Постанова 4822 № 725/9539/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 квітня 2026 року м. Чернівці Справа № 725/9539/25 Провадження №22-ц/822/503/26 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Литвинюк І. М. суддів: Лисака І. Н., Перепелюк І. Б., за участю секретаря судового засідання: Собчук І. Ю., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 29 грудня 2025 року, головуючий у І-й інстанції Войтун О. Б., ВСТАНОВИВ: У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту утримання дитини. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що з відповідачкою перебуває у шлюбі, який між ними зареєстровано 14 вересня 2010 року і у якому у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказував на те, що протягом останніх років відносини між ними погіршувались, внаслідок чого між ними зникло взаєморозуміння та будь-які спроби примиритися результату не дали. З моменту припинення відносин та на даний час син проживає разом з ним та знаходиться на повному його утриманні та вихованні. Зазначав, що встановлення факту, що він самостійно виховує та утримує дитину необхідно йому для отримання соціальної допомоги на дитину, яка виховується лише одним із батьків, а також можливості переміщуватись із дитиною без документального оформлення згоди матері, яка разом з дитиною не проживає. Просив розірвати шлюб та встановити факт, що він самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину. Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівці від 29 грудня 2025 року позов задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 14.09.2010 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Чернівецького міського управління юстиції, актовий запис №1597. Встановлено факт, що батько ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Не погоджуючись з рішенням суду, ІНФОРМАЦІЯ_4 подано апеляційну скаргу як особою, яка не була залучена до участі у справі, з посиланням на те, що рішення у цій справі стосується їх прав та обов`язків. Просить рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 29 грудня 2025 року скасувати в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що при встановленні судом факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини у позивача виникає право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, та обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону № 3543-XII. Рішення в оскаржуваній частині прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_5 , а тому у апелянта виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Звертає увагу суду на те, що для підтвердження самостійного виховання дітей батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. З урахуванням норм СК України, за якими сімейні права та обов`язки тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, констатує, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх, просить рішення суду в оскаржуваній частині скасувати. У відзиві представник позивача Борденюк О. В. просить закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_5 . Вказує на те, що у цій справі ІНФОРМАЦІЯ_4 не перебуває ані з позивачем, ані з відповідачкою у сімейних правовідносинах. Предмет спору розірвання шлюбу та встановлення факту самостійного виховання й утримання дитини між батьками. Жодного матеріально-правового зв`язку між ТЦК та СП та будь-якою зі сторін саме щодо предмета цього сімейного спору апеляційна скарга не наводить. Посилання на абстрактний державний і суспільний інтерес або на лист іншого органу не можуть підмінити процесуальні критерії статей 53 і 352 ЦПК України Оскільки ІНФОРМАЦІЯ_4 не довів, що рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівці від 29 грудня 2025 року вирішено питання про його права, свободи, інтереси чи обов`язки, апеляційний суд не має переходити до перегляду цього рішення по суті доводів апеляційної скарги. Належним і єдино правильним процесуальним наслідком є закриття апеляційного провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Верховний Суд саме так і формулює наслідок у своїй практиці, а ЄСПЛ визнає допустимими процесуальні фільтри доступу до вищих інстанцій, якщо вони служать правовій визначеності й належному адмініструванню правосуддя. У справах Zubac v. Croatia, Ustimenko v. Ukraine та Diya 97 v. Ukraine ЄСПЛ пов`язував дотримання процесуальних правил оскарження з принципами доступу до суду, legal certainty та res judicata. Заява про поновлення строку на апеляційне оскарження сама по собі не може легалізувати відсутню процесуальну легітимацію. Спершу має бути встановлено саме існування права на апеляційне оскарження; за його відсутності провадження підлягає закриттю незалежно від доводів про поважність причин пропуску строку. Заслухавши доповідь судді, пояснення представника позивача та представника апелянта, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. З огляду на доводи та вимоги апеляційної скарги, предметом апеляційного перегляду є рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 29 грудня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини їх батьком. В іншій частині рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржується та апеляційним судом не переглядається. За вимогами частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої в оскаржуваній частині не відповідає зазначеним вимогам закону. Задовольняючи позов в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини його батьком, суд першої інстанції виходив з того, що встановлення даного факту необхідне позивачу для отримання соціальної допомоги та можливості переміщення дитини без документального оформлення згоди від матері, яка не проживає з сином. Із змісту заяв по суті наданих як позивачем, так і відповідачкою, жодного сумніву щодо відсутності спору з приводу того з ким із батьків проживає спільна дитина, у суду не виникає, обидві сторони справи згідні з тим, що ОСОБА_3 після розірвання шлюбу залишається й надалі проживати разом з батьком та перебуває на його утриманні та вихованні, а також, що позивач потребує встановлення даного юридичного факту. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 14 вересня 2010 року укладений шлюб, від якого народилася дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . На підтвердження вимог в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини його батьком позивачем надано довідку КНП «Міська дитяча поліклініка» від 07 жовтня 2025 року №195; довідку комп`ютерної академії «ШАГ» від 03 жовтня 2025 року №1458; характеристику Чернівецького ліцею №8 від 07 жовтня 2025 року щодо учня ОСОБА_3 . Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи (стаття 2 ЦПК України). Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави. Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси. Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)). Суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції. У разі, якщо доводи заявника про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися, апеляційне провадження підлягає закриттю. З огляду на викладене, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, з посиланням на те, що оскаржуваним судовим рішенням вирішені питання про її права та інтереси, апеляційному суду належить відкрити апеляційне провадження та за результатами розгляду апеляційної скарги, у разі з`ясування, що оскаржуваним судовим рішенням питання про його права, свободи, інтереси та (або) обов`язки не вирішувалося, закрити апеляційне провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України. Аналогічні висновки викладено у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18), постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 2-4211/09 (провадження № 61-15860св19), 09 грудня 2020 року у справі № 703/4637/15-ц (провадження № 61-13319св20). У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи. Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24). Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військова служба це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. …Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом) (рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19). Пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року (зі змінами) (далі Закон № 3543-XII) визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України; Відповідно до абзацу шостого пункту 2 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року (зі змінами) (далі Закон № 2232-XII) під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 СК України. Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24). Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки. В даному випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою у зв`язку з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справа № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25). Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах. У цій категорії справ позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного рішення в частині вирішення права на відстрочку. Як зазначає апелянт, встановивши факт самостійного виховання та утримання дитини, у позивача виникло право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому такої відстрочки, а також обов`язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу на підставі статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_5 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25. Отже, доводи ІНФОРМАЦІЯ_5 щодо беззаперечного права на оскарження такого рішення в апеляційному порядку знайшли своє підтвердження. Посилання представника позивача ОСОБА_4 у відзиві на апеляційну скаргу на те, що оскаржуване рішення жодним чином не стосується прав, обов`язків чи повноважень апелянта, є безпідставними, оскільки колегія суддів не погоджується, оскільки використання приватно-правового інструментарію реалізовано не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, а тому судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_4 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави. Висновки апеляційного суду у цій частині узгоджується із висновками Верховного Суду. З наведених підстав слід відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_5 . Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюються зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Частина четверта статті 274 ЦПК України містить імперативну норму, яка визначає перелік справ, які не можуть бути розглянуті в порядку спрощеного позовного провадження. До цього переліку законодавець відносить, зокрема, справи у спорах, що виникають із сімейних правовідносин. Отже, ураховуючи предмет і правові підстави позову, ця справа не може розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження, однак, як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції, усупереч наведеним нормам процесуального права, розглянув і вирішив справу у спорі, що виникає із сімейних правовідносин, в порядку спрощеного позовного провадження. При цьому законодавством визначено, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження (пункт 7 частини третьої статті 376 ЦПК України). Колегія суддів також звертає увагу на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції не дотримався вимог статті 19 СК України, оскільки справа розглянута без участі органу опіки та піклування, а в оскаржуваному рішенні відсутня будь-яка інформація, яка б дозволяла встановити безпосередню обов`язкову участь органу опіки та піклування в розв`язанні цього спору. Так, частинами п`ятою, шостою статті 19 СК України визначено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. 20 квітня 2026 року, на виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 18 березня 2026 року, Виконавчий комітет Чернівецької міської ради, як орган опіки та піклування, повідомив суд апеляційної інстанції про те, що ані в позовній заяві, ані в інших заявах по суті спору не містяться відомості про наявність спору між батьками щодо участі батьків у вихованні дитини. Відповідно до частин першої і другої статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. В частині третій статті 155 Сімейного кодексу України (здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків) зазначено, що відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Частиною другою статті 157 Сімейного кодексу України закріплено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. У ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є матір ОСОБА_2 , яка не позбавлена батьківських прав. Батьки за згодою мають право визначити місце проживання дитини з одним з них, проте жоден із них не вправі відмовитися від обов`язку виховувати дитину. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні. Відповідно до ч. 4 ст. 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Зокрема згідно п.2 ч.1 ст.164 СК України, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини, є підставою позбавлення батьківських прав. Згідно із частиною 3 статті 160 Сімейного кодексу України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самостійно. Встановлені вище обставини вказують на те, що на час вирішення справи в суді, їх сину виповнилося 14 років, а тому він вправі самостійно обирати своє місце проживання, у зв`язку з тим, що право вибору місця проживання надано законом самій дитині, згідно частини 3 статті 160, Сімейного кодексу України. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. За обставин справи № 725/9539/25, яка переглядається Чернівецьким апеляційним судом, відсутні ознаки спору між батьками щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від них, відтак відсутні і правові підстави для підготовки та затвердження відповідного висновку органу опіки та піклування. Враховуючи наведене, винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України. Як зазначив Верховний Суд у постанові від 11 грудня 2023 року, такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення, однак невчинення таких захисних дій з боку владного органу у вигляді неподання висновку не може слугувати підставою для відмови або для зволікання у захисті з боку суду. Адже здійснення правосуддя, захист прав та інтересів дітей не може ставитися у залежність від можливості здійснення владними органами своїх повноважень. Переглядаючи справу в оскаржуваній частині, апеляційний суд вказує наступне. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України). Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Проте встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову (постанова Верховного Суду від 06 червня 2024 року у справі № 361/978/22). Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково (пункт 45 постанови Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 760/27983/19). Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Стаття 160 СК України закріплює право батьків на визначення місця проживання дитини, що може бути реалізовано за згодою батьків. В свою чергу статтею 161 СК врегульовує особливості вирішення спору між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, що відбувається у випадку якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина. Такий спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (постанова Верховного Суду від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Отже, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Оскільки в Сімейному Кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. Сімейним Кодексом України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини, тому факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22. Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Також статтею 180 СК України встановлено обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов`язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України). Вказаний підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України). Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що домовленість про покладення обов`язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини за відсутності для цього об`єктивних підстав, суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин. Виключення з цього правила (у частині обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно). Як вбачається з матеріалів справи, малолітня дитина ОСОБА_3 проживає разом з батьком ОСОБА_1 , що сторонами не заперечується. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що позов в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком фактично пред`явлений з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби). Висновки суду у цій частині узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23). У вказаній постанові Верховний Суд вкотре наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. З огляду на викладене, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання ним малолітньої дитини, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що відповідачка не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини. При цьому колегія суддів враховує, що встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. Крім того, позивачем не надано доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, відмови матері у наданні згоди на виїзд дітей із батьком за кордон України, що, в свою чергу, порушувало б права батька та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач. У цій справі колегія суддів наголошує, що сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. зокрема постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25). Судом не встановлено обставин, які б беззаперечно свідчили, що мати дитини не здатна виконувати свої обов`язки щодо дитини чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини. Та обставина, що мати дитини проживає окремо, не свідчать про те, що позивач самостійно виховує дитину, оскільки вказана обставина не позбавляє мати дитини батьківських прав і не залишає дитину без батьківського виховання. При цьому матеріали справи не містять доказів, що відповідачка позбавлена батьківських прав відносно своєї дитини, як і відсутні докази, що свідчать про неможливість останньої виконувати свої батьківські обов`язки. Навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дитини та не надає матеріальну допомогу своїй дитині, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідача аліментів на утримання малолітньої дитини. Отже, суд вправі обґрунтовувати свої висновки лише доказами, що випливають зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту (п.65 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Коробов проти України» №39598/03 від 21 липня 2011 року), тобто таких, що не залишать місце сумнівам, оскільки наявність останніх не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (п.161 рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», заява №25). Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення у відповідності з вимогами частини 1 статті 376 ЦПК України є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку у цій справі про наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем своєї дитини. Підсумовуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_5 , скасування рішення суду в оскаржуваній частині та ухвалення у цій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні цієї вимоги. Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Предметом позову у справі є дві вимоги немайнового характеру: 1) розірвання шлюбу; 2) встановлення факту, що має юридичне значення. За подання позову у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 422,40 грн (3 028,00 х 0,4 х 2). Проте позивачем сплачено судовий збір у сумі 1 816,80 грн. У зв`язку з цим недоплачений позивачем судовий збір у сумі 605,60 грн підлягає стягненню в дохід держави (2 422,40 1816,80). Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, у задоволенні позовної вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем його дитини відмовлено. За подання апеляційної скарги з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_4 мав сплатити судовий збір у сумі 1 453,44 грн. Разом з тим ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 02 березня 2026 року апелянту було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у цій справі. Як вбачається з матеріалів справи, станом на день ухвалення цієї постанови судовий збір апелянтом не сплачено, а відтак, керуючись положеннями частини 2 статті 136 ЦПК України, а також враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з позивача в дохід держави слід стягнути судовий збір у сумі 1 453,44 грн за розгляд справи в суді апеляційної інстанції. Отже, з позивача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2 059 грн за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , інтереси якого представляє ОСОБА_4 , про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовити. Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити. Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 29 грудня 2025 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , (РНОКПП: НОМЕР_1 ) дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги. Змінити розподіл судових витрат. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , (РНОКПП: НОМЕР_1 ), в дохід держави судовий збір у розмірі 2 059 гривень 04 копійки за розгляд справи у суді першої та апеляційної інстанцій. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 23 квітня 2026 року. Суддя-доповідач І. М. Литвинюк Судді: І. Н. Лисак І. Б. Перепелюк