Постанова Львівський апеляційний суд № 457/1248/23

Справа № 457/1248/23 Головуючий у 1 інстанції: Василюк Т.В. Провадження № 22-ц/811/2779/25 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 грудня 2025 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Копняк С. М., суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В., секретар судового засідання Хоцянович О. В., з участю відповідачки ОСОБА_1 , представника відповідачки адвоката Рісного М. Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 24 червня 2025 року (повний текст рішення складено 02 липня 2025 року), додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 08 липня 2025 року та додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 14 липня 2025 року та апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 24 червня 2025 року (повний текст рішення складено 02 липня 2025 року), додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 08 липня 2025 року та додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 14 липня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, ВСТАНОВИВ: у серпні 2023 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя. Позов мотивований тим, що 26 вересня 2018 року між сторонами було укладено шлюб. У шлюбі у них народилася дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За час спільного подружнього життя у серпні 2023 року за його особисті та позичені кошти було придбано електроавтомобіль Jaguar I-PACE, 2018 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 . Автомобіль придбано у Нідерландах вартістю 33 350 Євро, що підтверджується договором купівлі-продажу від 06 липня 2023 року. Автомобіль зареєстровано за відповідачкою 15 серпня 2023 року у ТСЦ 4644. З середини серпня 2023 року відповідачка почала конфліктувати з ним, відмовляється спілкуватися, забрала свої речі з квартири, перестала спільно проживати, забрала їхню спільну дитину. Відповідачка без відома позивача забрала цей автомобіль та у категоричній формі заявила, що переоформить автомобіль на свою маму без його відома. 26 серпня 2023 року відповідачка без його згоди розпорядилася електроавтомобілем Jaguar I-PACE, 2018 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , та відчужила автомобіль своєму батькові всупереч інтересам позивача. Вважає, що він вправі стягнути з відповідачки у свою користь грошову компенсацію за належну йому частку у спірному автомобілі, виходячи з ціни вказаного транспортного засобу при його купівлі у Голландії. Крім цього, позивачем 22 вересня 2023 року оплачено суму 1 340 Євро за доставку спірного автомобіля з-за кордону фірмі ТОВ MNG-CARS у м. Катовіце, а тому з відповідачки, на його думку, слід стягнути ще 670 Євро (половину вартості доставки). Крім того, спірний автомобіль придбаний за особисті кошти позивача та за позичені кошти. При перетині ним кордону 04 липня 2023 року ним задекларовані готівкові кошти у сумі 10 300 Євро, які були використані для придбання спірного автомобіля. Крім того, він позичив у свого знайомого громадянина Польщі ОСОБА_6 , грошові кошти у сумі 23 000 Євро для придбання вказаного автомобіля у присутності відповідачки з терміном повернення до 01 вересня 2023 року. Вказана обставина підтверджується письмовим договором позики. Ця сума була витрачена на придбання спірного автомобіля. Строк дії договору уже закінчився, однак на даний час сума боргу не повернута, а враховуючи, що сума у розмірі 23 000 Євро була витрачена на придбання спірного автомобіля. На даний час строк дії договору припинився, борг не погашений, сторони спору як подружжя припинили спільне проживання, тому, на його думку, позику у розмірі 23 000 Євро слід визнати спільним боргом подружжя. Враховуючи наведене просив: - стягнути з ОСОБА_1 вартості електроавтомобіля Jaguar I-PACE, 2018 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , що становить 17 000 Євро у гривневому еквіваленті на час виконання судового рішення та половину вартості витрат за доставку автомобіля у розмірі 670 Євро у гривневому еквіваленті на час виконання рішення суду; - визнати спільним боргом подружжя суму позики у розмірі 23 000 Євро згідно з договором позики, укладеного між ним та громадянином Польщі ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 24 червня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартості електроавтомобіля марки Jaguar I-PACE, 2018 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , що становить 17 000 Євро, що станом на 24 червня 2025 року відповідно до офіційного курсу гривні до іноземної валюти Євро (48,02 грн/1 Євро) еквівалентно 816 340 грн 00 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Додатковим рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 08 липня 2025 року заяву задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 20 000 грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу. У задоволенні решти вимог відмовлено. Додатковим рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 14 липня 2025 року заяву задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 433 грн 27 коп. судових витрат. У задоволенні решти вимог відмовлено. Судові рішення оскаржили сторони у справі. Апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення суду та додаткове рішення суді від 08 липня 2025 року мотивована тим, що суд дійшов неправильного висновку щодо спільної власності на автомобіль, адже кошти на його придбання, це особисті кошти ОСОБА_1 , які отримані нею у дар від своєю матері ОСОБА_4 за усними договорами дарування, укладеними впродовж 2022-2023 років. Наведене підтверджується копією декларації, поданою нею при перетині державного кордону, а також письмовими поясненнями ОСОБА_4 , поданими нею