Постанова 4856 № 120/13166/21-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/13166/21-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Жданкіна Н.В. Суддя-доповідач - Гонтарук В. М. 27 серпня 2025 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гонтарука В. М. суддів: Моніча Б.С. Білої Л.М. , секретар судового засідання: Лунь Т. С., за участю: представника позивача: Майданюк Юлії Олександрівни представника третьої особи на стороні позивача ОСОБА_1 : Ткачук Вікторії Вікторівни відповідача: Краковського Олександра Олександровича представників відповідача: Трохимця Олександра Петровича, Клименко Яни Миколаївни третіх осіб: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 представника третіх осіб на стороні відповідача: ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційні скарги керівника Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради, ОСОБА_1 на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом Керівника Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради до ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_3 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_2 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : позивач звернувся до суду із позовом до ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_3 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_2 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити дії. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись із прийнятим рішенням, позивач та представник ОСОБА_1 подали апеляційні скарги, в яких просять її скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов. В апеляційних скаргах апелянти посилаються на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування всіх обставин справи, що призвело до неправильного її вирішення. 30.04.2025 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення по справі. 09 травня 2025 року від представника ОСОБА_1 надійшли пояснення. Від ОСОБА_6 19.05.2025 року та 19.08.2025 року також надійшли додаткові пояснення по справі. Представник позивача та третьої особи на стороні позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні вимоги апеляційних скарг підтримали, просили суд їх задовольнити. Відповідач та його представники, а також треті особи та представники третіх осіб щодо задоволення апеляційних скарг заперечували, просили суд відмовити в їх задоволенні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг, додаткових пояснень, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що в жовтні 2019 року Обслуговуючим кооперативом «АРТ-ХАУС ІІ», в особі голови кооперативу Краковського Олександра Олександровича на земельних ділянках з кадастровими номерами: 0510100000:01:010:0367, 0510100000:01:010:0368, 0510100000:01:010:0373, 0510100000:01:010:0269, що розташовані по АДРЕСА_1 розпочато будівництво житлового будинку Арт Хаус-ІІ В листопаді 2019 року за зверненнями третьої особи ОСОБА_1 . Департаментом архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради проведено позапланову перевірку будівництва по АДРЕСА_2 . За результатами перевірки складено акт від 08.11.2019 № 291-ПП, яким зафіксовано, що ОСОБА_6 виконує будівельні роботи з влаштування фундаментної плити житлового будинку без повідомлення про початок виконання будівельних робіт до органу державного архітектурно-будівельного контролю, чим порушив вимоги п. 1 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Постановою ДАБК ВМР від 11.11.2019 № 113 ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 96 КУпП, та за вищевказане правопорушення притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 4250,00 грн. Також, за результатами позапланової перевірки відповідачу видано припис від 08.11.2019 про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, держаних стандартів і правил, яким зобов`язано до 08.01.2020 зупинити будівельні роботи, привести об`єкт будівництва до вимог чинного законодавства, а у разі неможливості до первинного стану. Надалі ДАБК ВМР провів перевірку виконання припису, за результатами якої встановлено, що ОСОБА_6 не виконав вимог припису від 08.11.2019, а саме будівельних робіт не зупинив та не привів об`єкт будівництва до вимог чинного законодавства. Результати цієї перевірки оформлені актом від 23.01.2020 № 23-ПП. Крім того, постановою ДАБК ВМР від 23.01.2020 № 7 ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 188-42 КУпП, (невиконання припису), та притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 5100,00 грн. 10.03.2020 ОСОБА_6 звернувся до Вінницької міської ради з клопотанням про укладення договору про забудову територій та виконання благоустрою за власні кошти, а також про видачу містобудівних умов і обмежень на будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 . Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 12.03.2020 № 635 "Про затвердження договору про забудову територій" затверджено договір забудови території між Виконавчим комітетом Вінницької міської ради та фізичною особою ОСОБА_6 . Крім того, рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради від 12.03.2020 №653 ОСОБА_6 надано вихідні дані містобудівні умови та обмеження на проектування індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 . 20.05.2020 на підставі вищевказаних документів ОСОБА_6 подав повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єкта "Нове будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 ". 26.05.2020 це повідомлення зареєстроване в ДАБК ВМР за № ВН061201471598. Листом Вінницької міської ради від 24.03.2020 за № 01-00-011-15854 третю особу ОСОБА_1 повідомлено про відсутність підстав для звернення до суду з позовом про знесення об`єкта по АДРЕСА_2 . 