Постанова Київський апеляційний суд № 757/66074/21-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД апеляційне провадження №22-ц/824/14714/2025 справа №757/66074/21-ц ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 грудня 2025 року м.Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Поліщук Н.В. суддів Желепи О.В., Нежури В.А., за участю секретаря судового засідання Крисіної В.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргоюОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Соколова О.М., повне судове рішення складено 20 червня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, третя особа: Державна казначейська служба України, про відшкодування моральної шкоди, - встановив:

1. Короткий виклад доводів пред`явленого позову. У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди. В обґрунтування позову зазначає, що відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі на підставі вироку Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2004 року. У 2017 та 2019 роках позивач звертався до Роменського міськрайонного суду з клопотаннями про заміну довічного покарання на строкове, посилаючись на пункт 13 частини 1 статті 537 та пункт 1 частини 2 статті 539 КПК України. У 2017 році суд замінив покарання у виді довічного позбавлення волі на 15 років позбавлення волі, а у 2019 році - на 20 років позбавлення волі, мотивуючи це тим, що довічне покарання є «незменшуваним» та суперечить статті 28 Конституції України, статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці ЄСПЛ. Прокурор оскаржив ухвалу 2019 року, вказавши, що суд призначив покарання, суворіше ніж передбачено статтею 63 КК України. Ухвалою Сумського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року апеляційну скаргу задоволено; зазначено, що усунення законодавчих прогалин є обов`язком держави, а не судів. Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2020 року касаційну скаргу позивача залишено без розгляду. Позивач вказує, що рішенням ЄСПЛ від 11 березня 2021 року у справі «Дембо та інші проти України» (заява №2778/18 та ін.) встановлено, що довічне покарання позивача порушує статтю 3 Конвенції, оскільки не передбачає реальної перспективи звільнення. Зазначене рішення охоплює й заяву позивача. Також зазначає, що відповідно до частин другої та третьої статті 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» держава зобов`язана відновити попередній юридичний стан, зокрема шляхом повторного розгляду справи. Позивач подав заяву до Верховного Суду про перегляд вироку за виключними обставинами. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 07 червня 2021 року відмовила у відкритті провадження, зазначивши, що констатоване ЄСПЛ порушення не передбачає відновлення стану, який існував до порушення, а компенсація має здійснюватися заходами загального характеру. Позивач зазначає, що держава не виконала ані рішення ЄСПЛ у справі «Дембо та інші проти України», ані рішення від 12 березня 2019 року у справі «Петухов проти України (№2)», не забезпечила ефективного механізму перегляду довічних вироків, що, на думку позивача, позбавило його доступу до правосуддя. Позивач перебуває в умовах позбавлення волі протягом 17 років без перспективи звільнення, що, на його думку, є проявом дискримінації та нелюдського поводження (з посиланням на рішення ЄСПЛ у справах «Ошурко проти України», §69; «Двойних проти України», §63). Позивачу встановлено діагноз: гіпертонічна нейроциркуляторна дистонія. Зазначає, що тривале перебування в умовах відбування покарання порушило звичний спосіб його життя, призвело до постійної нервової напруги, відчаю та посилило душевні страждання, що негативно вплинуло на стан його здоров`я. Позивач вважає, що між бездіяльністю держави та завданою йому моральною шкодою існує прямий причинний зв`язок, і оцінює її у розмірі 1 000 000 грн. Мотивуючи наведеним, просить стягнути з держави Україна за рахунок державного бюджету на користь позивача моральну шкоду у сумі 1 000 000,00 гривень, завданої позивачу внаслідок дискримінації за "іншою ознакою", як засудженого до довічного позбавлення волі, довготривалим катуванням, нелюдським поводженням та позбавлення доступу до правосуддя.

2. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовивши у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 не надав жодних доказів або будь-яких інших обґрунтувань розміру нібито заподіяної йому моральної шкоди державою Україна, окрім власної суб`єктивної оцінки, як позивач зазначає у своїй позовній заяві. Суд зазначив, що призначення позивачу покарання у вигляді довічного позбавлення волі відбулось до прийняття рішення Конституційного Суду України від 16.09.2021 № 6-р (ІІ)2021. Отже, до прийняття Конституційним Судом України вказаного рішення, зокрема станом на час виникнення спірних відносин, особливості відбуття покарання у вигляді довічного позбавлення волі регулювались відповідного чинного на той момент законодавства, тобто положень статей 81, 82 КК України. Суд вказав, що рішенням Конституційного Суду України визначено , що вказана норма втрачає чинність з моменту ухвалення рішення.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу. В обґрунтування апеляційної скарги скаржник посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального права. Зазначає, що факт катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання з боку держави Україна щодо нього встановлений рішенням Європейського суду з прав людини від 11 березня 2021 року у справі «Дембо та інші проти України», яким констатовано порушення державою Україна стосовно позивача статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки призначене національним судом покарання не є скоротним, не передбачає перспективи звільнення та можливості перегляду. Вказує, що відсутність спеціального закону не може бути перешкодою для захисту його прав, оскільки частина 3 статті 8 Конституції України закріплює принцип прямої дії норм Конституції, а частина 9 статті 10 ЦПК України передбачає можливість застосування аналогії закону або аналогії права. Скаржник стверджує, що суд першої інстанції не надав оцінки його доводам щодо позбавлення доступу до правосуддя, попри те, що це підтверджується ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 07 червня 2021 року, у якій зазначено, що право, порушене державою, не може бути відновлене, а компенсація має бути забезпечена державою відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(2000)2. Скаржник також посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26 жовтня 2017 року у справі № 5-121кс(15)17, якими визнано дискримінаційним різний режим для осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, та осіб, засуджених до позбавлення волі на певний строк. Крім того, посилається на ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області від 03 жовтня 2024 року, якою йому відмовлено в умовно-достроковому звільненні з підстав відсутності відповідного механізму, що, на його думку, підтверджує дискримінацію за «іншою ознакою». Вказує на порушення судом норм процесуального права, оскільки судове засідання, призначене на 22 жовтня 2024 року, згідно з довідкою ДУ «Роменська ВК № 56» від 11 липня 2025 року фактично не відбулося, тоді як суд першої інстанції закрив підготовче провадження у справі. Також зазначає, що ухвала Печерського районного суду міста Києва про закриття підготовчого провадження у справі не була надіслана скаржнику, чим порушено його процесуальні права як учасника справи. Мотивуючи наведеним, скаржник просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

4. Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу. 07 жовтня 2025 року до Київського апеляційного суду надійшов відзив Міністерства юстиції України на апеляційну скаргу. У відзиві зазначено, що виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України регулюється Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV, Законом України «Про виконавче провадження» та іншими нормативно-правовими актами. Функції органу представництва держави у справах ЄСПЛ покладені на Міністерство юстиції України в особі Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 2 Закону України рішення ЄСПЛ є обов`язковими для виконання. Контроль за їх виконанням здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Закон передбачає вжиття як індивідуальних заходів (restitutio in integrum, повторний судовий чи адміністративний розгляд), так і загальних заходів (зміни законодавства, адміністративної практики та правозастосування, підготовка кадрів тощо). Зазначається, що орган представництва протягом десяти днів надсилає заявнику повідомлення щодо виплати присудженої компенсації, а також розсилає стислі виклади рішень ЄСПЛ усім органам, залученим до їх виконання, із вимогою вжити необхідних заходів. Таке інформування відповідає Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № (2002)13. Міністерство юстиції України вказує, що 11 березня 2021 року ЄСПЛ ухвалив остаточне рішення у справі «Дембо та інші проти України» (заява № 2778/18 та ін.), у якому було констатовано лише порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з відсутністю механізму перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі. Інших порушень, зокрема катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи позбавлення права на суд, ЄСПЛ не встановив. Зазначене рішення віднесено до групи справ «Петухов проти України (№ 2)», у межах якої ЄСПЛ звернув увагу на системну проблему відсутності в Україні механізму перегляду довічних вироків. Україна була зобов`язана запровадити ефективну процедуру оцінки обґрунтованості подальшого тримання засуджених під вартою та визначення умов можливого звільнення. Міністерством юстиції України в особі Уповноваженого у справах ЄСПЛ про ухвалення рішення у справі «Дембо та інші проти України» було повідомлено Офіс Президента України, профільні комітети Верховної Ради України, органи судової влади, а також заявника ОСОБА_1 , якому роз`яснено право ініціювати перегляд справи. Також зазначено, що ЄСПЛ не присудив заявникам грошової компенсації, визнавши сам факт констатації порушення достатньою справедливою сатисфакцією. З метою вжиття заходів загального характеру Міністерством юстиції України розроблено законопроєкти № 4048 та № 4049, якими пропонувалося запровадити механізм заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким після відбуття засудженим певного строку. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» № 2690-ІХ та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» № 2689-ІХ, які набрали чинності 06 листопада 2022 року. Зазначеними законами запроваджено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання строком від 15 до 20 років за умови відбуття засудженим не менше 15 років призначеного покарання. Міністерство юстиції України вказує, що ЄСПЛ у справі «Медвідь проти України» визнав новий механізм ефективним. Делегати Комітету Міністрів Ради Європи підтвердили успішне впровадження відповідної реформи, а 21 жовтня 2025 року ухвалили остаточну резолюцію CM/ResDH(2025)267, якою завершено посилений нагляд за виконанням рішень у групі справ «Петухов проти України (№ 2)» та визнано їх виконання достатнім. На думку відповідача, з матеріалів справи убачається, що Міністерство юстиції України як орган представництва належним чином виконало всі покладені на нього обов`язки щодо координації виконання рішення у справі «Дембо та інші проти України», а будь-які докази його протиправної бездіяльності у матеріалах справи відсутні. Крім того, зазначається, що у цій справі ОСОБА_1 не довів факт протиправних дій органу представництва, наявність причинно-наслідкового зв`язку між діями держави та заявленою моральною шкодою, а також розмір такої шкоди. Посилаючись на статтю 55 Конституції України, відповідач зазначає, що вона гарантує захист порушених прав, водночас вимагаючи доведення факту такого порушення. Суд зобов`язаний перевірити наявність у позивача суб`єктивного матеріального права, факт його порушення та адекватність обраного способу захисту. Оскільки позивач не довів порушення свого права, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. У зв`язку з наведеним, Міністерство юстиції України просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року залишити без змін.

5. Позиція учасників справи. В судовому засіданні в режимі відеоконференцзв`язку ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги, просив суд її задовольнити. Від представника Міністерства юстиції України надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. Проти апеляційної скарги заперечував. Відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу за відсутності представника відповідача, який повідомлений належним чином про дату, час і місце розгляду справи, його неявка не перешкоджає розгляду справи.

6. Позиція суду апеляційної інстанції. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

7. Фактичні обставини справи, установлені судом. З даних довідки від 30 листопада 2021 року, виданої Державною установою "Роменська виправна колонія №56", убачається, що ОСОБА_1 Апеляційним судом Черкаської області від 24 березня 2004 року засуджений № 1-4/2004 до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна. ОСОБА_1 відбуває покарання в Державній установі «Роменська виправна колонія № 56» з 04 травня 2005 року (а.с. 5, 15). 11 березня 2021 року Європейським судом ухвалено рішення у справі «Дембо та інші прати України» (заява № 2778/18 та 46 інших), у якому констатовано порушення статті 3 Конвенції у зв`язку з тим, що законодавство не передбачає можливості для засуджених до довічного позбавлення волі задоволення їхніх клопотань про перегляд покарань у виді довічного позбавлення волі. У цьому рішенні Європейський суд об`єднав справу ОСОБА_1 за заявою № 41730/18 та 46 інших заяв. У вказаному рішенні Європейським судом не було констатовано інших порушень положень Конвенції, зокрема щодо довготривалого катування, нелюдського поводження та позбавлення доступу до правосуддя. Констатуючи у рішенні «Дембо та інші проти України» порушення статті З Конвенції, Європейський суд посилався на рішення у справі «Петухов проти України (№2)», у якому Європейський суд, посилаючись на статтю 46 Конвенції, звернув увагу на існування в Україні системної проблеми відсутності законодавчо передбаченої можливості засуджених до довічного позбавлення волі задоволення їх клопотань про перегляд покарань у виді довічного позбавлення волі (а.с. 6-14). 22 квітня 2021 року Міністерство юстиції України звернулось до органів судової влади із листом №17449/3186-30-21/5.2.2, у якому вказало, що для вирішення констатованої у рішеннях Європейського суду "Петухов проти України" і "Дембо та інші проти України" системної проблеми нескоротності покарання у виді довічного позбавлення волі від держави вимагається внесення відповідних змін до чинного законодавства України. Зазначено, що 03 вересня 2020 року на розгляд Верховної Ради України внесено розроблені Міністерством юстиції України проєкт Закону України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» (№ 2690- IX) та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» (№ 2689-ІХ) (а.с. 39-41). З даних, що містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень убачається, що вироком Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2004 року у справі № 1-4/2004 ОСОБА_1 призначено покарання за ч.4 ст. 187 КК України - 13 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за ч.3 ст. 289 КК України - 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч.1 ст. 263 КК України - 4 роки позбавлення волі, за ч.3 ст. 357 КК України - 3 роки обмеження волі; за ст.15 ч.3 - п.п. 1,6, ч.2 ст. 115 КК України - 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, за п.6 ч.2 ст. 115 КК України - довічне позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі статті 70 КК України призначено довічне позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Початок строку відбування покарання рахується з 29.07.2003 року. Ухвалою Роменського міськрайонного суду Сумської області від 12 жовтня 2017 року у справі №585/1802/17 задоволено клопотання ОСОБА_1 про пом`якшення покарання. У вироку Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2004 року змінено призначене покарання і призначено ОСОБА_1 за ч.3 ст.15, п.п. 1,6, ч.2 ст. 115 КК України покарання у вигляді 10 (десяти) років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. В решті вирок Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2004 року залишено без змін. Ухвалою Роменського міськрайонного суду Сумської області 12 жовтня 2017 року клопотання засудженого ОСОБА_1 в порядку ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 539 КПК України про звільнення його достроково або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким задоволено частково. Замінено ОСОБА_1 покарання у вигляді довічного позбавлення волі, призначеного вироком Апеляційного суду Черкаської області від 24 березня 2004 року за ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 289, ч. 3 ст. 357, ч. 1 ст. 263, п. 6 ч.2 ст. 115, ч. 3 ст. 15, п. п. 1, 6 ч. 2 ст. 115, ст. 70 КК України, на покарання у вигляді позбавлення волі на строк 20 років, за умови належної поведінки останнього. Роз`яснено, що у разі неналежної поведінки засудженого ОСОБА_1 , керівництво Державної установи «Роменська виправна колонія №56» має право звернутися до суду з клопотанням про перегляд даної ухвали суду про заміну ОСОБА_1 покарання. В іншій частині клопотання відмовлено. Ухвалою Сумського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року ухвалу Роменського міськрайонного суду Сумської області, від 24 травня 2019 року, якою засудженому за вироком Апеляційного суду Черкаської області, від 24 березня 2004 року, до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 , замінено покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на строк 20 років, за умови належної поведінки ОСОБА_1 , скасовано. Постановлено нову ухвалу, якою засудженому за вироком Апеляційного суду Черкаської області, від 24 березня 2004 року, до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про заміну покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким покарання, про умовно - дострокове звільнення від відбування покарання за вироком Апеляційного суду Черкаської області, від 24 березня 2004 року, у виді довічного позбавлення волі, про встановлення терміну перегляду питання умовно - дострокового звільнення від відбування покарання за вироком Апеляційного суду Черкаської області, від 24 березня 2004 року, у виді довічного позбавлення волі, відмовлено.

8. Мотиви, якими керується колегія суддів апеляційного суду, та застосовані норми права. Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно частини 1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Згідно статті 56 Конституції України, кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно. Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України. Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Наявність зазначених вище обставин згідно частини 3 статті 12 ЦПК України підлягає доказуванню позивачем. Положеннями статті 1167 ЦК України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. В постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі №335/11779/16-ц (провадження №61-16940св18) вказано, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2022 року в справі № 686/5244/21 (провадження № 61-14316 св 21) зазначено, що правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відхиляючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем не доведено належними та достатніми доказами факт заподіяння йому моральної шкоди, протиправних дій відповідача та причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями відповідача і шкодою, тобто не доведено наявність усіх необхідних умов для застосування статей 23, 1173 ЦК України. При цьому, судом першої інстанції вірно враховано, що характер встановленого статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави вимагається впровадження реформ системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. У рішенні ЄСПЛ по справі «Дембо та інші проти України» констатував порушення механізмів не індивідуального, а загального характеру. Однак будь-яких порушень права заявника на справедливий суд (стаття 6 Конвенції) з боку національних судів ЄСПЛ не встановлено, а установлені порушення Конвенції щодо ОСОБА_1 полягають у відсутності в Україні законодавчих норм, які забезпечують особам, засудженим до довічного позбавлення волі, перспективу реального звільнення або перегляду зазначеного покарання. У статтях 27, 28 Конституції України визначений обов`язок держави забезпечувати ефективну систему національного захисту конституційних прав людини, в тому числі, шляхом розроблення відповідного нормативно-правового регулювання. Велика Палата Верховного Суду у справі № 1-42/2004 (провадження № 13-звр19) прийняла постанову від 08 липня 2020 року у якій зазначила, що в національному законодавстві України, як зазначив ЄСПЛ, існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак, вдосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої гілки влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо нормотворення, які належать саме законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя. На даний час законодавство України в цій частині зазнало істотних змін. Так, Законом від 18 жовтня 2022 року № 2690-ІX «Про внесення змін до КУпАП, КК України та КПК України щодо виконання рішень ЄСПЛ» внесено зміни до деяких законодавчих актів України, зокрема КК (статті 81, 82) та КПК (стаття 539), а саме щодо вирішення питання про заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м`яке та про умовно-дострокове звільнення від призначеного покарання, які набрали чинності 6 листопада 2022 року. Зокрема, цими законодавчими змінами в Україні було створено механізм, завдяки якому став можливим перегляд покарання у вигляді довічного позбавлення волі із заміною цього покарання на строкове позбавлення волі від 15 до 20 років за умови: відбуття засудженим не менше 15 років покарання у виді довічного позбавлення волі, та доведенням того, що засуджений став на шлях виправлення. Тобто, законодавчим механізмом врегульовано питання пом`якшення довічного позбавлення волі, запровадженим в Україні на виконання рішень ЄСПЛ. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, відтак відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Порушень норм процесуального права, які давали б підстави для скасування рішення суду першої інстанції, колегією суддів не установлено. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 червня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повна постанова складена 24 грудня 2025 року. Суддя-доповідач Н.В. Поліщук Судді О.В. Желепа В.А. Нежура