Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 380/25445/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ головуючий суддя у першій інстанції: Коморний О.І. 15 вересня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/25445/24 пров. № А/857/23800/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого-судді: Бруновської Н.В. суддів: Хобор Р.Б., Шавеля Р.М. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 травня 2025 року у справі № 380/25445/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 та Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В : 20.12.2024р. ОСОБА_1 звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 та Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати «Про призов військовозобов`язаних на військову службу під час загальної мобілізації» від 09 жовтня 2024 року, в частині призову на військову службу під час мобілізації ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 (початкове місце направлення); - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 виключити солдата ОСОБА_1 зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 . Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 09.05.2025р. в позові відмовлено. Не погоджуючись із даним рішенням, апелянт ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. Апелянт просить суд, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09.05.2025р. скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю. Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є сином ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Батько позивача, ОСОБА_2 , є особою з інвалідністю першої групи по зору та потребує постійного стороннього догляду, що підтверджується довідкою МСЕК серії 12 ААБ № 314194. Крім того, позивач проживає разом з батьком та здійснює за ним догляд, що підтверджується актом про спільне проживання та довідками про отримання компенсації за надання соціальних послуг з догляду на непрофесійній основі. 09.10.2024р. ОСОБА_1 зупинений групою оповіщення. Цього ж дня наказом командира військової частини НОМЕР_2 ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації та направлено до військової частини НОМЕР_2 . Згодом переведено до військової частини НОМЕР_1 де зараховано до списків особового складу наказом від 06.12.2024р. № 347. ч.2 ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Стосовно доводів апелянта про те, що на момент зупинки та призову пред`явив документи, що підтверджують право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п.9 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-XII від 21.101993р., як особа, зайнята постійним доглядом за батьком, який потребує такого догляду. Суд апеляційної інстанції звертає увагу апелянта на те, що ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює вичерпний перелік підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Зокрема, п.9 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»№ 3543 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачає, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зайняті постійним доглядом за своїми батьком чи матір`ю, які за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребують постійного догляду. Надані докази (довідка МСЕК батька, акт про спільне проживання, довідки про отримання компенсації за догляд) свідчать про те, що позивач об`єктивно мав фактичні підстави, які є підставою для отримання відстрочки відповідно до зазначеної норми закону. Однак, реалізація права на відстрочку від призову під час мобілізації здійснюється у порядку, встановленому законодавством. 18.05.2024р. набрав чинності Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560 (далі Порядок № 560). Цей Порядок визначає детальний механізм оформлення відстрочки. Із змісту п.56 п.58, п.60 Порядку №560, видно, що відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов`язаним з підстав, визначених ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543. Для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії. За наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу за місцем перебування на військовому обліку заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком

5. Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації». Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів, та ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки, яке оформлюється протоколом. Про прийняте рішення заявнику повідомляється. У разі позитивного рішення військовозобов`язаному видається довідка із зазначенням строку відстрочки (додаток 6 до Порядку № 560). З листа ІНФОРМАЦІЯ_5 № 1169/9/11582 від 21 жовтня 2024 року встановлено, що він не звертався із заявою про надання відстрочки у встановленому Порядку № 560 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (або до ІНФОРМАЦІЯ_6 за місцем свого попереднього обліку, якщо такий був). Пред`явлення копій документів групі оповіщення під час зупинки на вулиці або в іншому місці, не визначеному як місце офіційного подання заяви про відстрочку, не є тотожним виконанню процедури, встановленої п.58 Порядку №

560. Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює підстави для відстрочки, Кабінет Міністрів України, діючи на підставі та на виконання законів (зокрема, Закону № 3543 та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»), уповноважений встановлювати порядок проведення призову та, відповідно, механізми реалізації прав громадян у цьому процесі. Порядок №560 є чинним підзаконним нормативно-правовим актом, який деталізує процедуру отримання відстрочки, та його дотримання є обов`язковим як для військовозобов`язаних, так і для територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. ОСОБА_1 , маючи об`єктивні підстави для відстрочки, зобов`язаний реалізувати своє право шляхом звернення до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки із заявою та належним чином засвідченими документами, як це передбачено Порядком № 560, до моменту його фактичного призову. Відсутність такого звернення та, відповідно, офіційного рішення комісії про надання відстрочки означає, що на момент прийняття Наказу про призов від 09 жовтня 2024 року позивач формально не мав статусу особи, якій надано відстрочку. Відповідач приймаючи Наказ про призов від 09 жовтня 2024 року щодо ОСОБА_1 , який на той момент не мав офіційно оформленої відстрочки, діяв в межах повноважень та у спосіб визначений законодавством про мобілізацію. Покликання апелянта на лист Військової частини НОМЕР_3 про виявлені порушення із сторони посадових осіб територіального центру комплектування та соціальної підтримки стосуються, ймовірно, процедурних аспектів взаємодії з позивачем під час зупинки та доставки до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Однак, не скасовують обов`язку позивача належним чином оформити своє право на відстрочку згідно Порядком №

560. Оскільки оскаржений наказ від 09 жовтня 2024 року в частині призову ОСОБА_1 визнається судом таким, що прийнятий в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством (за відсутності на той момент офіційно оформленої відстрочки у позивача), підстави для його скасування відсутні. Як наслідок, вірними є висновки суду першої інстанції про те, що відсутні підстави і для задоволення похідної вимоги про зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 виключити ОСОБА_1 зі списків особового складу військової частини. Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне роз`яснити апелянту, що п.19 ч.1 ст.4 КАС України, індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних. Індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, у яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі. В абз.4 п.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року №2-зп у справі №3/35-313 вказано, що … за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. У п.5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року №9-рп/2008 в справі №1-10/2008 вказано, що при визначенні природи правового акта індивідуальної дії правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії) стосуються окремих осіб, розраховані на персональне (індивідуальне) застосування і після реалізації вичерпують свою дію. При цьому, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що командир військової частини не мав права не зарахувати позивача до особового складу Військової частини, оскільки отримав усі передбачені чинним законодавством документи та беззаперечні правові підстави для видання оспорюваного наказу. Даний наказ є актом індивідуальної дії. Тобто, актом одноразового застосування. Станом на час вирішення справи такий наказ вичерпав свою дію внаслідок мобілізації позивача та зарахування його до військової частини. Після зарахування до особового складу військової частини ОСОБА_1 набув статусу військовослужбовця, та припинення військової служби (звільнення, виключення зі списків) можливе лише на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» та відповідними положеннями про проходження військової служби. Апеляційний суд наголошує, що аналіз наведених вище законодавчих і підзаконних актів свідчить про те, що військова служба з моменту її початку покладає на її учасників (військовослужбовця та держави) велике коло взаємних прав та обов`язків матеріального, та фінансового забезпечення військовослужбовця, його соціального захисту, виконання ним безпосередньо покладених на нього службових обов`язків та інше. У питанні скасування акту індивідуальної дії разового застосування, який вичерпав свою дію фактом його виконання, Верховний Суд має сталу та послідовну позицію, відповідно до якої такий акт не може бути скасованим після його виконання через порушення гарантій стабільності суспільних відносин та принципу правової визначеності (зокрема, таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 травня 2021 року у справі № 9901/286/19, від 8 вересня 2021 року у справі № 816/228/17, Касаційний адміністративний суд у рішеннях від 14 липня 2021 року у справі № 9901/96/21, від 27 жовтня 2022 року у справі № П/9901/97/21). Колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_1 не позбавлений права звернутися з рапортом до командира Військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби за наявності підстав, передбачених ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», надавши належним чином оформлені документи, що підтверджують право на звільнення (наприклад, довідку про відстрочку, отриману у встановленому порядку, або інші документи, що підтверджують сімейні обставини для звільнення). Верховний Суд у Постанові від 01.10.2024р. в справі №200/4189/22 звертає увагу на те, що право на відстрочку повинно бути реалізоване військовозобов`язаним шляхом вчинення активних дій та оформлення у відповідний спосіб уповноваженим органом (зокрема, районним ТЦК). При цьому, реалізація такого права може бути здійснена лише до моменту набуття ним статусу військовослужбовця. Якщо чоловік мав право на відстрочку, проте не скористався можливістю реалізації цього права та не оформив його у відповідний спосіб, він потім не може оскаржити дії ТЦК з його мобілізації. Після мобілізації виникли нові правовідносини проходження військової служби, особливості яких визначаються Законом «Про військовий обов`язок і військову службу» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у ЗСУ №1153/2008. Рішення про призов та про призначення до військової частини вже реалізовані, а тому їхнє скасування без прийняття відповідного рішення про звільнення з військової служби не відновить початковий стан і не призведе до захисту прав та інтересів позивача. Відповідно до ч.11 ст.38 Закону «Про військовий обов`язок і військову службу» призовники, військовозобов`язані, резервісти в разі зміни їх сімейного стану, стану здоров`я, адреси місця проживання (перебування), освіти, місця роботи, посади зобов`язані особисто в семиденний строк повідомити про такі зміни відповідні органи, де вони перебувають на військовому обліку, у тому числі у випадках, визначених Кабміном, через ЦНАП та інформаційно-телекомунікаційні системи. Тобто, з метою ведення районними ТЦК спеціального обліку військовозобов`язаних, резервістів, які мають право на відстрочку, на останніх покладено обов`язок із своєчасного повідомлення органу, в якому вони перебувають на військовому обліку, про зміну їх сімейного стану, стану здоров`я, адреси місця проживання (перебування), освіти, місця роботи і посади. Отже, право на відстрочку кореспондується з обов`язком військовозобов`язаного дотримуватися правил військового обліку. За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки суб`єкти владних повноважень в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 в особі ІНФОРМАЦІЯ_2 та Військової частини НОМЕР_1 діяли в межах повноважень та у спосіб визначений законами та Конституцією України. Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією. Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29). Також, п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. ст.316 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Із врахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним, доводи апеляційної скарги зроблених судом першої інстанції висновків не спростовують і при ухваленні оскарженого судового рішення порушень норм матеріального та процесуального права ним допущено не було, тому, відсутні підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 травня 2025 року у справі № 380/25445/24- без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя Н. В. Бруновська судді Р. Б. Хобор Р. М. Шавель