Постанова 4822 № 725/8541/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 19 березня 2026 року м. Чернівці Справа № 725/8541/25 Провадження №22-ц/822/176/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ судді-доповідача Литвинюк І. М. суддів: Лисака І. Н., Перепелюк І. Б., за участю секретаря судового засідання: Собчук І. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 21 листопада 2025 року, головуючий у І-й інстанції Іщенко І. В., ВСТАНОВИВ: У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 01 червня 2016 року з відповідачкою був укладений шлюб, під час якого у сторін народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказував на те, що спільне господарство вони не ведуть, шлюбні відносини не підтримують та втратили почуття кохання, а збереження родини є неможливим та недоцільним. Зазначав, що донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з ним, а відповідачка проживає окремо. З урахуванням уточнених вимог, просив розірвати шлюб між ним та ОСОБА_2 . Малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , просив залишити проживати разом з ним на його самостійному вихованні та утриманні. Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 21 листопада 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що зареєстровано 01 червня 2016 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис №656. Малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу залишено проживати разом з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні. Не погоджуючись з рішенням суду, ІНФОРМАЦІЯ_3 подано апеляційну скаргу як особою, яка не була залучена до участі у справі, з посиланням на те, що рішення у цій справі стосується їх прав та обов`язків. Просить рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 21 листопада 2025 року скасувати в частині залишення дитини проживати з батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, ухваливши в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що на підставі оскаржуваного рішення суду у позивача виникає право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, та обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону № 3543-XII. Рішення в оскаржуваній частині прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_4 , а тому виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Звертає увагу суду на те, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. З урахуванням наведеного та норм СК України, за якими сімейні права та обов`язки тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх, просить рішення суду в оскаржуваній частині скасувати. У відзиві представник позивача ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Вказує на те, що надання відстрочки виникає не з оскаржуваного рішення, а із закону. Доводи апелянта про те, що вказане рішення впливатиме на його обов`язки при можливому наданні відстрочки, є необґрунтованими. Характер правовідносин між апелянтом та позивачем як військовозобов`язаним є адміністративним, а не цивільним, тому рішення суду цивільної юрисдикції у сімейному спорі ніяк не може вплинути на ці правовідносини. Рішення у даній справі про розірвання шлюбу та залишення дитини на самостійному утриманні та вихованні позивача не породжує, не змінює і не припиняє жодних цивільних прав та обов`язків апелянта. Суд першої інстанції своїм рішенням в частині залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька підтвердив ті фактичні обставини, які склалися у сторін, цим самим захистив інтереси в першу чергу дитини. У відзиві відповідачка ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Зазначає, що суд першої інстанції не вирішував питання про жодні права, свободи, інтереси чи обов`язки апелянта або третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору. Суд першої інстанції об`єктивно дослідив наявну з позивачем ситуацію та правильно виходив з того, що ще до звернення до суду дитина тривалий час знаходилася на самостійному утриманні та матеріальному забезпеченні батька. Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги та відзивів на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. З огляду на доводи та вимоги апеляційної скарги, предметом апеляційного перегляду є рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 21 листопада 2025 року в частині залишення малолітньої дитини проживати разом з батьком, на його самостійному вихованні та утриманні. В іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржується та апеляційним судом не переглядається. За вимогами частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої в оскаржуваній частині не відповідає зазначеним вимогам закону. Задовольняючи позов в частині залишення дитини після розірвання шлюбу проживати з батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись з цим позовом до суду, позивач не просить визначити місце проживання дитини у зв`язку із спором між подружжям, а лише просить суд вказати з ким проживає дитина. Однак колегія суддів не погоджується з вищевказаним висновком суду першої інстанції та вважає, що він зроблений без урахування наявних у справі доказів та обставин справи. Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстрований 01 червня 2016 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис №656. Під час шлюбу у сторін народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження. На підтвердження вимог в частині залишення малолітньої дитини проживати разом з батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, позивачем надано письмові пояснення ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ; довідку ЗДО №25 «Малюк» щодо дитини ОСОБА_3 ; акт КП «Містосервіс» №05-04/602 від 07 серпня 2025 року щодо фактичного місця проживання; довідку КНП «Міської дитячої поліклініки» від 06 серпня 2025 року. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України). Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави. Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю. З огляду на викладене, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з`ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Аналогічні висновки викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18), постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09 (провадження № 61-15860св19), від 18 березня 2020 року у справі 2207/622/2012 (провадження № 61-15149св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 758/12881/17 (провадження № 61-16538св19), від 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц (провадження № 61-13319св20). У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи. Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24). Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військова служба це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. …Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом) (рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19). Пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року (зі змінами) (далі Закон № 3543-XII) визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України; Відповідно до абзацу шостого пункту 2 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (зі змінами) (далі Закон № 2232-XII) під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України. Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24). Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. В такому випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою у зв`язку з пред`явленням вимоги про самостійне виховання та утримання батьком дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справа № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25). Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах. У цій категорії справ позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення в частині вирішення права на відстрочку. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції констатує, що рішенням суду першої інстанції в частині визначення місця проживання дитини з батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, позивачем вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_3 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25. Отже, доводи ІНФОРМАЦІЯ_4 щодо беззаперечного права на оскарження такого рішення в апеляційному порядку знайшли своє підтвердження, а аргументи сторін, викладені у відзивах про те, що оскаржуваним рішенням права та інтереси апелянта не порушені і апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_3 є неправомірним втручанням державного органу у сферу приватного та сімейного життя сторін, є безпідставними. Представник позивача Байцар І. Б. 18 лютого 2026 року подав клопотання про повернення апеляційної скарги з мотивів, що апелянт зробив спробу змінити свою апеляційну скаргу поза межами строків, тому скарга повинна розглядатися у первинній редакції. Колегія суддів вважає, шо зазначене клопотання не підлягає задоволенню, оскільки ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 30 грудня 2025 року апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_4 залишено без руху з підстав необхідності уточнити її прохальну частину, а саме зазначити вимоги, яке саме судове рішення (в якій частині) оскаржується ІНФОРМАЦІЯ_5 . 08 січня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_3 через підсистему «Електронний суд» подано заяву, якою уточнено прохальну частину апеляційної скарги, тому апеляційна скарга за формою і змістом відповідає вимогам статті 356 ЦПК України. 27 лютого 2026 року представник заявника Байцар І. Б. подав до апеляційного суду клопотання про закриття апеляційного провадження, а якому вказує на те, що права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_4 оскаржуваним рішенням не порушено, тому відсутнє право на апеляційне оскарження даного судового рішення, та просив закрити апеляційне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України. При цьому суд апеляційної інстанції констатує, що обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої виступає, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_3 , у якого виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25. Також за конкретних обставин цієї справи вбачається, що сторони у справі фактично намагаються застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою уникнення виконання військового обов`язку (проходження військової служби). З огляду на викладене, підстави для закриття провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_4 в оскаржуваній частині рішення суду першої інстанції відсутні, а тому клопотання представника позивача про закриття апеляційного провадження задоволенню не підлягає. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Частина четверта статті 274 ЦПК України містить імперативну норму, яка визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження. До цього переліку законодавець відносить, зокрема, справи у спорах, що виникають із сімейних правовідносин. Отже, ураховуючи предмет і правові підстави позову, ця справа не може розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження, однак, як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції, усупереч наведеним нормам процесуального права, розглянув і вирішив справу у спорі, що виникає із сімейних правовідносин, в порядку спрощеного позовного провадження. При цьому законодавством визначено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 7 частини третьої статті 376 ЦПК України). Колегія суддів також звертає увагу на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції не дотримався вимог статті 19 СК України, оскільки справа розглянута без участі органу опіки та піклування, а в оскаржуваному рішенні відсутня будь-яка інформація, яка б дозволяла встановити безпосередню обов`язкову участь органу опіки та піклування в розв`язанні цього спору. Так, частинами п`ятою, шостою статті 19 СК України визначено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 22 січня 2026 року залучено до участі у даній справі Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, який зобов`язано надати висновок про розв`язання спору між сторонами щодо самостійного виховання та утримання дитини батьком. 