомились у 2013 році, сторони проживали разом у квартирі на ОСОБА_6 , потім переїхали у квартиру по АДРЕСА_6 , потім придбали будинок і у 2017 році переїхали туди, сторони жили як сім`я, але не розписані. З ними проживав син відповідача, але коли вони переїхали у будинок, син жив окремо. Свідок ОСОБА_14 суду пояснив, що познайомився на зборах в технікумі з позивачкою у 2013 році. На момент знайомства відповідач проживав сам по АДРЕСА_6 . У жовтні 2014 році свідок перевозив речі та меблі з квартири по АДРЕСА_7 , їм допомагав син відповідача, а також була присутня і позивачка. Відповідач продав машину, квартиру і придбав будинок. Знає, що розписалися з позивачкою у 2016-2017 році. Вони проживали разом, у придбаному будинку до чи після реєстрації шлюбу - не знає. Свідку невідомо чи мешкали разом позивачка і відповідач наприкінці 2013 - 2014 року. Свідок ОСОБА_15 суду пояснив, що з відповідачем познайомився 15 квітня 2014 році, коли придбав у нього квартиру, кошти давав брату відповідача ОСОБА_16 , позивачку не знає. Свідок ОСОБА_17 суду пояснив, що відповідач ОСОБА_18 був сусідом, з 2008/2009 по 2013/2014 роки, по АДРЕСА_8 та за цією адресою проживав із сином - ОСОБА_19 . Свідок ОСОБА_20 суду пояснив, що відповідача ОСОБА_18 знає з 2010 року, їх батьки проживали поруч. З ОСОБА_21 познайомився після 2020 року, про неї нічого не знає. Між сторонами виник спір щодо поділу спірного майна, в якому позиція позивачки ОСОБА_1 ґрунтується на тому, що вони спільно проживали однією сім`єю, під час такого проживання вони придбали будинок та земельну ділянку, а тому за нею необхідно визнати право власності на 1/2 частину спірного майна. Суд встановив факт набуття житлового будинку з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташованих за адресою: АДРЕСА_3 , в період спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу і поширення на це майно режиму спільної сумісної власності, у зв?язку з чим визнав за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в рівних частках, по частині за кожним, право власності на житловий будинок з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 . Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (частина перша статті 21 СК України). Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України), і підсумувала, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться показання свідків про спільне проживання фактичного подружжя та ведення ними спільного побуту, документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання) чоловіка та жінки, фотографії певних подій, документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Показання свідків та спільні світлини самі собою не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу. Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16 (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16 (провадження № 61-42601св18), від 18 жовтня 2023 року у справі № 201/11673/20 (провадження № 61-10383св23). Також факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі собою, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може однозначно свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20). Слід зазначити, що факт спільного проживання сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу усталені відносини, які притаманні подружжю. Наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України. Таким чином, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Отже, під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, суд має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок їхньої спільної праці. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20. З урахуванням зазначеного, вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) зроблено висновок, що у справах позовного провадження факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування. Його слід встановлювати під час ухвалення судового рішення, якщо цей факт пов`язаний із будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов`язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). Особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім`єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника. Отже, вимога про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист праву справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи. Крім того, у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) також констатувала, що визнання права спільної сумісної власності на майно не є ефективним захистом, оскільки не призводить до реального відновлення порушених прав, а лише констатує обставини, які мають значення для вирішення справи. Належним та ефективним способом захисту є позовна вимога про поділ спільного майна подружжя. Таким чином, для майнової вимоги про поділ спільної сумісної власності факти спільного проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу та спільного набуття майна є лише підставами. Обґрунтування висновку суду щодо підтвердження таких фактів має бути зазначено у мотивувальній частині рішення щодо суті майнової вимоги про поділ спільного сумісного майна, у зв?язку з чим колегією суддів відхиляються доводи апеляційної скарги щодо виходу суду за межі заявлении позовних вимог при вирішенні питання щодо встановлення факту спільного проживання сторін ат наданню майну, придбаному у такий період, статус спільного сумісного майна. Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Як закріплено в ч. 2 ст. 76 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ЦПК України). Оскільки, сторони в зареєстрованому шлюбі не перебували, то виходячи з вищенаведеного, позивачка ОСОБА_1 зобов`язана була довести, надавши суду докази відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, що житловий будинок з господарчими побудовами та земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташованих за адресою: АДРЕСА_3 , придбано за час спільного проживання сторін, як сім?ї, пов?язаної спільним побутом, взаємни правами та обов`язками, а також джерело коштів на придбання спірного майна та факт придбання такого майна саме у спільну сумісну власність. Однак, позивачка ОСОБА_1 не надала суду доказів того, що на момент придбання спірного нерухомого майна сторони перебували у відносинах, притаманних подружжю, чого вимагає ст. 74 СК України, а саме: мали єдиний бюджет, вели спільне господарство, планували своє спільне життя, обговорювали питання фінансового забезпечення, як не було надано нею доказів її особистої участі у придбанні цього майна. При цьому, матеріалами справи підтверджено, що 15 квітня 2015 року відповідач ОСОБА_2 продав належну йому частку квартири АДРЕСА_9 (т. 1 а.с. 166-167). 29 жовтня 2014 року відповідач ОСОБА_2 продав належну йому квартиру АДРЕСА_10 (т. 1 а.с. 163-170). 29 жовтня 2014 року, тобто, безпосередньо після відчуженя належного йому нерухомого майна, відповідач ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу житлового будинку з господарчими спорудами і земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, за адресою: АДРЕСА_3 , та земельної ділянки на якій розташований будинок (кадастровий номер 1211000000:04:355:0010) (т. 1 а.с. 151-154, 181). У пункті 4.9. Договору ОСОБА_2 здійснено застереження про те, що на момент придбання житлового будинку, станом на 29 жовтня 2014 року, він неодружений і вищевказана нерухомість набувається ним за особисті кошти в особисту приватну власність, про що надав заяву, яка зберігається в справах приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Дацка В.Я. Отже, відповідачем ОСОБА_2 придбано житловий будинок з господарчими спорудами і земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, за адресою: АДРЕСА_3 ,в особисту приватну власність після відчуження ним іншого житла, власником якого він був. При цьому, згідно домової книги за вказаною адресою, після укладення Договору купівлі-продажу, відповідач ОСОБА_2 разом із своїм сином ОСОБА_4 зареєструвався за адресою: АДРЕСА_3 , тоді як позивачка ОСОБА_1 зареєстрована за вказаною адресою лише у жовтні 2016 року (а.с. 156-160). В матеріалах справи відсутні докази участі позивачки ОСОБА_1 у придбанні спірної нерухомості, а покази свідків щодо спільного проживання сторін не можна покласти в основу рішення суду про поділ майна, оскільки, як уже зазначалося вище, факт спільного проживання сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом певного періоду часу усталені відносини, які притаманні подружжю, а також спільного придбання ними нерухомого майна. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо встановлення факту набуття житлового будинку з господарчими побудовами та на земельної ділянки із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташованих за адресою: АДРЕСА_3 , в період спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу, і поширення на це майно режиму спільної сумісної власності, та визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в рівних частках, по частині за кожним, право власності на житловий будинок з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 , й доводи апеляційної скарги в цій частині заслуговують на увагу. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині поділу автомобіля марки NISSAN CEFIRO, ідентифікаційний номер (VIN) НОМЕР_2 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , як спільного майна подружжя, та стягуючи з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частки вказаного транспортного засобу марки у розмірі 87350 грн., суд першої інстанції виходив із того, що вибуття у березні 2024 року із спільної сумісної власності подружжя транспортного засобу у власність ОСОБА_22 відбулось поза волею позивачки, а кошти використані не в інтересах сім`ї. Визначаєчи розмір грошової компенсації, суд першої інстанції виходив із дійсної вартості спірного транспортного засобу на момент розгляду справи, визначеної у висновку експерта №Д12/04/24 від 10 квітня 2024 року, з яким погодився відповідач ОСОБА_2 . Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружинин та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. (стаття 70 СК України). Згідно частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім"ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частиною четвертою статті 65 СК України визначено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. За таких обставин, один із подружжя може вимагати від іншого 1/2 частину вартості майна, яке відчужене в період зареєстрованого між ними шлюбу в тому випадку, якщо один із них здійснив його відчуження проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби. За таких обставин, колегією суддів відхиляються доводи апеляційної скарги про те, що відповідач ОСОБА_2 не надавав згоди на стягнення з нього компенсації за вартість частки у спільному сумісному майні подружжя. Як встановлено судом, легковий автомобіль NISSAN CEFIRO, придбаний сторонами у період шлюбу, однак, був відчужений відповідачем ОСОБА_2 13 березня 2024року, тобто, після фактичного припинення сторонами шлюбних відносин та розірвання шлюбу між ними, у зв?