Постанова КЦС ВС № 757/15298/22-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 січня 2024 року м. Київ справа № 757/15298/22-ц провадження № 61-13209св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини разом з матір`ю, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог ОСОБА_1 у червні 2022 року звернулася до суду з позовом, в якому просила: -визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із матір`ю ОСОБА_1 ; - стягнути з ОСОБА_2 на її користь аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 40 000 грн щомісячно, починаючи від дня пред`явлення позову до суду і до досягнення дитиною повноліття. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона та відповідач перебувають у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_2 у них з відповідачем народився син ОСОБА_4 . Після припинення шлюбних відносин дитина проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні; вона докладає всіх зусиль для забезпечення потреб дитини; відповідач, який є батьком дитини, не бере участі у матеріальному забезпеченні дитини всім необхідним для належного його розвитку та виховання; є працездатною особою, може надавати матеріальну допомогу сину. Також позивач зазначала, що вона має обґрунтовані побоювання, що відповідач, користуючись тим, що дитина має громадянство Сполучених Штатів Америки, здійснить дії щодо свавільного одноосібного вивезення дитини за кордон; тимчасове перебування дитини разом з батьком без її участі створює загрозу для її безпеки, оскільки батько має нестабільний психоемоційний стан, тому якнайкращим буде визначити місце проживання дитини разом з нею, у зв`язку з тим, що малолітня дитина має з нею нерозривний стійкий зв`язок. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Печерський районний суд міста Києва ухвалою від 13 лютого 2023 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, в частині вимог про визначення місця проживання дитини з матір`ю закрив, у зв`язку із відсутністю предмета спору. Ухвала мотивована тим, що на час пред`явлення позову був відсутній спір між сторонами з приводу визначення місця проживання дитини з матір`ю в Україні, оскільки і матір і дитина проживали та були зареєстровані в іншій державі. Крім того, судом не встановлено, що на момент пред`явлення позову відповідач заперечував проти того, щоб дитина залишалась проживати з матір`ю та не встановлено тієї обставини, що відповідач чинив перешкоди у спілкуванні дитини з матір`ю чи мав намір відібрати її у позивача. Посилання позивача та її представника на те, що відповідач мав намір вивезти дитину за кордон до іншої країни суд до уваги не взяв, оскільки такі твердження носять характер припущення та не підтверджуються достатніми доказами. Крім того, у судовому засіданні представник відповідача зазначила, що відповідач не заперечував та не заперечує проти того, щоб син проживав разом з матір`ю у зв`язку і з чим не пред`являв зустрічних вимог до позивача стосовно цього питання. Печерський районний суд міста Києва рішенням від 13 лютого 2023 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Печерської районної у місті Києві державної адміністрації, про стягнення аліментів задовольнив частково. Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 20 000 грн щомісячно, починаючи з 27 червня 2022 року і до досягнення дитиною повноліття. Допустив негайне виконання рішення суду в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 20 000 грн щомісячно, починаючи з 27 червня 2022 року в межах суми платежу за один місяць. Вирішив питання про розподіл судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Рішення місцевого суду мотивовано тим, що місячний розмір витрат позивача на дитину є значно нижчим аніж заявлений позивачем до стягнення. Наведений позивачем орієнтовний розрахунок розміру аліментів не може вважатись належним доказом у справі, оскільки додатково не підтверджений доказами, які б могли беззаперечно свідчити про те, що позивач витрачає в середньому на утримання сина 80 000 грн. Крім того, позивачем не доведено можливість відповідача сплачувати аліменти у розмірі про стягнення якого пред`явлено позов. Київський апеляційний суд постановою від 03 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив. Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 13 лютого 2023 року скасував, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що надання органом опіки та піклування висновку про доцільність визначення місця проживання дитини з матір`ю не свідчить про те, що між сторонами відсутній спір; позивач на обґрунтування позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини надав пояснення та відповідні докази, а відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі, тому суд першої інстанції належним чином не дослідив матеріали справи та подані сторонами докази, не врахував вищенаведені обставини, у зв`язку з чим зробив передчасний та помилковий висновок про закриття провадження, що призвело до неправильного вирішення питання та постановлення ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі та доступу до суду. Київський апеляційний суд постановою від 09 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 лютого 2023 року змінив, зменшив розмір аліментів, які підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , щомісячно, починаючи з 27 червня 2022 року і до досягнення дитиною повноліття, з 20 000 грн до 4 000 грн. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги частково та стягнувши з відповідача на користь позивача аліменти у розмірі 20 000 грн, не встановив та не перевірив рівень доходу позивача та відповідача, спроможність відповідача сплачувати щомісячно 20 000 грн аліментів на дитину, неповно з`ясував всі обставини справи, не врахував докази, надані відповідачем, що призвело до неправильного вирішення справи. Апеляційний суд, виходячи з обов`язку батьків утримувати дитину, врахувавши вік, стан здоров`я та інтереси малолітнього ОСОБА_3 , матеріальне становище відповідача, зваживши на те, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, дійшов висновку про зменшення розміру аліментів до 4 000 грн. Короткий зміст вимог касаційної скарги Представник ОСОБА_2 - адвокат Ільїна Д. В. у вересні 2023 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 4 частину другу статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що апеляційний суд порушив норми пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 та від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21. Також апеляційний суд не дослідив докази та залишив поза увагою обґрунтовані аргументи заявника, внаслідок чого безпідставно скасував ухвалу суду першої інстанції. Апеляційним судом не досліджувались відео, аудіо докази та роздруківки переписок позивача з відповідачем, матеріали справи не містять доказів, які б вказували на те, що відповідач мав намір вивезти дитину до США без згоди позивача, такі твердження є припущеннями; проігноровано, що позивач з 21 квітня 2022 року зареєстрована у Польщі, а дитина - з 05 травня 2022 року. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи ОСОБА_1 у листопаді 2023 року подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що між нею та відповідачем відсутні будь-які договори чи інші домовленості щодо місця проживання дитини, дане питання між ними не врегульовано, будь-які письмові рішення (розпорядження) прийняті органами опіки та піклування з цього питання теж відсутні. У постанові Верховного Суду, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, фактичні обставини справи відрізняються від цієї справи, оскільки суди визначили місце проживання дитини, яка досягла 14 років. Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції Верховний Суд ухвалою від 20 вересня 2023 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Печерського районного суду міста Києва. Справа № 757/15298/22-ц надійшла до Верховного Суду 18 жовтня 2023 року. Верховний Суд ухвалою від 13 листопада 2023 року продовжив ОСОБА_1 строк на подання відзиву на касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з пунктом 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору. Необхідність запровадження такого правила обумовлена тим, що відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Проте поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу Конвенції поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. З урахуванням викладеного, відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Поряд з цим за змістом пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України суд може закрити провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо встановить, що предмет спору був відсутній на час пред`явлення позову. Логічно-граматичне тлумачення словосполучення «відсутність предмета спору» в контексті наведеної правової норми дає підстави для висновку про те, що предмет спору має бути відсутній, тобто не існувати на час пред`явлення позову. Якщо предмет спору мав місце, але припинив своє існування (зник) після відкриття провадження у справі внаслідок тих чи інших обставин, зокрема у зв`язку з добровільним врегулюванням спору сторонами, виконанням відповідачем заявлених до нього вимог, фізичним знищенням предмета спору тощо, то провадження у справі не може бути закрите з наведеної правової підстави, оскільки вона полягає саме у відсутності предмета спору, а не у припиненні його існування (зникненні). Якщо предмет спору став відсутній після відкриття провадження у справі, то залежно від обставин, що призвели до зникнення такого предмета, та стадії цивільного процесу, на якій він припинив своє існування, сторони мають цілий ряд передбачених законом процесуальних можливостей припинити подальший розгляд справи, зокрема шляхом залишення позову без розгляду, відмови від позову або від поданих апеляційних чи касаційних скарг, визнання позову відповідачем, укладення мирової угоди, тощо. Відповідно до частини другої статті 256 ЦПК України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв`язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із нею. Питання про визначення місця проживання дитини було предметом розгляду комісії з питань захисту прав дитини Печерської районної в місті Києві державної адміністрації, яка листом від 12 грудня 2022 року № 105/01-903 повідомила суд про те, що у зв`язку з фактичною відсутністю спору між сторонами, підстави для підготовки висновку щодо доцільності проживання дитини з тим чи іншим із батьків відсутні. Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. За змістом частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Відповідно до частини першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із суб`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. Відповідно до статті 159 СК України якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, другий із батьків має право звернутись до суду з позовом про усунення цих перешкод. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. Також Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові вказала на те, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року. Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині визначення місця проживання дитини позивач надала пояснення та відповідні докази, тому суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що відсутність заперечень з боку відповідача щодо проживання дитини разом із позивачем не дає підстав стверджувати про відсутність предмета спору у справі. Також апеляційний суд правильно зверну увагу на те, що, подаючи клопотання про закриття провадження у справі в частині вирішення позовних вимог про визначення місця проживання дитини з підстав відсутності спору між сторонами, відповідач не скористався своїми процесуальними правами на визнання позову та/або укладення мирової угоди. Так, у справі «Bellet v. France», Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Право на справедливий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (частина 1 статті 6). Право на справедливий судовий розгляд охоплює і право кожного на доступ до правосуддя. Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки місцевий суд дійшов передчасного висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визначення місця проживання дитини чим обмежив право позивача на доступ до правосуддя. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судомвисновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 та від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21, суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав. У постанові від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20 Верховний Суд виклав висновок про те, що … [відсутність предмета спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін, чи настання обставин, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. Суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, якщо предмет спору був відсутній як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення за умови, якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань]. У постанові від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21 Верховний Суд виклав висновок про те, що … [визначивши місце проживання малолітнього сина з матір`ю, установивши, що між сторонами склалися стосунки, які ускладнюють можливість відповідача за первісним позовом спілкуватися з сином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, врахувавши обставини справи, недосягнення між батьками згоди щодо порядку участі у вихованні дитини, а також зважаючи на розпорядок дня та необхідність забезпечення дитині права на відпочинок, дійшов обґрунтованого висновку про доцільність встановити конкретний спосіб та час участі відповідача у вихованні та спілкуванні із сином. Визначений судом порядок та час спілкування батька з сином відповідає інтересам дитини, забезпечує справедливу рівновагу між інтересами дитини та батьків, а також рівність прав батьків щодо дитини, не має нав`язливого та обтяжливого характеру для дитини, та сприяє налагодженню довірливих відносин батька із сином]. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), … [на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими]. Висновки апеляційного суду не суперечать практиці, сформульованій упостанові Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20, на яку посилається заявник у касаційній скарзі. Посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 17 травня 2023 року у справі № 351/611/21 суд касаційної інстанції також не бере до уваги, оскільки висновки у цій справі є різними із висновками у справі, на яку посилається заявник у касаційній скарзі. Інші доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про порушення судом норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року). На думку судової колегії постанова апеляційного суду є достатньо мотивованою. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 03 серпня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров