Ухвала КАС ВС № 340/3183/24

УХВАЛА 19 січня 2026 року м. Київ справа №340/3183/24 адміністративне провадження №К/990/54370/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Єресько Л.О., суддів: Білак М.В., Соколова В.М., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2025 у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Кіровоградській області, Державної податкової служби України, про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,- УСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду із адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Кіровоградській області, Державної податкової служби України (далі - відповідач-1, відповідач-2), в якому просив нарахувати та виплатити на його користь: - середній заробіток у сумі 920559,03 грн (дев`ятсот двадцять тисяч п`ятсот п`ятдесят дев`ять гривень 03 копійки) за весь час затримки по день фактичного розрахунку; - кошти у сумі 999819,03 грн (дев`ятсот дев`яносто дев`ять тисяч вісімсот дев`ятнадцять гривень 03 копійки), як компенсацію моральної шкоди; - кошти у сумі 11511,22 грн (одинадцять тисяч п`ятсот одинадцять гривень 22 копійки), як три відсотка річних від простроченої суми; - кошти у сумі 66806,83 грн (шістдесят шість тисяч вісімсот шість гривень 83 копійки), як відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди; - кошти у сумі 102734,10 грн (сто дві тисячі сімсот тридцять чотири гривні 10 копійок), як пеню за порушення строків виконання зобов`язання. Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14.04.2025, яке залишено без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 06.08.2025, позов задоволено частково. Стягнуто з Головного управління ДПС у Кіровоградській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.04.2016 по 03.05.2024 в сумі 94519,47 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючи із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу до Верховного Суду. Крім того, 10.09.2025 від ОСОБА_1 надійшла заява про внесення змін та доповнень до касаційної скарги. Ухвалою Верховного Суду від 17.09.2025 у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору відмовлено та зменшено розмір судового збору за подання касаційної скарги на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 06.08.2025 до 18 222,97 грн, касаційну скаргу залишено без руху та надано скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині ухвали, шляхом подання до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням та оригіналу документу про сплату судового збору у розмірі 18 222,97 грн. Ухвалою Верховного Суду від 20.10.2025 Касаційну скаргу ОСОБА_1 повернуто скаржнику, у зв`язку із невиконанням вимоги ухвали Верховного Суду від 17.09.2025 про залишення касаційної скарги без руху в частині обґрунтування підстав касаційного оскарження. 24.12.2025 до Верховного Суду надійшла повторна касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 06.08.2025 у справі № 340/3183/24. У зв`язку з перебуванням у відпустці суддів: Соколова В.М. у період з 30.12.2025 по 02.01.2026 (наказ від 10.12.2025 № 4892/0/6-25), Білак М.В. у період з 22.12.2025 по 07.01.2026 (наказ від 07.11.2025 № 5376/0/5-25) та Єресько Л.О. у період з 29.12.2025 по 16.01.2026 (наказ від 05.12.2025 № 4825/0/6-25), питання щодо відкриття касаційного провадження вирішується колегією суддів по виходу суддів з відпустки. За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі. Перевіривши відповідність касаційної скарги ОСОБА_1 та доданих до неї документів вимогам статті 330 КАС України, суд дійшов висновку, що вказана скарга підлягає залишенню без руху, з огляду на наступне. Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом. З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 №460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 «Касаційне провадження» 3, зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду. Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав). За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу. Звертаючись повторно із касаційною скаргою ОСОБА_1 визначив підставою касаційного оскарження пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України з посиланням на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, а саме: частини першої статті 1, частин першої та другої статті 5, частини третьої статті 8, частини п`ятої статті 9 Закону України від 01.07.1993 № 3356-XII «Про колективні договори і угоди» (в редакції станом на 07.05.2008), статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (в редакції станом на 01.01.2015, 24.02.2016), абз. 2 частини другої статті 56 Бюджетного кодексу України (в редакції станом на 08.07.2010), статей 22, 23, 536, 549, 610, пп.3, пп.4 частини першої статті 611, частини першої статті 623, частини першої статті 624, статті 625, частини першої статті 1166, частини першої, п. 3 частини другої статті 1167, частини першої статті 1173, частини другої статті 1214 Цивільного кодексу України (в редакції станом на 01.01.2015), підпункту «л» пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (в редакції станом на 01.01.2015), пункту 28 Положення (стандарту) 26, (п. 11 наказу Міністерства фінансів України від 28.10.2003 № 601 «Про затвердження Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 26 «Виплати працівникам», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.11.2003 № 1025/8346, пункту 1 частини другої статті 11 Закону України від 23.02. 