до суду першої інстанції. Судом безпідставно відмовлено в задоволені клопотання про витребування згаданого доказу, а саме інформації щодо розміру коштів задекларованих ОСОБА_1 при перетині кордону 04 липня 2023 року. Щодо суми компенсації, присудженої судом до стягнення з відповідачки (за умови доведеності факту спільної сумісної власності на автомобіль), остання зазначає про помилковість цієї, адже необхідно було виходити не з суми 34 000 Євро, а зі суми придбання, яка складала 33 350 Євро. Вказує і на порушення судом норм процесуального права, а саме на неповідомлення третьої особи ( ОСОБА_4 ) про судове засідання. Щодо додаткового рішення суду зазначає, що виходячи з ціни позову, а також розміру позовних вимог у задоволенні яких відмовлено, враховуючи розмір понесених нею витрат на правничу допомогу 83 100 грн. 00 коп., до стягнення підлягала сума в розмірі 48 364 грн 20 коп. (83 100,00 х 58,2%), а за умови скасування рішення, з ухваленням нового про відмову в позову, вказана сума підлягає стягненню з позивача повністю. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить: - рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 24 червня 2025 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсації половини вартості автомобіля скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю; - додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 08 липня 2025 року скасувати, ухвалити нове, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 83 100 грн 00 коп. витрат, понесених на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції. Апеляційна скарга ОСОБА_2 на судові рішення суду мотивована тим, що суд необґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог про визнання спільним боргом подружжя суму позики в розмірі 23 000 Євро, адже такі вимоги підтверджені належними доказами, а саме письмовим договором позики, укладеним безпосередньо перед придбання спірного автомобіля, між позивачем та громадянином РП ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 , кошти за яким і були витрачені на придбання цього автомобіля, що підтверджує обставини щодо його укладення в інтересах сім`ї. Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції неправильно визначив частку витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачкою, не звернув уваги, що додані до заяви про ухвалення додаткового рішення договори про надання правової допомоги не містять порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом. Окрім цього, відповідачкою не надано доказів понесення нею таких витрат. За умови скасування рішення в частині відмовлених позовних вимог, підлягає зміні і додаткове рішення від 14 липня 2025 року в частині збільшення розміру судового збору, який необхідно стягнути з відповідачки на користь позивача. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить: - рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 24 червня 2025 року скасувати в частині відмови в позові, ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги про визнання спільним боргом подружжя суму позики у розмірі 23 000 Євро задовольнити; - додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 08 липня 2025 року скасувати, ухвалити нове, яким у стягненні витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 83 100 грн 00 коп. відмовити повністю; - додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 4 липня 2025 року змінити, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір. Апеляційна скарга ОСОБА_1 на додаткове рішення суді від 14 липня 2025 року мотивована тим, що таке підлягає скасуванню у разі скасування основного рішення, з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову повністю, враховуючи положення статті 141 ЦПК України. Просить таке скасувати, ухвалити нове про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про його ухвалення. У вересні 2025 року від ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення суду від 24 червня 2025 року та додаткове рішення суду від 08 липня 2025 року, в якому особа, яка подала відзив на апеляційну скаргу просить таку задовольнити у повному обсязі. Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно зі частиною першою статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. Відповідно до частини першої статті 360 ЦПК України Учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження. Відзив на апеляційну скаргу має містити, зокрема , обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги (пункт 3 частини другої статті 360 ЦПК України). Наведене свідчить, що відзив, на відміну від апеляційної скарги, не може містити вимог, що можуть міститися виключно в такій скарзі. Тобто, у відзиві на апеляційну скаргу інший учасник справи, ніж той, який подав таку скаргу викладає заперечення проти неї, що можуть полягати як у запереченнях проти частини або всіх вимог та/або доводів такої. Згідно зі частиною першою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов`язки, встановлені статтею 43 цього Кодексу (частина шоста статті 53 ЦПК України). Відповідно до положень частини першої статті 363 ЦПК України учасники справи мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До апеляційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки. Тобто, приєднання до скарги це вияв позиції особи, яка бере участь у справі та є співпозивачем/співвідповідачем та/або третьою особою на стороні якої вона виступала, і якою подано апеляційну скаргу, стосовно підтримки повністю або частково змісту (обґрунтування) та вимог такої скарги. У заяві про приєднання до скарги не можна висувати нових вимог до суду щодо самого судового рішення, що оскаржене, крім тих, що уже містить відповідна скарга, вимоги