язку з чим колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач ОСОБА_2 відчужив автомобіль, що є спільною сумісною власністю подружжя, без згоди другого із подружжя позивачки ОСОБА_1 . При цьому, колегією суддів враховується, що транспортний засіб було відчужено на користь ОСОБА_22 , тобто на користь близької особи відповідача у справі. Більш того, у суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 не заперечував проти задоволення позовних вимог в частині стягнення з нього на користь позивачки грошової компенсації за відчужений ним транспортний засіб (т. 2 а.с. 160). З огляду на наведене, правильним є висновок суду, що позивачка має право на грошову компенсацію у розмірі половини вартості відчуженого майна, в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя. Визначаючи розмір грошової компенсації у розмірі 1/2 частини вартості спірного автомобіля, суд виходив з висновку експерта №Д12/04/24 від 10 квітня 2024 року, яким, за умови відчуження транспортного засобу на момент оцінки, визначено вартість транспортного засобу, з урахуванням правовому висновку, викладеному, зокрема у вищенаведеній постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18). Відповідач ОСОБА_2 , на спростування розміру дійсної вартості автомобіля, інших доказів суду не надав, не звертався із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи, та, навпаки, у судовому засіданні суду першої інстанції не оспорював такий розмір, а тому колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що половина вартості автомобіля, яка визначена шляхом відповідного дослідження, підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки саме у розмірі 87350 грн. Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 щодо компенсації моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач, відчуживши спірний автомобіль без згоди позивачки, порушив її право на частину власності, тобто вчинив неправомірні дії. Вчинення відповідачем ОСОБА_2 таких неправомірних дій, призвело до того, що нови власник автомобіля залучив представників патрульної поліції для примусового його вилучення за місцем роботи позивачки, чим ОСОБА_1 була нанесена моральна шкода, розмір якої суд визначив у 8 000 грн. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках. Частиною першою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частина четверта статті 23 ЦК України). Моральна шкода - це негативні наслідки (втрати) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких фізична особа зазнала у зв`язку з посяганням на її права та інтереси. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України). Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Встановлено, що 22.08.2018, тобто під час перебування у шлюбу, сторони придбали легковий автомобіль NISSAN CEFIRO 2004 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , власником даного автомобіля вказаний ОСОБА_2 , але користувалася автомобілем позивачка ОСОБА_1 . Рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20.02.2024, у справі №212/1243/24, шлюб між сторонами розірваний. 13.03.2024 відповідач ОСОБА_2 відчужив вказаний легковий автомобіль новому власнику ОСОБА_4 , який 14.03.2024, за підтримки працівників патрульної поліції, вилучив із володіння позивачки вказаний автомобіль, у той час коли остання перебувала на робочому місці у Гірничо-електромеханічному фаховому коледжі, де займає посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. Отже, відповідач, відчуживши спірний автомобіль без згоди позивачки, порушив її право на частину власності, тобто, вчинив неправомірні дії. Внаслідок таких неправомірних дій ОСОБА_1 була нанесена моральна шкода, яка полягає у неправомірній втраті користування транспортним засобом та необхідності змінити свій звичний ритм життя. При цьому, з огляду на обставини відчуження транспортного засобу та його подальше вилучення у позивачки працівниками поліції на робочому місці, остання беззаперечно перенесла хвилювання та це вплинуло на її репутацію серед коллег, у зв?язку з чим колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо недоведення позовних вимог у цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. У постанові Верховного Суду від 02 листопада 2022 року у справі № 686/12403/21 зроблено висновок, що: «розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. При оцінці обґрунтованості вимог позивачів у справах про відшкодування моральної шкоди необхідно керуватися принципом розумності, тобто виходити з об`єктивно передбачуваних за обставин конкретної справи втілень моральної шкоди. Відповідно, як основний доказ заподіяння моральної шкоди слід розглядати достатньо переконливі з погляду розумності пояснення потерпілої сторони щодо характеру завданих їй немайнових втрат. Моральну шкоду не можна відшкодувати у повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз. Розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді. Разом з тим, з огляду на моральну зумовленість виникнення інституту відшкодування моральної шкоди, цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності». ЄСПЛ указує, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення у справі «Stankov v. Bulgaria» (Станков проти) від 12 липня 2007 року). ЄСПЛ у справі «Thoma v. Luxembourg» (Тома проти Люксембургу)» від 29 березня 2001 року використав принцип, за яким сам факт визнання порушеного права є достатнім для справедливої сатисфакції. При визначенні розміру моральної шкоди суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Зміст понять «розумність» та «справедливість» при визначенні розміру моральної шкоди розкривається і в рішеннях ЄСПЛ, який виходить з принципу справедливої сатисфакції, передбаченої статтею 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях «Thoma v. Luxembourg» (Тома проти Люксембургу), «Caloc v. France» (Калок проти Франції) та «Niedbala v. Poland» (Недбала проти Польщі) ЄСПЛ дійшов висновку, що сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції. Установивши, що неправомірними діями відповідача ОСОБА_2 , внаслідок відчуження транспортного засобу, яке потягло за собою його вилучення із залученням працівників поліції, позивачці ОСОБА_1 були завдані моральні страждання та психологічні переживання, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність причинно-наслідкового зв`язку між діянням відповідача та нанесенням моральної шкоди позивачці, як співвласниці транспортного засобу, й у судовому засіданні суду першої інстанції представник відповідача вважав позовні вимоги в цій частині такими, що є частково обґрунтованими (т. 2 а.с. 174). З урахуванням конкретних обставин справи, глибини заподіяної моральної шкоди, характеру та обсягу моральних страждань, яких зазнала позивачка, характеру та тяжкості змін у її житті, характеру правопорушення допущеного відповідачем, вимог розумності та справедливості, суд першої інстанції обґрунтовано визначив розмір компенсації моральної шкоди у розмірі 8 000 грн. На переконання колегії суддів, за встановлених обставин справи, присуджене судом першої інстанції моральне відшкодування відповідає вимогам розумності та справедливості, а тому доводи апелянта у цій частині є безпідставними. За таких обставин, рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості у частині виррішення позовних вимог ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна та визнанння за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в рівних частках, по частині за кожним, права власності на житловий будинок з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 , зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору у цій частині, що відповідно п.2 ч.1 ст. 376 ЦПК України є підставою для часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду, в наведеній частині, з ухваленням нового рішення по справі про відмову в задоволенні позовних ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна, шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в рівних частках, по частині за кожним, права власності на житловий будинок з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 . В іншій частині рішення суду відповідає критеріям законності та обгрунтованісті, а тому зміні чи скасуванню не підлягає. Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат, у зв`язку з чим рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивачки понесених судових витрат теж підлягає зміні, шляхом зменшення розміру судових витрат, стягнутих з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , з 14 891, 36 гррн до 9 680,16 грн, тобто пропорційно до роззмір задоволених позовних вимог. Також, у зв?язку з частковим задоволенням вимог апеляційної скарги, слід стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені на оплату судового збору у суді апеляційної інстанції, у розмірі 1 453,44 грн. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Ткаченко Єлизавета Володимирівна, задовольнити частково. Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 22 грудня 2025 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна, шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в рівних частках, по частині за кожним, права власності на житловий будинок з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташовані за адресою АДРЕСА_3 , - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна, шляхом визнання за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в рівних частках, по частині за кожним, права власності на житловий будинок з господарчими побудовами та на земельну ділянку із кадастровим номером 1211000000:04:355:0010, розташовані за адресою: АДРЕСА_3 , - відмовити. Рішення Покровського районного суду міста Кривого Рогу від 22 грудня 2025 року змінити в частині розміру судових витрат, стягнутих з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , зменшивши цей розмір з 14 891 гривень 36 копійок до 9 680 (дев?яти тисяч шістсот вісімдесяти) гривень 16 (шістнадцяти) копійок. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені на оплату судового збору у суді апеляційної інстанції, у розмірі 1 453 (одна тисяча чотириста п?ятдесяти три) гривні 44 (сорок чотири) копійки. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 27 квітня 2026 року. Головуючий: Судді: