Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 300/5226/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 300/5226/25 пров. № А/857/39151/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Гінди О.М., Матковської З.М., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання протиправними дій та зобов`язання до вчинення дій, суддя (судді) в суді першої інстанції Кафарський В.В., час ухвалення рішення не зазначено, місце ухвалення рішення м. Івано-Франківськ, дата складання повного тексту рішення не зазначено, ВСТАНОВИВ: 24 липня 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області в якому просив: визнати протиправними дії щодо відмови у збільшенні пенсії по Списку № 2 на 20% відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 № 56/95-ВР; зобов`язати здійснити з 02.01.2025 перерахунок та виплату пенсії по Списку № 2 із збільшенням на 20% відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 № 56/95-ВР, з урахуванням раніше виплачених сум. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що Пасічнянською сільською радою Надвірнянського району видано йому посвідчення громадянина, який працює на території гірського населеного пункту серія НОМЕР_1 , яке керуючись ч. 2 ст. 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» він долучив до заяви про призначення пенсії. Проте, пенсійним органом не взято до уваги таке посвідчення та не збільшено розмір пенсії на 20%. На звернення позивача із заявою дорахувати та виплатити пенсію із збільшенням на 20% гірських, ГУ ПФУ в Івано-Франківській області листом № 4551-3806/Г-02/8-0900/25 від 03.06.2025 повідомило, що на дату звернення за призначенням пенсії порядок обчислення і розмір підвищення як жителю гірського населеного пункту Кабінетом Міністрів України не визначено та дане питання перебуває в опрацюванні. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року позов задоволено. Визнано протиправними дії Головного управління ПФУ Івано-Франківської області щодо відмови у збільшенні пенсії по Списку № 2 на 20% відповідно до ч.2 ст.6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 № 56/95-ВР. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області здійснити ОСОБА_1 з 02.01.2025 перерахунок та виплату пенсії по Списку № 2 із збільшенням на 20% відповідно до ч.2 ст.6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 № 56/95-ВР, з урахуванням раніше виплачених сум. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу (правову) допомогу в розмірі 2 000 (дві тисячі) грн 00 коп. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач має чинне посвідчення особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, а відтак відповідно до частини 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» має гарантоване право на підвищення пенсії на 20%, тоді як Пенсійний фонд безпідставно відмовив у такому підвищенні, посилаючись на відсутність постанови Кабінету Міністрів України щодо порядку та розмірів виплати у 2025 році. Закон про Державний бюджет не може змінювати чи обмежувати права і соціальні гарантії, встановлені спеціальним законом, а неприйняття урядом відповідного підзаконного акта не може позбавляти особу права на соціальний захист, гарантованого Конституцією та законом. Не погодившись з прийнятим рішенням, Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що пунктом 6 Прикінцевих Положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» установлено, що у 2025 році частина 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. При цьому, відповідач послався на те, що 02.07.2025 КМУ прийнято постанову № 793 «Деякі питання доплат, передбачених частиною 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», у 2025 році». Зокрема, згідно положень вказаної постанови, підтвердження факту проживання здійснюється один раз на 6 місяців. Відповідач просить врахувати, що питання щодо визначення права на встановлення виплати доплати буде переглянуте з врахуванням вимог постанови КМУ від 02.07.2025 № 793 та за наслідками прийнято відповідне рішення. Вказує, що розмір витрат на професійну правничу допомогу є необгрунтованим. Суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження) (п.3 ч.1 ст.311 КАС України). Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу з наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, позивач перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області, де з 02.01.2025 отримує пенсію на пільгових умовах за Списком № 2, яка призначена відповідно до ст. 114 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Як зазначає позивач і не заперечує відповідач, до заяви про призначення пенсії ОСОБА_1 долучалось посвідчення серія НОМЕР_1 , видане 18.02.2016, яким підтверджується, що позивач проживає на території гірського населеного пункту (а.с. 10). У зв`язку із тим, що з часу призначення пенсії розмір пенсії позивача не збільшено на 20%, останній 10.05.2025 звернувся до відповідача із заявою щодо відповідної доплати. За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 10.05.2025, Головним управлінням ПФУ в Івано-Франківській області листом № 4551-3806/Г-02/8-0900/25 від 03.06.2025 повідомило, що пунктом 6 Прикінцевих Положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» установлено, що у 2025 році частина 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Крім цього, зазначено, що на дату звернення позивачем за призначенням пенсії порядок обчислення і розмір підвищення як жителю гірського населеного пункту Кабінетом Міністрів України не визначено, дане питання перебуває в опрацюванні (а.с. 11). Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог. Колегія суддів погоджується з обґрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Законом, який встановлює критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, визначає основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються є Закон України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 за № 56/95-ВР (далі Закон № 56/95-ВР). За змістом частини 1 статті 5 Закону № 56/95-ВР статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка. Посвідчення видається також окремим громадянам інших населених пунктів та тим, які проживають за межами населених пунктів, умови проживання яких відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 цього Закону, а також громадянам, які постійно працюють або несуть службу на лісогосподарських підприємствах, гідрометеорологічних станціях, заставах, обсерваторіях, інших об`єктах, що розташовані поза межами населених пунктів в місцевостях, що відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 цього Закону (частина 2 статті 5 Закону № 56/95-ВР). За змістом підпункту 5 пункту 2.6. Порядку № 22-1 при призначенні до пенсій надбавок, допомог, додаткової пенсії, компенсації, пенсії за особливі заслуги перед Україною та підвищень відповідно надаються такі документи, зокрема, документи про надання статусу особи, яка проживає, працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського (для підвищення пенсії згідно зі статтею 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні»). Як встановлено судом першої інстанції з матеріалів справи, зі змісту наявного в матеріалах пенсійної справи посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 18.02.2016 Пасічнянською сільською радою Надвірнянського району, ОСОБА_1 є громадянином, який проживає на території гірського населеного пункту і має право на гарантії і пільги, встановлені Законом України «Про статус гірських населених пунктів в Україні». Вказане посвідчення, як уже встановлено, надавалось позивачем разом із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №

2. При цьому, вказана обставина не заперечується сторонами та підтверджується відповідачем в листі від 03.06.2025 № 4551-3806/Г-02/8-0900/25. Судом першої інстанції встановлено, що місцем реєстрації місця проживання у паспорті позивача значиться с. Пасічна, яке, у відповідності до Переліку населених пунктів, яким відповідно до Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» надається статус гірських, затвердженого постановою КМУ від 11.08.1995 № 647, є гірським населеним пунктом. Водночас, саме Пасічнянською сільською радою видано позивачу згадане вище посвідчення серії НОМЕР_1 . Натомість, відповідач не надав доказів того, що станом на момент призначення з 02.01.2025 пенсії ОСОБА_1 , пенсіонер не проживав в гірському населеному пункті. Матеріали адміністративної справи не містять доказів на засвідчення такої обставини. Суд першої інстанції встановив, що позивач звертався до відповідача із заявою щодо здійснення перерахунку пенсії з відповідною надбавкою у 20% як жителю гірського населеного пункту. Проте, розглянувши заяву ОСОБА_1 , відповідач листом від 03.06.2025 за № 4551-3806/Г-02/8-0900/25 повідомив останнього, серед іншого, про те, що пунктом 6 Прикінцевих Положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», установлено, що у 2025 році частина 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Разом з тим, Кабінетом Міністрів України не прийнято будь-яких рішень відносно підвищення жителям гірських районів розміру державних пенсій на 20 відсотків. Дане питання перебуває в опрацюванні. Інших мотивів неврахування при призначенні з 02.01.2025 пенсії ОСОБА_1 включення до її складових сум підвищення жителям гірських районів розміру державних пенсій на 20 відсотків відповідач не навів. Так, пунктом 6 Прикінцевих Положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» від 19.11.2024 № 4059-IX установлено, що у 2025 році застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, серед іншого, частина друга статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні». Надаючи правову оцінку таким доводам відповідача в частині не включення до розміру пенсії позивача сум підвищення жителям гірських районів розміру державних пенсій на 20 відсотків, колегія суддів зазначає таке. Конституційний Суд України неодноразово висловлював чітку правову позицію щодо неприпустимості внесення змін до інших законів через Закон про Державний бюджет України. У Рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 Конституційний Суд України зазначив, що законом про Державний бюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки це створює протиріччя у законодавстві та може призвести до скасування або обмеження прав і свобод громадян. Також у Рішенні № 10-рп/2008 від 22.05.2008 Конституційний Суд України підкреслив, що внесення змін до законів України через закон про Державний бюджет, зокрема щодо статусу суддів, оплати праці та інших соціальних гарантій, є неконституційним, оскільки це призводить до звуження обсягу раніше встановлених гарантій. Аналогічні правові висновки також сформовані Верховним Судом у постанові від 06.09.2021 у справі № 240/722/20, де зазначено, що метою та особливістю закону про Державний бюджет України є забезпечення належних умов для реалізації положень інших законів України, які передбачають фінансові зобов`язання держави перед громадянами, спрямовані на їхній соціальний захист, у тому числі й надання пільг, компенсацій і гарантій. Отже, при прийнятті закону про Державний бюджет України мають бути дотримані принципи соціальної, правової держави, верховенства права, забезпечена соціальна стабільність, а також збережені пільги, компенсації і гарантії, заробітна плата та пенсії для забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України) (Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 № 6-рп/2007). Колегія суддів зазначає, що Закон України «Про Державний бюджет України» є актом щорічної дії, який визначає основні показники доходів і видатків державного бюджету, а також напрями бюджетної політики на відповідний рік. Змістовно цей закон має обмежене регулююче призначення й не може використовуватись як засіб для внесення змін до чинного законодавства, тим більше до законів, які встановлюють права, обов`язки та гарантії громадян. Відповідно до статей 6, 8, 19 та 92 Конституції України, законодавство України має відповідати принципам верховенства права, стабільності та юридичної визначеності. Зокрема, положення статті 92 Основного Закону чітко визначають, що виключно законами України визначаються права і свободи громадян, гарантії цих прав і свобод, а також основи соціального захисту. Слід звернути увагу, що зміст пункту 6 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», відповідно до якого встановлено, що у 2025 році частина 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Зазначене положення, по суті, змінює зміст вказаної норми спеціального закону, надаючи уряду повноваження визначати порядок і розміри підвищення пенсій громадянам, які проживають у гірських населених пунктах. Проте на час виникнення публічно-правових відносин, зокрема на час призначення позивачу пенсії і звернення ним із заявою від 10.05.2025 про здійснення перерахунку пенсії з врахуванням такої надбавки, Кабінетом Міністрів України не було прийнято жодного нормативно-правового акта, який би конкретизував або реалізовував таку делеговану норму. Внаслідок чого ОСОБА_1 , як особа, якій надано статус особи, яка проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, фактично позбавлений гарантованого йому частиною 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» права на підвищення розміру пенсій на 20 відсотків. Такі дії суперечать принципам правової визначеності, що є складовою верховенства права, а також порушують права громадян, гарантовані чинним законодавством. Конституційний Суд України у своїй правовій позиції, викладеній, зокрема, у рішенні від 09.07.1998 № 11-рп/98, наголосив, що жоден закон про бюджет не може змінювати чи призупиняти дію інших законів, прийнятих у встановленому порядку, зокрема тих, що визначають соціальні гарантії. Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово у своїй судовій практиці (зокрема, постанова від 17.04.2018 у справі № 826/12123/16) звертала увагу на недопустимість внесення змін до законодавства шляхом прийняття закону про державний бюджет, оскільки це порушує основи публічного права та норми Конституції України. Колегія суддів вказує на те, що гарантії, встановлені спеціальними законами, не можуть бути обмежені або скасовані актами тимчасового характеру, яким є закон про державний бюджет. Верховний Суд у справі № 640/9677/20 від 16.03.2021 зазначив, що право на соціальний захист є комплексним, гарантованим Конституцією України невідчужуваним основоположним правом. Це право має абсолютний характер і не залежить від внесення змін до законів або фінансових можливостей держави. Його обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України Водночас, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на постанову КМУ від 02.07.2025 № 793 «Деякі питання доплат, передбачених частиною 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні», у 2025 році», оскільки така постанова не була прийнята станом на дату виникнення публічно-правових відносин, а тому не є застосовною до обставин даної справи. Більше того, згадана постанова КМУ фактично встановила певний порядок для підтвердження свого місця проживання на території гірського населеного пункту, проте вона не скасовує право, в даному випадку право позивача на отримання надбавки у вигляді 20 відсотків, оскільки станом на дату звернення за призначенням пенсії, підтвердив поданим посвідченням серії НОМЕР_1 від 18.02.2016, що є громадянином, який проживає на території гірського населеного пункту і має право на гарантії і пільги, встановлені Законом України «Про статус гірських населених пунктів в Україні». Тобто, позивач виконав вимоги підпункту 5 пункту 2.6. Порядку № 22-1, яким передбачено надання документа про надання статусу особи, яка проживає, працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, тобто відповідного посвідчення. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність порушення відповідачем права позивача на отримання підвищення до пенсії в розмірі 20%, як жителю гірського населеного пункту відповідно до частини 2 статті 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні». Таким чином, належним способом захисту порушеного права позивача слід обрати визнання протиправної відмови відповідача здійснити перерахунок пенсії позивача, а також зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області здійснити з 02.01.2025 перерахунок та виплату пенсії по Списку № 2 із збільшенням на 20% відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 № 56/95-ВР, з урахуванням раніше виплачених сум. Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Відповідно до частини 1 статті 132 цього Кодексу судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно адміністративного позову вбачається, що позивач поніс витрати на правову допомогу. З цього приводу колегія суддів зазначає, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (ч. 3 ст. 132 КАС України). Згідно з ч. 1 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Відповідно до ч. 2 цієї ж статті, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. В силу вимог п. 1 ч. 3 ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Частиною 4 статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. На підтвердження надання правової допомоги та понесення позивачем витрат надано: договір про надання правової допомоги № 056 від 01.07.2025 (а.с. 12), попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат (а.с. 13), акт № 1 здачі-приймання виконаних робіт згідно договору про надання правової допомоги № 056 від 01.07.2025 (а.с. 14), квитанцію про сплату грошових коштів № 031 від 21.07.2025 на суму 5 000,00 грн (а.с. 14а). Водночас, розмір витрат на оплату послуг адвоката, як визначено частиною 5 статті 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України», від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, їх розмір є розумним та обґрунтованим. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Отже, при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм їхньої дійсності та необхідності, а також критерієм розумності їхнього розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц). Так, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, потребують дослідження на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорію складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи. Оцінюючи характер наданої адвокатом Куцим О.С. правничої допомоги, колегія суддів виходить із наступного. При вирішенні питання щодо розподілу витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що підготовка позовної заяви у даній справі не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи, адже усі документи, необхідні для складання і подання до суду позовної заяви були у позивача в наявності, або ж могли бути ним безперешкодно отримані. Окрім того зважаючи те, що для фахівця у галузі права, який отримав право на здійснення адвокатської діяльності, консультація, складання заяви та позовної заяви не може становити значного робочого часу. Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. При цьому суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, ціну позову, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо - є неспівмірним». Колегія суддів визнає, що позивач вільний у виборі представника та у визначенні розміру його гонорару за домовленістю сторін, проте цей вибір не повинен бути надмірно обтяжливим для іншої сторони процесу при вирішенні судом питання про розподіл судових витрат. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що покладені на відповідача судові витрати за правничу допомогу мають бути співмірними з сумою коштів, що підлягають сплаті як судовий збір за розгляд цього спору професійним суддею Підсумовуючи свої міркування, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що заявлені представником позивача витрати на правову допомогу є завищеними та неспівмірними з реальним обсягом наданих послуг, формування матеріалів та консультації клієнта. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що слід стягнути на користь позивача з відповідача, як суб`єкта владних повноважень, за рахунок його бюджетних асигнувань 2 000 грн. Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 04 вересня 2025 року у справі № 300/5226/25 без змін. Постанову разом із паперовими матеріалами справи надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. М. Гінда З. М. Матковська