Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 305/1666/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 березня 2026 рокуЛьвівСправа №305/1666/25 пров. №А/857/55658/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: Головуючого судді: Гудима Л.Я., суддів: Качмара В.Я., Онишкевича Т.В., розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року, головуючий суддя Луцович М.М., ухвалене у м. Ужгород, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Богданської сільської ради Рахівського району Закарпатської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В: Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Богданської сільської ради Рахівського району Закарпатської області, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Богданської сільської ради щодо збільшення на 20 відсотків компенсації, яку позивач отримує щомісяця, з 01 травня 2024 року за соціальну послугу з догляду на непрофесійній основі за батьком ОСОБА_1 та зобов`язати Богданську сільську раду вжити заходів щодо нарахування та сплати заборгованості 20 відсотків (7008 гривень 00 коп.) на суми нарахованої та виплаченої компенсації за період з 01 травня 2024 року до 30 квітня 2025 року на рахунок у ФЗОУ AT «Ощадбанк», зазначений в Додатку №28 до цього позову; забезпечити у подальшому збільшення компенсації на 20 відсотків відповідно до пункту 2 статті 6 Закону України №56/95-ВР. В обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що відповідно до Закону України від 17.01.2019 року № 2671-VIII «Про соціальні послуги» та постанови Кабінету Міністрів України від 23.09.2020 року № 859 «Деякі питання призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі» (зі змінами) здійснює постійний (щоденний) догляд за батьком ОСОБА_1 . З 01 травня 2024 року з місцевого бюджету Богданської сільської ради, позивач отримує компенсацію за соціальну послугу з догляду на непрофесійній основі у розмірі прожиткового мінімуму - 2920 гривень. На переконання позивача, компенсація, яку нараховує і виплачує Богданська сільська рада, відноситься до державної (соціальної) матеріальної допомоги та згідно пункту 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 року №56/95-ВР, повинна збільшуватися на 20 відсотків. З бездіяльністю відповідача щодо невиплати йому компенсації, як особі, яка надає соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, з урахуванням надбавки у розмірі 20% позивач не погоджується, а тому звернувся до суду з даним позовом. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , оскаржив його в апеляційному порядку, який, покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити в повному обсязі. Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тими ж доводами, що наводились ним у поданому адміністративному позові, однак безпідставно не взяті до уваги судом попередньої інстанції. На підставі пункту 1 частини 1 статті 311 КАС України розгляд справи проводиться в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що позивач має право на гарантії і пільги, встановлені Законом України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 22.11.2010 року громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту. ОСОБА_1 , який з 01.05.2024 року по 30.04.2025 року надає соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі за батьком ОСОБА_1 , 1950 року народження, відповідно до постанови КМУ №859 від 23.09.2020 року «Деякі питання призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі», призначено компенсацію за надання соціальних послуг щомісяця у сумі 2920,00 грн, що підтверджується довідками Відділу соціального захисту населення Богданської сільської ради №85 від 19.05.2025 року, №84 від 19.05.2025 року . Позивач неодноразово звертався до відповідача із заявами про нарахування та виплату компенсації за надання соціальних послуг з догляду на непрофесійній основі з урахуванням надбавки у розмірі 20 відсотків, у зв`язку з наявністю у нього статусу особи, що працює, проживає або навчається на території населеного пункту, якому надано статус гірського. Листами №314 від 27.02.2025 року, №373 від 11.03.2025 року, №369 від 11.03.2025 року відповідач відмовив у заяві позивача у зв`язку з тим, що збільшення розміру на 20 відсотків компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі та одержали статус особи, що працює, проживає або навчається на території населеного пункту, якому надано статус гірського, не передбачено. Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач одержує компенсацію за надання соціальних послуг з догляду на непрофесійній основі, однак така компенсація не відноситься до державної матеріальної допомоги. Відтак, у відповідача відсутні правові підстави для включення надбавки у розмірі 20% відповідно до пункту 2 статті 6 Закону України №56/95-ВР до розміру компенсації за надання соціальних послуг з догляду на непрофесійній основі. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне. Статтею 19 Конституції України регламентовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг, спрямованих на профілактику складних життєвих обставин, подолання або мінімізацію їх негативних наслідків, особам/сім`ям, які перебувають у складних життєвих обставинах, визначає Закон України "Про соціальні послуги" від 17.01.2019 року за №2671-VIII (далі - Закон №2671). В силу правового регулювання пункту 17 частини 1 статті 1 Закону №2671 соціальні послуги дії, спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб/сімей, які в них перебувають. Особі/сім`ї можуть надаватися одна або одночасно декілька соціальних послуг. Порядок організації надання соціальних послуг затверджується Кабінетом Міністрів України. Відповідно до частин першої-сьомої статті 13 Закону № 2671-VIII надавачі соціальних послуг провадять свою діяльність відповідно до законодавства про соціальні послуги, на підставі установчих та інших документів, якими визначено перелік соціальних послуг та категорії осіб, яким надаються такі послуги, за умови забезпечення їх відповідності критеріям діяльності надавачів соціальних послуг, встановленим Кабінетом Міністрів України. Надавачі соціальних послуг можуть належати до державного, комунального або недержавного секторів. До надавачів соціальних послуг державного/комунального сектору належать надавачі соціальних послуг, утворені органами, зазначеними у частині першій статті 11 цього Закону, діяльність яких фінансується за рахунок коштів відповідного бюджету/бюджетів. До надавачів соціальних послуг державного/комунального сектору належать: 1) установи/заклади надання соціальних послуг (стаціонарні, реабілітаційні, тимчасового перебування); 2) інші установи/заклади соціальної підтримки (обслуговування), у тому числі спеціалізовані служби підтримки осіб, постраждалих від домашнього насильства та насильства за ознакою статі. До надавачів соціальних послуг недержавного сектору належать підприємства, установи, організації, крім визначених частиною другою цієї статті, громадські об`єднання, благодійні, релігійні організації, фізичні особи - підприємці та фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності. Фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, проходять підготовку та перепідготовку у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, виплачується компенсація за догляд. Розмір компенсації за догляд фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності на професійній основі, визначається з розрахунку 70 відсотків мінімальної заробітної плати у погодинному розмірі за одну годину догляду за однією особою, але не більше 360 годин на місяць. Компенсація за догляд фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності на професійній основі, виплачується фізичним особам - надавачам соціальних послуг, які не перебувають у трудових відносинах, не є фізичними особами - підприємцями, не провадять незалежної професійної діяльності (наукової, літературної, артистичної, художньої, освітньої або викладацької, а також медичної, юридичної практики, у тому числі адвокатської, нотаріальної діяльності тощо), не перебувають на обліку як безробітні. Компенсація за догляд фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності на професійній основі, виплачується відповідно до тристороннього договору про надання соціальних послуг з догляду, що укладається у письмовій формі між фізичною особою - надавачем соціальних послуг з догляду, отримувачем соціальних послуг з догляду або його законним представником та структурним підрозділом з питань соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих органів міської ради міст обласного значення, рад об`єднаних територіальних громад. За приписами абз. 1, 4, 5, 8 ч. 7 ст. 13 Закону України «Про соціальні послуги» № 2671-VIII, фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, виплачується компенсація за догляд. Пунктом 1 Порядку, затвердженого постановою КМУ від 23 вересня 2020 року №859 «Деякі питання призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі» передбачено, що цей Порядок встановлює механізм призначення і виплати компенсації за догляд (далі - компенсація), що призначається фізичній особі, яка надає соціальні послуги з догляду без провадження підприємницької діяльності на непрофесійній основі, без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг особам із числа членів своєї сім`ї, які спільно з нею проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки та є, зокрема, особами з інвалідністю I групи; невиліковно хворими, які через порушення функцій організму не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися. Відповідно до п.

