Постанова Рівненський апеляційний суд № 565/411/25

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 14 жовтня 2025 року м. Рівне Справа № 565/411/25 Провадження № 22-ц/4815/1069/25 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (суддя-доповідач) Ковальчук Н. М., суддів: Гордійчук С.О., Хилевича С. В. учасники справи: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 третя особа ОСОБА_3 розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Вараського міського суду Рівненської області від 15 травня 2025 року ухвалене у складі судді Зейканв І.Ю. в м. Вараш Рівненської області, в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання повнолітнього сина, який продовжує навчання. Свої позовні вимоги мотивував тим, що відповідно до актового запису про народження позивача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 є батьком позивача. Шлюб між батьками позивача розірвано на підставі рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 16.10.2024 року в справі №565/1949/24. ОСОБА_1 , є студентом 3 курсу групи ТЯ-21 навчально-наукового інституту атомної та теплової енергетики в КПІ ім. Ігоря Сікорського денної форми навчання за держзамовленням, закінчує університет 30.06.2026 року. З огляду на те, що ОСОБА_1 навчається за денною формою, він позбавлений можливості працювати, оскільки весь вільний час віднімає навчання і тому потребує матеріальної допомоги. Основні витрати йдуть на харчування, придбання необхідних речей, продуктів харчування, витрат з переїзду, тощо. Батько позивача ОСОБА_2 працює у філії «Відокремлений підрозділ «Рівненська атомна електрична станція» АТ НАЕК «Енергоатом», має постійний дохід та може утримувати свого сина, який подовжує навчання. Просив суд стягнути із відповідача на свою користь як повнолітнього сина, який продовжує навчання, аліменти в розмірі 1/6 частки від всіх видів заробітку (доходу) відповідача, щомісячно, починаючи стягнення з дати подання позову до закінчення навчання, але не більше ніж до досягнення позивачем 23-річного віку. Рішенням Вараського міського суду Рівненської області від 15 травня 2025 року у вказаний позов задоволено повністю. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на його утримання, як повнолітнього сина, який продовжує навчаня, аліменти в розмірі 1/6 (однієї шостої) частки від всіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно починаючи стягнення від дня пред`явлення позову, тобто з 24 лютого 2025 року і до 30 червня 2026 року включно. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання позивачем ОСОБА_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 1211 грн 20 коп.. Рішення суду першої інстанції вмотивоване передбаченим законом обов`язком батьків утримувати дітей, які продовжують навчання, на період цього навчання до досягнення ними 23-річного віку при умові матеріальної можливості надавати таку допомогу та обґрунтоване тим, що відповідач має матеріальну спроможність надавати утримання своїй повнолітній дитині, яка продовжує навчання, навчається на денній формі навчання та позбавлена можливості самостійно себе утримувати. Вважаючи рішення суду незаконним, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, ОСОБА_3 оскаржила його в апеляційному порядку. У поданій апеляційній скарзі пояснює, що спір у справі №565/411/ 25 має штучний характер, оскільки між його сторонами наявна домовленість, а судове провадження ініційоване з метою отримання рішення суду про стягнення аліментів як підстави для подальшого звернення ОСОБА_2 до неї, ОСОБА_3 , з позовом про зменшення розміру аліментів на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_4 . Додає, що в такий спосіб ОСОБА_2 має намір уникнути обов`язку надавати утримання своїй неповнолітній дочці ОСОБА_4 у розмірі ј частки його доходу, що покладений на нього судовим наказом від 13.09.2024 року у справі №565/1951/24. Зазначає, що ОСОБА_2 не погоджується із вказаним розміром аліментів на утримання доньки, а тому ініціює судові провадження про стягнення аліментів на користь повнолітнього сина ОСОБА_5 , який продовжує навчання, на користь свого батька, ОСОБА_6 , при цьому подавши заяву про залишення без розгляду його позову до неї, ОСОБА_3 , про зменшення розміру аліментів на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_4 . Покликаючись на те, що у даній справі сторони батько та син діють очевидно недобросовісно та зловживають правами щодо неї як стягувача у справі про стягнення аліментів за судовим наказом, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові. Відзиву на апеляційну скаргу не подано. Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що її слід залишити без задоволення. Згідно ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є батьком позивача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Актовим записом про народження позивача ОСОБА_1 №116, сформованим в порталі електронних послуг «Дія» від 18.02.2025 року. Згідно із ст. 199 СК України, якщо повнолітня дочка, син продовжують навчатися і у зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов`язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умов, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Стягнення із батьків аліментів на утримання повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання і у зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, є одним із механізмів забезпечення реалізації особою права на освіту, який узгоджується із соціальною спрямованістю держави та моральними засадами суспільства. Обов`язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення ними повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18 років, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв`язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу. У постанові від 16 лютого 2022 року у справі № 381/2423/20 (провадження № 61-17937св21) Верховний Суд виснував, що стягнення аліментів на дитину, яка продовжує навчання, є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, потрібних для її життєдіяльності, оскільки на період навчання вона не має самостійного заробітку та потребує матеріальної допомоги з боку батьків, які зобов`язані утримувати своїх повнолітніх дітей, які продовжують навчатися, до досягнення ними двадцяти трьох років. Рішенням суду першої інстанції встановлені обставини продовження навчання позивачем в КПІ ім.Ігоря Сікорського, несення ним витрат у зв`язку з таким навчанням, відсутність будь-якого доходу і у зв`язку з цим потреба у матеріальній допомозі, а також обставини працевлаштування відповідача ОСОБА_2 у філії ВП «РАЕС» АТ НАЕК «Енергоатом» та наявність постійного доходу, які сторонами не оспорюється, з огляду на що наявні підстави для стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 аліментів на його утримання на час продовження навчання у заявленому розмірі 1/6 (однієї шостої) частки від всіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісячно, починаючи стягнення від дня пред`явлення позову, тобто з 24 лютого 2025 року і до 30 червня 2026 року включно. В частині розміру аліментів на утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, рішення суду першої інстанції не оскаржується, як і в частині підстав стягнення таких аліментів. Оскаржуючи рішення суду першої інстанції, ОСОБА_3 , яка залучена до участі в справі в якості третьої особи, покликається на фактичну відсутність спору між батьком і сином, штучний характер судового спору між позивачем та відповідачем, що є за своєю суттю зловживанням процесуальними правами. Такі доводи апеляційним судом оцінюються критично. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Позов це звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про поновлення порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного закономінтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі. Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами суб`єктивним правом і обов`язком відповідача. Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога. Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний закономінтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах. Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги. Поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку із цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Поряд із цим, за змістом п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд може закрити провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо встановить, що предмет спору був відсутній на час пред`явлення позову. Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди тощо. Такий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 456/47/18 (провадження № 61-2018св19). Згідно з ч.3 ст.2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема розумність строків розгляду справи, неприпустимість зловживання процесуальними правами. Відповідно до ч.1ст.44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення. Рішення Вараського міського суду Рівненської області від 15 травня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 21 жовтня 2025 року. Головуючий Ковальчук Н. М. Судді: Гордійчук С. О. Хилевич С. В.