31.03.2020 ОСОБА_1 подала до суду позов про оскарження бездіяльності Департаменту правової політики та якості Вінницької міської ради щодо неподання позовної заяви до ОСОБА_6 про невиконання припису від 08.11.2019 та зобов`язання подати позов до ОСОБА_6 про виконання припису від 08.11.2019 і знесення самовільно збудованої будови по АДРЕСА_2 . Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 07.08.2020 у справі №120/1477/20-а в задоволенні вказаного позову відмовлено. При цьому суд дійшов висновку, що протиправна бездіяльність Департаменту правової політики та якості Вінницької міської ради щодо неподання позовної заяви до суду відсутня, оскільки останній вправі на власний розсуд вирішувати питання щодо наявності або відсутності порушених прав та інтересів територіальної громади, а також порядок та спосіб їх захисту, тоді як суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади. Крім того, суд зазначив, що оскільки ОСОБА_6 після проведення перевірки фактично виконав вимоги припису про усунення порушення законодавства у сфері містобудівної діяльності, в такому разі відсутні обставини, які могли б слугувати підставою для звернення до суду з позовом про знесення самочинного будівництва. Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26.01.2021 вищезазначені рішення змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову. Колегія суддів не погодилася з висновками суду першої інстанції та дійшла висновку, що саме ДАБК ВМР уповноважений здійснювати контроль за виконанням дозвільних та реєстраційних функцій у сфері містобудівної діяльності, а не визначену Бабич Б.Н. у справі Департамент правової політики та якості Вінницької міської ради. Тому, виходячи з правовідносин сторін та норм чинного законодавства, Департамент правової політики та якості Вінницької міської ради з заявленими до нього позовними вимогами не може виступати належним відповідачем. Водночас заміна неналежного відповідача, про що позивач заявив клопотання, на передбачена на стадії апеляційного перегляду справи. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 07.12.2020 у справі №120/4874/20-а, яке набрало законної сили 26.02.2021 року, повністю задоволено позов ОСОБА_1 до виконавчого комітету Вінницької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_6 , про скасування рішення. Визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 635 від 12.03.2020 "Про затвердження Договору про забудову території", укладеного між виконавчим комітетом Вінницької міської ради та ОСОБА_6 . Окрім того, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 15.04.2021 у справі №120/1001/21-а повністю задоволено позов ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Вінницької міської ради, ДАБК ВМР, Департаменту архітектури та містобудування Вінницької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів ОСОБА_6 про визнання протиправними та скасування рішення, наказу та зобов`язання вчинити дії, а саме: - визнано протиправним та скасовано рішення Виконавчого комітету Вінницької міської ради № 653 від 12.03.2020, яким ОСОБА_6 надано містобудівні умови і обмеження на проектування житлового будинку по АДРЕСА_2 ; - визнано протиправним та скасовано наказ Департаменту архітектури та містобудування Вінницької міської ради від 13.03.2020 № 61 "Про затвердження містобудівних умов і обмежень для проектування об`єкта будівництва нове будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 ; - припинено право на початок виконання будівельних робіт та зобов`язано ДАБК ВМР внести до Реєстру будівельної діяльності відомості про припинення права на початок виконання будівельних робіт ОСОБА_6 об`єкта за адресою: АДРЕСА_2 . Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 27.07.2021 апеляційні скарги Виконавчого комітету Вінницької міської ради та ОСОБА_6 залишено без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 15.04.2021 у справі № 120/1001/21-а без змін. Також судом встановлено, що 13.01.2021 на адресу ДАБК ВМР третя особа ОСОБА_1 подала заяву про проведення позапланового заходу державного нагляду (контролю) щодо дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, в якій повідомила про те, що в жовтні 2019 року на чотирьох суміжних земельних ділянках, що розташовані по АДРЕСА_2 , ОСОБА_6 розпочато будівництво багатоквартирного будинку під ім`ям забудовника "АРТ ХАУС-II". При цьому у скарзі наголошено на тому, що будівництво такого об`єкта здійснюється без належної дозвільної документації та не за цільовим призначенням земельних ділянок, які є присадибними ділянками та розташовані в зоні індивідуальної садибної житлової забудови. Відтак у заяві ОСОБА_1 просила ДАБК ВМР провести позапланову перевірку зазначеного об`єкта будівництва та встановити, чи відповідають будівельні роботи вимогам законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельним нормам, державним стандартам і правилам. На підставі вказаного звернення АБК Вінницької міської ради провів позаплановий захід державного нагляду (контролю) щодо дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності на об`єкті "Нове будівництво індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_2 , розміщене на земельних ділянках з кадастровими номерами 0510100000:01:010:0367, 0510100000:01:010:0368, 0510100000:01:010:0269, 0510100000:01:010:0373", замовником якого є ОСОБА_6 . Результати перевірки оформлені актом від 12.03.2021 № 31-ПП. У зв`язку з виявленими під час проведення перевірки порушеннями ОСОБА_6 внесено припис від 12.03.2021 про усунення порушень законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил. 20.07.2021 з метою виконання вказаного припису ДАБК ВМР провів ще один позаплановий захід державного нагляду (контролю) щодо дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, результати якого оформлені актом від 20.07.2021 № 162-ПП. В акті зазначено, що на момент перевірки ОСОБА_6 не виконав вимог припису від 12.03.2021, в зв`язку з чим постановою ДАБК ВМР від 21.07.2021 № 83 ОСОБА_6 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 188-42 КУпП, (невиконання припису), та притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 5100,00 грн. За вищенаведених обставин, прокурор звернувся до суду з позовними вимогами про зобов`язання відповідача за власний рахунок здійснити знесення об`єкта незавершеного будівництва. На переконання прокурора, здійснення відповідачем самочинного багатоповерхового будівництва на території садибної забудови, усупереч вимог містобудівної документації (Генерального плану міста) та з порушенням будівельних норм та правил, нівелює мету планування та забезпечення сталого розвитку міста, а отже порушує інтереси держави щодо регулювання містобудівної діяльності. При цьому, поведінка відповідача свідчить про те, що останній не має наміру приводити спірний об`єкт незавершеного будівництва у відповідність до вимог чинного законодавства та розробленої і затвердженої проектної документації. Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись із вказаною постановою, позивач та третя особа на стороні позивача подали апеляційні скарги. Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року апеляційні скарги задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, адміністративний позов задоволено. Не погоджуючись із вказаною постановою відповідач подав касаційну скаргу. Постановою Верховного Суду від 05 березня 2025 року касаційні скарги задоволено частково. Постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року скасовано, а справу № 120/13166/21-а направлено до Сьомого апеляційного адміністративного суду на новий розгляд. Скасовуючи вказану постанову, Верховний Суд дійшов висновку, що суди при вирішенні подібної категорії спорів мають враховувати необхідність дотримання балансу між захистом суспільних інтересів і правами осіб, які можуть постраждати від знесення, та відповідність легітимній меті. Так, Верховний Суд вказав, що суд може відмовити в задоволенні позову про знесення самочинно побудованого об`єкта та зобов`язати сторони здійснити перебудову, якщо це технічно можливо і не суперечить суспільним інтересам. На переконання Верховного Суду, суд апеляційної інстанції без належного обґрунтування дійшов висновку, що ОСОБА_6 не виконав вимог припису, необхідних перед ухваленням рішення про демонтаж; не з`ясував зміст вимог, висунутих до ОСОБА_6 у приписі ДАБК Вінницької міської ради від 12 березня 2021 року, зокрема, чи містилося в них зобов`язання щодо перебудови або знесення спірного об`єкта будівництва. Крім того, Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд не встановив, що особа, яка здійснила будівництво, не має права власності, оренди чи іншого законного права на всю земельну ділянку, на якій здійснює будівництво; що невідповідність цільового призначення чи відсутність прав на землю не може бути усунуте добровільно (зміна категорії землі чи набуття права за згодою власника). Також, Верховний Суд зазначив, що підставами для скасування постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року є порушення судом ч. 3 ст. 353 КАС України ( порушення норм процесуального права), в звязку з тим, що суд апеляційної інстанції прийняв рішення про права, свободи, інтереси та обовязки осіб, які не були залучені до участі у справі. Згідно з висновків Верховного Суду також необхідно проаналізувати та надати правову оцінку та висновки щодо вимог ч.7 ст.376 Цивільного кодексу України. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, враховуючи висновки Верховного Суду, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ч.1, ч.2 ст.10 Закону України «Про архітектурну діяльність» для забезпечення під час забудови територій, розміщення і будівництва об`єктів архітектури додержання суб`єктами архітектурної діяльності затвердженої містобудівної та іншої проектної документації, вимог вихідних даних, а також з метою захисту державою прав споживачів будівельної продукції здійснюється в установленому законодавством порядку державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд. Державний архітектурно-будівельний контроль здійснюють органи державного архітектурно-будівельного контролю, визначені статтею 6 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності". Згідно ст. 6 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" управління у сфері містобудівної діяльності здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, органами державного архітектурно-будівельного контролю, іншими уповноваженими органами містобудування та архітектури, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування. До уповноважених органів містобудування та архітектури належать органи, визначені у статті 13 Закону України "Про архітектурну діяльність". До органів державного архітектурно-будівельного контролю належать: 1) структурні підрозділи з питань державного архітектурно-будівельного контролю Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; 2)виконавчі органи з питань державного архітектурно-будівельного контролю сільських, селищних, міських рад. Згідно приписів ст.31 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органам сільських, селищних, міських рад делеговані повноваження, зокрема, з надання (отримання, реєстрація) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, здійснення державного архітектурно-будівельного контролю та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів у випадках та відповідно до вимог, встановлених Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності"; здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об`єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу. Відповідно до частин першої та другої статті 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. За рішенням суду самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов`язаних із знесенням об`єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво (частина друга наведеної вище статті). Таким чином, у статті 38 Закону № 3038-VI визначено обов`язок суб`єкта владних повноважень видати особі, що здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності з визначенням строку для добровільного виконання припису. Цією ж статтею визначено наступний обов`язок суб`єкта владних повноважень, який необхідно виконувати у разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі подати позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. Водночас пред`явленню органом державного архітектурно-будівельного контролю позову передують такі дії: 1) виявлення факту самочинного будівництва об`єкта; 2) визначення такого об`єкту як такого, що його перебудова з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб є неможливою; 3) внесення припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності; 4) встановлення факту невиконання припису протягом встановленого строку. Положеннями статті 38 Закону № 3038-VI встановлено лише два способи усунення порушень у разі істотного відхилення від проекту, а саме: проведення перебудови або приведення об`єкта до попереднього стану. Можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва перевіряється на стадії виконання припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів. Невиконання припису без поважних причин може свідчити про неможливість перебудови або небажання особи, яка здійснила самочинне будівництво, усувати його наслідки. При цьому визначальним та достатнім є той факт, що особа здійснила будівництво без документів, що дають право на це, та не виконала вимоги зобов`язального припису, яким вимагалось усунути виявлені порушення. Так, під час розгляд справи встановлено, що ОСОБА_6 розпочав виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку по АДРЕСА_2 за відсутності будь-яких дозвільних документів, тобто самочинно, що підтверджується актом перевірки від 08.11.2019 № 291-ПП. Крім того, у визначений строк ОСОБА_6 не виконав вимоги припису ДАБК ВМР від 12.03.2021 про усунення порушень законодавства у сфері містобудівної діяльності, що зафіксовано в акті перевірки від 20.07.2021 № 162-ПП. При цьому незаконні будівельні роботи ОСОБА_6 не зупинив та продовжив будівництво за відсутності документів, які дають право на виконання будівельних робіт. Таким чином, матеріали справи містять відомості про те, що за результатами проведених ДАБК ВМР перевірок будівництва по АДРЕСА_2 , встановлено здійснення забудовником виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку з порушенням вимог чинного законодавства, які відповідач на дату звернення прокурора до суду з даним позовом не усунув. Відповідні обставини невиконання відповідачем вимог припису ДАБК ВМР також встановлені під час розгляду адміністративної справи №120/434/21-а за позовом ОСОБА_1 до Департаменту архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_6 , про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії та відображені в мотивувальній частині прийнятого за наслідками її розгляду рішенні від 25.01.2021, яке залишено в силі постановою Сьомого апеляційного адміністративного від 02.02.2022. Враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів не заперечує факт того, що забудовником виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку було проведено з порушенням вимог чинного законодавства. Разом з тим, з метою дотримання законодавства і виконання вимог Верховного Суду, які зазначені в постанові від 05 березня 2025 року, колегія суддів вважає за доцільне надати оцінку саме предмету позову щодо вимоги по знесенню самочинно збудованого об`єкту, розташованого на земельних ділянках за адресою АДРЕСА_2 , кадастрові номери: 0510100000:01:010:0367, 0510100000:01:010:0368, 0510100000:01:010:0373, 0510100000:01:010:0269. Суд при вирішенні вказаного питання ґрунтує свої висновки на підставі доказів, які містяться в матеріалах справи, пояснень сторін, надаючи оцінку фактам, які стосуються саме вимог знесення самочинного будівництва, з урахуванням висновків викладених Верховним Судом в постанові від 05.03.2025 року. Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України будівництво вважається самочинним, якщо воно здійснюється: - на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; - без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи (наприклад, повідомлення про початок виконання будівельних робіт, дозволу на виконання будівельних робіт); - з істотним порушенням будівельних норм і правил. Відповідно до частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Згідно з частиною першою статті 38 Закону № 3038-VI у редакції, чинній до 15 листопада 2024 року, у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. Таким чином, законодавство спрямоване на збереження об`єкта через перебудову, якщо це реально, а знесення можливе лише за рішенням суду, коли інші способи усунення порушень вичерпані, а саме: - перебудова технічно неможлива (зокрема, через особливості розташування); - особа відмовляється від перебудови після відповідного судового рішення чи припису. Верховний Суд у своїх постановах від 17 липня 2018 року у справі № 820/3183/16, від 31 липня 2018 року у справі № 813/6426/14, від 07 вересня 2018 року у справі № 813/6284/14, від 06 березня 2019 року у справі № 814/2645/15 та від 15 травня 2019 року у справі № 813/6423/14 неодноразово наголошував, що: - відповідно до вимог частини сьомої статті 376 ЦК України для задоволення позову у цій категорії справ необхідно наявність таких фактів як неможливість перебудови об`єкта або відмова особи, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови; - у разі істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил знесенню самочинного будівництва передує прийняття судом рішення про зобов`язання особи, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову; - знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Така правова позиція узгоджується з висновками, викладеними у постановах від 31 травня 2021 року у справі № 320/1889/17-ц, від 12 квітня 2021 року у справі № 653/104/19, від 06 березня 2019 року у справі № 810/56980/15 та від 30 січня 2018 року у справі № 804/6104/14. Якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту, можливість знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до статті 376 ЦК України не залежить від можливостей його перебудови. У такому випадку знесення самочинного будівництва можливе без попереднього рішення суду про зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову (постанова Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 822/2149/18). Між тим, скасування дозвільної документації (зокрема, містобудівних умов та обмежень, повідомлення про початок будівництва чи дозволу) на вже розпочате чи завершене будівництво змінює статус такого об`єкта на самочинне. Скасування такої документації може бути наслідком формальних порушень (зокрема, неправильне оформлення, неточності в даних, відсутність необхідних підписів чи печаток тощо) або суттєвих порушень (зокрема, будівництво на невідведеній земельній ділянці). При цьому, для знесення без винесення припису потрібні докази здійснення будівництва на земельній ділянці, яка не відповідає певній категорії земель або її цільовому призначенню для такого виду використання, і зміна цільового призначення є неможливою, або того, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набула права власності (права користування) на земельну ділянку та не може отримати згоди власника (місцевого самоврядування або органу державної влади) на користування земельною ділянкою. У такому разі порушення не може бути усунуте добровільно без зміни правового статусу земельної ділянки. В усіх інших випадках особа, яка здійснює самочинне будівництво об`єкта, може звернутися до виконавчого органу місцевого самоврядування, зокрема, за отриманням нових містобудівних умов та обмежень, або подати повторно повідомлення про початок будівельних робіт (для об`єктів із незначними наслідками (клас CC1)) чи отримати дозвіл на виконання будівельних робіт (для об`єктів із середніми (CC2) або значними (CC3) наслідками), а орган ДАБК може звернутися до суду з позовом про знесення лише, якщо порушення не усунуто після визнання у приписі строку для добровільного виконання (частина перша статті 38 Закону № 3038-VI), тобто, підтверджено невиконання припису. Також Верховний Суд в постанові від 05 березня 2025 року підкреслює, що суди при вирішенні подібної категорії спорів мають враховувати необхідність дотримання балансу між захистом суспільних інтересів і правами осіб, які можуть постраждати від знесення, та відповідність легітимній меті, а також встановити факти чи технічно можлива перебудова, а також чи особа відмовляється від перебудови. У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04; "Кривенький проти України" (Krivenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07; "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та № 37943/06; "Трегубенко проти України" (Tregubenko v. Ukraine), заява № 61333/00; "Spacek, s.r.o. v. the Czech Republic", заява № 26449/95)) суспільні (публічні) інтереси згадуються, як правило, у зв`язку з необхідністю визначення того, чи було втручання держави у права особи пропорційним та чи було дотримано при цьому необхідного балансу між суспільними (публічними) та приватними інтересами. За наявності обставин втручання держави шляхом вжиття певних заходів, пов`язаних із захистом суспільного (публічного) інтересу, такі дії не можуть розцінюватися як свавільний відступ від принципу належного урядування, втручання в легітимні очікування особи або оцінюватися/кваліфікуватися як порушення права на мирне володіння майном в аспекті статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо такі заходи є пропорційними, необхідними для збереження балансу між захистом суспільного (публічного) та приватного інтересу. Критеріями дотримання такого балансу є: 1) втручання суб`єкта владних повноважень у приватне право особи є виправданим лише за умови, коли це є надзвичайно необхідним для захисту суспільних (публічних) інтересів; 2) можливість суб`єктів владних повноважень змінювати або відкликати окремі власні адміністративні рішення лише в інтересах суспільства, якщо це необхідно, але з урахуванням права та інтересів приватних осіб; 3) наявність обов`язкової та справедливої компенсації особі у разі втручання в її приватне право, що викликане суспільною необхідністю; 4) обов`язковість дотримання розумного співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається для захисту суспільного (публічного) інтересу, та засобами, які використовуються для її досягнення. Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постанові від 18 травня 2022 року у справі № 280/988/19. Як було зазначено Верховним Судом у постанові від 05 березня 2025 року, суд може відмовити в задоволенні позову про знесення самочинно побудованого об`єкта та зобов`язати сторони здійснити перебудову, якщо це технічно можливо і не суперечить суспільним інтересам. З матеріалів справи встановлено, що відповідач вчиняв певні дії з метою приведення у відповідність до Закону усіх дозвільних документів. Також, матеріали справи містять докази, які свідчать про те, що відповідач звертався до відповідних органів з метою отримання дозвільних документів на будівництво багатоповерхового будинку. Досліджуючи матеріали справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що усі треті особи без самостійних вимог на стороні відповідача є власниками майнових прав на об`єкт будівництва, яке розташоване за адресою АДРЕСА_2 . Будівництво житлового будинку по вул. Гонти б/н, м. Вінниця, знесення якого є предметом розгляду в межах даної адміністративної справи, відбувалось за рахунок внесків асоційованих членів Обслуговуючий кооператив "Житлово будівельний кооператив «АРТ ХАУС ІІ», внесених на підставі укладених з ним Договорів про сплату пайових внесків на земельних ділянках, які перебувають у приватній власності. За ч. 1 ст. 190 ЦК України, майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі N 761/20612/15-ц (провадження N 14-39цс19) зазначено, що: " Інвестор, як особа за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою». Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен громадянин має право на житло, держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду, право приватної власності набувається в порядку визначеному законом, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, а також право власності є непорушним. Тоді як, одним із фундаментальних аспектів верховенства права є захист права власності. Загалом, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод спрямована на захист особи від будь-якого посягання держави на право особи мирно володіти своїм майном тобто захисту права приватної власності. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції зазначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року). Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року). У розумінні Європейського суду з прав людини термін «майно» має автономне тлумачення. У науковометодичному посібнику «Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя», який було підготовлено ОБСЄ, зазначено, що до поняття «майно» ЄСПЛ відносить в т.ч. «правомірні очікування» / «законні сподівання» вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу (наприклад, правомірні сподівання бути здатним здійснювати запланований розвиток території, з огляду на чинний на той час дозвіл на промислове освоєння землі (Справа «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява № 12742/87, рішення від 23 жовтня 1991 р.), «майнові права», тощо. Таким чином, при знесенні незавершеного об`єкту будівництва, побудованого за рахунок внесків членів ЖБК, обґрунтованим є врахування інтересів власників майнових прав. За змістом частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Знесення самочинного об`єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови. Умов визначених 376 ЦК України, як підстав для застосування такого суворого заходу реагування як знесення самочинного об`єкта нерухомості, стороною позивача не доведено Більше того, досліджуючи обставини на які Верховний Суд звернув увагу, а саме, що особа, яка здійснила будівництво, не має права власності, оренди чи іншого законного права на землю, на якій здійснює будівництво; що невідповідність цільового призначення чи відсутність прав на землю не може бути усунуте добровільно (зміна категорії землі чи набуття права за згодою власника), колегія суддів зазначає наступне. З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_6 згідно витягу з Державного земельного кадастру є власником однієї земельної ділянки на якій розташоване спірне будівництво, а саме за кадастровим номером №0510100000:01:010:0373. При цьому, згідно витягу з Державного земельного кадастру з 28.09.2022 року власником земельних ділянок 0510100000:01:010:0367, 0510100000:01:010:0368, 0510100000:01:010:0269 є ОСОБА_47 . Вказані докази були подані до матеріалів справи та станом на час розгляду справи в суді першої інстанції були відомі, як суду так і учасникам справи. Відповідно до частини третьої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача. Відповідно до частини четвертої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави. Відповідно до частини п`ятої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, під час вирішення питання про залучення співвідповідача чи заміну належного відповідача суд враховує, зокрема, чи знав або чи міг знати позивач до подання позову у справі про підставу для залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Відповідно до частини шостої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, після заміни сторони, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку. Відповідно до частини сьомої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, заміна позивача допускається до початку судового розгляду справи по суті. Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції. Аналіз вищенаведеної правової норми свідчить про те, що залучення співвідповідача на стадії апеляційного розгляду справи є неможливим. Як було зазначено вище, предметом позову є вирішення питання про знесення незавершеного будівництва, розташованого по АДРЕСА_2 на земельних ділянках: кадастровий номер 0510100000:01:010:0367, кадастровий номер 0510100000:01:010:0368, кадастровий номер 0510100000:01:010:0373, кадастровий номер 0510100000:01:010:0269, а відповідачем у справі визначено фізичну особу ОСОБА_6 , який не являється їх єдиним власником. Тобто, враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів вважає, що спосіб приведення житлового будинку у відповідність до вимог, які просить позивач на даному етапі є необґрунтованим. В контексті наведеного, також варто зазначити, що знесення навіть визнаного самочинним будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. При цьому, за змістом статті 177 ПК України об`єкти самочинного будівництва належать до об`єктів цивільних прав (аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 15.11.2016 у справі №21-1959а16 та Верховного Суду від 21.05.2020 року по справі №726/824/15-ц). Право на житло є одним із конституційних і являє собою гарантовану Конституцією України можливість громадянина задовольняти потребу в житлі одним із шляхів, визначених законом. Зокрема, згідно зі ст. 47 Конституції «кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Право громадян на житло також закріплює також ст. 1 Житлового кодексу України. Житло - одна з основних матеріальних умов життя людини. Потреба людини в житлі виникає з моменту її народження, зберігається протягом усього життя і припиняється після смерті. Отже, задоволення потреби людини в житлі - дуже важливе соціальне завдання. Чинне законодавство передбачає відповідні способи реалізації права на житло та одним із засобів здійснення права на житло є здійснення права на житло через його будівництво житлово-будівельними кооперативами. Забезпеченість громадян певної країни житлом є одним із найконкретніших показників добробуту всього народу. Суб`єктивне право на житло - це можливість людини і громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом та вимагати від зобов`язаних суб`єктів забезпечення реалізації цього права у повному обсязі. Право на житло тісно пов`язане з обов`язками інших фізичних та юридичних осіб і державних органів щодо створення відповідних умов, охорони, захисту й відтворення житлових прав людини і громадянина. Враховуючи, той факт, що частина залучених третіх осіб відноситься до особливої соціальної категорії, яка потребує в значній мірі захисту держави, рішення про знесення самочинного об`єкту нерухомості повинно бути обґрунтованим, законним, відповідати нормам матеріального та процесуального права враховувати інтереси відповідних осіб. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/WestAllianceLimited» проти України» від 23 січня 2014 року] напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. Наведені обставини, з урахуванням того, що побудований будинок є саме житловим, тобто можливо є житлом осіб, повне коло яких прокурором не встановлено та виходячи з аналізу практики Європейського суду з прав людини, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла (рішення від 2 грудня 2010 р. у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України"), також є додатковою підставою для висновку про передчасність заявлених прокурором позовних вимог про зобов`язання знести самочинно побудований житловий будинок. Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. (Постанови Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340, від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18). Завданням суду є вирішити спір, а не продемонструвати сторонам свою обізнаність з позиціями Верховного Суду і практикою Європейського Суду. Розгляд справи в суді має своїм завданням вирішення спору, з тим, щоб сторони, між якими виник спір, не мали необхідності докладати додаткових зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору у іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням. Якщо ж спір не вирішується (якщо завдання судочинства не виконується), то не відбувається справедливого розгляду справи і ефективного захисту порушених прав - не досягається мета правосуддя. Питання «ефективності» судового захисту безпосередньо пов`язано з такими складними питаннями права як: - дискреція суб`єкта владних повноважень; - дискреція (розсуд) суду; - доступ до суду; - способи захисту (можливість захисту «на майбутнє»); - предмет, підстави та правові підстави позову; - вихід суду за межі позовних вимог; - строки (тривалість судового процесу); - захист суспільних інтересів; - якість судового рішення; - виконання судового рішення; - рівність та змагальність судового процесу; - принцип «суд знає закон»; - принцип процесуальної економії; - відступ від позиції Верховного Суду; - розподіл влад (система стримувань і противаг). Ефективний судовий процес відповідає таким характеристикам як практичний, дієвий, а також оперативний та якісний (баланс між цими двома вимогами). Ефективний захист означає, що потрібний результат досягається без необхідності повторних судових чи інших процедур. Неефективний означає формальний. Ефективним також має бути саме судове рішення. Ця вимога напряму пов`язана із завершальним етапом правосуддя, а саме, виконанням судового рішення (ефективність повинна бути зорієнтована на «виконуваність» рішення суду) Вимога ефективності стоїть в одному ряді з вимогою справедливості. Суду в межах розгляду конкретної справи перед прийняттям рішення потрібно узгоджувати два аспекти: що позивач вважає ефективним для захисту його порушеного права (охоронюваного інтересу) та, що знаходиться у компетенції суду Суд діє не автономно, а разом із законодавчою та виконавчою гілкою влади, які приймають власні рішення (обов`язкові до виконання), а також володіють гарантованою Конституцією України власного незалежністю та компетентністю Аналіз положень КАС України дає підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає: 1. ефективність розгляду та вирішення справи; 2. ефективність способу захисту; 3. ефективність судового рішення; 4. ефективність його виконання. Судом також встановлено, що Вінницькою міською радою прийнято рішення про затвердження «Проекту внесення змін до Плану зонування м. Вінниця», яким земельні ділянки, на яких самочинно побудовано будинок за адресою: вул. Гонти б/н, м. Вінниця, віднесено до зони багатоповерхової житлової забудови. Відповідно, змінились вихідні дані, які слугували підставою для формування прокурором висновку про порушення відповідачем інтересів держави, а також щодо шляхів, як б були найбільш ефективними для захисту як інтересів держави, так і громадян, які проживають поряд з спірним об`єктом та громадян, які прийняли пайову участь у його будівництві. В контексті наведеного варто також врахувати правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі №910/12525/20, згідно з яким обрання неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові. Розглядаючи справи про знесення самочинної забудови особливу увагу слід приділити питанню: хто звертається до суду і які його права порушені. Чи відновляться права позивача (в даному випадку держави) після прийняття судом рішення, а також чи буде збережено баланс між інтересами держави та правами громадян, які прийняли пайову участь у будівництві . На думку колегії суддів, саме на Департамент архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради покладено обов`язок, з урахуванням повного та всебічного розгляду питань, пов`язаних з будівництвом спірного самочинно збудованого об`єкту визначитись щодо найефективнішого способу усунення виявлених порушень із дотриманням балансу між інтересами держави та правами осіб, які прийняли пайову участь у відповідному будівництві. При цьому, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно ("KOROLEV v. RUSSIA" (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; "MENCHINSKAYA v. RUSSIA", № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року). Також Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (справа "F.W. v. France", № 61517/00, рішення від 31 березня 2005 року, п. 27). В цьому контексті суд також застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ, Суд). Так, у справі "Рисовський проти України", № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року, пункти 70, 71, Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", зазначивши, що він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119). Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Таким чином, принцип пропорційності має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення. Публічно-правовий характер діяльності прокурора спрямований на захист інтересів держави, в тому числі у сфері містобудування. Однак, досягатися він повинен не за рахунок порушення чи створення загрози порушення інших охоронюваних законом інтересів. Колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що у разі не приведення усієї дозвільної документації власниками земельних ділянок, на яких розташована спірна будівля, а також інвесторами до вимог чинного законодавства, прокурор не позбавлений права звернутись до суду з адміністративним позовом визначивши належних відповідачів у справі. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційних скарг висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, ЄСПЛ у п. 36 по справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року). Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29). Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, щодо відмови в задоволенні позовних вимог. При цьому, апеляційні скарги не містить посилання на обставини, передбачені ст. 317 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню, оскільки доводи викладені в апеляційних скаргах не спростовують висновків суду першої інстанції про наявність підстав для відмови в задоволенні адміністративного позову. Натомість оскаржуване рішення суду ухвалено у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховуючи всі фактичні обставини справи, в межах наданих суду повноважень, та вірно застосовано судом як норми процесуального так і матеріального права, в повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, доведено та всебічно обґрунтовано їх в своєму рішенні, надано належну оцінку всім доказам, ґрунтуючись на повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційні скарги керівника Вінницької окружної прокуратури в інтересах держави в особі Департаменту архітектурно-будівельного контролю Вінницької міської ради, ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 30 квітня 2024 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України. Постанова суду прийнята в повному обсязі 27 серпня 2025 року. Головуючий Гонтарук В. М. Судді Моніч Б.С. Біла Л.М.