Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 460/5816/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 січня 2026 рокуЛьвівСправа № 460/5816/24 пров. № А/857/20118/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Довгої О.І., Запотічного І. І., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року (головуючий суддя Дорошенко З.В.), ухвалене у порядку спрощеного позовного провадження у м. Рівне, у справі №460/5816/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : 31.05.2024 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі відповідач), просив: визнати протиправними дії відповідача щодо обчислення та виплати позивачу: - грошового забезпечення з 29.03.2022 по 31.12.2022 без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 рік; - грошового забезпечення з 01.01.2023 по 20.05.2023 без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 рік; - грошової допомоги на оздоровлення за 2022 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 рік; - грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023 рік; зобов`язати відповідача здійснити перерахунок та виплату позивачу, з урахуванням раніше виплачених сум: - грошового забезпечення з 29.03.2022 по 31.12.2022, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, на відповідний тарифний коефіцієнт; - грошового забезпечення з 01.01.2023 по 20.05.2023, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт; - грошової допомоги на оздоровлення за 2022 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, на відповідний тарифний коефіцієнт; - грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт; визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу додаткової винагороди за виконані у період з 29.09.2023 по 12.12.2023 бойові (спеціальні) завдання; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу додаткову винагороду за виконані у період з 29.09.2023 по 12.12.2023 бойові (спеціальні) завдання в сумі 12000,00 грн. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 29.03.2022 по 19.05.2023 та суми грошової допомоги для оздоровлення за 2022-2023 роки, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого законом на 01 січня календарного року та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" № 704 від 30.08 2017. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 29.03.2022 по 31.12.2022 та суми грошової допомоги для оздоровлення за 2022 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022, та множенням на вiдповiдний тарифний коефiцiєнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" №704 від 30.08.2017, з урахуванням раніше виплачених сум. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01.01.2023 по 19.05.2023 та суми грошової допомоги для оздоровлення за 2023 рік з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2023, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України "Про грошове забезпечення вiйськовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" №704 від 30.08.2017, з урахуванням раніше виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що дії відповідача щодо обчислення та виплати позивачу в заниженому розмірі грошового забезпечення в період з 29.03.2022 по 19.05.2023, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідних календарних років, є протиправними. При цьому суд зазначив, що з 20.05.2023, дня набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2023 № 481 «Про скасування підпункту 1 пункту 3 змін, що вносяться до Постанов Кабінету Міністрів України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 р. № 103, внесено зміни до пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704» і відповідно до пункту 4 якої розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні. Крім того, суд зазначив, що оскільки за змістом наказів командира ВЧ НОМЕР_1 від 21.11.2023 №329-НР, від 14.10.2023 №291-НР, від 17.10.2023 №294-НР, від 25.10.2023 №302-НР, від 31.10.2023 №308-НР та від 06.11.2023 №314-НР позивач здійснював охорону військових об`єктів у складі саме добового наряду, а не бойові (спеціальні) завдання, то позивач не набув права на отримання додаткової винагороди, передбаченої абз. 16 п. 2 розділу XXXIV Порядку, у вищевказані періоди. У зв`язку з чим суд дійшов висновку, що позов в цій частині позовних вимог задоволенню не підлягає. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, в частині задоволення позовних вимог, відповідач подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року, в оскаржуваній частині та ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що згідно постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова №704), розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, а тому дії відповідача є правомірними і нарахування спірних виплат здійснювалось відповідно до норм чинного законодавства. Крім того вважає, що позивач пропустив строк звернення до суду. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу в якому зазначив, що суд першої інстанції правильно та повно встановив обставини у справі та постановив судове рішення з додержання норм матеріального та процесуального права. Вказує на те, що грошове забезпечення та додаткові види грошового забезпечення позивача у період проходження служби повинно було визначатися шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного року, а не на 01.01.2018. Також зазначає, що строк звернення до суду із зазначеним позовом ним не пропущено. Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає. З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 у період з 29.03.2022 по 12.12.2023 проходив військову службу у ВЧ НОМЕР_1 , що підтверджується записами у військовому квитку від 16.04.2022 серії НОМЕР_2 . Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.12.2023 №363 старшого солдата ОСОБА_1 , призначеного наказом начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по особовому складу) від 27.11.2023 № 716-РС відповідальним виконавцем групи секретного документального забезпечення військової частини НОМЕР_3 , з 12.12.2023 виключено зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та з усіх видів забезпечення. 28.03.2024 адвокат Пшенична О.О. звернулася до відповідача в інтересах позивача з адвокатським запитом щодо надання інформації та документів, що стосуються нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення за період з 29.03.2022 по 20.05.2023, грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки, а також документів щодо залучення позивача у період з 29.09.2023 по 12.12.2023 до добового наряду (варти). Листом від 09.04.2024 №2054 відповідач на адвокатський запит повідомив, що при розрахунку грошового забезпечення ОСОБА_1 в період з 29.03.2022 по 20.05.2023 використовувався посадовий оклад, надбавка за вислугу років, оклад за військовим званням, надбавка за особливості проходження служби, щомісячна премія. Розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги. При розрахунку грошової допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 в період з 29.03.2022 по 20.05.2023 використовувався посадовий оклад, надбавка за вислугу років, оклад за військовим званням, надбавка за особливості проходження служби, щомісячна премія, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання грошової допомоги на оздоровлення. Розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 в період з 29.03.2022 по 20.05.2023 зазначений у довідці що додається. Грошова допомога на оздоровлення ОСОБА_1 за 2022 рік виплачена за розрахунково-платіжною відомістю №67 від 09.06.2022, а грошова допомога на оздоровлення за 2023 рік - за розрахунково-платіжною відомістю №127 від 22.05.2023. Зауважено, що при виключенні зі списків військової частини 12.12.2023 ОСОБА_1 було надано грошовий атестат від 12.12.2023 № 134, де й відображена запитувана інформація. 25.04.2024 позивач звернувся до відповідача із заявою про перерахунок та виплату грошового забезпечення з 29.03.2022 по 20.05.2023 та грошової допомоги на оздоровлення за 2022 - 2023 роки з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022, Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" станом на 01.01.2023, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1 та 14 постанови Кабінету Міністрів України №704 та здійснити їх виплату із врахуванням раніше проведених виплат, а також здійснити нарахування та виплату йому додаткової винагороди за виконані у період з 29.09.2023 по 12.12.2023 бойові (спеціальні) завдання в сумі 12000,00 грн. Відповідач надав відповідь на заяву позивача листом від 30.04.2024 №2319, зміст якого аналогічний змісту листа від 09.04.2024 №2054. Вважаючи свої права щодо отримання грошового забезпечення в належному розмірі порушеними, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Відповідно до статті 1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Згідно з частинами першою-четвертою статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. Постановою № 704, зокрема, затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1, схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14, а також розміри надбавки за вислугу років військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу згідно з додатком

16. Пунктом 4 Постанови № 704 (в редакції чинній до 24.02.2018) було установлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13,

14. В подальшому, постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (яка набрала чинності 24.02.2018) до Постанови № 704 внесено зміни, внаслідок яких пункт 4 Постанови № 704 викладено у новій редакції: «

4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.». При цьому, зміни до додатків 1, 12, 13 і 14 не вносилися. Отже, станом на 01.01.2018 та 01.01.2019 пункт 4 Постанови № 704 визначав, що при обчисленні розмірів посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу використовується такий показник, як «розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року». Натомість, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 по справі № 826/6453/18 за наслідками апеляційного перегляду справи скасовано рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2019 в частині відмови в задоволенні позову про визнання протиправним та скасування пункту постанови і прийнято в цій частині нову постанову про задоволення позову. Визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови №

103. У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.10.2019 залишено без змін. Отже, з 29.01.2020 - дня набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18 - пункт 6 Постанови № 103 втратив чинність та відновлена дія п.4 Постанови № 704 у первісній редакції. Проте, згідно з пунктом 3 розділу ІІ Закону України від 6 грудня 2016 року № 1774-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 1774-VIII) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. Апеляційний суд зазначає, що під час розв`язання правової колізії між нормами пункту 3 розділу ІІ Закону № 1774-VІІІ та пункту 4 Постанови № 704, у редакції до внесення змін Постановою № 103, та приміток до додатків 1, 12, 13, 14 Постанови № 704 перевагу належить віддати положенням закону як акту права вищої юридичної сили. Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.99 р. № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги, від 20.03.2002 № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій). У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Оскільки норма пункту 3 розділу ІІ Закону № 1774-VІІІ не втратила чинності і за юридичною силою є вищою за приписи пункту 4 Постанови № 704, у редакції до внесення змін Постановою № 103, а також додатків 1, 12, 13, 14 Постанови № 704, суд першої інстанції вірно вказав на відсутність правових підстав для обчислення розміру окладу за посадою позивача та окладу за військовим званням із використанням величини мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року. При цьому потрібно врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 11.12.2019 по справі № 240/4946/18, щодо застосування норм права, а саме пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, згідно яких мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується в розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 01 січня календарного року, починаючи з 01 січня 2017 року. З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, що згідно з Постановою № 704, розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня відповідного року, а мінімальна заробітна плата (чи її частина) для розрахунків розмірів цих окладів не застосовується. Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 11.02.2021 у справах № 200/3774/20-а, № 200/3747/20-а, № 240/11952/19, та від 18.02.2021 у справі № 200/3775/20-а. Отже, з 29.01.2020, а саме з дня набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 по справі № 826/6453/18, виникли правові підстави для перерахунку грошового забезпечення військовослужбовців виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військове звання, які визначити шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постановах від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, від 12.09.2022 у справі № 500/1813/21, від 04.01.2023 у справі № 640/17686/21. Законом України від 7 грудня 2017 року № 2246-VIII «Про Державний бюджет України на 2018 рік» встановлено розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01.01.2018 - 1762,00 грн. В свою чергу, Законом України від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ «Про Державний бюджет України на 2020 рік», Законом України від 15 грудня 2020 року № 1082-ІХ «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Законом України від 2 грудня 2021 року № 1928-ІХ «Про Державний бюджет України на 2022 рік» (далі - Закон № 1928-ІХ), Законом України від 3 листопада 2022 року № 2710-ІХ «Про Державний бюджет України на 2023 рік» (далі - Закон № 2710-ІХ) розмір прожиткового розміру збільшено в порівнянні з 2018 роком. Отже, різниця між розміром прожиткового мінімуму на 2018 рік та 2022-2023 роками впливає на визначення розміру посадового окладу та з 29.01.2020, тобто з моменту набрання законної сили постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 по справі № 826/6453/18, наявні правові підстави для визначення розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року (2022-2023 роки), на відповідний тарифний коефіцієнт. Відповідно до пункту 2 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за № 745/32197 (далі - Порядок №260), грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення. Згідно з пунктами 1, 6 розділу XXIII Порядку № 260 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які набули (набувають) право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення. Розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги. Суд зазначає, що як основні, так і щомісячні та одноразові додаткові види грошового забезпечення, залежать від посадового окладу та окладу за військовим званням. Відтак, при визначенні розмірів як основних, так і щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення відповідач протиправно не врахував розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022, 01.01.2023 відповідно як розрахункової величини, що призвело до виплати грошового забезпечення позивача не в тому розмірі, який визначений чинним законодавством. Тому, враховуючи викладене вище, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що грошове забезпечення позивача мало обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2022, 01.01.2023 за Законом України Про Державний бюджет України на відповідний рік. Щодо покликань скаржника на пропущення позивачем строків звернення до суду з означеними позовними вимогами, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною п`ятою цієї статті визначено, що для звернення до суду в справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк. Водночас у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці. Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю. Системний аналіз цих норм дає підстави для висновку, що вони є бланкетними, а тому строки звернення до суду можуть бути встановлені іншими законами. У розглядуваній справі, оскільки предметом спору є право на суми, які належать виплаті при звільненні, такою бланкетною нормою є приписи статті 233 КЗпП України, якою встановлено строки звернення до суду щодо стягнення зазначених сум. Разом із цим, частиною другою статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Суд зазначає, що перебування особи на публічній службі, є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю. Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України. Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Законом України від 01 липня 2022 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)». Колегія суддів зауважує, що у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23 Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду сформувала єдиний підхід до застосування статті 233 КЗпП України в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати. Зокрема, Судова палата зазначила, що частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Судова палата урахувала позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, яку неодноразово висловлював Конституційний Суд України, зокрема, у Рішеннях від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. З урахуванням викладеного Судова палата констатувала: 1) якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»); 2) з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року. При цьому, Верховний Суд у складі палати Касаційного адміністративного суду від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 встановив момент з якого слід обчислювати початок строку, який передбачений ст. 233 КЗпП, зокрема визначено, що, датою початку відліку 3-х місячного строку є момент, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації. Судом враховано, що на спірні правовідносини з 29.03.2022 по 18.07.2022 поширюються норми ст. 233 КЗпП України у редакції Закону до 19 липня 2022 року, тому вони регулюються положеннями статті 233 КЗпП України у редакції до внесення змін Законом № 2352-IX, яка визначає право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати (грошового забезпечення) без обмеження будь-яким строком, а на правовідносини з 19.07.2022 по 19.05.2023 поширюються норми ст. 233 КЗпП України у редакції Закону з 19 липня 2022 року, тобто вони обмежені трьохмісячним строком звернення до суду з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Разом з тим суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що законодавець в ст. 233 КЗпП України пов`язав початок перебігу строку звернення до суду (в межах даних правовідносин) з моменту коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права. В свою чергу, військовослужбовець міг дізнатися про порушення свого права лише з повідомлення щодо складових елементів грошового забезпечення. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що у період з 29.03.2022 по 25.05.2023 позивач перебував на посаді діловода бронетанкової служби технічної частини логістики, а в грошовому атестаті №134 від 12.12.2023 відображені лише складові частини грошового забезпечення за час перебування його на посаді відповідального виконавця технічної частини логістики, яку він обіймав у період з 26.05.2023 по 12.12.2023. Враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується висновками суду першої інстанції про те, що грошовий атестат №134 від 12.12.2023 не є повідомленням про розміри оплати праці позивача в розумінні статей 110, 116 КЗпП України, адже не містить детального розрахунку сум, нарахованих та виплачених позивачу у спірний період з 19.07.2022 по 12.12.2023, із зазначенням окремо кожного виду виплати в день їх виплати. Як убачається з матеріалів справи позивач дізнався про порушення свого права на отримання у належному розмірі грошового забезпечення за спірний період, а також грошової допомоги на оздоровлення за 2022-2023 роки з листа відповідача №2054 від 09.04.2024 і доданих до нього документів. З позовом до суду позивач звернувся 31.05.2024, тобто в межах трьох місячного строку звернення до суду. З огляду на наведене, покликання скаржника на пропущення позивачем строку звернення з позовними вимогами суд апеляційної інстанції вважає безпідставним. Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідача належить зобов`язати здійснити перерахунок та виплату позивачу як основних, так і щомісячних та одноразових додаткових видів грошового забезпечення позивача за оскаржуваний період, грошової допомоги на оздоровлення із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня за Законом України Про Державний бюджет України на відповідний рік. Оскільки рішення суду в частині відмови у задоволенні позову сторони не оскаржують, то в силу вимог ст. 308 КАС України, таке не є предметом апеляційного перегляду. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави часткового задоволення позовних вимог, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 квітня 2025 року у справі №460/5816/24 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді О. І. Довга І. І. Запотічний