Постанова 4854 № 420/1229/25

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 23 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/1229/25 Головуючий в 1 інстанції: Бездрабко О.І. Дата і місце ухвалення 07.04.2025 р., м.Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Бойка А.В., суддів: Єщенка О.В., Шевчук О.А., за участю секретаря Кніш Д.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, - В С Т А Н О В И В: У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, в якому просив: - визнати протиправним рішення Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. № 115-24, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасувати його; - зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 . Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 07.04.2025 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилався на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, які мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення справи. Апелянт вказував на те, що судом першої інстанції при вирішенні справи не взяті до уваги факти, встановлені рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21.10.2021 року по справі № 522/3060/20, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19.04.2022 р. відносно позивача. Так, Приморський районний суд м. Одеси скасовуючи рішення про примусове повернення, вказував на те, що «аналіз зібраної інформації щодо Сирії, дає серйозні підстави вважати, що особа, тільки своєю присутністю протягом будь-якого відрізка часу у Сирії, стикається з реальним ризиком шкоди, що загрожує життю або особистій недоторканності». За таких обставин, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення міграційного органу прийняте без належного дослідження інформації по країні походження позивача, а також без врахування того, що повернення позивача до Сирії загрожуватиме його життю, з огляду на мотивування звернення позивача до суду за захистом саме побоюваннями повертатися у країну громадянської належності у зв`язку з ситуацією загальнопоширеного насильства в ній. Апелянт вважає, що судом першої інстанції не була належним чином досліджена інформацію, викладена в протоколах співбесіди, з якої вбачається, що мотивом переїзду позивача до України було саме переслідування. Також апелянт посилався на те, що разом з позовною заявою надано інформацію про країну походження позивача, що є належними та достатніми доказами для прийняття об`єктивного рішення щодо надання особі статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. З огляду на зазначене апелянт просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07.04.2025 року та прийняти нове про задоволення позовних вимог. Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне: Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Сирійської Арабської Республіки. 02.09.2012 року позивач виїхав з м. Дамаск (Сирія) до м. Бейрут (Ліван), де перебував протягом двох діб. Державний кордон перетнув легально, через пункт пропуску. 04.09.2012 року ОСОБА_1 вибув з Лівану, легально, авіасполученням за напрямом Бейрут (Ліван)-Київ (Україна), державний кордон перетнув на підставі паспортного документа громадянина Сирії серії НОМЕР_1 та оформленої одноразової візи типу "С" серії У 00011528, місце прибуття міжнародний аеропорт "Бориспіль". Після зазначеного часу територію України не залишав. Встановлено, що 26.01.2015 року позивач звертався до ГУДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 20.03.2017 року наказом Головного управління ДМС України в Одеській області № 53 розгляд заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, призупинено через зникнення останнього й уникнення ним процедурних заходів. 14.02.2020 року наказом Головного управління ДМС України в Одеській області № 31 розгляд заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, припинено. 14.02.2020 року Головним управлінням ДМС України в Одеській області № 78 прийнято рішення про примусове повернення позивача, та зобов`язано ОСОБА_1 залишити територію України у термін до 14.03.2020 р. Рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 21.10.2021 року № 522/3060/20, яке набрало законної сили 19.04.2022 року, позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення в країну проходження задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення ГУ ДМС в Одеській області № 78 від 14.02.2020 р. про примусове повернення громадянина Сирії - ОСОБА_1 . 22.06.2023 року позивач повторно звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 22.06.2023 р. Головним управлінням ДМС в Одеській області складено постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПН МОД № 010129 відносно громадянина Сирії ОСОБА_1 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ст.203 КУпАП з огляду на незаконне проживання на території України без документів на право проживання. 10.07.2023 року Головним управлінням ДМС в Одеській області складено висновок щодо позивача про прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та видано наказ № 135 про оформлення позивачу документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 04.06.2024 року, за результатами розгляду матеріалів особової справи громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 , Головним управлінням ДМС в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 2023ОD0035, згідно якого визнано доцільним відмовити громадянину Сирії ОСОБА_1 , лат. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Сирії на установчі дані ОСОБА_1 , лат. ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. У висновку зазначено, що відповідно до пунктів 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, за результатами аналізу заяви від 22.06.2023 року та інших матеріалів особової справи спостерігається відсутність підстав для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. № 115-24 "Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" відмовлено громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Про прийняте рішення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області повідомило позивача шляхом надіслання повідомлення від 31.07.2024р. №82 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених підпунктом 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме, у зв`язку з тим, що подана історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана інформація про причини виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою іноземця. Не погоджуючись з вказаним рішенням Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. № 115-24, позивач оскаржив його до суду першої інстанції. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, відповідно до ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на не встановлення наявності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону. Суд посилався на те, що позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне: Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011р. №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI). Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; Згідно пункту 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Статтею 5 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно ч. 1 та 5 ст. 10 Закону №3671-VI, рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім`ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань. Положеннями абз.4 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні. Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника. Отже, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач є громадянином Сирії, за національністю араб, сповідує іслам сунітського напрямку, виїхав з Сирії (м. Дамаск) у вересні 2012 року у напрямку м. Бейрут (Ліван) легально, звідки 04.09.2012 року вибув на підставі паспортного документа громадянина Сирії у напрямку України (м. Київ). Позивач прибув на територію України у вересні 2012 року, а із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вперше звернувся лише 26.01.2015 року. Під час проведення процедури міжнародного захисту ОСОБА_1 порушив процедуру набуття міжнародного захисту шляхом уникнення процедурних заходів та зникнення, що стало наслідком призупинення розгляду його заяви. В подальшому заявник відмовився від проходження процедурних заходів, у зв`язку з чим на підставі його заяви міграційним органом прийнято наказ № 31 від 14.02.2020 року про припинення розгляду заяви за власним бажанням. Вдруге із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся лише 22.06.2023 року, тобто більш ніж через 10 років після приїзду на територію України. Слід зазначити, що Верховний Суд в постанові від 23.06.2021 року у справі №420/5005/20 вказував на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Згідно висновку ГУ ДМС в Одеській області від 04.06.2024 року, причинами звернення за міжнародним захистом позивача відповідно до заяви, анкети, проведених співбесід є: загроза примусового рекрутування до лав збройних сил Сирії; застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження у зв`язку з прийняттям участі у протестах проти органів державної влади Сирії; загальнопоширене насильство в умовах збройного конфлікту на території країни громадянської належності. Під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує міжнародного захисту, міграційним органом не встановлено обставин, що б вказували на загрозу переслідувань заявника за ознакою політичних переконань, що підтверджено ним самостійно: - ані заявник, ані його близькі родичі не належали до представників жодних політичних, релігійних або громадських організацій; - заявник та члени його родини є аполітичними громадянами, критикою сирійського уряду не займалися, прихильність до недержавних збройних формувань не виявляли. В ході проведення процедури надання міжнародного захисту заявник підтвердив, що під час його перебування на території Сирії він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної політичної або соціальної групи. Також заявник підтвердив, що не зазнавав фізичного насилля за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної політичної або соціальної групи (т. 1 а.с. 126 (анкета)). Заявник не має відношення до політичної та військової спільноти, не приймав участь у жодних мітингах або протестах, не був учасником конфліктів на релігійному чи політичному ґрунті (протокол співбесіди від 10.07.2023 року т. 1 а.с. 157-158). В якості обставин, які змусили покинути Сирію, заявник вказав на те, що влада та поліція забирала чоловіків воювати, а інших чоловіків арештовувала та морально тиснула, щоб не виходили на протести. Заявник повідомив, що його двічі арештовували з різницею у два тижні у червні 2011 року і обидва рази були пов`язані із метою профілактичної бесіди щодо неприйняття участі у жодних протестах проти влади (протокол співбесіди т. 1 а.с. 155). Також вказав, що під час затримання зазнав побоїв. Однак у додатковій співбесіді від 12.04.2024 року заявник зазначив, що побиття він не зазнавав, його просто штовхали. Також зазначив, що при першому затриманні його фізично не чіпали жодним чином (т. 1 а.с. 204). Заявник вказав, що армія за наказом влади його двічі забирала на стадіон «Міський стадіон» у м. Дараа, де його утримували приблизно 6 ночей без їжі та води в перший раз та приблизно 10 днів у другий раз з метою налякати і змусити не мітингувати проти діючої влади (анкета т. 1 а.