2006 № 3480-IV «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки»; постанови Кабінету Міністрів України від 31.01.2001 № 80 «Про розміщення (емісію) облігацій внутрішніх державних позик», п.2.8. наказу ДПА від 17.12.2010 № 953 «Про затвердження Інструкції про порядок нарахування та погашення пені за платежами, що контролюються органами державної податкової служби», п. 126.1 статті 126; пп. 129.1.1., пп. 129.3.1 п. 129.3 ст. 129; п. 131.1., п. 131.2. ст. 131 Розділу II, пп. 168.1.1, пп.168.1.2, пп 168.1.3, пп 168.1.4 п. 168.1 ст. 168 Розділу IV; п. 345.1 ст. 345, п. 346.6, п. 346.7 ст. 346 Розділу XVIII1; пп. 1.2, пп. 1.3, пп. 1.4 п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України (в редакції чинної станом на 01.01.2015), частини другої статті 231 Господарського кодексу України (в редакції станом на 19.02.2016, після припинення трудових відносин), частини першої статті 17, частини п`ятої статті 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», норм Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-XII, абз. 9 преамбули, частини другої статті 3; статей 6, 8; 9, 18, 19, 21, 22, 24, 40, частин першої, другої, четвертої статті 41, частин першої, четвертої, сьомої статті 43, частин першої, п`ятої статті 55, статті 56, частини першої статті 58, статті 64, статті 68, частини другої статті 102, частини першої, пунктів 1, 9 частини другої, частини третьої статті 129, статей 129-1, 151-2 Конституції України у подібних правовідносинах. Варто зауважити, що зазначена скаржником норма права, щодо неправильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини та питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанцій у межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку автора касаційної скарги, неправильно. Зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України слідує, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору. Лише посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження. Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду. Спір у цій справі за своїм характером є трудовим та стосується відповідальності роботодавця за допущені ним порушення строку виплати належних працівникові сум за час затримки розрахунку із працівником, передбаченої нормами статті 117 КЗпП України, який розраховується відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №

100. За доводами касаційної скарги касатор посилався на неправильне застосування у його справі статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IХ, та вказував на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 117 КЗпП та підпункту «л» пункту 1 постанові Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (в редакції станом на 01.01.2015). Водночас Верховний Суд зазначає, що Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 сформувала єдині підходи щодо застосування статті 117 КЗпП України у редакції статті чинній до та після внесення змін Законом № 2352-IХ, у тому числі й щодо урахування Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 при обчисленні середнього заробітку для визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Крім того варто наголосити, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19.07.2022 та відступила від висновку, викладеного судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 щодо неможливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у зв`язку з набранням чинності норми статті 117 КЗпП України у новій редакції, яка обмежує період, за який може стягуватися середній заробіток, шістьма місяцями. Верховний Суд у постанові від 03.12.2025 у справі № 560/7/23 вказав, що до спірних правовідносин за період з 19.09.2018 по 14.12.2022 належить ураховувати положення статті 117 КЗпП України, у редакції, яка діяла до 19.07.2022 щодо періоду з 19.09.2018 по 18.07.2022 без обмеження строком виплати у шість місяців, та чинну редакцією статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022 по 14.12.2022, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями, із урахуванням висновків Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду викладених у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23. Формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру Верховний Суд визначив у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19. Щодо доводів скаржника про відсутність висновків Верховного Суду слід зазначити, що Верховним Судом сформовано висновки щодо застосування пункту 3 частини другої статті 1167 Цивільного кодексу України викладені у постановах від 10.02.2022 у справі № 803/172/16 та від 19.01.2023 у справі 640/8027/19. Водночас, як слідує зі змісту оскаржуваних судових рішень, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та вказав, що правові підстави та умови відшкодування збитків визначені, зокрема, положеннями Глави 3 «Захист цивільних прав та інтересів» Розділу І «Основні положення» Книги першої «Загальні положення», Глави 51 «Правові наслідки порушення зобов`язання. Відповідальність за порушення зобов`язання» Розділу І «Загальні положення про зобов`язання» Книги п`ятої «Зобов`язальне право» Цивільного кодексу України та Главою 25 «Відшкодування збитків у сфері господарювання» Розділу V «Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання» Господарського кодексу України. У пункті 8 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Відповідно до частини другої статті 20 Господарського кодексу України права та законні інтереси суб`єктів господарювання захищаються шляхом, зокрема, відшкодування збитків. Відповідно до частини першої статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. У пункті 4 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України унормовано, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з частиною першою статті 623 Цивільного кодексу України боржник, який порушив зобов`язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. За приписами частини першої статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. У частині другій статті 22 Цивільного кодексу України визначено, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Згідно з частиною другою статті 224, частиною першою статті 225 Господарського кодексу України під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається, зокрема, неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною. Суд апеляційної інстанції зауважив, що відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди пов`язує можливість отримання доходу (майнових вигод) особою, право якої порушено, саме із звичайними обставинами, тобто звичайними умовами цивільного/господарського обороту. Суд апеляційної інстанції звернув увагу, що відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди як форма цивільно-правової відповідальності застосовується з метою захисту порушених (невизнаних) цивільних прав й інтересів та полягає у відшкодуванні правопорушником вартості майнових вигод, які потерпіла особа могла б мати, якби її суб`єктивне право не було порушеним (невизнаним). Тобто така міра відповідальності, як відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди перш за все є спрямованою на захист (відновлення) порушеного права учасникам господарських відносин, в той час як спірними у цій справі є правовідносини, що стосуються публічної служби та несвоєчасного розрахунку при звільненні, тобто правовідносин, на які не поширюються приписи Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, якими врегульовано підстави та порядок нарахування збитків, трьох відсотків річних та пені. Верховний Суд у постановах від 29.04.2025 у справі № 580/9536/23, від 08.11.2019 у справі № 826/22865/15, від 12.112018 у справі № 826/22868/15, та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2025 у справі № 711/4010/13-ц вказали, що передбачене частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, як спосіб захисту майнового права та інтересу у цивільно-правових відносинах. Тому, дія статті 625 Цивільного кодексу України, якою передбачено цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання на трудові правовідносини не поширюється. Крім того, скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми частини першої статті 1, частин першої та другої статті 5, частини третьої статті 8, частини п`ятої статті 9 Закону України від 01.07.1993 № 3356-XII «Про колективні договори і угоди» (в редакції станом на 07.05.2008), абз. 2 частини другої статті 56 Бюджетного кодексу України (в редакції станом на 08.07.2010), пункту 28 Положення (стандарту) 26, (п. 11 наказу Міністерства фінансів України від 28.10.2003 № 601 «Про затвердження Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 26 «Виплати працівникам», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.11.2003 № 1025/8346, пункту 1 частини другої статті 11 Закону України від 23.02. 2006 № 3480-IV «Про ринки капіталу та організовані товарні ринки»; постанови Кабінету Міністрів України від 31.01.2001 № 80 «Про розміщення (емісію) облігацій внутрішніх державних позик», п.2.8. наказу ДПА від 17.12.2010 № 953 «Про затвердження Інструкції про порядок нарахування та погашення пені за платежами, що контролюються органами державної податкової служби», п. 126.1 статті 126; пп. 129.1.1., пп. 129.3.1 п. 129.3 ст. 129; п. 131.1., п. 131.2. ст. 131 Розділу II, пп. 168.1.1, пп.168.1.2, пп 168.1.3, пп 168.1.4 п. 168.1 ст. 168 Розділу IV; п. 345.1 ст. 345, п. 346.6, п. 346.7 ст. 346 Розділу XVIII1; пп. 1.2, пп. 1.3, пп. 1.4 п. 161 підрозділу 10 розділу ХХ Податкового кодексу України (в редакції чинної станом на 01.01.2015), частини другої статті 231 Господарського кодексу України (в редакції станом на 19.02.2016, після припинення трудових відносин), частини першої статті 17, частини п`ятої статті 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», норм Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-XII. Водночас, вищевказані норми не регулюють питання стягнення середнього заробіток за час порушення строків виплати належних звільненому працівникові сум, а питання щодо застосування вказаних норм не ставилося перед судами попередніх інстанцій, а тому при вирішенні цього спору вони не були застосовані. За таких обставин, касаційна скарга не містить об`єктивних мотивів щодо неправильного застосування вищевказаних норм судами попередніх інстанцій та необхідність висновку Верховного Суду щодо цих норм, за обставин, установлених судами саме у цій справі. Суд касаційної інстанцій зауважує, що частиною першою статті 328 КАС України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом. Межі перегляду судом касаційної інстанції визначені статтю 341 КАС України, відповідно до частини четвертої якої у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина четверта статті 341 КАС України). До повноважень Верховного Суду не належить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто суб`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права. Отже, касаційна скарга не містить належних обґрунтувань щодо неправильного застосування норм матеріального права судами попередніх інстанцій та необхідність висновку Верховного Суду щодо цих норм, за обставин, установлених судами саме у цій справі. З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження. За доводами касаційної скарги скаржник також посилається на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України та вказує про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме пунктів 1, 3 частини другої статті 353 та пункту 1 частини третьої статті 353 КАС України. Суд зазначає, що обґрунтування необхідності касаційного оскарження у зв`язку із порушенням норм процесуального права можливе за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі інших підстав для касаційного оскарження, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України. Тобто, указане порушення процесуального права не може бути самостійною підставою для касаційного оскарження. Суд зазначає, що частиною другою статті 350 КАС України встановлено, що не може бути скасовано правильне по суті і законне судове рішення з мотивів порушення судом норм процесуального права, якщо це не призвело і не могло призвести до неправильного вирішення справи. Щодо посилань скаржника про неправильне тлумачення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), Протоколу до Конвенції, зі змінами внесеним Протоколом № 11 до Конвенції, Віденської конвенції про право міжнародних договорів Суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.04.2025 у справі № 758/8567/17 зазначила, що всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї є компетенцією Європейського суду з прав людини (пункт 42 постанови). Крім того, згідно з частинами першою-третьою статті 329 КАС України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. З матеріалів касаційної скарги слідує, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена 06.08.2025, а касаційну скаргу подано через підсистему «Електронний Суд» 24.12.2025. До касаційної скарги долучено клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14.04.2025 та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 06.08.2025. На обґрунтування клопотання позивач наводить доводи про те, що строк на касаційне оскарження пропущено із поважних причин. Такими причинами позивач вважає військову агресію російської федерації та запровадження в України воєнного стану, постійні відключення електроенергії на території Світловодської міської територіальної громади, постійні повітряні тривоги, обстріли м. Світловодська, необхідність працювати з метою забезпечення потреб на придбання ліків, їжі, оплати комунальних послуг та лікування, перебування на амбулаторному лікуванні, постійна необхідність у прийнятті ліків, погіршення здоров`я. Крім того позивач просить урахувати, що первинну касаційну скаргу ухвалою Верховного Суду від 20.10.2025 було повернуто скаржнику. На підтвердження своїх доводів щодо наявності поважних причин пропуску строку на касаційне оскарження ОСОБА_1 до клопотання долучив копії листків непрацездатності, результатів обстеження Діагностичного центру комп`ютерної та магнітно-резонансної томографії від 17.05.2024, рентгенограми КНП «Світлодарська ЦРЛ» Світлодарської міської ради від 03.02.2025 №

883. Вирішуючи клопотання скаржника в частині поновлення строків на касаційне оскарження, колегія суддів виходить з наступного. У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує, що із копією постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 06.08.2025 йому було надіслано через підсистему «Електронний суд» 18.08.2025 о 18:53. Частиною третьою статті 251 КАС України визначено, що у разі проголошення в судовому засіданні скороченого рішення суд надсилає учасникам справи копію повного судового рішення в електронній формі протягом двох днів із дня його складення у порядку, встановленому законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Відповідно до частини шостої статті 251 КАС України днем вручення судового рішення є, зокрема день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення. При цьому, на веб сторінці призначеної для пошуку та перегляду документів Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що оскаржувана постанова була надіслана судом: 11.08.2025, зареєстровано: 12.08.2025, забезпечено надання загального доступу: 13.08.2025. З огляду на викладе днем влучення копії постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 06.08.2025 є 19.08.2025. Водночас до суду із касаційною скаргою позивач звернувся 24.12.2025, із пропуском тридцятиденного строку, визначеного у статті 329 КАС України. Суд звертає увагу, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що у період з 20.08.2025 по 18.09.2025 позивач перебував на лікуванні. Також скаржник не надав доказів наявності інших обставин непереборного і об`єктивного характеру, що перешкодили йому звернутися до суду із касаційною скаргою у визначений законом строк. При цьому, слід зазначити, що лише посилання на введення воєнного стану в Україні, повітряні тривоги та обстріли території України країною агресором, відключення електроенергії, є недостатнім, оскільки такі обставини не є безумовною підставою для поновлення строку на касаційне оскарження без доведення їх безпосереднього впливу на неможливість подання касаційної скарги у визначений законом строк. Крім того, відповідно до довідки про доставку електронного листа ухвала Верховного Суду від 20.10.2025 у справі № 340/3183/24 надіслана ОСОБА_1 в його електронний кабінет 21.10.2025 о15:20, проте повторно із касаційною скаргою позивач звернувся лише 24.12.2025. Суд враховує тривалість строку пропущеного строку - майже чотири місяці, обставини пропуску строку звернення до суду, які залежали виключно від волевиявлення позивача та непереборних обставин позивачем не наведено, а Судом не встановлено. Відповідно до пункту 7 частини п`ятої статті 44 КАС України учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні обов`язки, визначені законом або судом. Наведеними положеннями КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду. Тобто особа, яка зацікавлена у поданні касаційної скарги, мусить вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, цілком використовувати наявні засоби та можливості, передбачені законодавством. Отже, учасники процесу мають діяти вчасно та в належний спосіб, вони не мають допускати затримки та невиправданого зволікання під час виконання своїх процесуальних обов`язків. Для цього учасник справи як особа, зацікавлена у поданні відповідного процесуального документа повинен вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством. Також згідно з частиною першою статті 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно з частиною першою статті 77 КАС України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що пропуск такого строку дійсно пов`язаний з об`єктивно непереборними обставинами чи істотними перешкодами. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2020 у справі № 9901/32/20 виснувала, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо. Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування. Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами. Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. Наведене дає підстави для висновку, що поновлення встановленого процесуальним законом строку здійснюється судом у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об`єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на звернення до суду. Суд звертає увагу на те, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними. Необхідно зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними. Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, зокрема, і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах. Приписи пункту 4 частини першої статті 333 КАС України є імперативними та зобов`язують суд, у разі якщо особою у визначений строк не буде подано заяву про поновлення строку на касаційне оскарження або у поданій заяві будуть наведені підстави для поновлення строку на касаційне оскарження, визнані судом неповажними, відмовити у відкритті касаційного провадження. Такий підхід обумовлений тим, що право на оскарження судового рішення обмежене встановленим у законі строком на касаційне оскарження, покликаним на дотримання принципу правової визначеності як одного з елементів верховенства права, та має дисциплінувати суб`єктів адміністративного судочинства. Водночас, обов`язок доведення обставин, з якими сторона пов`язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, покладається на особу, яка звернулася до суду. Колегія суддів зазначає, що поновлення строку не є обов`язком суду, а є предметом його оцінки (розсуду) залежно від встановлених обставин, доводів і доказів сторін. Щодо посилань позивача на необхідність працювати з метою забезпечення потреб на придбання ліків, їжі, оплати комунальних послуг та лікування, перебування на амбулаторному лікуванні, постійна необхідність у прийнятті ліків, погіршення здоров`я Суд зазначає, що такі доводи можуть вказувати на поважність причин пропуску строку звернення до суду за умови доведення їх впливу на об`єктивну неможливість звернутися до суду у визначений законом строк на касаційне оскарження. Проте таких доказів позивач не надав, а лише посилання на наявність означених обставин, не вказує про наявність поважних причин, що завадили дотриматися строку звернення до суду із касаційною скаргою. Отже, надаючи оцінку доводам скаржника Суд зазначає, що зазначені скаржником в заяві про поновлення строку на касаційне оскарження доводи не свідчать про наявність об`єктивно непереборних обставин, які б перешкоджали своєчасному оскарженню судових рішень у цій справі та не підтверджені належними доказами, а тому не можуть бути визнані судом поважною причиною пропуску строку, встановленого КАС України. За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для поновлення процесуального строку на касаційне оскарження. Крім того, положенням частини четвертої статті 330 КАС України передбачено, що до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору. Відповідно до частини п`ятої статті 330 КАС України, якщо касаційна скарга подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній зазначаються підстави звільнення від сплати судового збору. З касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень слідує, що позивач у цій справі є фізичною особою і, звернувшись до суду в 2024 році, заявив, зокрема, позовну вимогу майнового характеру, а саме просив суд стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, зазначено, що середній заробіток за статтею 117 КЗпП України за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати. Великою Палатою Верховного Суду було зокрема, наголошено, що стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», не поширюється, у зв`язку з чим можна констатувати, що за подання позову в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає сплата судового збору. Питання, пов`язані із розміром ставок судового збору, порядком сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору регулюються Законом України «Про судовий збір» від 08.07.2011 № 3674-VI (далі - Закон № 3674-VI). Частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Згідно з абзацом 4 статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» з 01.01.2024 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 3 028 грн. Підпунктом 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до адміністративного суду адміністративного позову майнового характеру, який подано фізичною особою становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до підпункту 3 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до адміністративного суду касаційної скарги на рішення суду встановлена на рівні 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, але не більше 20 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору. Зі змісту оскаржуваних судових рішень слідує, що у цій справі заявлено позовні вимоги майнового характеру в частині відмовлених позовних вимог. Враховуючи, що сума сплати судового збору за подання позовної заяви перевищує 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»), то сума сплати судового збору за подання позовної заяви не може перевищувати 15 140 грн. Отже, розмір судового збору за подання цієї касаційної скарги становить 30280,00 грн (15140 х 200%). Касаційна скарга подана в електронній формі, тому розмір ставки судового збору з пониженням становить 24224,00 грн (30280,00 грн * 0,8). Одночасно із касаційною скаргою скаржником подано клопотання про звільнення від сплати судового збору. Клопотання заявника про звільнення від сплати судового збору мотивовано скрутним матеріальним становищем, на підтвердження зазначеного, скаржник надав відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми виплачених доходів (перерахованого) податку та військового збору від 15.02.2025 за період з 1 кварталу 2024 року по 4 квартал 2024 року. Подані документи доводять, що доходи позивача за 2024 рік склали 364459,50 грн, а отже 5 відсотків розміру річного доходу скаржника за попередній рік становлять 18 222,97 грн. Вирішуючи питання щодо звільнення скаржника від сплати судового збору Суд виходить із наступного. Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи. Коло осіб, які користуються пільгами щодо сплати судового збору у вигляді звільнення від його сплати, визначено законом. Позивач не належить до осіб, які користуються пільгами щодо сплати судового збору у вигляді звільнення від його сплати за законом. Питання звільнення від сплати судового збору як складової судових витрат, зменшення його розміру, відстрочення чи розстрочення його сплати регулюються частиною першою статті 133 КАС України, відповідно до якої суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк. Умови, за яких суд може, зокрема, звільнити від сплати судового збору або відстрочити його сплату та перелік суб`єктів, до яких таке звільнення (відстрочення) застосовується, обумовлені статтею 8 Закону № 3674-VI. Згідно з позицією, сформованою у постанові Верховного Суду від 23.01.2019 № 215/3831/16-а (2-а/215/128/16) передбачено, що звільнення від сплати судового збору (відстрочення, розстрочення його сплати або зменшення його розміру) з підстав, передбачених статтею 133 КАС України та статтею 8 Закону України «Про судовий збір» є прерогативою суду, який вирішує питання відкриття провадження (прийняття заяви, скарги тощо). Зазначені норми є диспозитивними і встановлюють не обов`язок, а повноваження суду на власний розсуд звільнити особу від сплати судового збору (відстрочити, розстрочити його сплату або зменшити його розмір). Особа, яка заявляє клопотання про звільнення від сплати судового збору, згідно з частиною першою статті 77 КАС України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що її майновий стан перешкоджав (перешкоджає) сплаті нею судового збору у встановленому законодавством порядку і розмірі. У постановах від 20.02.2020 у справі №420/1582/19, від 17.09.2020 у справі № 460/3138/19 та інших Верховний Суд констатував, що визначення майнового стану сторони є оціночним та залежить від доказів, якими обґрунтовується рівень її майнового стану. Доказами рівня майнового стану можуть бути документи, які підтверджують скрутний майновий стан особи, що, відповідно, унеможливлює сплату нею судових витрат. Якщо залежно від рівня майнового стану сторона позбавлена можливості сплатити судовий збір, то такі обставини можуть бути підставою для відстрочення сплати судового збору. Слід зазначити, що статтями 8 Закону України «Про судовий збір» та 133 КАС України встановлено право, а не обов`язок суду звільнити особу за наявних умов від сплати судового збору. Питання про звільнення від сплати судового збору вирішується судом також на підставі заявленого стороною клопотання та поданих доказів на підтвердження наявності підстав для такого звільнення, визначених приписами Закону України «Про судовий збір». Як було встановлено Верховним Судом вище, відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про джерела/суми нарахованого доходу за період з 1 кварталу 2024 року по 4 квартал 2024 року, дохід позивача за попередній рік, склав 364459,50 грн і 5 відсотків від цього доходу складає 18 222,97 грн, а судовий збір - 24224,00 грн, тобто судовий збір перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача за попередній календарний рік. Так, за приписами частини першої статті 133 КАС України суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою зменшити розмір належних до оплати судових витрат чи звільнити від їх оплати повністю або частково, чи відстрочити або розстрочити сплату судових витрат на визначений строк. При цьому, відповідно до частин першої, другої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Згідно з частиною першою статті 8 Закону України «Про судовий збір» враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов: 1) розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік; або 2) позивачами є: а) військовослужбовці; б) батьки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, якщо інший з батьків ухиляється від сплати аліментів; в) одинокі матері (батьки), які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; г) члени малозабезпеченої чи багатодітної сім`ї; ґ) особа, яка діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена; або 3) предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров`ю. Частиною другою цієї ж статті закріплено, що суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті. Слід зазначити, що статтями 8 Закону України «Про судовий збір» та 133 КАС України встановлено право, а не обов`язок суду звільнити особу за наявних умов від сплати судового збору. Питання про звільнення від сплати судового збору вирішується судом також на підставі заявленого стороною клопотання та поданих доказів на підтвердження наявності підстав для такого звільнення, визначених приписами Закону України «Про судовий збір». З урахуванням наведеного скаржником не наведено підстав щодо неможливості сплатити судовий збір у розмірі, що не перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача за попередній календарний рік, таким чином, клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору задоволенню не підлягає. Водночас, з урахування позиції викладеної у постановах Верховного Суду від 15.07.2025 у справі № 260/5005/24, від 12.11.2024 у справі № 160/27328/23 суд наділений повноваженнями зменшити тягар судових витрат для особи, яка до нього звертається. Водночас конструкція наведених правових норм дає підстави для висновку, що зменшення судових витрат, якого зазнає сторона, є не обов`язком суду, а саме його повноваженням як формою суддівського розсуду, який може бути реалізований за наявності певних обставин. Отже, з огляду на відсутність об`єктивних підстав звільняти позивача від сплати судового збору, беручи до уваги вимоги закону про обов`язок сплати судового збору за подання касаційної скарги, Суд вважає за можливе зменшити сплату судового збору за подання касаційної скарги у справі № 340/3183/24. Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 8 Закону України «Про судовий збір», враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за умови, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік. За правилами частини другої статті 8 Закону України «Про судовий збір» та частини першої статті 133 КАС України суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цих статей. Враховуючи, що однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом, і приймаючи до уваги те, що сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, суд касаційної інстанції вважає за можливе зменшити розмір судового збору за подання касаційної скарги у цій справі. З огляду на положення наведених норм закону, а також враховуючи конкретні обставини, наведені автором касаційної скарги та надані докази, що підтверджують його майновий стан, є підстави для зменшення сплати судового збору до 18 222,97 грн за подання касаційної скарги. Водночас до касаційної скарги долучено копію платіжної інструкції № 2.328479795.1 про сплату судового збору у справі № 340/3184/24 за позовом ОСОБА_1 на рішення від 14.04.2025 в сумі 18 222,97 грн. Відповідно до виписки про зарахування судового збору до спеціального фонду державного бюджету України від 27.09.2025 судовий збір зарахований на казначейський рахунок 27.09.2025 (унікальний ідентифікатор документа в Казначействі - 894038146). Згідно з частиною третьою статті 332 КАС України касаційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 329 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення касаційної скарги без руху особа має право звернутися до суду касаційної інстанції із заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини 2 статті 330 КАС України, а також надання копій уточненої касаційної скарги у відповідності до кількості учасників справи; клопотання із зазначенням інших підстав для поновлення строку на касаційне оскарження з відповідними обґрунтуваннями та доказами причин пропуску такого строку. На підставі викладеного, керуючись статтями 169, 329, 330, 332 Кодексу адміністративного судочинства України, УХВАЛИВ: Визнати неповажними підстави пропуску ОСОБА_1 строку на касаційне оскарження рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2025 року у справі № 340/3183/24. Відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 14 квітня 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2025 року у справі № 340/3183/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Кіровоградській області, Державної податкової служби України, про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - залишити без руху. Надати скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині ухвали. Недоліки необхідно усунути шляхом подання до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду: 1) уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини 4 статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження; 2) клопотання із зазначенням інших підстав для поновлення строку на касаційне оскарження з відповідними обґрунтуваннями та доказами причин пропуску такого строку. Роз`яснити скаржнику, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині невиконання вимог статті 330 КАС України касаційна скарга буде повернута. Роз`яснити, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в частині виконання вимог частини третьої статті 332 КАС України у відкритті касаційної скарги буде відмовлено. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає. ........................... ........................... ........................... Л.О. Єресько М.В. Білак В.М. Соколов, Судді Верховного Суду