4. Порядку № 859 визначено, що розмір компенсації відповідно до статті 13 Закону України Про соціальні послуги обчислюється як різниця між прожитковим мінімумом на одну особу в розрахунку на місяць, установленим законом на 1 січня календарного року, в якому надаються соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, та середньомісячним сукупним доходом фізичної особи, яка надає соціальні послуги, за один квартал, який передує місяцю, що є попереднім до місяця звернення із заявою про згоду надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі. Середньомісячний сукупний дохід фізичної особи, яка надає соціальні послуги, визначається із застосуванням автоматизованого обміну даними між інформаційно-телекомунікаційними системами органів влади, підприємств, установ, організацій та обчислюється шляхом ділення середньомісячного сукупного доходу сім`ї цієї особи на кількість осіб, які входять до складу сім`ї, згідно з Методикою обчислення середньомісячного сукупного доходу сім`ї для надання соціальних послуг, затвердженою наказом Мінсоцполітики від 16 червня 2020 року №

419. Як слідує з матеріалів справи, позивачу призначено компенсацію за догляд на непрофесійній основі з 01.05.2024 року по 30.10.2024 року 2920,00 грн. (згідно рішення про призначення/перерахунок компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі від 16.05.2024), з 01.11.2024 року по 31.12.2024 року 2920,00 грн., з 01.01.2025 року по 01.05.2025 року 2920, 00 грн. (згідно рішення про призначення/перерахунок компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі від 12.11.2024 року). Колегія суддів звертає увагу, що компенсація за догляд не є соціальною допомогою , яка призначається через відсутність будь-яких доходів, у зв`язку із постійним доглядом за особою та повне позбавлення можливості на працевлаштування, а є виплатою за надання соціальних послуг з догляду без провадження підприємницької діяльності на непрофесійній основі. Закон України "Про статус гірських населених пунктів в Україні" від 15.02.1995 року №56/95-ВР (далі Закон № 56/95) встановлює критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, визначає основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються. Згідно із частиною 2 статті 6 Закону № 56/95 розмір державних пенсій, стипендій, всіх передбачених чинним законодавством видів державної матеріальної допомоги громадянам, які одержали статус особи, що працює, проживає або навчається на території населеного пункту, якому надано статус гірського, збільшується на 20 відсотків. Фінансування збільшення розміру пенсій, передбачене цією частиною, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Статтею 87 Бюджетного кодексу України визначено перелік видатків, що здійснюються з Державного бюджету України. Так, до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать також видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення; виплата державної соціальної допомоги; виплата допомоги на поховання та оплату послуг з доставки виплат, допомогу сім`ям з дітьми, малозабезпеченим сім`ям, особам з інвалідністю з дитинства, дітям з інвалідністю, тимчасову державну допомогу дітям, допомогу по догляду за особами з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу, державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю, державну соціальну; допомога на догляд (крім державної соціальної допомоги на догляд особам, зазначеним у пунктах 1-3 частини першої статті 7 Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю»), щомісячну компенсаційну виплату непрацюючій працездатній особі, яка доглядає за особою з інвалідністю I групи, а також за особою, яка досягла 80-річного віку, тимчасову державну соціальну допомогу непрацюючій особі, яка досягла загального пенсійного віку, але не набула права на пенсійну виплату, виплату державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім`ях, грошове забезпечення батькам - вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім`ях за принципом «гроші ходять за дитиною», оплату послуг із здійснення патронату над дитиною та виплату соціальної допомоги на утримання дитини в сім`ї патронатного вихователя, підтримку малих групових будинків, тощо. За нормами п. 4 ч.1 ст. 89 БКУ до видатків, що здійснюються з бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад, належать видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, до яких належать також державні програми соціального забезпечення, серед яких компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги громадянам похилого віку, особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують сторонньої допомоги. Аналізуючи наведене, виплати державних соціальних допомог здійснюються з Державного бюджету України, а не з місцевого бюджету. Водночас перелік державних програм соціального забезпечення за вимогами БК України є більш ширшим і не ототожнюється з різновидами державних соціальних (матеріальних) допомог, які фінансуються з місцевих бюджетів, так як останні є складовими державних програм соціального забезпечення. Закон України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю» від 18 травня 2004 року № 1727-IV визначає правові засади надання державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю, а також надання державної соціальної допомоги на догляд. Відповідно така державна соціальна допомога на догляд, призначена відповідно до вимог даного Закону збільшується на 20 відсотків, згідно вимог Закону України № 56/95-ВР від 15.02.1995 року. Так, державна соціальна допомога на догляд призначається: 1) особам з інвалідністю внаслідок війни з числа військовослужбовців та інших осіб, яким призначено пенсії по інвалідності відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб": а) особам з інвалідністю I групи; б) особам з інвалідністю II групи, які є одинокими та за висновком лікарсько-консультативної комісії потребують постійного стороннього догляду; в) особам з інвалідністю III групи, які є одинокими та за висновком лікарсько-консультативної комісії потребують постійного стороннього догляду; 2) особам, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та одержують пенсії за віком, по інвалідності або за вислугу років, крім зазначених у пункті 1 цієї частини: а) особам з інвалідністю I групи; б) особам з інвалідністю II і III груп, які є одинокими і за висновком лікарсько-консультативної комісії потребують постійного стороннього догляду; 3) особам, яким призначено пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» і які є особами з інвалідністю I групи внаслідок причин, визначених у пункті «б» статті 16 зазначеного Закону, або є одинокими пенсіонерами і за висновком лікарсько-консультативної комісії потребують догляду; 4) одиноким малозабезпеченим особам, які за висновком лікарсько-консультативної комісії потребують постійного стороннього догляду і одержують пенсію за віком або за вислугу років чи по інвалідності (крім осіб з інвалідністю I групи та осіб, зазначених у пункті 6 цієї частини); 5) малозабезпеченим особам з інвалідністю I групи, які одержують пенсію за віком або за вислугу років чи по інвалідності (крім осіб з інвалідністю, зазначених у пунктах 1-3, 6 частини першої цієї статті); 6) одиноким особам, які досягли 80-річного віку та за висновком лікарсько-консультативної комісії потребують постійного стороннього догляду і одержують пенсію відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» або Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Отже, як вірно зазначив суд попередньої інстанції, що оскільки позивач отримує компенсацію за надання соціальних послуг з догляду на непрофесійній основі, але не належить до жодної із передбачених законом категорій, отже компенсація не може бути віднесена до державної матеріальної допомоги. Колегія суддів не приймає доводи позивача про те, що постанова КМУ № 859 від 23.09.2020 року доповнює та не заперечує прописані норми у постанові КМУ № 632 від 22.07.2020 року і зазначає наступне. Постановою КМУ № 632 затверджено Порядок, який визначає механізм обчислення середньомісячного сукупного доходу сім`ї (домогосподарства) для призначення усіх видів державної соціальної допомоги (що здійснюються з Державного бюджету України) та житлових субсидій, натомість постановою КМУ №859 затверджено Порядок, що встановлює механізм призначення і виплати компенсації за догляд, що призначається фізичній особі, яка надає соціальні послуги з догляду без провадження підприємницької діяльності на непрофесійній основі структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами сільських, селищних, міських рад за місцем проживання/перебування осіб, яким надаються соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі. Відтак, вказані постанови регулюють різні правовідносини та мають різні джерела фінансування. Також колегія суддів відхиляє твердження позивача про те, що компенсація за надання соціальних послуг з догляду на непрофесійній основі належить до державної соціальної матеріальної допомоги та підлягає збільшенню на 20 відсотків відповідно до Закону № 56/95-ВР із посиланням на наказ Міністерства праці та соціальної політики України від 19.09.2006р. № 345 «Про затвердження Інструкції щодо порядку оформлення і ведення особових справ отримувачів усіх видів соціальної допомоги» (далі-Інструкція). Зазначена Інструкція регламентує порядок оформлення та ведення особових справ отримувачів соціальної допомоги у відповідних органах соціального захисту та центрах соціальних виплат, а також порядок їх взаємодії з виконавчими органами місцевого самоврядування. Водночас перелік виплат, визначений Інструкцією, не включає компенсацію за надання соціальних послуг з догляду на непрофесійній основі, а виконавчі органи сільських, селищних та міських рад не належать до органів, уповноважених на призначення таких виплат. Інструкція встановлює лише порядок взаємодії, а не призначення відповідних видів соціальної допомоги чи компенсацій. Отже, доводи позивача щодо протиправної бездіяльності сільської ради у частині збільшення на 20 відсотків компенсації є необґрунтованими, оскільки отримана ним компенсація не належить до соціальних допомог , виплата яких здійснюється з Державного бюджету України. Враховуючи, що компенсація за надання соціальних послуг не входить до переліку виплат, визначених статтею частиною 2 статті 6 Закону №56/95-ВР, отже відсутні правові підстави для включення надбавки у розмірі 20% до розміру компенсації за надання соціальних послуг з догляду на непрофесійній основі. Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В частині решти доводів апеляційної скарги колегія суддів враховує, що, оцінюючи наведені сторонами доводи, апеляційний суд виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені сторонами, були перевірені та проаналізовані судом першої інстанції, та їм було надано належну правову оцінку. Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді. З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення. Керуючись ст.ст. 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року у справі №305/1666/25 без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи. Головуючий суддя Л. Я. Гудим судді В. Я. Качмар Т. В. Онишкевич