12 березня 2026 року, на виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 22 січня 2026 року, Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, надіслав Висновок щодо визначення місця проживання та участі батьків у вихованні дитини ОСОБА_3 . У висновку зазначено, що враховуючи рівні права батька та матері на проживання з дитиною, її виховання, вік дитини та обов`язок утримувати дитину обома батьками та інші обставини, що мають істотне значення, виконавчий комітет Чернівецької міської ради, у зв`язку з відсутністю предмету спору між сторонами вважає, що підстав для визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 з батьком немає. Як зазначив Верховний Суд у вищевказаній постанові від 11 грудня 2023 року, такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення, однак невчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду. Адже здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень. Переглядаючи справу в оскаржуваній частині, апеляційний суд вказує наступне. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України). Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Проте встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (постанова Верховного Суду від 06 червня 2024 року у справі № 361/978/22). Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково (пункт 45 постанови Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 760/27983/19). Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Стаття 160 СК України закріплює право батьків на визначення місця проживання дитини, що може бути реалізовано за згодою батьків. В свою чергу статтею 161 СК врегульовує особливості вирішення спору між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, що відбувається у випадку якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина. Такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (постанова Верховного Суду від 20 березня 2026 року у справі № 137/1845/24). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Отже, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. З огляду на викладене, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в Сімейному Кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Сімейним Кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини, тому факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22. Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Враховуючи вищезазначені норми матеріального права та правові висновки Верховного Суду, колегія суддів констатує, що залишення проживати неповнолітню дитину з одним із батьків, на його самостійному утриманні та вихованні, може мати негативні наслідки як для іншого з батьків дитини, так і для дитини. Як вбачається з матеріалів справи, малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з батьком ОСОБА_1 , що сторонами не заперечується, однак вказана обставина жодним чином не підтверджує факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. Зазначене узгоджуються з положеннями статті 160 СК, яка закріплює право батьків на визначення місця проживання дитини за згодою батьків. Колегія суддів звертає увагу, що позов щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина фактично проживає, мати дитини не вимагала і не вимагає зміни місця проживання доньки. З урахуванням наведеного, апеляційний суд констатує, що позивач не довів, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені його права. Фактично позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Висновки суду у цій частині узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23), від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23). Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц). Як зазначалося вище, в силу статті 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, а позивач не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання дитини сторін, мати умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації своїх батьківських прав. Розірвання шлюбу та проживання малолітньої доньки разом із позивачем, що включає в себе обов`язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини. Аналіз норм Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що батька можна визнати, що виховує дитину без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов`язок щодо виховання дитини. Саме по собі розірвання шлюбу та проживання матері окремо від дитини не передбачає, що дитина виховується без матері. Суд звертає увагу, що свідоме ухилення одного з батьків від участі у вихованні та утриманні дитини може бути підтверджене лише рішенням суду у разі вирішення питання щодо позбавлення відповідача батьківських прав. Тобто, захист порушених прав у зв`язку самоусуненням від виконання батьківських обов`язків має розглядатись в іншому порядку шляхом пред`явлення позову про позбавлення батьківських прав, а не позову про визначення проживання дитини з батьком, на його самостійному вихованні та утриманні. Аналогічна позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №201/5972/22 (провадження №14-132цс23). Судом не встановлено обставин, які б беззаперечно свідчили, що мати дитини не здатна виконувати свої обов`язки щодо дитини чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини. Та обставина, що мати дитини проживає окремо, не свідчать про те, що позивач самостійно виховує дитину, оскільки вказана обставина не позбавляє мати дитини батьківських прав і не залишає дитину без батьківського виховання. Отже, сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини. При цьому матеріали справи не містять доказів, що відповідачка позбавлена батьківських прав відносно своїх дітей, як і відсутні докази, що свідчать про неможливість останньої виконувати свої батьківські обов`язки. Навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дитини та не надає матеріальну допомогу доньці, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідача аліментів на утримання малолітньої дитини. Отже, суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту (п.65 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Коробов проти України» №39598/03 від 21 липня 2011 року), тобто таких, що не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (п.161 рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», заява №25). З огляду на наведене, апеляційний суд погоджується з доводами апелянта, що позов в частині залишення малолітньої дитини проживати разом із батьком, на його самостійному вихованні та утриманні у цій справі є штучним, направленим не на захист прав та інтересів дитини, а поданий з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». При цьому в рішенні суду обов`язково встановлено, що батько самостійно виховує та утримує дитину. Враховуючи вказані обставини та відсутність доказів ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню неповнолітньої дитини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, без з`ясування всіх обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку інтересам дитини, залишив поза увагою мету поданого позову, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про задоволення позову в частині залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька. Колегія суддів зауважує, що найвищим інтересам неповнолітньої дитини сторін відповідає спільна опіка (виховання та утримання) обома батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного. З урахуванням наведеного, безпідставними є доводи представника позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, про те, що позиція позивача щодо самостійного утримання та виховання дитини спрямована, в першу чергу, на захист інтересів дитини, яка внаслідок поведінки відповідачки залишилася без материнського піклування і турботи. У зв`язку з вищевикладеним, не можуть бути підставою для залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька, а тому не заслуговують на увагу посилання у відзиві на апеляційну скаргу відповідачки ОСОБА_2 щодо тривалого часу, більше року, перебування дитини на утриманні та вихованні позивача, про те, що вона переїжджає в іншу країну, створює нову сім`ю та не зможе з об`єктивних причин утримувати та виховувати дитину. При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції у частині, що переглядається, неправильно застосував норми матеріального права, не з`ясував обставини справи що, відповідно, призвело до неправильного її вирішення та безпідставного задоволення позову в оскаржуваній частині. Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами частини 1 статті 376 ЦПК України є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_4 , скасування рішення суду в оскаржуваній частині, та ухвалення у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про залишення малолітньої дитини проживати разом із батьком, на його самостійному вихованні та утриманні. Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до частини 1, пунктів 1-3 частини 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Як вбачається з матеріалів справи, при поданні позову до суду позивач сплатив судовий збір за одну позовну вимогу, отож з позивача слід стягнути судовий збір на користь держави за подання позову в суді першої інстанції в частині розглянутої позовної вимоги про залишення дитини проживати з батьком на його самостійному вихованні та утриманні у розмірі 1211,20 грн. За подачу апеляційної скарги апелянтом сплачено судовий збір у розмірі 1453,44 грн Враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з ОСОБА_1 на користь ІНФОРМАЦІЯ_4 слід стягнути судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 1453,44 грн. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: У задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_4 про закриття апеляційного провадження у справі відмовити. Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити. Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 21 листопада 2025 року в частині залишення дитини проживати з батьком, на його самостійному вихованні та утриманні, скасувати. Ухвалити в цій частині нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, про залишення дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживати разом з батьком ОСОБА_1 , на його самостійному вихованні та утриманні відмовити. Змінити розподіл судових витрат. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , в дохід держави судовий збір у розмірі 1211 гривень 20 копійок за розгляд справи у суді першої інстанції. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , на користь ІНФОРМАЦІЯ_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_1 , судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 1 453 гривні 44 копійки. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 20 березня 2026 року. Головуючий І. М. Литвинюк Судді: І. Н. Лисак І. Б. Перепелюк