Постанова 4824 № 752/3817/24

Унікальний номер справи 752/3817/24 Номер апеляційного провадження 22-ц/824/4595/2026 Головуючий у суді першої інстанції Ю. Ю. Мазур Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач Постанова Іменем України 11 березня 2026 року місто Київ Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. секретар судового засідання Комар Л. А. сторони позивач ОСОБА_1 відповідач Голосіївська районна в м. Києві державна адміністрація розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 вересня 2025 року, ухвалене у складі судді Мазура Ю. Ю., в примішенні Голосіївського районного суду м. Києва, у с т а н о в и в : У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Національна академія наук України Управління справами Національної академії наук України про визнання права користування квартирою. В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначала, що у 1957 році ОСОБА_3 та членам його сім?ї - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 (позивачці)була надана житлова площа за адресою: АДРЕСА_1 , яка перебувала на повному господарському віданні Державного заповідного господарства «Феофанія» НАН України. Житловий будинок по АДРЕСА_2 до 2002 року перебував на балансі Національної академії наук України і належав до відомчого фонду. Вселення в квартиру відбувалось без ордеру, а відповідно до списку надання житлової площі у відомчих житлових будинках АДРЕСА_3 . Батьки позивача правом на приватизацію не скористались, однак продовжували проживати у вказаній квартирі, сплачувати комунальні послуги та здійснювати інші дії, пов`язані з правом користування квартирою. Позивач та члени її сім?ї, які зареєстровані у спірній квартирі, а саме ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - син позивача, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - чоловік позивача,постійно проживають за вказаною адресою. Іншого житла вони не мають. Позивач зазначає, що вона тривалий час та безперервно проживає у вказаній квартирі, однак немає відповідного ордеру на неї, оскільки вселення в квартиру у свій час відбувалось за списками про надання житлової площі, без видачі ордера на вселення до квартири. Ураховуючи викладні обставини, позивач просила суд визнати за неюправо користування квартирою АДРЕСА_4 на законних підставах. Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 18 вересня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Голосіївської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Національна академія наук України Управління справами Національної академії наук України, Київська міська рада, Київська міська державна адміністрація, про визнання права користування квартирою відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2. подала апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. В обґрунтування зазначено, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, мотивувавши свої висновки тим, що позивачем не доведено, що вона є членом сім`ї наймача, її постійне проживання в квартирі, ведення спільного побуту та факту на підтвердження того, що вказана кварира є її постійним житлом. Суд безпідставно не взяв до уваги докази на підтвердження місця реєстрації позивача, неправильно витлумачив вимоги щодо доказів членства позивача у сім`ї наймача. Також суд не врахував, що житлові правовідносини в цій ситуації мають характер фактичного користування і постійного проживання відповідно до практики судів України та міжнародної практики є підставою для захисту права на житло. Позивач вказує, що суд повинен був врахувати не лише формальні підстави, але й фактичний зв`язок особи з житлом. Посилаючись лише на відсутність «додаткових» доказів (договору найму чи ордера), фактично проігнорував обставину безперервного проживання позивача у спірній квартирі понад 45 років, що суперечить вимогам ст. 76-79 ЦПК України. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_2. підтримала подану апеляційну скаргу, просила її задовольнити з викладених підстав. Третя особа Київська міська рада у поданих до суду письмових поясненнях просила розгляд справи проводити без участі її представника на підставі зібраних у справі доказів та ухвалити рішення згідно вимог чинного законодавства. Відповідач Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, та треті особи Національна академія наук України Управління справами Національної академії наук України, Київська міська державна адміністрація у судове засідання суду апеляційної інстанції явку своїх представників не забезпечили, про час, дату та місце розгляду справи повідомлені належним чином, шляхом доставлення судових повісток до електронних кабінетів учасників справи, причини неявки не повідомили. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від відповідача та третіх осіб не надходило. Беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, відповідно до якої неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, суд вважав за можливе розглянути дану справу за відсутності осіб, які не з`явилися у судове засідання, оскільки неявка вказаних осіб не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав. Так, відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення. Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Судом встановлено, що ОСОБА_3 та членам його сім`ї - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 була надана для проживання житлова площа (20,3 кв.м.) за адресою: АДРЕСА_1 , яка перебувала в повному господарському віданні Державного заповідного господарства «Феофанія» НАН України. Підставою для вселення зазначених осіб до квартири був список про надання житлової площі у відомчих житлових будинках Державного заповідного господарства «Феофанія» НАН України, що підтверджується відповідь на запит №10/95 від 07.08.2020. Позивач є донькою ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим відділом РАЦС Московського району 20.10.1977, актовий запис № 2292 (за чоловіком прізвище ОСОБА_9 , свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_2 , видане Центральним відділом державної реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім?ї 29.04.2011, актовий запис № 678). ОСОБА_1 10.05.1994 року була зареєстрована у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується, зокрема її копією паспорту громадянки України. Позивач зауважує, що фактично проживає у вказаній квартирі із 1977 року, з момента народження. Житловий будинок АДРЕСА_2 до 2002 року перебував на балансі Національної академії наук України і належав до відомчого житлового фонду, що підтверджується Розпорядженням Управління справами АН України № 1774 від 02.11.1994. Вселення сім`ї батька позивачки в квартиру відбувалось без ордеру, відповідно до списку надання житлової площі у відомчих житлових будинках АДРЕСА_3 . Судом встановлено, що батьки позивачкиправом на приватизацію не скористались, вони проживали у вказаній квартирі, сплачували отримані комунальні послуги та здійснювати інші дії, пов`язані із правом користування квартирою. Позивач та її члени сім?ї, які зареєстровані у спірній квартирі, а саме ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - син позивачки, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - чоловік позивачки, постійно проживають за вказаною адресою, сплачують послуги за утримання житлового приміщення, іншого житла вони не мають. Позивач зазначала, що задоволенні таких позовних вимог їй необхідно для приватизації зазначеної квартири, оскільки за відсутністю ордера приватизувати квартиру неможливо, саме тому вона доводить у судовому порядку факт її законного вселення до даної квартири, не дивлячись на те, що ордер на таке вселення не видавався. Рішенням Київської міської ради № 335/436 від 01.07.1999 року, будинок передано до комунальної власності територіальної громади міста Києва. Розпорядженням Управління справами НАН України № 125 від 01.02.2001, у зв`язку із прийняттям до комунальної власності територіальної громади міста Києва житлового фонду НАН України з 10.02.2001 було призупинено приватизацію житлового фонду НАН України, та підготовлено для передачі до районних державних адміністрацій приватизаційні справи та ліквідовано Бюро приватизації УС НАН України із 01.03.2001. Починаючи із 2000 років і до цього часу органи державної влади неодноразово намагались вирішити житлові питання мешканців, в т.ч. і зазначеного будинку, в зв`язку із фактичною відсутністю у мешканців ордерів на квартири. На звернення позивача до відповідача із запитом про приватизацію квартири, ОСОБА_1. було вказано на необхідність пред`явлення ордеру про надання житлової площі, який є необхідним документом для приватизації квартир. На підставі рішення Київської міської ради від 01.07.1999 № 335/436 «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва відомчих житлових будинків та об`єктів теплопостачання» та відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 03.04.2000 № 469 «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва житлового фонду НАН України» Національна академія наук України передала відомчий житловий фонд до комунальної власності територіальної громади міста Києва, у тому числі і житлові будинки по АДРЕСА_2 у комунальну власність територіальної громади Голосіївського району м. Києва (колишній Московський район м. Києва). У зв`язку з передачею відомчого житлового фонду НАН України до комунальної власності територіальних громад м. Києва (рішення Київської міської ради від 01.07.1999 № 335/436) Бюро приватизації житла при Управлінні справами НАН України ліквідовано та здійснено передачу архівних документів по приватизації житла до районних державних адміністрацій згідно з розпорядженням Президії НАН України від 15.05.2001 №

376. Розпорядженням Управління справами Національної академії наук України від 01.02.2001 № 125 Бюро приватизації Управління справами Національної академії наук України, яке займалось оформленням документів на праві власності на житло, було ліквідовано, а приватизаційні на той час справи мешканців квартир житлового фонду м. Києва для збереження та проведення подальшої приватизації квартир в переданих будинках. Документи щодо всіх квартир, які належали на той час до житлового фонду НАН України, були передані до районних державних адміністрацій м. Києва (відділ приватизації житла) для збереження, в тому числі й документи на квартиру АДРЕСА_4 . ОСОБА_1 була вселена у спірну квартиру з моменту її нароження у 1977 року, вона зареєстрована у ній, постійно там проживає, сплачує вартість комунальних послуг. Згідновитягу з Реєстру територіальної громади м. Києві про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 станом на 24.11.2020 зареєстровано 9 осіб, прізвища яких не зазначені, а саме ІНФОРМАЦІЯ_3 - дата реєстрації 31.08.1970, ІНФОРМАЦІЯ_4 - дата реєстрації ІНФОРМАЦІЯ_5 , ІНФОРМАЦІЯ_6 - дата реєстрації ІНФОРМАЦІЯ_7 , ІНФОРМАЦІЯ_8 - дата реєстрації ІНФОРМАЦІЯ_9 , ІНФОРМАЦІЯ_10 - дата реєстрації ІНФОРМАЦІЯ_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - дата реєстрації ІНФОРМАЦІЯ_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 - дата реєстрації ІНФОРМАЦІЯ_13 , ІНФОРМАЦІЯ_14 - дата реєстрації ІНФОРМАЦІЯ_15 , ІНФОРМАЦІЯ_16 - дата реєстрації 13.03.2014. Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_1 просила визнати за нею право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_4 з тих підстав, що вона з 1977 року постійно проживала у спірній квартирі. Разом з сім?єю вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, робили ремонт у квартирі, придбавали продукти харчування та предмети домашнього вжитку, сплачувала квартплату та комунальні послуги. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивачемне надано доказів утримання спірного житла, зокрема сплати комунальних послуг, та позивач не довела, що квартира АДРЕСА_4 була її постійним житлом, що вона була членом сім`ї наймача у розумінні ЖК України. Зокрема позивачем не доведено нерозривного зв`язку із спірною квартирою, як єдиним житлом, яким вона постійно користувалася тривалий час. Проте колегія суддів не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції, оскільки суд першої інстанції не встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для вирішення справи. Частиною першою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до частин першої та другої статті 61, статей 64, 65 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер. Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разомз наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї. Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, які вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Згідно з роз`ясненнями, які викладені у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами житлового кодексу України», вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема, чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої ст. 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. За змістом статті 65 ЖК України за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні. Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмові згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду. Вказана правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17, від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17 , від 18 вересня 2024 року у справі № 753/5769/22 . Право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім`ї наймача в установленому законом порядку (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 (провадження № 61-865сво21)). Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 сформульовано такі висновки: у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (ч. ч. 1 та 2 ст. 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ч. 2 ст. 65 ЖК України). Водночас під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні, наявність згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між згаданими особами, наймачем і членами сім`ї, які проживають з ним, певного порядку користування жилим приміщенням, й інші обставини, які мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні ч. 2 ст. 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року). Згідно із рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року , «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року ). Так, позивачем при зверненні до суду зазначалося, що вона була вселена до квартири АДРЕСА_4 у 1977 році, яка була надана її батьку ОСОБА_3 та членам його сім`ї - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 . Підставою вселення слугував список про надання житлової площі у відомчих житлових будинках Державного заповідного господарства «Феофанія» НАН України, що підтверджується відповідь на запит №10/95 від 07.08.2020, оскільки вказана квартира перебувала в повному господарському віданні Державного заповідного господарства «Феофанія» НАН України. Позивач є донькою ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим відділом РАЦС Московського району 20.10.1977, актовий запис № 2292 (за чоловіком прізвище ОСОБА_9 , свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_2 , видане Центральним відділом державної реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім?ї 29.04.2011, актовий запис № 678). Таким чином, ОСОБА_1 була вселена до спірної квартири як член наймача, проживає у ній з 1977 року, зареєстрована в ній, сплачує квартирну плату та вартість комунальтних послуг, відтак позивач користується спірною квартирою на законних підставах. Таким чином право користування позивача квартирою АДРЕСА_4 не потребує встановлення у судовому порядку, оскільки таке право користування виникло у позивача як у члена сім`ї наймача цього житлового приміщення (її батька) на законних підставах та ніким не оспорюється. Доказів того, що позивач одночасно проживала у спірній квартирі та у будь - якому іншому житлі матеріали справи не містять. Питання про її виселення зі спірної квартири не заявляються. Відтак суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_4 є постійним житлом позивача та членів її сім`ї. Позивач користується нею на законних підставах, так як на час свого народження вона була членом сім`ї свого батька та матері, які постійно проживали в даній квартирі та користувались нею. Установивши вказані обставини, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки у даній справі встановлено, що позивач вселилася до спірної квартири на законних підставах - як член сім`ї своїх батька та матері, які вселились до даної квартири на підставі списку про надання житлової площі у відомчих житлових будинках Державного заповідного господарства «Феофанія» НАН України, безперервно проживає в цій квартирі з 1977 року і продовжує проживати на теперішній час, а відтак у встановленому законом порядку набула права користування вказаним житловим приміщенням та такого права не втрачала. Що стосується питання приватизації квартири, то вказане питання позивач має вирішувати в установленом законом порядку, а не шляхом ухвалення рішення суду про визнання за нею права користування кквартирою, яке вона має і яке ніхто його не оспорює. Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання права. На момент звернення до суду, позивач більше 45 років проживає у спірній квартирі, яка є її постійним місцем проживання. Факт тривалого проживання позивача у спірній квартирі свідчить про те, що остання має достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а тому спірна квартира є її «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, право користування яким вона має. Отже, із урахуванням встановлених судом фактичних обставин цієї справи, врахувавши вказані норми матеріального права, колегія суддів дійшла висновку, що позивач вселилася до спірного житлового приміщення як член сім`ї своїх батьків на законних підставах, спірне житлове приміщення є постійним місцем її проживання, вона зареєстрована в даній квартирі імає право користування нею. Набувши право користування вказаною квартирою на законних підставах, позивач з 1977 року продовжує нею користуватись, таке право користування ніким не обмежується та не оспорюється, що свідчить про відсутність підстав для визнання права користування ОСОБА_1 житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 у судовому порядку. Будь якого спору з цього питання не існує. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право змінити рішення. Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Ураховуючи викладене, та встановлені обставини по справі, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно відмовив позивачу у задоволенні позовних вимог, однак навів невірні мотиви такої відмови. А тому колегія суддів вважає, що рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 вересня 2025 рокунеобхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, з наведених вище підстав. Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду по суті спору. Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України. Судові витрати позивача по сплаті судового збору за подачу позову та апеляційної скарги на рішення суду не підлягають відшкодуванню відповідачем, оскільки у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 ,задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 18 вересня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 07 квітня 2026 року. Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна