Постанова 4857 № 380/9956/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 листопада 2025 рокуЛьвівСправа № 380/9956/24 пров. № А/857/18171/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: судді-доповідача: Гінди О.М., суддів: Заверухи О.Б., Матковської З.М., за участю секретаря судових засідань Демидюк О.В., розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року (головуючий суддя: Мартинюк В.Я., місце ухвалення - м. Львів) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язати вчинити дії, стягнути шкоду, встановив: ОСОБА_1 , 10.05.2024 звернувся з позовом до суду, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог (а. с. 98) просив: - визнати діяння-бездіяльність протиправними; - зобов`язати надати запитувану інформацію, згідно інформаційних запитів від 23 листопада 2023 року вх. № 4807, 4808, 4809; - стягнути 2 000 000 гривень за завдану моральну шкоду; - зобов`язати Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» облаштувати спеціальні місця для роботи запитувачів; - стягнути 3207 грн 45 коп. витрат понесених на купівлю засобів медичного вжитку. Обґрунтовує позов тим, що звернувся до відповідача із трьома інформаційними запитами, однак, отримав відмову з мотивів, що запитувана інформація не відноситься до публічної. Вказує, що у згаданих запитах не покликався на Закон України «Про звернення громадян». Стверджує, що відповіді відповідача є протиправними. Крім цього, зазначає, що у приміщенні Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», в супереч ст. 14 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відсутні спеціальні місця для роботи запитувачів. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» щодо відмов, викладених у листах від 29.11.2023 року, надати ОСОБА_1 запитувану інформацію визначену в інформаційних запитах від 23.11.2023. Зобов`язано Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» надати ОСОБА_1 запитувану інформацію, згідно інформаційних запитів від 23.11.2023. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено. З цим рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального права, а тому просить його скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у зобов`язанні відповідача облаштувати спеціальні місця для роботи запитувачів інформації з документами і відшкодуванні матеріальної та моральної шкоди і ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з відповідача 2 000 000 грн за завдану моральну шкоду та 3207,45 грн витрат понесених на купівлю засобів медичного вжитку та зобов`язати відповідача облаштувати спеціальні місця для роботи запитувачів інформації з документами. Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, посилається на аналогічні підстави викладені в позовній заяві. Відповідно до ч. 3 ст. 126 КАС України, повістка повинна бути вручена не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді. Оскільки позивачу повістка вручена безпосередньо в суді апеляційної інстанції, що підтверджується матеріалами справи (а. с. 244), а тому позивача належно повідомлено про розгляд справи. Отже, особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не прибули, хоча належним чином були повідомлені про його дату, час та місце. У відповідності до ч. 3 ст. 268 і ч. 4 ст. 229 КАС України неприбуття сторін не перешкоджає апеляційному розгляду справи і такий проведено у їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. з таких мотивів. Судом першої інстанції встановлено, що позивач звернувся до відповідача із інформаційними запитами від 23.11.2023, в яких просив надати інформацію: прізвище, ім`я, по батькові уповноваженої особи відповідальної за належне зберігання інвентаризаційних справ об`єктів нерухомого майна; надати для ознайомлення документи (посадова інструкція, тощо), на підставі яких на уповноважених осіб покладається обов`язки належного зберігання інвентаризаційних справ об`єктів нерухомого майна. Позивач звернувся до відповідача із інформаційним запитом від 23.11.2023, в якому просив надати інформацію: яку саме освіту має директор відповідача; перелік усіх документів (посадові інструкції тощо), на підставі яких виконує свої обов`язки директор відповідача; надати для ознайомлення усі документи. Листом від 29.11.2023 № 4809, у відповідь на інформаційний запит позивача від 23.11.2023, відповідач повідомив, що проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна та виготовлення технічної документації здійснюються у відповідності до вимог Інструкції №

127. Уся інформація по підприємству, яка є публічною, міститься на офіційних веб-сайтах в мережі Інтернет та на офіційному стенді в БТІ. Листом від 29.11.2023 № 4808, у відповідь на інформаційний запит позивача від 23.11.2023, відповідач повідомив, що інвентаризаційні та реєстраційні справи на об`єкти нерухомого майна зберігаються у відділі технічної та юридичної інформації БТІ, який очолює ОСОБА_2 . Щодо іншої запитуваної інформації, то така не є публічною. Листом від 29.11.2023 № 4807, у відповідь на інформаційний запит позивача від 23.11.2023, відповідач повідомив, що інформація з приводу освіти директора, його посадової інструкції, не відноситься до публічної. Надання такої інформації відбувається у передбачений законом порядок та спосіб. Не погоджуючись із наданими відповідачем відповідями на його інформаційні запити позивач звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач у своїх листах від 29.11.2023 зазначив лише загальну інформацію, жодним чином її не обґрунтувавши, зокрема, не вказав, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної позивачем інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини. Крім цього, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги з приводу облаштування спеціальних місць для роботи запитувачів не підлягають задоволенню, оскільки зазначені правовідносини не регулюються жодними нормативно-правовими актами України. Також, суд першої інстанції вважав про відсутність підстав для задоволення вимог щодо стягнення із відповідача моральної шкоди та матеріальної шкоди. Частиною 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки, відповідачем не оскаржується в апеляційному порядку судове рішення суду першої інстанції, а тому, предметом розгляду в суді апеляційної інстанції, у відповідності до вимог ч. 1 ст. 308 КАС України, є законність і обґрунтованість судового рішення суду у частині відмови у задоволенні позову. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес визначений Законом України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 № 2939-VI (далі Закон № 2939-VI). Згідно з ст. 1 № 2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону № 2939-VI право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом. Доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію (п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону № 2939-VI). Суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є, зокрема, запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону № 2939-VI). Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону № 2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання. Згідно з ч. 4 ст. 13 Закону № 2939-VI усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом. Відповідно до ст. 14 Закону № 2939-VI, розпорядники інформації зобов`язані: 1) оприлюднювати інформацію, передбачену цим та іншими законами; 2) систематично вести облік документів, що знаходяться в їхньому володінні; 3) вести облік запитів на інформацію; 4) визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо; 5) мати спеціальні структурні підрозділи або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації та оприлюднення інформації; 6) надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію. Відповідно до ч. ч. 1-5 ст. 19 Закону № 2939-V, запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту. Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі. Запит на інформацію має містити: 1) ім`я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв`язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі. Згідно з ч. ч 1, 4 ст. 20 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. Проаналізувавши вищенаведені норми, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що розпорядники інформації в межах встановленого Законом строку, не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту, зобов`язані надавати та оприлюднювати публічну інформацію, зокрема, за запитами на інформацію, незалежно від того, чи стосується ця інформація запитувача інформації особисто. Крім цього, розпорядники інформації зобов`язані, зокрема, визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями, а також надавати право запитувачам робити виписки з них, фотографувати, копіювати, сканувати їх, записувати на будь-які носії інформації тощо. Суд апеляційної інстанції зазначає, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог з приводу облаштування спеціальних місць для роботи запитувачів, покликався, що зазначені правовідносини не регулюються жодними нормативно-правовими актами України. Однак, суд апеляційної інстанції вважає такий висновок помилковим, оскільки п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону № 2939-VI передбачено, що розпорядник інформації, яким в розумінні цього Закону є відповідач, зобов`язаний визначати спеціальні місця для роботи запитувачів з документами чи їх копіями. Судом апеляційної інстанції встановлено, що на виконання вимог п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону № 2939-VI, відповідачем винесено наказ від 16.02.2018 № 14, згідно якого спеціальними місцями для роботи запитувачів інформації з документами чи їх копіями кабінети № 20, 23,

25. Також, наявність таких кабінетів підтверджено фото, які додано до матеріалів справи. Отже, на думку суду апеляційної інстанції, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо зобов`язання відповідача облаштувати спеціальні місця для роботи запитувачів є безпідставними. Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні цих вимоги дійшов правильного висновку, що такі задоволенню не підлягають, однак помилково вказав, що облаштування спеціальних місць для роботи запитувачів не регулюються жодними нормативно-правовими актами України, оскільки такі правовідносини врегульовано п. 4 ч. 1 ст. 14 Закону № 2939-VI. Щодо стягнення 2 000 000 гривень за завдану моральну шкоду та стягнення 3207,45 грн витрат понесених на купівлю засобів медичного вжитку, то суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне. Відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України (надалі також - ЦК України) встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Поняття моральної шкоди наведене у статті 23 ЦК України, в якій зазначено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Фактичною підставою для застосування такого виду відповідальності є наявність у діях особи складу цивільного правопорушення, елементами якого, з урахуванням особливостей, передбачених статтею 1174 ЦК України, є шкода, протиправна поведінка та причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. При цьому, в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. З урахуванням наведених норм, суд апеляційної інстанції зазначає, що при вирішенні питання відшкодування моральної шкоди, з`ясуванню підлягають фактичні обставини можливого заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, зокрема, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Відповідно до роз`яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17. Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (пункт 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (пункт 56). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України) (пункт 57). У розвиток цих положень, у постанові від 27.11.2019 у справі № 750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (пункт 53). Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Застосовуючи ці правові висновки в контексті обставин справи, що розглядається, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що позивач не довів і суд першої інстанції не встановив, що його негативні емоції чи негативні емоції членів його сім`ї досягли рівня страждань або приниження, які є моральною шкодою. Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Із зазначеного вбачається, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги. Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якої доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Відповідно до статей 73, 74 КАС України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом. Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи. Із врахуванням вищезазначених правових норм, суд апеляційної інстанції зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування її заподіяння покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказів завдання внаслідок дій відповідача моральної шкоди позивачу у справі немає. Таким чином, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між стверджуваними позивачем душевними та психологічними стражданнями і протиправними діями відповідача щодо ненадання ним запитуваної інформації згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації». Позивачем не доведено наявності усіх складових елементів для застосування правового механізму відшкодування моральної шкоди, а саме - відсутнє матеріальне підтвердження моральної шкоди, не розкрито її суть в цілому та не доведено її фактичне існування. Згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення від 25.10.1993 у справі «Гольм проти Швеції», від 29.11.1996 у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства», від 25.07.2001 у справі «Перна проти Італії», від 13.07.2006 у справі «Сілін проти України») визнання порушення прав особи неправомірними діями інших осіб само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду, спричинену такими діями. Отже, зважаючи на те, що позивачем не доведено обставини, що підтверджують заподіяння йому душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд міг би встановити характер та обсяг моральних страждань, не зазначено з яких міркувань виходив позивач, визначаючи її розмір у 2 000 000 грн у справі, яка відноситься до категорії справ незначної складності (п. 2 ч. 6 ст. 12 КАСУ) та якими доказами це підтверджується, не доведено причинно-наслідкового зв`язку з предметом позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно відмовлено в задоволенні такої вимоги. Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що позивач просив стягнути 3207,45 грн витрат понесених на купівлю засобів медичного вжитку. На підтвердження понесених матеріальних витрат в розмірі 3207,45 грн, позивачем подано медичні документи з КНП «Львівське територіальне медичне об`єднання «Клінічна лікарня планового лікування, реабілітації та паліативної допомоги», зокрема, від 07.06.2024 (огляд невропатолога), від 05.06.2024 (огляд хірурга), від 06.06.2024 (огляд терапевта) та товарні чеки про купівлю медикаментів. Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає, що такі документи не підтверджують наявність правових підстав для стягнення з відповідача матеріальної шкоди в розмірі 3207,45 грн на користь позивача, оскільки доказів причинно-наслідкового зв`язку між погіршенням стану здоров`я позивача, який є інвалідом 2 групи «Загальне захворювання», довічно (а.с. 21 пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 , дата видачі 01.09.2021) із протиправними діями Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» щодо відмов, викладених у листах від 29.11.2023, про надання ОСОБА_1 запитуваної інформації визначеної в інформаційних запитах від 23.11.2023, матеріалами справи не підтверджено. Отже, за встановлених обставин, у контексті наведених вимог законодавства, яким врегульовані спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно вирішив спір і дійшов обґрунтованого висновку в частині відмови в задоволенні позову, проте наведені ним мотиви не в повній мірі відповідають нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС суд апеляційної інстанції, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції, має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Підставами для зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 317 КАС). Зміна судового рішення може полягати, зокрема, у доповненні або зміні його мотивувальної частини (частина четверта статті 317 КАС). З огляду на викладені вище висновки, суд апеляційної інстанції вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції слід змінити в частині викладення мотивів відмови у позові. Керуючись ст. ст. 313, 317, 321, 322, 325, 328, КАС України, суд постановив: апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року у справі № 380/9956/24 змінити в частині викладення мотивів відмови у позові. У решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 березня 2025 року у справі № 380/9956/24 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. М. Гінда судді О. Б. Заверуха З. М. Матковська Повне судове рішення складено 13.11.25