Постанова КЦС ВС № 753/2800/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 1 квітня 2026 року м. Київ справа № 753/2800/22 провадження № 61-64св24 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: судді-доповідача - Карпенко С. О., суддів: Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. учасники справи: позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Європартнер Фінанс», відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство «Комерційний Банк «Надра», розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Європартнер Фінанс» на постанову Київського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року, ухвалену колегією у складі суддів Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У лютому 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Європартнер Фінанс» звернулося з позовом до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Публічне акціонерне товариство «Комерційний Банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат. В обґрунтування позову вказувало, що 19 жовтня 2007 року Відкрите акціонерне товариство (далі - ВАТ) «КБ «Надра» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 146/П/63/2007-840 про надання останньому грошових коштів у сумі 100 000 доларів США, цільовим призначенням яких є придбання квартири, зі сплатою 12,49 процентів на місяць за користування кредитом з кінцевим строком повернення та сплатою всіх платежів до 18 жовтня 2032 року. Виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором забезпечено, зокрема, порукою відповідно до договору поруки від 19 жовтня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язалась солідарно на добровільних засадах відповідати перед кредитором у повному обсязі за своєчасне і повне виконання зобов`язань ОСОБА_1 ВАТ «КБ «Надра» виконало свої зобов`язання, надавши відповідачу кредитні кошти в повному обсязі, проте відповідачі належним чином не виконали своїх зобов`язань за умовами вказаних договорів. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року у справі № 753/17521/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2017 року, стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» 1 302 560,37 грн заборгованості за кредитним договором № 146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року. 19 травня 2020 року ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Європартнер Фінанс» уклали договір № GL3N21758 про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого останнє набуло право вимоги до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за кредитним договором № 146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року та договором поруки від 19 жовтня 2007 року на загальну суму 148 657,82 доларів США. Постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року у справі № 753/17521/16-ц замінено сторону стягувача ПАТ «КБ «Надра» його правонаступником - ТОВ «Європартнер Фінанс» у справі за позовом ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року. У зв`язку з тим, що рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року не виконано, у ТОВ «Європартнер Фінанс» виникло право стягувати три проценти річних та інфляційні втрати за весь час невиконання рішення суду. За таких обставин просило: - стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 688 266,76 грн за прострочення виконання відповідачами грошового зобов`язання, встановленого рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року у справі № 753/17521/16-ц, з яких: 170 066,15 грн - три проценти річних від простроченої суми, 518 200,62 грн - інфляційні втрати; - стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 10 324,02 грн у відшкодування витрат зі сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу. Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 7 червня 2023 року, ухваленим у складі судді Котвицького В. Л., позов ТОВ «Європартнер Фінанс» задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 солідарно з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Європартнер Фінанс» грошові кошти у розмірі 688 266,76 грн за прострочення виконання грошового зобов`язання, встановленого рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року у справі № 753/17521/16-ц, з яких: 170 066,15 грн - три проценти від простроченої суми; 518 200,61 грн - інфляційні втрати. Стягнено з ОСОБА_1 солідарно з ОСОБА_2 на користь ТОВ «Європартнер Фінанс» 10 324,02 грн (по 5 162,01 грн з кожного) у відшкодування витрат зі сплати судового збору. Відмовлено у стягненні витрат на професійну правничу допомогу. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позов поданий в межах позовної давності, зобов`язання відповідачів за кредитним договором від 19 жовтня 2007 року № 146/П/63/2007-840 не є натуральним, оскільки позивач в іншому судовому провадженні № 753/17521/16-ц отримав судовий захист, в якому рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2017 року, стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором №146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року. Тому за порушення грошового зобов`язання правонаступник ПАТ «КБ «Надра» - ТОВ «Європартнер Фінанс» має право на відшкодування сум, передбачених частиною другою статтею 625 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. Оскільки позивач не надав доказів укладення договору на правничу допомогу, детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, суд першої інстанції вважав відсутніми підстави для стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Постановою Київського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 7 червня 2023 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Стягнено з ТОВ «Європартнер Фінанс» на користь ОСОБА_1 15 486 грн у відшкодування судового збору за розгляд справи апеляційним судом. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд керувався тим, що постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року відмовлено в задоволенні вимог ТОВ « Європартнер Фінанс » про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання на виконання рішення Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року у справі № 753/12521/16-ц у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання. Тому в справі, яка переглядається, вимоги про стягнення з відповідачів трьох процентів річних та інфляційних втрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України за період з 2 квітня 2017 року до 3 лютого 2022 року є безпідставними, оскільки нараховані відносно вимоги, яка існує в натуральному зобов`язанні. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У грудні 2023 року ТОВ «Європартнер Фінанс» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення процесуального права, просить скасувати рішення постанову Київського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року із залишенням рішення Дарницького районного суду міста Києва від 7 червня 2023 року в силі. Касаційна скарга мотивована неврахуванням судом апеляційної інстанції того, що заявник отримав судовий захист в іншому судовому провадженні № 753/17521/16-ц, тому грошове зобов`язання, щодо якого заявлені вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, не трансформувалося в натуральне. Вказує, що пропуск заявником строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання за основним зобов`язанням не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання відшкодування, передбаченого частиною другою статті 625 ЦК України. Зазначає про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 6 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18), згідно з яким «тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що: (1) натуральним є зобов?язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном; (2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов?язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; (3) кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов?язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку». Також вказує на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18), про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Неврахованим апеляційним судом, на думку заявника, є висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19 (провадження № 61-14506св20), в якій касаційний суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за схожих обставин. Позиція інших учасників справи У квітні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про безпідставність її доводів та правильність висновків суду апеляційної інстанції. Провадження у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 19 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції. Підставою відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19 (провадження № 61-14506св20) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Ухвалою Верховного Суду від 1 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду. Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2025 року провадження у справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25). Ухвалою Верховного Суду від 1 квітня 2026 року провадження у справі поновлено. Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи Судами встановлено, що 19 жовтня 2007 року ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 146/П/63/2007-840 про надання останньому грошових коштів у сумі 100 000 доларів США, цільовим призначенням яких є придбання квартири, зі сплатою 12,49 процентів на місяць за користування кредитом з кінцевим строком повернення та сплатою всіх платежів до 18 жовтня 2032 року. Виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором забезпечено, зокрема, порукою відповідно до договору поруки від 19 жовтня 2007 року, за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язалась солідарно на добровільних засадах відповідати перед кредитором у повному обсязі за своєчасне і повне виконання зобов`язань ОСОБА_1 ВАТ «КБ «Надра» виконало свої зобов`язання, надавши відповідачу кредитні кошти в повному обсязі, проте відповідачі належним чином не виконали своїх зобов`язань за умовами вказаних договорів. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року у справі № 753/17521/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2017 року, стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» 1 302 560,37 грн заборгованості за кредитним договором № 146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року. 19 травня 2020 року ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Європартнер Фінанс» уклали договір № GL3N21758 про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого останнє набуло право вимоги до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за кредитним договором № 146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року та договором поруки від 19 жовтня 2007 року на загальну суму 148 657,82 доларів США. Постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року у справі № 753/17521/16-ц замінено стягувача ПАТ «КБ «Надра» його правонаступником - ТОВ «Європартнер Фінанс» у справі за позовом ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року; відмовлено ТОВ «Європертнер Фінанс» у задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого листа і поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Позиція Верховного Суду, мотиви, якими керується суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і відзиву на неї, суд дійшов таких висновків. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України). Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України). Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України. За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання. Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України). Одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання (частина друга статті 615 ЦК України). Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18). У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду. З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18). У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням. При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його. У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 6 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) здійснив тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України та дійшов висновку про те, що: - натуральним є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном; - конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку; - кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування трьох процентів річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку. У зазначеній справі, дійшовши висновку про натуральний характер зобов`язання, суд касаційної інстанції виходив з того, що вимога кредитора не може бути захищена в судовому порядку у зв`язку зі спливом позовної давності. У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21) викладено висновки щодо застосування статті 625 ЦК України в натуральному зобов`язанні та зазначено таке. Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої цієї статті свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер і інші джерела правового регулювання, насамперед акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. Натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності, яку застосував суд, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Задавненим є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності. Законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким спливла позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є за своєю суттю замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізму обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору в межах пред`явленої ним позовної вимоги в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на таку вимогу в цьому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, за наявності задавненої вимоги позову тільки про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються три проценти річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, яка надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який не доступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги. Тому кредитор для охорони інтересів боржника може пред`явити позов про стягнення трьох процентіврічних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги. У статті 1 Конституції України закріплено, що Україна є правовою державою. Як будь-яка правова держава, Україна гарантує захист прав і законних інтересів людини і громадянина в суді шляхом здійснення правосуддя. Обов`язок держави забезпечувати право кожної людини на доступ до ефективних та справедливих послуг у сфері юстиції та правосуддя закріплені як основоположні принципи у Конституції України, національному законодавстві та її міжнародних зобов`язаннях, у тому числі міжнародних договорах, стороною яких є Україна. У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя. Доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. ЄСПЛ у своїй практиці широко тлумачить наведений принцип, основним у якому є доступ до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права. У Законі України «Про виконавче провадження» поняття «виконавче провадження» розуміється як завершальна стадія судового провадження (стаття 1). Наведене узгоджується з практикою ЄСПЛ щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд. Так, у рішенні від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції («Hornsby v. Greece»), заява № 183571/91», ЄСПЛ зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». Право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалось невиконаним на шкоду одній зі сторін. Водночас ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. У своїй практиці ЄСПЛ сформував підхід, відповідно до якого встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, необхідно звертати увагу на обставини справи (справи «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), «Ільхан проти Туреччини» («Ilhan v. Turkey»), «Пономарьов проти України», «Щокін проти України» та інші). Установлення законом строків передбачено з метою дисциплінування учасників спірних правовідносин та своєчасного виконання ними певних процесуальних дій. Інститут строків у цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в цивільно-правових відносинах, а також стимулює учасників процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Як зазначалося вище, виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини). Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом. Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 5 жовтня 2016 року чинності Законом України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження. Тобто за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання. Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду, визначені у статті 12 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження». Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними. Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача. Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем. Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку. Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання. Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення. Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном. У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а тут уже є судове рішення, яке набрало законної сили. Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку. У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення - припиненою. Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними. З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном. Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права. Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа. Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників. Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання. Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне їх виконання визнається належним. У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України. За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності. Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої було зупинено провадження у цій справі. У справі, що переглядається, предметом спору є вимоги ТОВ «Європартнер Фінанс», заявлені у лютому 2022 року на підставі частини другої статті 625 ЦК України, до відповідачів про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих на суму кредитної заборгованості, стягненої рішенням суду, яке боржниками не виконано. Як уже зазначалося, нарахування трьох процентів річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України має компенсаційний, а не штрафний характер, є способом захисту майнового права кредитора та полягає у відшкодуванні втрат від знецінення грошових коштів і компенсації за користування ними боржником. Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах, зокрема від 7 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19) та від 3 жовтня 2023 року у справі № 366/203/21 (провадження № 14-101цс22) зазначала, що інфляційні втрати та три проценти річних нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, а зобов`язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним (додатковим) щодо основного зобов`язання, залежить від нього та поділяє його правову долю. Судами встановлено, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року у справі № 753/17521/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2017 року, стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «КБ «Надра» 1 302 560,37 грн заборгованості за кредитним договором № 146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року. 19 травня 2020 року ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Європартнер Фінанс» уклали договір № GL3N21758 про відступлення прав вимоги, відповідно до умов якого останнє набуло право вимоги до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 за кредитним договором № 146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року та договором поруки від 19 жовтня 2007 року на загальну суму 148 657,82 доларів США. Постановою Київського апеляційного суду від 26 січня 2022 року у справі № 753/17521/16-ц замінено стягувача ПАТ «КБ «Надра» його правонаступником - ТОВ «Європартнер Фінанс» у справі за позовом ПАТ «КБ «Надра» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №146/П/63/2007-840 від 19 жовтня 2007 року; відмовлено ТОВ «Європертнер Фінанс» у задоволенні заяви про видачу дубліката виконавчого листа і поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Зазначене судове рішення свідчить про втрату стягувачем права на примусове виконання рішення суду про стягнення основного боргу. Отже, підтверджена рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року вимога про стягнення заборгованості не може бути реалізована у примусовому порядку. Неперебування виконавчого листа на виконанні в органах державної виконавчої служби у поєднанні з відмовою суду у поновленні строку для його пред`явлення виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки ця норма підлягає застосуванню за наявності грошового зобов`язання, яке підлягає примусовому виконанню. З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову, оскільки у зв`язку зі спливом строку пред`явлення виконавчого листа до виконання та відмовою суду у його поновленні відсутнє зобов`язання, яке може бути виконане примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення акцесорного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з установленими судами фактичними обставинами справи та їх правовою оцінкою, однак не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції. Проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення апеляційного суду з точки зору правильності застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених обставин справи та на підставі належних і допустимих доказів, а його висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25), до розгляду якої провадження у цій справі було зупинено. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року усправі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18), від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), оскільки оскаржувана постанова апеляційного суду таким висновкам не суперечить. Також підлягають відхиленню доводи заявника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19 (провадження № 61-14506св20), оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25) відступила від зазначених висновків. Отже доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права, не спростовують правильних висновків суду та зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень суду касаційної інстанції. Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржуване судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін. Щодо судових витрат Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Європартнер Фінанс» залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 14 грудня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточноюі оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач Судді С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко І. М. Литвиненко В. В. Сердюк І. М. Фаловська