Постанова Дніпровський апеляційний суд № 194/370/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3351/26 Справа № 194/370/25 Суддя у 1-й інстанції - Корягін В. О. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 березня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі: судді-доповідача Никифоряка Л.П., суддів Гапонова А.В., Халаджи О.В., за участі секретаря судового засідання Сахарова Д.О., Учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Виконавчий комітет Тернівської міської ради Дніпропетровської області, розглянув відкрито в залі судових засідань апеляційного суду в м. Дніпро справу, що виникла з цивільних правовідносин, в якій подана апеляційна скарга ОСОБА_1 на заочне рішення Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2025року, головуючий у суді першої інстанції Корягін В.О. В С Т А Н О В И В: Описова частина Короткий зміст позовних вимог У березні 2025року ОСОБА_1 подав в суд позов проти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, визначив Виконавчий комітет Тернівської міської ради Дніпропетровської області, в якому вимагав визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . Існування таких вимог позивач пов`язував із тим, що позивач є наймачем квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Окрім позивача за вказаною адресою зареєстровані невідомі йому особи - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Стверджував, що відповідачі багато років в квартирі не проживають, добровільно залишили місце проживання, витрат по оплаті комунальних послуг та квартплаті не несли, їх особистих речей в квартирі немає, місце фактичного проживання відповідачів не відоме. Головний квартиронаймач мати позивача ОСОБА_4 померла, та з 2012року по теперішній час у квартирі фактично проживає тільки позивач. Вказував, що відповідачі за місцем реєстрації не проживають, добровільно знятись з місця реєстрації відмовляються. Позивач перешкод у користуванні квартирою не чинить, але вимушений нести за відповідачів непомірні витрати за комунальні послуги, які останніми не відшкодовуються. Позивач наполягав, що встановлення судом факту відсутності відповідача без поважних причин понад шість місяців за місцем проживання є підставою для визнання відповідачів таким, що втратили право на користування наведеним житлом. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2025року у задоволенні позову відмовлено. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі за адресою своєї реєстрації не мешкають більше шести місяців саме без поважних причин, не доведено, що відповідачі не з`являлись протягом цього строку за місцем реєстрації, вибули на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті, набули право власності або право постійного користування іншим житлом, хоча доведення цих обставин є процесуальним обов`язком позивача. Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу 24 грудня 2025року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_5 , подав безпосередньо до суду апеляційної інстанції за допомогою системи Електронний суд апеляційну скаргу на рішення Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2025року. В апеляційній скарзі висловив вимогу про скасування рішення та ухвалення нового про задоволення позову в повному обсязі. Незаконність та необґрунтованість рішення суду на думку заявника полягає у тому, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, не повно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, які підтверджують факт тривалої відсутності відповідачів за місцем їх реєстрації, не навів аргументів в обґрунтування причин недостатності або неналежності наданих позивачем доказів. Наголошував на тому, що відповідачі не проживають за місцем реєстрації з 2012року, не сплачують комунальні платежі, їх особистих речей в квартирі немає, перешкод у проживанні відповідачам ніхто не чинить. Зазначав, що формальна реєстрація місця проживання сама по собі не може створювати або зберігати право користування житлом за відсутності фактичного проживання та виконання обов`язків члена сім`ї наймача. Понад дванадцять років позивач несе за відповідачів обов`язок зі сплати житлово-комунальних послуг, що є несправедливим. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Відповідачі своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України, не скористались та відзиву на апеляційну скаргу не подавали. Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції 30 грудня 2025року ухвалою судді Дніпровського апеляційного суду було витребувано з Тернівського міського суду Дніпропетровської області цивільну справу №194/370/25; та 12 січня 2026року справа надійшла на адресу апеляційного суду. Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 14 січня 2026року відкрито апеляційне провадження у справі. 29 січня 2026року ухвалою Дніпровського апеляційного суду справу призначено до судового розгляду на 1150год 03 березня 2026року. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про доставку електронного листа. Фактичні обставини встановлені в ході судового розгляду, які підтверджені належними та допустимими доказами Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з ОСОБА_1 у вказаній квартирі зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (зареєстрований з 29 серпня 2005року) ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (зареєстрований з 23 березня 1999року), що підтверджується копією довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб №680 від 12 лютого 2025року, виданої Відділом реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Тернівської міської ради /а.с.11/ та відомостями з реєстру територіальної громади про місце проживання особи станом на 17 березня 2025року № 570 та № 576 /а.с.18, 18а/. Згідно з копією довідки про переоформлення особових рахунків жилої площі № 364 від 09 листопада 2011року, виконавчий комітет Тернівської міської ради вирішив переоформити фінансово-особовий рахунок на квартиру АДРЕСА_2 на ОСОБА_1 , у зв`язку з тим, що головний квартиронаймач - мати позивача ОСОБА_4 померла /а.с.13/. Вищезазначена квартира не приватизована та перебуває у комунальній власності. Як зазначено у довідках про фактичне проживання № 344 від 17 лютого 2025року та № 1600 від 15 липня 2025року, виданих відділом реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Тернівської міської ради, за адресою: АДРЕСА_1 фактично проживає з 2012 року по теперішній час ОСОБА_1 ; за цією адресою в період з 2012року по теперішній час ОСОБА_2 та ОСОБА_3 фактично не проживають /а.с.12, 50/. 12 лютого 2025року ОСОБА_1 звертався до відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб виконавчого комітету Тернівської міської ради з заявою вх. № 121 щодо зняття з реєстрації місця проживання відповідачів, проте за вих. № 345 від 17 лютого 2025року йому було надано відповідь, в якій повідомлено, що зняти з реєстрації будь-яких осіб, зареєстрованих за означеною вище адресою, неможливо, тому що житло знаходиться у комунальній власності та всі хто зареєстровані у даному житлі є піднаймачамиі мають спільне право на користування цим майном. Ухвалою Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 25 вересня 2025року було витребувано у Державної прикордонної служби України відомості щодо перетину відповідачами державного кордону, на виконання якої 29 вересня 2025року Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України було надано відповідь № 19/77375-25-Вих, в якій зазначено, що відомостей щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України громадянами України ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в період з 08 листопада 2017року по 29 вересня 2025року в Базі даних не виявлено. Інформація про осіб, які перетнули державний кордон України, в`їхали на тимчасово окуповану територію України або виїхали з такої території зберігається протягом 10 років з дня її внесення. Зберігання в Базі даних інформації з персональними даними осіб впродовж 10 років з моменту її внесення здійснюється з 08 листопада 2017року, а до цього така інформація зберігалась протягом п`яти років /а.с.69/.

Мотивувальна частина Позиція апеляційного суду Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача щодо змісту судового рішення, яке оскаржено, дослідив доводи апеляційної скарги та з`ясував межі, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції надважливого значення надав тій обставині, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за умови не проживання в житловому приміщенні більше шести місяців та за відсутності поважних причин для не проживання, проте позивачем не надано належних та допустимих доказів не проживання відповідачів за місцем своєї реєстрації саме без поважних причин. Вислухав пояснення учасників справи котрі з`явились до суду, за відсутності інших учасників справи, які повідомлені про дату, час і місце судового засідання у спосіб встановлений законом апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення так як судом першої інстанції при ухваленні рішення додержані норми матеріального і процесуального права. Мотиви та норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Порядок користування жилими приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду регулюють положення статей 71, 72 Житлового кодексу України (далі ЖК України). Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Водночас, саме на позивача покладається обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені законодавством строки у жилому приміщенні без поважних причин. Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року). У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Тож, у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням на підставі статті 71 ЖК України необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк (). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла. Слід також враховувати, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Проте, матеріали справи взагалі не містять жодних доказів, які б давали суду можливість встановити причини тривалої відсутності відповідачів за зареєстрованим місцем проживання та ставлення відповідачів до спірного житла. Надані позивачем докази підтверджують лише одну з умов, за якої особу може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщеннями, а саме непроживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_2 з 2012року, тобто більше шести місяців. Водночас, наявні в матеріалах справи докази не підтверджують другої умови, наявність якої є обов`язковою для визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщеннями, а саме відсутність у відповідачів поважних причин для непроживання за місцем реєстрації. З наданих доказів неможливо встановити причини тривалої відсутності відповідачів за місцем реєстрації, їх ставлення до спірної квартири та втрату інтересу до житлового приміщення. Без встановлення вищевказаних обставин не буде відповідати вимогам законності позбавлення особи в судовому порядку права на користування житловим приміщенням. Заразом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Тож, позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, з метою доведення своїх позовних вимог достатніми і допустимими доказами та задля уникнення доказування на підставі припущень, не надав суду доказів, які б надавали можливість встановити відсутність у відповідачів поважних причин для непроживання за місцем реєстрації, та не скористався своїм правом на звернення до суду з відповідними клопотаннями для забезпечення доказів, в тому числі з клопотаннями про допит свідків та витребування доказів щодо можливого набуття відповідачами права власності або права постійного користування іншим житловим приміщенням. Частина перша статті 76 ЦПК України доказами визначає будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (частина перша, друга статті 77 ЦПК України). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, оцінивши подані суду докази та встановивши на їх підставі фактичні обставини справи, обґрунтовано виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не мешкають більше шести місяців за місцем своєї реєстрації без поважних причин, що є процесуальним обов`язком позивача. Неоплата відповідачами житлово-комунальних послуг за місцем реєстрації та відсутність їх особистих речей у квартирі, без встановлення причин непроживання відповідачів за місцем реєстрації, самі по собі не можуть бути підставою для визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням. Позивачем не надано суду достатньо допустимих і належних доказів, які в своїй сукупності свідчили б про законність визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням. За наведених умов відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 . Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18 лютого 1999 року). Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Доводи апеляційної скарги про достатність наданих позивачем доказів для підтвердження обґрунтованості заявлених позовних вимог не можуть бути прийняті апеляційним судом до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці. Згідно статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Тож, встановивши фактичні обставини у справі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки, які обґрунтовано викладені у оскаржуваному судовому рішенні, вони зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судом. Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб позивач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про законність та обґрунтованість рішення суду, що дає підстави суду апеляційної інстанції відповідно до статті 375 ЦПК України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, У Х В А Л И В: Залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Рішення Тернівського міського суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2025року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Повне судове рішення складено 03 березня 2026року. Судді: