Постанова 4801 № 127/2-1801/2009

Справа № 127/2-1801/2009 Провадження № 22-ц/801/1988/2025 Категорія: Головуючий у суді 1-ї інстанції Сичук М. М. Доповідач:Стадник І. М. ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 09 вересня 2025 року м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого, судді-доповідача Стадника І.М., суддів: Войтка Ю.Б., Міхасішина І.В. з участю секретаря судового засідання Литвин Ю.О., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 2 апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гаврилюка Олександра Васильовича на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 09 квітня 2014 року у справі №127/2-1801/2009 за поданням Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції про тимчасове обмеження виїзду за межі України ОСОБА_1 , - встановив: Короткий зміст вимог заяви У квітні 2014 року начальник Замостянського відділу ДВС Вінницького міського управління юстиції Совик Р.С. звернувся в міський суд із поданням про тимчасове обмеження особи ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх зобов`язань, обґрунтовуючи його тим, що на виконанні у Замостянському відділі державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції перебуває виконавче провадження по виконанню виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_1 на користь КС "Злагода" боргу в сумі 341 584,03 грн. Проте вказане рішення належним чином божником не виконується, що й стало підставою для звернення до суду із даним поданням. Рішення суду першої інстанції Ухвалою від 09 квітня 2014 року Вінницький міський суд задовольнив подання та постановив обмежити ОСОБА_1 , 1966 року народження, у праві виїзду за межі України до виконання своїх зобов`язань. Короткий зміст вимог апеляційної скарги 06 серпня 2025 року ОСОБА_1 , через свого представника адвоката Гаврилюка О.В., подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність і необґрунтованість ухвали суду першої інстанції, порушення норм матеріального та процесуального прав, просить її скасувати, та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що подання про тимчасове обмеження у праві виїзду ОСОБА_1 не обґрунтоване і не містить доказів навмисного чи свідомого ухилення останнього від виконання судового рішення. Узагальнені доводи і заперечення інших учасників справи Відзиви на апеляційну скаргу від інших учасників справ не надходили, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи. Провадження у справі в суді апеляційної інстанції Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 14 серпня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі. Ухвалою від 22 серпня 2025 року закінчено підготовчі дії і призначено справу до розгляду. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Гаврилюк О.В. вимоги апеляційної скарги підтримав на умовах, викладених у ній, і просив задовольнити. Інші учасники справи, повідомлені в установленому законом порядку про дату, час і місце судового засідання, до суду не з`явились, що відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає апеляційному розглядові справи. Встановлені судом першої інстанції обставини Задовольняючи подання начальника Замостянського відділу ДВС Вінницького міського управління юстиції Совика Р.С., суд першої інстанції дійшов до висновку, що зобов`язання не виконано, при цьому сума боргу є значною, і у разі невжиття таких заходів в подальшому може унеможливити виконання судового рішення. Позиція апеляційного суду Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржувана ухвала суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам . Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду. Частинами першою, другою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» - частина 1 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України. Стаття 10 Закону України «Про виконавче провадження» визначає, що заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом. Відповідно до встановлених судом обставин справи у Замостянському відділі державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції перебуває виконавче провадження по виконанню виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_1 на користь КС "Злагода" боргу в сумі 341 584,03 грн. Судом встановлено, що вказана заборгованість на час звернення начальника Замостянського ВДВС із поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду ОСОБА_1 (04.04.2014) не сплачена, а отже рішення суду у справі № 2-1801-2009 не виконано. Цивільним процесуальним кодексом в редакції, що діяла станом на час вирішення судом відповідного процесуального питання, було передбачено, що питання про тимчасове обмеження боржника фізичної особи або керівника боржника юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу держаної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в частині першій цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця. В чинному ЦПК України умови тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України передбачені статтею 441 ЦПК України, відповідно до якої тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом. Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішення інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених не неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні. Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції станом на час його постановлення, проте не може не враховувати зміни в процесуальному законодавстві, зокрема, ті, як були внесені в зв`язку встановленням Європейським судом з прав людини порушень положень Європейської конвенції з прав людини. Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Законодавством України зазначені правовідносини регулюються статтею 313 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. З системного аналізу наведених правових норм вбачається, що тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон є виключним заходом забезпечення виконання судового рішення, застосування якого є правом, а не обов`язком суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 11 травня 2021 року по справі «Стецов проти України» (заява № 5170/15) з огляду на принцип пропорційності Суд дійшов висновку про те, що, по-перше, намір боржника у разі несплати судового боргу важко встановити і така оцінка значною мірою суб`єктивна; а, по-друге, це не може бути єдиною підставою для накладення оскаржуваного обмеження, якщо воно триває довше, аніж протягом короткого початкового періоду. Відповідна служба має бути спроможна пояснити, яким чином обмеження у праві на виїзд сприятиме стягненню заборгованості з урахуванням конкретної ситуації заявника та інших обставин справи. Однак у ці справі, на думку органів державної влади, які ініціювали й санкціонували цей захід, ні суд, ні державний виконавець не були компетентні скасовувати обмеження або переглядати його доцільність та ефективність. З огляду на чинне на той момент національне законодавство і позицію органів державної влади у справі заявника зрозуміло, що у випадку накладення обмеження його можна було скасувати тільки після того, як відповідна особа погасить заборгованість у повному обсязі. На думку Суду, така норма суперечить статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Разом з тим, ЄСПЛ взяв до уваги реформу цивільного процесуального законодавства, яка дозволяє боржнику ініціювати процедуру скасування обмежень у праві на виїзд. Однак цю реформу було впроваджено після подій, що стали підставою для цієї заяви. З урахуванням цих чинників Суд дійшов висновку про вжиття стосовно заявника заходів, які не були достатньо обґрунтовані та не могли бути повторно розглянуті або переглянуті до моменту погашення заборгованості у повному обсязі (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Рінер проти Болгарії» (Riener c. Bulgarie), пункт 127). Таким чином, Суд виснував, що держава не виконала своє зобов`язання за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції про гарантування, що з урахуванням обставин будь-яке втручання у право особи на виїзд зі своєї країни буде обґрунтованим і пропорційним із самого початку й протягом усього періоду його дії. Отже, було порушено право заявника на свободу пересування, гарантоване пунктом 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції. Стаття 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає обов`язок виконавця вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. З моменту звернення у належний спосіб до органів виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження, стягувач має право розраховувати, що компетентний орган здійснить всі можливі заходи для виконання постановленого судового рішення, що набрало законної сили. Пунктом 19 частини 3 статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право у разі ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, звертатися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника - фізичної особи чи керівника боржника - юридичної особи за межі України до виконання зобов`язань за рішенням або погашення заборгованості за рішеннями про стягнення періодичних платежів. Отже, право виконавця на звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон виникає лише у разі ухилення боржника від виконання покладених на нього рішенням суду зобов`язань, тобто наявність лише самого зобов`язання не наділяє виконавця правом на звернення до суду з поданням про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за кордон. Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявності факту невиконання зобов`язань, а за ухилення від їх виконання. У зв`язку з цим, з метою всебічного і повного з`ясування усіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин заявник повинен надати достатньо підтверджені відомості про те, чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов`язання в повному обсязі або частково. Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв`язання спорів у цій сфері. Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів. Отже, зазначеними нормами діючого законодавства передбачена можливість тимчасового обмеження виїзду за кордон боржника у разі ухилення боржником від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням. Згідно тексту подання у якості доводу застосування такого заходу, як обмеження у праві виїзду за кордон, заявник посилався на те, що державним виконавцем 23.01.2012 року за місцем отримання доходів боржника Вінницьке комунальне спеціалізоване лісогосподарське підприємство «Віноблагроліс», направлено постанову про відрахування коштів із заробітної плати. Крім того з метою виявлення майна належного боржнику направлено запити до МРЕВ УДАІ УМВС у Вінницькій області, Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації, Вінницьку регіональну філію ДП «Центр державного земельного кадастру» та ДПС у м. Вінниці. При цьому державним виконавцем не надано копії згаданих вище запитів, так само як відповідей на них, які б свідчили про майновий стан боржника. Відомостей про інші заходи, що їх мав вчинити державний виконавець для примусового виконання рішення також не зазначено. Посилаючись на те, що боржником належним чином не виконується зобов`язання з виконання рішенням суду, а сума боргу є значною, суд першої інстанції не зазначив в оскаржуваній ухвалі про свідоме ухилення ОСОБА_1 від виконання судового рішення, і, що суд вважає ухиленням від виконання рішення суду та якими доказами це доведено. Відповідно до ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Відповідно до роз`яснень Верховного Суду України щодо судової практики вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 1 лютого 2013 року, поняття «ухилення від виконання зобов`язань, покладених на боржника рішенням» варто розуміти як будь-які свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов`язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об`єктивні обставини (непереборної сили, події тощо). Законом передбачено юридичні санкції у вигляді тимчасового обмеження у праві виїзду не за наявність факту невиконання зобов`язань, а за ухилення від їх виконання. У зв`язку з цим, з метою всебічного і повного з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин, суду належить з`ясувати, чи дійсно особа свідомо не виконувала належні до виконання зобов`язання в повному обсязі або частково. Ухилення боржника від виконання своїх зобов`язань є оціночним поняттям. Теоретично їх невиконання може бути зумовлене об`єктивними причинами, наприклад, внаслідок відсутності майна, роботи, незадовільного фінансового стану, тривалого відрядження, важкої хвороби тощо. Однак, воно може мати й принципово інше походження, суб`єктивне, коли боржник свідомо ухиляється від виконання - має змогу виконати зобов`язання у повному обсязі або частково, але не робить цього без поважних причин. На момент звернення до суду з поданням факт ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням, повинен вже відбутися і бути об`єктивно наявним та вбачатися з матеріалів виконавчого провадження. Враховуючи встановлені судом обставини даної справи, колегія суддів дійшла висновку, що задовольняючи подання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, суд першої інстанції не врахував, що заявником не було надано достатніх доказів на підтвердження навмисного чи іншого свідомого невиконання боржником своїх обов`язків по сплаті боргу та його наміру ухилятися від виконання покладених на нього зобов`язань, а сама по собі наявність невиконаного рішення суду не може бути підставою для обмеження свободи пересування боржника. Саме державний (приватний) виконавець зобов`язаний довести суду, з наданням відповідних матеріалів виконавчого провадження, необхідність обмеження конституційного права боржника у виконавчому провадженні. Окрім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що боржник вчиняв дії, які унеможливлювали чи ускладнювали виконання рішення суду, та наявності у нього реальної можливості виконати це рішення. Особа, яка має невиконані зобов`язання, не може вважатися винною в ухиленні, поки не буде доведено протилежне. Наявність у боржника невиконаних зобов`язань за рішенням суду само по собі не є підставою для обмеження його права на виїзд за межі України, оскільки необхідною умовою для застосування такого обмеження, є навмисне та свідоме невиконання боржником рішення суду. Для задоволення подання про здійснення тимчасового обмеження права громадянина України, яке гарантується Конституцією України, законами та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, повинні бути достатньо вагомі підстави, які б свідчили про необхідність застосування такого заходу, насамперед в інтересах забезпечення виконання судового рішення. Отже, тимчасове обмеження боржника в праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення. Зокрема, у справі «Гочев проти Болгарії» Європейський Суд підсумував принципи, що відносяться до оцінки необхідності заходів, яке обмежують свободу пересування наступним чином: У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв`язку із неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише тоді, коли сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів ( рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 за справою «Напияло проти Хорватії» , скарга N 66485/01, §§ 78-82). Окрім того, навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу ( рішення Європейського Суду за справою «Луордо проти Італії», скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою «Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини» , скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою «Рінер проти Болгарії», § 121). Аналіз зазначених норм свідчить про те, що застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції та практику Європейського суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, суд зобов`язаний забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну було виправданим та пропорційним за будь-яких обставин. Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 331/8536/17-ц. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що наведені вище обставини не свідчать про свідоме й умисне ухилення боржника ОСОБА_1 від виконання зобов`язань за рішенням суду, а відтак і про обґрунтованість подання державного виконавця про тимчасове обмеження останнього у праві виїзду за межі України. Колегія суддів приходить висновку, що оскаржувана ухвала суду не може залишатись в силі і підлягає скасуванню, а у задоволенні подання державного виконавця про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України боржника слід відмовити. Враховуючи викладене вище, керуючись статтями 367, 368, 376 ЦПК України, Суд, - постановив: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гаврилюка Олександра Васильовича задовольнити. Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 09 квітня 2014 року скасувати на постановити нове судове рішення. У задоволенні подання начальника Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції Совика Р.С. про тимчасове обмеження виїзду за межі України ОСОБА_1 , - відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий І.М. Стадник Судді Ю.Б.Войтко І.В.Міхасішин