якої підтримуються або наводити інші доводи, ніж ті, які містить подана апеляційна скарга (близький за змістом висновок викладено в ухвалі Верховного Суду від 29 серпня 2024 року в справі № 307/4391/22). У заяві про приєднання до касаційної скарги можуть міститися лише додаткові обґрунтування, уточнення вже поданої скарги, що стосуються питання права. Така заява не має самостійного правового значення і не може бути об`єктом судового розгляду окремо від касаційної скарги (див. ухвалу Верховного Суду від 19 жовтня 2018 року в справі № 686/14512/17). Частиною третьою статті 363 ЦПК України передбачено, що до заяви про приєднання до апеляційної скарги додаються документ про сплату судового збору та докази надсилання (направлення) копії заяви іншим учасникам справи. Відповідно до частини першої статті 182 ЦПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлено - він встановлюється судом (частина третя статті 182 ЦПК України). Як зазначено в пункті 6 частини першої статті 183 ЦПК України будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви (клопотання, заперечення). У частині четвертій статті 183 ЦПК України визначено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду. За частиною першою статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Отже, виходячи з положень статті 363 ЦПК України, заявник подала відзив на апеляційну скаргу, який виходячи з його змісту та вимог прохальної частини є за своєю суттю заявою про приєднання до апеляційної скарги, однак не виконала вимоги частини третьої статті 363 ЦПК України, не долучила до такого документа докази сплати судового збору, тому поданий відзив не може бути прийнятий та підлягає поверненню без розгляду особі, яка його подала (близький за змістом висновок викладено в ухвалі Верховного Суду від 15 травня 2019 року в справі № 2-3069/2008). У жовтні 2025 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення суду від 24 червня 2025 року, додаткове рішення суду від 08 липня 2025 року та додаткове рішення суду від 14 липня 2025 року, в якому особа, яка подала відзив на апеляційну скаргу просить таку залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, такий мотивний їх законністю та обґрунтованістю. Відзив на апеляційну скаргу містить клопотання про поновлення строку на його подання, яке мотивоване тим, що у зв`язку із зміною місця проживання заявниці вона не отримувала ані ухвалу про відкриття апеляційного провадження, ані копію апеляційної скарги, її представник отримав доступ до матеріалів справи в електронному суді 15 вересня 2025 року, а в період з 25 вересня 2025 року по 13 жовтня 2025 року заявниця перебувала за кордоном (про що нею подано відповідні документи), що у своїй сукупності, на її думку, дає підстави для поновлення пропущеного нею з поважних причин строку на подання відзиву. Учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження (частина перша статті 360 ЦПК України). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя статті 13, частина четверта статті 12 ЦПК). Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (стаття 126 ЦПК України). Відповідно до статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи. Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подана заява, скарга, документи тощо), щодо якої пропущено строк. Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов`язку вчинити відповідну процесуальну дію. Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу. При цьому, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжено лише у разі наявності дійсно непереборних та об`єктивних перешкод, істотних труднощів, які не залежать від волі особи та унеможливлюють своєчасне вчинення відповідної процесуальної дії. Наведені заявником підстави для поновлення строку на подання відзиву колегія суддів розцінює як об`єктивні, відтак такі, що перешкоджали дотримання встановленого судом процесуального строку. Оскільки у даному випадку строк на подання відзиву на апеляційну скаргу це строк встановлений судом, а не законом, підстав для задоволення клопотання про поновлення цього строку немає, однак колегія суддів доходить висновку, враховуючи, що строк на подання відзиву пропущений з поважних причин, про його продовження. Відзив на апеляційні скарги від інших учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судових рішень суду першої інстанції. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення відповідачки та її представника, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого. Судом встановлено, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 26 вересня 2018 року зареєстрували шлюб у Трускавецькому відділі державної реєстрації актів цивільного стану у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), актовий запис №

170. Після державної реєстрації шлюбу прізвище чоловіка та дружини « ОСОБА_10 ». Згідно свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_2 , виданого Трускавецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_11 змінила ім`я на ОСОБА_1 . Згідно свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_3 , виданого Дрогобицьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області, ОСОБА_8 змінив ім`я на ОСОБА_2 . Рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 24 жовтня 2023 року шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , укладений 26 вересня 2018 року у Трускавецькому відділі державної реєстрації актів цивільного стану у Дрогобицькому районі Львівської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), актовий запис № 170, розірвано. У липні 2023 року ОСОБА_1 придбано електроавтомобіль JAGUAR I-РАСЕ, 2018 року випуску; номер кузова НОМЕР_4 , загальний легковий універсал, вартістю 33 350 Євро, що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 06 липня 2023 року. З витягу з Єдиного державного реєстру Міністерства внутрішніх справи стосовно зареєстрованих транспортних засобів від 28 серпня 2023 року вбачається, що перша реєстрація транспортного засобу JAGUAR I-РАСЕ, 2018 року випуску; номер кузова НОМЕР_4 , загальний легковий універсал, здійснена 15 серпня 2023 року. Згідно з листом № 31/13-3-оз від 24 жовтня 2023 року Територіального сервісного центру МВС № 4644 15 серпня 2023 року у ТСЦ 4644 проведена реєстрація транспортного засобу, приведеного з-за кордону JAGUAR I-РАСЕ, 2018 року випуску; номер кузова НОМЕР_4 , власником вказано ОСОБА_1 . 