Постанова 4821 № 693/1695/24

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/1268/25 Справа № 693/1695/24 Категорія: 304020000 Головуючий по 1 інстанції Калієвський І.Д. Доповідач в апеляційній інстанції Гончар Н.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 вересня 2025 року м. Черкаси Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів: Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л. секретар Любченко Т.М. учасники справи: позивач ОСОБА_1 представник позивача адвокат Іванов Анатолій Анатолійович відповідач ОСОБА_2 представник відповідача адвокат Шквира Світлана Василівна третя особа, яка не заявляє самостійних вимог приватний нотаріус Шелудько Валентина Петрівна особа, що подала апеляційну скаргу: представник позивача адвокат Іванов Анатолій Анатолійович розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Іванова Анатолія Анатолійовича на рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 07 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: приватний нотаріус Шелудько Валентина Петрівна про визнання договору дарування недійсним, - в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: приватний нотаріус Шелудько В.П. про визнання договору дарування недійсним, в якому просив суд визнати недійсним договір дарування будинку та земельної ділянки, укладений 22 листопада 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Уманського районного нотаріального округу Черкаської області Шелудько В.П. та зареєстрований в реєстрі під № 4021. Судові витрати стягнути з відповідача на користь позивача. В обґрунтування позовних вимог вказано, що 22 листопада 2024 року між сторонами у справі було укладено оспорюваний договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач вказав, що уклав вищевказаний договір помилково, не усвідомлюючи на момент підписання наслідків такого договору, оскільки вважав, що він з відповідачем проводить розподіл їхнього майна і на ОСОБА_2 буде переоформлено лише частину будинку та земельної ділянки. ОСОБА_1 зазначив, що він є юридично необізнаним, тому і підписав договір дарування помилково, не розуміючи наслідків такого договору, а тому вважає, що відповідно до приписів ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Рішенням Маньківського районного суду Черкаської області від 07 травня 2025 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вказаним рішенням суду також відмовлено в стягненні судових витрат за надання правничої допомоги на користь ОСОБА_2 . Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що правових підстав для визнання спірного договору дарування недійсним на підставі ст. 229 ЦК України немає, оскільки позивач не довів, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилявся стосовно правової природи укладеного ним правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним.Суд врахував висновки Верховного Суду, відповідно до яких судам надано роз`яснення, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. Відмовляючи в стягненні з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції обґрунтовував свій висновок тим, що відповідачем був наданий договір про надання правничої допомоги від 14 січня 2025 року, а акт стосується правничої допомоги по договору від 29 листопада 2024 року. Крім зазначеного, даний акт стосується іншої категорії позовів і стосується позову з іншим предметом ніж в даному позові, що дає підстави суду вважати даний доказ неналежним. Також відповідачем не було надано ордеру адвоката, а надання адвокату Шквирі С.В. 3 000 грн. не є належним та достатнім підтвердженням понесених витрат. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 адвокат Іванов А.А. просить скасувати рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 07 травня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Уманського районного нотаріального округу Черкаської області Шелудько В.П. 22 листопада 2024 року за № 4021, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійсним. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що під час розгляду справи судом не було враховано, що відповідач ОСОБА_2 , перебуваючи в нотаріуса разом з ОСОБА_1 фактично ввела останнього в оману, оскільки він підписуючи оспорюваний договір був переконаний, що укладає договір про розподіл спільного майна подружжя, а не договір дарування, тим самим позивач допустився помилки, неправильно зрозумівши природу вчиненого ним правочину. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд не надав належної оцінки доводам позивача, безпідставно відхилив його докази щодо підтвердження обставини вчинення ним помилки з приводу природи оспорюваного правочину, тому таке рішення ухвалене з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню. У відзиві на апеляційну скаргу, що надійшов від представника ОСОБА_2 адвоката Шквири С.В. вказано, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не дають підстав для скасування рішення суду. Зазначено, що в апеляційній скарзі скаржником не доведено належними та допустимими доказами введення відповідачем в оману позивача, не доведено факту сприйняття останнім фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що помилка дійсно була і має істотне значення. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 5 000 грн. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши та обговоривши наявні докази по справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що 22 листопада 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування будинку та земельної ділянки (а.с. 5-6). За вказаним договором ОСОБА_1 передає безоплатно, а його дружина ОСОБА_2 приймає у власність житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, який розташований за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,2192 га на якій він розташований. Даний договір дарування зареєстрований в реєстрі під №4021. Право власності на даний будинок та земельну ділянку ОСОБА_1 набув на підставі договору купівлі-продажу від 31 липня 2012 року (а.с. 110-111). Також 22 листопада 2024 року приватним нотаріусом Шелудько В.П. Уманського районного нотаріального округу посвідчена заява ОСОБА_2 (а.с. 24), згідно якої остання стверджує, що після розірвання шлюбу майно придбане нею з ОСОБА_1 розподіляється слідуючим чином: автомобіль марки КІА CEED реєстраційний номер НОМЕР_1 залишається в повному володінні, користуванні та розпорядженні ОСОБА_1 , а житловий будинок, який розташований за адресою АДРЕСА_1 та придбаний сторонами у шлюбі переходить ОСОБА_2 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Уманського районного нотаріального округу Шелудько В.П. 22 листопада 2024 року за реєстраційним номером 4021 укладеним між сторонами. Дана заява зареєстрована в реєстрі під № 4022. Згідно письмової заяви ОСОБА_1 на ім`я приватного нотаріуса Шелудько В.П. 22 листопада 2024 року (а.с. 134) позивач ствердив і повідомив, що в житловому будинку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 малолітні, неповнолітні діти та особи похилого віку, на момент укладення договору, не зареєстровані, не проживають і тимчасово не перебувають. Дана письмова заява підписана особисто ОСОБА_1 . Особу заявника було встановлено по паспорту. Справжність підпису перевірено. Стаття 27 ЗУ «Про нотаріат» роз`яснено. Заява містить підпис ОСОБА_2 , який підтверджує факт того, що остання ознайомлена з текстом даної заяви і її особу також було встановлено по паспорту, справжність підпису перевірено. Також згідно спільної письмової заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на ім`я приватного нотаріуса Шелудько В.П. від 22 листопада 2024 року (а.с. 135) вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заявляють що вони є подружжям, і житловий будинок з надвірними спорудами, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , набутий ними у період зареєстрованого шлюбу, і є їх спільною власністю подружжя. Дана заява підписана особисто ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Шлюбні відносини між ними перевірено, особи заявників перевірено по паспортах, справжність їх підписів також перевірено. Зі змісту договору дарування (а.с. 5-6) а саме пункту 13 вбачається, що зміст ст. 190 КК України, ст. 167 ПК України, ст.ст. 229-235, 377, 717-728 ЦК України, ст.ст. 120, 130 ЗК України, ст. 65 СК України сторонам роз`яснено. Також у договорі дарування зазначено, що договір підписано сторонами у присутності нотаріуса. Особи сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність майна ОСОБА_1 перевірено. Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК України). Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Згідно із ст. 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. За змістом ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Таким чином, для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд. Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19 особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести за допомогою належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми ч.1 ст. 229 та ст.ст. 203, 717 ЦК України в сукупності вважаються правильно застосованими. Відповідно висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18 та від 07 липня 2022 року у справі № 914/1967/19 у разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнаною стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування норм ст. 229 ЦК України. Водночас, щодо можливості оскарження правочинів укладених внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). У ч. 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у справі доказам, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним за статтею 229 ЦК України, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження факту вчинення ним помилки під час укладення оспорюваного договору, у той час як процесуальний закон покладає саме на позивача обов`язок доказування наявності помилки і що вона має істотне значення. Колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції про те, що обставини, викладені позивачем, не можуть бути підставою для визнання договору дарування недійсним за статтею 229 ЦК України, та враховує, що дії ОСОБА_1 щодо спілкування із нотаріусом, ознайомлення зі змістом оспорюваного договору, роз`яснення нотаріусом змісту ст. 190 КК України, ст. 167 ПК України, ст.ст. 229-235, 377, 717-728 ЦК України, ст.ст. 120, 130 ЗК України, ст. 65 СК України, його підписання, подання письмових заяв від 22 листопада 2024 року на ім`я нотаріуса не можуть бути витлумачені як такі, що вчиненні внаслідок помилки. Зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність помилки щодо правової природи вчиненого правочину станом на момент його укладення. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду 09 вересня 2024 року у справі № 711/4773/23, провадження № 61-14026св23; від 09 квітня 2025 року у справі № 331/5576/21, провадження № 61-16731св24). Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, надав належну правову оцінку порядку укладення оспорюваного правочину та з урахуванням загальних принципів цивільного судочинства дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування з підстав його укладення під впливом помилки. Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення по суті спору та зводяться до переоцінки доказів, незгоди скаржника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду першої інстанції. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, рішення суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення. Разом з тим у відзиві на апеляційну скаргу, представником ОСОБА_2 адвокатом Шквирою С.В. було заявлено вимогу про стягнення з позивача на користь відповідача витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн. До відзиву на апеляційну скаргу додано ордер про надання правничої допомоги ОСОБА_2 адвокатом Шквира С.В. в Черкаському апеляційному суді справа № 693/1695/24 (а.с. 193); договір про надання правничої допомоги № 200/28/25 від 17 червня 2025 року (а.с. 194), укладений між адвокатом Шквирою С.В. та ОСОБА_2 ; акт виконаних робіт № 51/2025 від 17 червня 2025 року (а.с. 195), згідно якого загальна вартість робіт складає 2 200 грн. (консультації 400 грн. та написання відзиву 1 800 грн.); квитанції № 51/2025 від 17 червня 2025 року (а.с. 196) про сплату ОСОБА_2 адвокату Шквирі Н.М. 2 200 грн. за підготовку відзиву на апеляційну скаргу та № 52/2025 від 17 червня 2025 року (а.с. 196) про сплату ОСОБА_2 адвокату Шквирі Н.М. 2 800 грн. за участь в судовому засіданні під час апеляційного розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Згідно п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. Статтею 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Колегія суддів вважає розмір витрат на правничу допомогу, заявлених до стягнення позивачем на стадії апеляційного розгляду справи є завищеним. На стадії апеляційного розгляду справи правова позиція сторони є вже сформованою, а всі докази, подані сторонами на підтвердження своїх вимог та заперечень, досліджені в суді першої інстанції, відтак, підстав для висновку про складнощі у написанні адвокатом відзиву на апеляційну скаргу немає. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить висновку про часткове задоволення вимоги представника відповідача, заявленої у відзиві на апеляційну скаргу та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на правничу допомогу адвоката в суді апеляційної інстанції в розмірі 3 000 грн., що за встановлених обставин буде відповідати принципу співмірності розміру судових витрат із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт на стадії апеляційного розгляду справи (подання відзиву на апеляційну скаргу та участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з обставин даної справи та результатів її розгляду. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд, - у х в а л и в : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Іванова Анатолія Анатолійовича залишити без задоволення. Рішення Маньківського районного суду Черкаської області від 07 травня 2025 року залишити без змін. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 3 000 грн. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 29 вересня 2025 року. Судді