с. 127). У протоколі співбесіди від 10.07.2023 року заявник зазначив, що вдруге його затримували на 3 дні. Також підтвердив, що це були єдині випадки затримання. Катуванню не піддавався. У протоколі співбесіди від 10.07.2023 року заявник зазначив, що на території Сирії залишились його батько, матір, два рідних брати та сестра, які не зазнають особистих погроз, дискримінації, переслідувань чи фізичного насилля (т. 1 а.с. 155). Заявник зазначив, що у разі повернення його на Батьківщину його заберуть до армії і йому доведеться воювати, але він не бажає брати в руки зброю. Вказав про побоювання за своє життя та не бажання служити в армії. Також у протоколі додаткової співбесіди від 12.04.2024 року, від 29.04.2024 року та від 21.05.2024 року заявник зазначив, що він проходив строкову військову службу у Сирії, перебуває у резерві та може бути призваний на військову службу. В свою чергу вказав, що повісток у 2011 році не отримував, конкретно призову його особисто на військову службу не було. За матеріалами особової справи позивача вбачається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів або усних тверджень, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, шукачем захисту не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля в країні громадянської належності. Щодо зазначення в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та в ході співбесід з працівниками Головного управління ДМС в Одеській області про те, що підставою для звернення до міграційної служби є побоювання зазнати примусового рекрутування до збройних сил, оскільки до будинку його батьків навідувались представники армії Сирії з метою пошуку позивача, суд звертає увагу на наступне: Задля встановлення обставин ймовірного рекрутування до збройних сил CAP, міграційним органом було досліджено ІКП на момент перебування та виїзду заявника з Сирії та релевантне ІКП, що спрямоване на виявлення обставини вірогідного повернення до країни. Так, щодо питання рекрутування встановлено, що відповідно до міжнародного законодавства, держави мають право вимагати від громадян обов`язок щодо проходження військової служби задля збереження державної цілісності, захисту інтересів держави. Як зазначено у висновку міграційного органу, відповідно до звітів УВКБ ООН сама по собі обставина обов`язкового призову до лав збройних сил країни громадянської належності не порушує права громадян, тому такі елементи як побоювання переслідувань або кримінального покарання за дезертирство, непідкорення або ухилення від проходження військової служби не є доказом неможливості повернення на територію країни походження. Підставою звернення в сфері міжнародного захисту може виключно слугувати певні релігійні, моральні чи політичні обґрунтування, що не дозволяють брати участь у військових діях. В свою чергу за результатами проведеного опитування заявника не наведено жодних тверджень або доказів, що б вказували на наявність релігійних, політичних або моральних поглядів. Також міграційним органом встановлено, що заявник протягом 1998-2000 років проходив строкову військову службу, відповідно до чинного законодавства CAP належить до категорії резервістів, тобто категорії, яка додатково не підлягала мобілізації за умови відсутності відповідної освіти чи навичок. Крім того, встановлено, що на момент проходження строкової служби заявник займався фактично міграційними питаннями на контрольно-пропускному пункті, а також охороною складів, тобто відповідна військова спеціальність відсутня. Слід зазначити, що відповідно до ІКП по країні громадянської належності заявника, військова служба поширюється на усіх чоловіків віком від 18 до 42 років. Після завершення строкової служби особа називається резервістом та направляється у запас до 42 років. Відповідно до звіту управління імміграції та біженців Канади від 13.08.2014 року (актуальна ІКП на момент виїзду заявника з CAP), міграційним органом встановлено, що «у березні 2012 року уряд офіційно заборонив усім чоловікам віком від 18 до 42 років виїжджати за межі країни. Натомість, чоловіки які вже пройшли дворічну обов`язкову військову службу можуть подорожувати, але для цього чоловікам призовного віку від 18 до 42 років потрібно мати дозвіл влади, для того, щоб виїхати з Сирії на законних підставах». В свою чергу як встановлено з усних тверджень заявника, він під час перебування у військовому резерві вільно переміщувався територією Сирії, безперешкодно здійснював легальні виїзди у травні 2011 року та вересні 2012 року. Вказане вірно розцінено міграційним органом як відсутність елементу його повторного виклику за мобілізацією або розшуку у зв`язку з ухиленням від проходження військової служби. При цьому слід відмітити, що на момент повторного звернення заявника до міграційного органу із заявою про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, (червень 2023 року) позивачу виповнилось 44 роки. З огляду на зазначене заявник не належить до категорії цивільних осіб, на яких може поширюватись мобілізація та рекрутування. Крім того суд першої інстанції при розгляді даної справи вірно врахував правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 13.08.2020р. у справі № 820/647/18, згідно якої небажання або ухиляння від виконання свого громадянського боргу по захисту своєї країни через проходження військової служби, або через побоювання притягнення до відповідальності за порушення законодавства своєї країни, не є передбаченою підставою для надання статусу біженця на території України. Щодо посилань позивача на не дослідження міграційним органом ситуації по країні походження та неврахування того факту, що в Сирії триває військовий конфлікт, у зв`язку з чим існує загроза його життю, здоров`ю та безпеці, слід зазначити наступне: Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні. При зверненні до органу ДМС України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також під час проведення з співбесід позивач, серед іншого, посилався на те, що у країні його громадянської належності триває військовий конфлікт, що супроводжується загальнопоширеним насиллям. Також, позивач зауважив, що у Сирії його можуть переслідувати проурядові сили через небажання брати участь у війні, а також притягнути до відповідальності з огляду на ухилення від військової служби. Колегія суддів зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття рішення про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС в Одеській області та ДМС України дослідили актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачами досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізовано належним чином інформацію, повідомлену позивачем. Так, міграційним органом встановлено, що відповідно до звіту щодо Сирії за квітень 2024 року, підготовленого Європейським офісом з питань притулку (EUAA) відзначається, що в 2018 році сирійські урядові сили повернули під свій контроль більшу частину провінції Дар`а. Зазначене підтверджується особисто заявником, який зазначив, що регіон його постійного проживання (м.Дар`а) знаходиться під контролем органів державної влади Сирії, діють шляхи сполучення з населеним пунктом (протокол від 17.04.2024 року). Відповідно до актуальної та релевантної ІКП відзначено, що сирійський уряд контролює понад 60 відсотків усієї території країни, включаючи центр, узбережжя Середземного моря та південь країни. Крім того, в цьому районі розташовані всі важливі міські райони, включаючи найбільші міста: Дамаск, Хомс, Алеппо та Хама. Контроль здійснюється за допомогою різних сил внутрішньої безпеки. Відповідно до звіту про Сирію за квітень 2024 року, підготовленого Європейським офісом з питань притулку (EUAA) відзначається низка регіонів на території країни громадянської належності заявника (Дамаск, Латакія, Тартус, Хомс, Кунейтра), де безпекова ситуація не становить ризику для цивільних осіб зазнати серйозної шкоди у розумінні ст. 15 Кваліфікаційної директиви ЄС. Таким чином, відповідачі, проаналізувавши інформацію по країні походження позивача, дійшли висновку, що соціально-політична ситуація в певних регіонах Сирії була та залишається стабільною, що не виключає обставин повернення шукача захисту та подальшого оселення і проживання в країні своєї громадянської належності. При вирішенні спору суд враховує загальновідомий факт, що « 08 грудня 2024 року сирійська опозиція увійшла до Дамаска і проголосила падіння режиму Башара Асада. Військова операція під керівництвом «Хаят Тахрір аш-Шам» («ХТШ») поклала кінець жорстокому правлінню родини Асадів у Сирії, яке тривало десятиліттями. Лідер «ХТШ» Абу Мохаммед аль-Джолані пообіцяв об`єднати Сирію. Прем`єр-міністр перехідного уряду Сирії Мохаммед аль-Башир заявив, що для сирійців настав час «насолоджуватися стабільністю та спокоєм». У Дамаску поступово відновлюється повсякденне життя: у сирійській столиці знову відкрилися магазини, а урядовий персонал, за повідомленнями, повернувся до роботи. Сирійці, які святкують падіння режиму Асада, кажуть, що сподіваються на краще майбутнє. Багато сирійських біженців почали повертатися до Сирії з Туреччини та Лівану». Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Таким чином повідомлені заявником обставини не створюють підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Що стоується посилань апелянта на те, що судом першої інстанції при вирішенні справи не взято до уваги факти, встановлені рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21.10.2021 року по справі № 522/3060/20, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19.04.2022 р., відносно позивача, стосовно наявності ральної загрози життю через військовий конфлікт у Сирії, колегія суддів зазначає, що оцінка соціально-політичної ситуації в країні походження позивача, яка відображена у рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 21.10.2021 року по справі № 522/3060/20, надавалась судом станом на момент ухвалення такого рішення, тобто станом на 2021 рік. З урахуванням наведеної вище інформації по Сирії, підготовленої міжнародними організаціями, колегія суддів вважає, що інформація по країні походження позивача, яка відображена у вказаному вище судовому рішенні у справі № 522/3060/20, та на яку посилається позивач, є вже застарілою та не актуальною, а тому правильно не прийнята до уваги судом першої інстанції. Колегія суддів вважає, що надані позивачем відомості та його поведінка в процесі процедури надання міжнародного захисту дають підстави стверджувати, що він звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто, згідно з п. F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців позивач є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці; він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру; якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем). З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України, та того, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо правомірності та обґрунтованості рішення Державної міграційної служби України від 23.07.2024 р. № 115-24 про відмову громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та відсутності підстав для задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, а тому підстави для задоволення скарги позивача та скасування рішення суду першої інстанції відсутні. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Відповідно до ст. 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07 квітня 2025 року без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст постанови виготовлено та підписано 26.09.2025 року. Суддя-доповідач: А.В. Бойко Суддя: О.В. Єщенко Суддя: О.А. Шевчук