Постанова 4857 № 260/2756/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 травня 2021 рокуЛьвівСправа № 260/2756/20 пров. № А/857/9036/21 Колегія суддів Восьмого апеляційного адміністративного суду в складі: головуючого судді: Улицького В.З. суддів: Кузьмича С.М., Шавеля Р.М. при секретарі судового засідання: Волошин М.М. представника відповідача Горбонос І.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24.02.2021 року (рішення ухвалене о 13:32 у м. Ужгороді судом у складі головуючого судді Ващиліна Р.О., повне судове рішення складено 02.04.2021) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про оскарження рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,- ВСТАНОВИЛА: У серпні 2020 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №306-20 від 24.07.2020 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання Державної міграційної служби України прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач позовні вимоги мотивував тим, що оскаржуване рішення відповідача прийняте без урахування того, що він, будучи громадянином Сирії та перебуваючи за її межами, вимушено залишив країну походження з огляду на загрозу його життю, здоров`ю і безпеці, побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання, а також через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародного збройного конфлікту. Просив позов задоволити. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 24.02.2021 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №306-20 від 24 липня 2020 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В решті позовних вимог відмовлено. Рішення суду першої інстанції оскаржила Державна міграційна служба України. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з помилковим застосуванням норм матеріального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовити. Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу апелянта слід залишити без задоволення з наступних підстав. Згідно ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 189 цього Кодексу. Згідно ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині відмови у задоволенні позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції. Судом першої інстанції встановлено, що 07 лютого 2020 року ОСОБА_1 був затриманий прикордонним нарядом від ВІПС «Лужанка» у складі групи осіб, що складась з 2 громадян Туреччини та 8 громадян Сирії, на відстані до 200 метрів до лінії державного кордону на напрямку прикордонного знаку №175, територія Астейської сільської ради Берегівського району Закарпатської області, під час спроби незаконного, поза пунктами пропуску в складі групи осіб, перетину державного кордону з України в Угорщину. У зв`язку з виявленням вищезазначеного начальником Відділення інспекторів прикордонної служби «Лужанка» Мукачівського прикордонного загону відділу прикордонної служби «Лужанка» складено протокол про адміністративне затримання від 07.02.2020. 11 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області (далі - ГУ ДМС України в Закарпатській області) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В якості місця народження назвав ОСОБА_2 та повідомив, що місцем його вибуття є також Сирія. Окрім того, під час звернення до уповноваженого органу позивач повідомив, що він являється курдом за національністю та мусульманином за віросповіданням. Проте, будь-яких документів, які б посвідчували його особу не пред`явив. 21 лютого 2020 року посадовою особою ГУ ДМС України в Закарпатській області з ОСОБА_1 проведено співбесіду, в ході якої заявник підтвердив вищезазначені відомості. Окрім того, повідомив, що вся його родина проживає в с. Тельдіб, Сирія. Стосовно причин відсутності документів, які посвідчують особу, пояснив, що такі були втрачені в ході проведення затримання працівниками Державної прикордонної служби України. З приводу причин виїзду з Сирії послався на те, що в країні йде війна, а батько порадив йому поїхати до Німеччини, де проживає його двоюрідний брат. В ході проведення співбесіди ОСОБА_1 повідомив, що в Україну потрапив нелегально морем через Туреччину, де проживав близько місяця. Після прибуття в Україну близько місяця проживав в м. Одеса, далі у складі групи осіб прибув автомобільним транспортом на територію Закарпатської області, де й був затриманий. За результатами проведеної з ОСОБА_1 співбесіди на підставі вивчення матеріалів справи №2020UZ00007 посадова особа ГУ ДМС України в Закарпатській області підготувала висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом ГУ ДМС України в Закарпатській області №23 від 02.03.2020 вирішено приступити до оформлення документів громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У зв`язку з прийняттям рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посадовою особо ГУ ДМС України в Закарпатській області направлялись відповідні запити до Управління Служби безпеки України в Закарпатській області. Листом від 21.05.2020 №58/2-1198 у відповідь на надісланий запит Управління Служби безпеки України в Закарпатській області повідомило, що в діях громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 наявні ряд обставин, які виключають можливість провадження процедури визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, зазначено, що вказана особа прибула в Україну не у зв`язку із побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, застосування стосовно нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортуру, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а через бажання отримати матеріальні блага та гарантії соціального захисту країн Європейського Союзу. 28 травня 2020 року ГУ ДМС України в Закарпатській області звернулося до президента Закарпатської торгово-промислової палати з проханням забезпечити перекладача з курдської мови (діалект курманджі) на українську мову для усного перекладу на 28 травня 2020 року для проведення співбесіди, однак у зв`язку з відсутністю такого у задоволенні клопотання було відмовлено. У зв`язку з відсутністю перекладача повторна співбесіда з ОСОБА_1 проведена не була. За результатами розгляду справи ОСОБА_1 посадова особа ГУ ДМС України в Закарпатській області підготувала висновок від 29 травня 2020 року №2020UZ00007 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В такому висновку посадова особа ГУ ДМС України в Закарпатській області дійшла висновку про відсутність умов, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та необхідність відмовити громадянину Сирії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням Державної міграційної служби України від 24 липня 2020 року №306-20 громадянину Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Повідомленням ГУ ДМС України в Закарпатській області від 03.08.2020 №4.4/17 позивача проінформовано про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Порядок встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI). Згідно з пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Статтею 7 Закону № 3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. Таким чином, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, надати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Відповідно до частини 1 статті 8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання. Згідно з частиною 4 статті 8 Закону №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Згідно з статтею 9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України. Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Частиною 5 статті 10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, у спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити необґрунтованість поданої заяви та відсутність правових підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з частиною 1 статті 2 Закону №3671-VI питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д)політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань. Під час вирішення питання щодо надання особі статусу біженця повинна враховуватися наявність усіх підстав, однак немає значення, чи обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування склалися за однією з наведених ознак чи за декількома. Так, Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту. Відповідно до вказаної Директиви заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри. Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до пункту 195 вказаного Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Обов`язок доказування реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані. В більшості випадків особа, яка рятується від переслідувань, приїжджає в державу у скрутному становищі і дуже часто без особистих документів. Таким чином, хоч обов`язок надати докази покладено на заявника, завдання встановлення і аналізу відповідних фактів вирішується разом з уповноваженою посадовою особою, яка здійснює перевірку заяви. В деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати засоби, які є в його віданні, для збору всіх необхідних доказів, які підтверджують подану заяву. Отже, вимогу надати докази не потрібно трактувати надто буквально, як перешкоду особі, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту. При цьому, слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від особи, так з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Оцінка побоювань обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи-заявника, яка є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивною ситуацією у країні. При цьому, інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації та відповідно до частини 3 статті 78 КАС України не потребує доказування. Якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду висловленими у постановах від 24 січня 2020 року у справі №826/13636/17, від 23 січня 2020 року у справі №815/1001/17, від 05 лютого 2020 року у справі №826/15480/16, від 13 лютого 2020 року у справі №420/6307/18. Як слідує з матеріалів справи, позивач на підтвердження його особи та громадянства документів не надав. В якості місця народження назвав ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та повідомив, що місцем його вибуття є також Сирія. Окрім того, під час звернення до уповноваженого органу позивач повідомив, що він являється курдом за національністю та мусульманином за віросповіданням. Проте будь-яких документів, які б посвідчували його особу не пред`явив. 21 лютого 2020 року посадовою особою ГУ ДМС України в Закарпатській області з ОСОБА_1 проведено співбесіду, в ході якої заявник підтвердив вищезазначені відомості. Окрім того, повідомив, що вся його родина проживає в с. Тельдіб, Сирія. Стосовно причин відсутності документів, які посвідчують особу, пояснив, що такі були втрачені в ході проведення затримання працівниками Державної прикордонної служби України. З приводу причин виїзду з Сирії послався на те, що в країні йде війна, а батько порадив йому поїхати до Німеччини, де проживає його двоюрідний брат. Як вбачається з висновку відповідача від 29 травня 2020 року під час розгляду справи ОСОБА_1 відповідачем виділено твердження заявника, які потребували детального аналізу для оцінки правдоподібності тверджень позивача, а саме: чи є заявник громадянином Сирії та чи могло мати місце переслідування з боку сирійської влади через ухилення від мобілізації. Так, згідно вказаного висновку за наслідками аналізу даних відомих відповідачу, вказано, що факти, викладені заявником про те, що його місце народження є район Камишли і громадянської належності є Сирійська Арабська Республіка можуть вважатися правдоподібними. Також зазначено, що хоча інформація по країні походження підтверджує факти переслідування чоловічого населення з метою мобілізації з боку влади Сирії, заявник не надав правдоподібних свідчень, щоб довести, що саме відбулося конкретно з ним. Тому, твердження заявника про те, що щодо нього могло мати місце переслідування з боку органів влади через ухилення від мобілізації, що змусило його виїхати з країни його походження викликають сумнів і не можуть вважатися достовірними та правдоподібними. Також, вказано, що заявник не надав жодних фактів щодо загрози його життю в країні походження і постійного проживання. При цьому, заявник не був членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознакою не зазнавав. Таким чином, у разі повернення до Сирії йому не буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке підпадає під перелік підстав для надання додаткового захисту згідно з п.13 ч.1 статті 1 Закону №3671-VI. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що твердження позивача про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тому ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, отже, ці обставини доказуванню у цій справі не потребують. Слід зазначити, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця. Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно-послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. Крім того, як зазначив суд першої інстанції, не провівши з ОСОБА_1 повторну співбесіду, уповноважений орган фактично позбавив такого можливості довести обґрунтованість свого звернення, наслідком чого стало прийняття оскарженого рішення про відмову у визнанні біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту. При цьому, відповідно до п.43 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані. Згідно з ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження. Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Щодо аргументів скаржника про значне зволікання позивача із зверненням за захистом, то суд апеляційної інстанції зауважує, що період часу з моменту нелегального виїзду із Сирії у листопаді 2019 року до прибуття в Україну та звернення у лютому 2020 року в Україні до уповноваженого органу із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не може оцінюватись як значна тривалість проміжків часу та бути самодостатнім доказом відсутності у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявність підстав для зобов`язання відповідача повторно розглянути його заяву. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції переконаний, що судом першої інстанції надано належну оцінку наявним у справі доказам, а їх достатня кількість та взаємний зв`язок у сукупності дали змогу суду першої інстанції зробити вірний висновок про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову. Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду першої інстанції. З наведеного вбачається, що доводи апеляційної скарги являються безпідставними та необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції, правова оцінка доказів дана вірно, а відтак у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити. Керуючись ст. ст. 243 ч. 3, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24.02.2021 року у справі № 260/2756/20 без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя В. З. Улицький судді С. М. Кузьмич Р. М. Шавель Повне судове рішення складено 26.05.2021