26 серпня 2023 року у ТСЦ 4644 проведена перереєстрація на нового власника вказаного транспортного засобу, а саме: на ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Крім цього, 01 вересня 2023 року у ТСЦ 4644 проведена перереєстрація транспортного засобу на нового власника за договором, укладеним у ТСЦ, власник ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Крім цього, факт продажу автомобіля підтверджується відповідними договорами купівлі-продажу, що знаходяться у матеріалах справи. Згідно з рахунком № 46.08.2023, складеним ТОВ MNG-CFRS, ОСОБА_14 мав оплатити суму у розмірі 1 340 Євро за доставку автомобіля Jaguar I-PACE, 2018 року випуску. Крім цього, у матеріалах міститься копія договору позики, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_15 , за умовами якого ОСОБА_16 позичив ОСОБА_17 , в присутності дружини останнього ОСОБА_18 23 000 Євро на придбання автомобіля, а позичальник зобов`язується повернути суму позики до 01 вересня 2023 року. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17). Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України). Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 та постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц). Дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України). У статті 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України). Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України). Частини третя та четверта статті 368 ЦК України також визначають, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 зроблено висновок, що: «у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує». Відповідно до статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (див. зокрема, постанову Верховного Суду від 05 січня 2024 року в справі № 755/12204/18). До складу майна, що підлягає поділу включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19). Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 2 та 3 частини першої статті 57 СК України). Тобто, у випадку набуття одним із подружжя коштів на підставі договору дарування, такі кошти є його особистою приватною власністю, а майно, набуте за ці кошти також є його особистою приватною власністю. У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року в справі № 711/5108/17 зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що: «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю». Отже, придбане в шлюбі за відплатним договором майно може бути визнане особистою приватною власністю одного з подружжя лише в тому випадку, якщо придбання цього майна відбулося виключно за особисті кошти одного з подружжя. Верховний Суд у постанові від 17 квітня 2024 року в справі № 638/2341/20 вказував, що критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя. Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц вже виснувала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання. У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2021 року в справі № 756/2527/16-ц вказано, що: «виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю. […] вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто». Касаційний суд вже звертав увагу, що досить часто учасники цивільного обороту в спорах про поділ майна за допомогою договору позики чи розписки про отримання в позику грошових коштів, в яких вказано, що ці грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна, намагаються спростувати презумпцію спільності майна подружжя (чи жінки та чоловіка, які проживали однією сім`єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі). Касаційний суд в таких випадках закцентував увагу, що використання таким чином договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17, від 04 вересня 2024 року в справі № 754/9261/19 та від 10 грудня 2025 року в справі № 536/1500/17). Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17). Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду від 13 вересня 2023 року в справі № 759/1534/18). Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (частина перша статті 220 ЦК України). У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України). Тлумачення частини першої статті 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов`язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності (див. постанови Верховного Суду від 10 листопада 2023 року в справі № 755/12702/22 та від 06 серпня 2025 року в справі № 953/2242/20). Договір дарування валютних цінностей фізичних осіб між собою на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п`ята статті 719 ЦК України). Згідно з статтею 193 ЦК України види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про валюту і валютні операції» валютною цінністю є, зокрема, національна валюта (гривня). Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див., постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц). Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України). Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц). Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України). Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина перша, третя статті 12, частина перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Установивши, що спірний автомобіль придбано сторонами у період шлюбу, умови договору про його купівлю не містять положень про те, що такий набувається в особисту власність ОСОБА_1 та за її особисті кошти, врахувавши недоведеність факту укладення між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , а також неспростування як останньою, так і позивачем презумпції спільності права власності подружжя на таке майно, набуте сторонами в період шлюбу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для віднесення такого майна до об`єктів спільної сумісної власності подружжя та його поділу, надавши обґрунтовану правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності. При цьому, колегія суддів враховує, з огляду на наведені раніше правові висновки, що укладення між ОСОБА_19 та ОСОБА_2 договору позики не впливає на правовий режим спільного сумісного майна подружжя щодо автомобіля, а останнім презумпцію спільності права власності на такий, не спростовано, у зв`язку із чим визнає відповідні доводи його апеляційної скарги юридично неспроможними. Окрім цього, колегія суддів вважає неналежними та недопустимими доказами на спростування цієї презумпції, та на підтвердження належності такого майна до особистої власності ОСОБА_1 , копію декларації, поданою нею при перетині державного кордону про декларування валютних цінностей, а також письмові пояснення ОСОБА_4 , подані останньою до суду першої інстанції, оскільки декларування коштів на кордоні є публічним обов`язком, під час виконання якого уповноважені особи держави не можуть, і не мають відповідних повноважень визначати приналежність таких коштів на праві особистою власності особі, яка їх декларує, а щодо письмових пояснень, то такі не можуть собою замінити відповідний договір, а саме договір дарування, укладений в належній формі, адже навіть покази свідків не можуть бути використані для підтвердження факту укладення такого (статті 218, 1051 ЦК України). Відтак, про витребування згаданого доказу, а саме інформації щодо розміру коштів задекларованих ОСОБА_1 при перетині кордону 04 липня 2023 року не має у даній справі жодного доказового значення. Виходячи з наведеного, колегія суддів відхиляє як безпідставні доводи апеляційних скарг про помилковість визнання судом першої інстанції спірного автомобіля об`єктом права спільною сумісною власності подружжя, адже відповідні доводи щодо визнання його об`єктом права особистої власності позивача або відповідачки не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду. Тому за наявної у справі доказової бази у місцевого суду були відсутні обґрунтовані підстави замінити режим спільної сумісної власності на згаданий автомобіль, на режим особистої приватної власності на такий одного із подружжя. Частиною першою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України). Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16). Відповідно до частини першої та другої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц). Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20). Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення (частина друга статті 183 ЦК України). Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частини друга, четверта статті 71 СК України). Згідно зі частиною п`ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі (близькі за змістом висновки висловлені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року в справі № 210/4854/15-ц, від 24 березня 2021 року в справі № 501/2211/18, від3 лютого 2020 року в справі № 235/5146/16-ц, від 3 червня 2020 року в справі № 487/6195/16-ц і від 9 червня 2021 року в справі № 760/789/19). У пункті 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20 викладено такий висновок щодо застосування норм права: «Приписи частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України і статті 365 ЦК України з урахуванням принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно з частинами першою та другою статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 127/7029/15-ц зроблено висновок, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно. Подібні висновки містяться також у постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року в справі № 402/849/18, у якій зазначено, що у разі, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Верховний Суд зазначив, що, визначаючи розмір компенсації вартості частки автомобіля, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що у договорі купівлі-продажу автомобіля визначена вартість його продажу. Водночас суди не врахували, що у договорі купівлі-продажу спірного автомобіля його ціна визначається за згодою сторін, яка може не відповідати його дійсній вартості, а також на момент поділу майна вартість автомобіля може змінитися, а тому під час вирішення спору суд зобов`язаний був врахувати дійсну його вартість. У цій справі Верховний Суд врахував, що позивач на обґрунтування вартості спірного автомобіля надала до суду звіт про оцінку транспортного засобу, водночас відповідач на спростування розміру ринкової вартості автомобіля інших доказів до суду не надав, не звертався із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи, не надав заперечень щодо звіту про оцінку транспортного засобу. У постанові Верховного Суду від 01 березня 2023 року в справі №359/10855/19касаційний суд, встановивши, що спірні автомобілі були відчуженні відповідачем під час перебування сторін у шлюбі без згоди позивача, дійшов висновку про стягнення компенсації вартості частки відчуженого рухомого майна. При цьому, факт використання коштів, отриманих від продажу спільного майна в інтересах сім`ї, повинен доводити той із подружжя, хто відчужив таке майно без згоди на це іншого подружжя (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 17 липня 2024 року в справі № 465/2324/19). Аналогічний висновок висловлений Верховним Судом у постановах від 30 січня 2019 року в справі № 158/2229/16-ц та від 10 червня 2022 року в справі № 544/856/20. Судом також встановлено, що спірний автомобіль був відчужений відповідачкою, під час шлюбу з позивачем, проживаючи разом та маючи взаємні права та обов`язки подружжя, а гроші від продажу автомобіля використані відповідачкою не в інтересах сім`ї, адже нею протилежного в судах двох інстанцій не доведено. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з відповідачки половину вартості цього автомобіля на користь позивача, правильно виходячи з вартості його придбання за кордоном 06 липня 2023 року, а не з ціни його первинного відчуження 26 серпня 2023 року відповідачкою на користь ОСОБА_12 (батька відповідачки) у ТСЦ 4644, адже ціна такого відчуження узгоджується між сторонами, а не на підставі висновку про оцінку його вартості, та не може, за обставинами даної справи, суттєво відрізнятися від ціни його первинного набуття відповідачкою місяцем раніше, оскільки видається розумним, що протягом півтора місяця ціна на автомобіль не може суттєво змінитися в бік зменшення або збільшення. Клопотань про призначення експертизи на предмет визначення ринкової вартості цього автомобіля на момент розгляду справи відповідачем не заявлено, як і не по подано висновку експерта з цього питання, складеного на її замовлення. Визначаючи розмір компенсації, суд першої інстанції обґрунтовано виходив саме із загальної ціни придбання автомобіля, зазначеної в договорі, а не як помилково зазначає в поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 , відтак такі доводи її скарги є безпідставними. При цьому, питання правильності стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 вартості автомобіля в Євро, з з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення, в поданих апеляційних скаргах не оспорюється. Також судом обґрунтовано відмовлено у стягненні з відповідачки половини вартості за доставку автомобіля, адже доказів понесення таких витрат позивачем до місцевого суду не подано, як і не додано таких доказів до його апеляційної скарги з обґрунтуванням їх неподання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям. Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, якою встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. Тобто, при поділі майна враховуються також борги подружжя за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов`язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов`язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя, і така відповідальність є солідарною, незважаючи на відсутність на це в законі прямої вказівки, якщо інше не передбачене відповідним договором. Близькі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц, а також в постановах Верховного Суду від 18 липня 2028 року в справі № 477/1891/14-ц та від 06 листопада 2024 року в справі № 405/1459/20. У постанові Верховного Суду від 09 січня 2020 року в справі № 367/7110/14-ц зазначено, що: «норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом із тим, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя». Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 березня 2023 року в справі № 347/2223/17. Верховний Суд уже зауважував, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 серпня 2025 року в справі № 520/7884/19). Перебування сторін у зареєстрованому шлюбі на час виникнення правовідносин щодо позики саме по собі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов`язків, визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведенню укладення договору в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім`ї (схожий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 639/7335/15, від 28 серпня 2019 року в справі № 638/20603/16, від 02 листопада 2022 року в справі № 754/6033/18, від 28 червня 2023 року в справі № 712/13196/21, від 22 листопада 2023 року в справі № 643/352/20, від 27 березня 2024 року в справі № 359/950/16, від 14 листопада 2024 року в справі № 727/1140/21 та від 12 листопада 2025 року в справі № 459/1027/23). Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання спільним боргом подружжя суми позики, суд першої інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_2 не довів належними та допустимими доказами, що отримані кошти за договором позики від 04 липня 2023 року використані ним за призначенням, а саме на придбання електроавтомобіля Jaguar I-PACE, тобто витрачені в інтересах сім`ї. Сам по собі факт зазначення у договорі позики про ціль позики «придбання автомобіля», безумовно, не свідчить про те, що позика була витрачена на придбання саме вказаного транспортного засобу та про обізнаність ОСОБА_1 про існування такої позики, незважаючи на те, що в тексті цього договору зазначено, що такий укладено в її присутності. Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню. Враховуючи недоведеність того, що договір позики укладений ОСОБА_2 в інтересах сім`ї, за відсутності письмової згоди його дружини (при цьому факт його укладення заперечується останньою), а правочин виходить за межі дрібно-побутового, а також висновків суду про те, що спірний автомобіль придбаний не за рахунок позики, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання спільним боргом подружжя суми позики у розмірі 23 000 Євро згідно з договором позики від 04 липня 2023 року. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2024 року в справі № 553/2879/21. Відтак, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо необґрунтованої відмови в задоволенні позовних вимог про визнання спільним боргом подружжя суми позики не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, оскільки такі колегія суддів вважає необґрунтованими. Щодо аргументу апеляційної скарги ОСОБА_1 про порушення судом норм процесуального права, а саме на неповідомлення третьої особи ( ОСОБА_4 ) про судове засідання, колегія суддів такий відхиляє, адже не може бути підставою для застосування положень пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України розгляд справи за відсутності особи, належним чином не повідомленої про дату, час і місце засідання суду учасника справи, який не оскаржив рішення суду, так як, виходячи зі змісту цієї норми, вона підлягає застосування у разі, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Відтак, підстави для скасування або зміни рішення суду від 24 червня 2025 року, виходячи з доводів апеляційних скарг поданих на це рішення, відсутні. Суд може вирішити питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті (частина третя статті 259 ЦПК України). Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). Кожен має право на професійну правничу допомогу (частина перша статті 59 Конституції України). За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Відповідно до статті 19 цього Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначено в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховують складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Розмір гонорару визначають лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (див., пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року в справі № 910/12876/19). Поряд з цим для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (див., пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року в справі № 904/4507/18). Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині першій та другій статті 141 ЦПК України, відповідно до яких судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Метою впровадження принципу відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, зокрема у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору й стримування від подання безпідставних позовів (скарг). Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша друга статті 133 ЦПК України). Частини перша та друга статті 137 ЦПК України визначають, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини третя-п`ята статті 137 ЦПК України). Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України). Частиною третьою статті 141 ЦПК України визначено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України). Зазначеними нормами права передбачені такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін. Водночас обов`язок доведення неспівмірності витрат покладено на сторону, яка заявляє відповідне клопотання про зменшення їх розміру. У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 в справі № 755/9215/15-ц зазначено, що: «40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

41. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

42. Зі змісту статей 10, 11, 12, 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

44. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

45. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України.

46. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності». Виходячи з розуміння наведених вище приписів ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року в справі № 911/3312/21. Водночас у частинах третій - п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи. Наведені висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21. У постановах від 19 лютого 2022 року в справі № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року в справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так, у пункті 154 рішення від 28 листопада 2002 року в справі «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат ЄСПЛ зазначив, що за статтею 41 Конвенції він відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму. Крім того, будь-яке клопотання, подане на підставі статті 41 Конвенції, має містити конкретні суми, розбиті на пункти, і супроводжуватися необхідними документами на їх підтвердження, інакше Суд може відхилити це клопотання повністю або частково. У пункті 268 рішення від 23 січня 2014 року в справі «East / West Alliance Limited» проти України» за заявою № 19336/04 ЄСПЛ також нагадав, що згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. Отже, у разі недотримання вимог частини третьої статті 141 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково. Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення. Наведені висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року в справі № 910/14524/22. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року в справі № 686/5757/23 зазначено, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені у частині третій статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково. Ухвалюючи додаткове рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції встановив, що від представника позивача надійшло заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на професійну правничу допомогу, у якому вказано, що така заява є необґрунтованою та безпідставною. Судом також установлено, що правнича допомога ОСОБА_1 надавалась адвокатським об`єднанням «Сенатор» (на підставі договору доручення на представництво інтересів та надання правничої допомоги від 13 вересня 2023 року) та адвокатом Кулебою В. М. (на підставі договору доручення на представництво інтересів та надання правничої допомоги від 13 вересня 2023 року). Разом із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі відповідачка надала акт про надання правової допомоги (приймання наданих послуг) № 1 від 30 червня 2025 року із зазначенням та конкретизацією усіх наданих послуг АО «Сенатор», а також вартості за кожну надану послугу. Згідно із вищевказаними доказами щодо надання професійної правничої допомоги, загальна вартість наданих послуг АО «Сенатор» складає 54 300 грн 00 коп. Також відповідачкою долучено акт про надання правової допомоги (приймання наданих послуг) № 1 від 30 червня 2025 року із зазначенням та конкретизацією усіх наданих послуг адвокатом Кулебою В. М., а також вартості за кожну надану послугу. Згідно із вищевказаними доказами щодо надання професійної правничої допомоги, загальна вартість наданих послуг ОСОБА_20 складає 28 800 грн 00 коп. Обставини справи, які встановлені під час ухвалення додаткового рішення, а також доводи заяви представника позивача, з урахуванням критеріїв відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, свідчать про неспівмірність розміру витрат відповідача на правову допомогу та наявність підстав для зменшення розміру заявлених нею витрат пов`язаних з правовою допомогою адвоката, що обґрунтовано враховано судом першої інстанції під час вирішення питання про їх стягнення. Розмір присуджених місцевим судом витрат на правничу допомогу відповідає критерію необхідності, та є пропорційним розміру позовних вимог, в задоволенні яких судом відмовлено. Враховуючи, що судом першої інстанції обґрунтовано зменшено розмір витрат на правничу допомогу, колегія суддів відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо стягнення таких витрат непропорційно розміру позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено, адже такі, з огляду на правильні висновки суду про їх зменшення, є безпідставними. Колегія суддів також вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що договори про надання правової допомоги не містять порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, адже таке повністю спростовуються змістом цих договорів, а також документами, складеними за результатами їх виконання, в яких детально зазначено перелік послуг, наданих адвокатами відповідачці під час розгляду цієї справи судом першої інстанції, а також їх вартість. Безпідставними є доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо відсутності доказів понесення таких витрат відповідачкою, оскільки витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною, чи тільки має бути сплачено. Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року в справі № 922/445/19 та у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року в справі № 317/1209/19, від 12 лютого 2020 року в справі №648/1102/19, від 03 лютого 2021 року в справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року в справі № 753/1203/18, від 01 вересня 2021 року в справі № 178/1522/18, що свідчить про його усталеність та незмінність. Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постановах: від 17 лютого 2021 року в справі № 753/1203/18 та від 15 червня 2021 року в справі №159/5837/19, який враховано судом першої інстанції під час ухвалення додаткового рішення. Інших підстав, враховуючи, що апеляційні скарги на основне рішення колегія суддів вважає такими, що не підлягають задоволенню, для зміни чи скасування додаткового рішення від 08 липня 2025 року під час апеляційного розгляду, не встановлено. Відповідно до частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. За змістом цієї норми додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою. Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року в справі № 904/8884/21 зроблено висновки про те, що за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні, питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, який усуває недоліки судового рішення, пов`язані з порушенням вимог щодо його повноти. Додаткове рішення є невід`ємною частиною рішення у справі. Тож у разі оскарження додаткового рішення, яким, зокрема, вирішено питання про судові витрати, а саме щодо розподілу судового збору, результат такого оскарження залежить від результату вирішення судом спору по суті пред`явленого позову. Оскільки колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 24 червня 2025 року належить залишити без змін, додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 14 липня 2025 року також належить залишити без змін. Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційних скарг правильних висновків суду не спростовують. Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що підстави для скасування ухвалених у справі судових рішень та задоволення поданих апеляційних скарг, виходячи з меж їх доводів, відсутні. У зв`язку із цим апеляційні скарги належить залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України). З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме того, що рішення суду залишене без змін, підстави для розподілу судових витрат, які пов`язані з розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

УХВАЛИВ: апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 24 червня 2025 року, додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 08 липня 2025 року та додаткове рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 14 липня 2025 року залишити без змін. Поновити дію рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 24 червня 2025 року Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови. Повна постанова складена 31 грудня 2025 року. Головуючий С.М. Копняк Судді: С.М. Бойко А.В. Ніткевич