Постанова Дніпровський апеляційний суд № 212/8808/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5429/25 Справа № 212/8808/24 Суддя у 1-й інстанції - Пустовіт О. Г. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 серпня 2025 року м. Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Остапенко В.О., суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П., секретар судового засідання Дяченко Д.П. сторони: позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року, яке ухвалено суддею Пустовіт О.Г. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, та повний текст рішення складено 25 лютого 2025 року, ВСТАНОВИВ: У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в якому просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позову зазначив, що він є співвласником 1/4 частки квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 25 вересня 2023 року та співвласником 1/4 частки квартири АДРЕСА_2 на підставі Свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 30 листопада 1994 року. Зазначає, що іншими співвласниками квартири АДРЕСА_2 є його доньки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . У спірній квартирі зареєстровані: він, донька ОСОБА_3 , онука ОСОБА_2 , онука ОСОБА_5 . З січня 2020 року відповідачка забрала всі свої речі та пішла зі спірної квартири. Позивачу відомо, що вона мешкає в своїй квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , яка їй належить на праві власності. Він неодноразово телефонував відповідачу, при спілкуванні в телефонному режимі вона відповідає, що не бажає добровільно знятися з реєстраційного обліку. Вказує, що він як співвласник вказаної квартири не може певною мірою розпоряджатися належним йому нерухомим майном на свій розсуд. Відповідач не виконує обов`язки члена сім`ї власника квартири пов`язані з оплатою комунальних послуг. Відповідач комунальні платежі не оплачує, тому він змушений оплачувати їх за свій кошт, що ставить його у тяжке матеріальне становище. Посилається на те, що є пенсіонером, отримує пенсію, якої не достатньо для оплати усіх комунальних послуг, витрат на лікування, харчування, тому він знаходиться у важкому матеріальному стані і не в змозі сплачувати комунальні платежі не тільки за себе, а ще й за відповідача. Він не чинить відповідачу ніяких перешкод в проживанні та користуванні житловою площею, замки на вхідних дверях не міняв. Зазначає, що відповідач несплатою комунальних платежів та перебуванням на реєстраційному обліку в його квартирі чинить перешкоди в користуванні та розпорядженні спірною квартирою. Так, 27 вересня 2024 року він звернувся до Органу реєстрації Департаменту адміністративних послуг виконкому Криворізької міської ради відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб у Покровському районі з приводу зняття відповідача із задекларованого місця проживання, проте йому було відмовлено через відсутність письмової згоди всіх співвласників. Вважає, що оскільки відповідач не проживає на спірній житловій площі без поважних причин більше 4 років, вона втратила право користування житловою площею належної йому квартири, тому просить визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування вказаним житловим приміщенням. Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ставить питання про скасування рішення суду та постановлення нового рішення по справі про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що момент розгляду справи відповідачка ОСОБА_2 не набула права власності на частину спірної квартири, а визнання її такою, що втратила право користування спірною квартирою не позбавляє останню в майбутньому реалізувати своє право на спадкування. Вважає що суд першої інстанції проявив однобокість в прийнятті до уваги саме доказу відповідачу заповіту. Зауважує на тому, що суд не прийняв до уваги докази та пояснення позивача, а саме факт не проживання відповідачки у спірній квартирі з січня 2020 року, що підтверджується актом сусідів, та наявність права власності відповідачки на квартиру за іншою адресою, факт чого остання підтвердила в судовому засіданні, крім того, не прийняв до уваги пояснення свідка ОСОБА_6 . Відзив на апеляційну скаргу не подавався. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_1 адвоката Калашникову В.С., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін, з наступних підстав. Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 30 січня 1994 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому міської Ради народних депутатів належить на праві спільної часткової власності в рівних частках квартира АДРЕСА_2 , по 1/4 кожному. Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 25 вересня 2023 року, на майно ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцем є її чоловік ОСОБА_1 , у тому числі з урахуванням 1/3 частки у спадщині, від якої відмовилась дочка померлої ОСОБА_3 та з урахуванням 1/3 частки у спадщині, від якої відмовилась дочка померлої ОСОБА_4 . Спадщина на яку видано свідоцтво складається з 1/4 частки у праві власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно довідки № 11350 від 20 серпня 2024 року, виданої Центром адміністративних послуг «ВІЗА» виконавчого комітету Криворізької міської ради, за адресою: АДРЕСА_1 значаться зареєстрованими: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 . Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є власником частки спірної квартири, що підтверджується копією заповіту серії НТН 529708 від 15 жовтня 2024 року, відповідно до якого ОСОБА_4 на випадок її смерті, всю належну частку квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 заповідає ОСОБА_2 , а тому підстави для визнання її втратившою права користування житловим приміщенням у разі відсутності без поважних причин понад один рік, відсутні та суперечить положенням ст. 41 Конституції України та ст.ст. 319, 321 ЦК України. За таких обставин, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 є безпідставними та задоволенню не підлягають. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ч. 1 ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. З аналізу положень ст.ст. 391, 396 ЦК України слідує, що позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння, на чому також акцентує увагу Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних і цивільних справ в п.п. 33, 34 Постанови «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року №

5. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 157/648/20, провадження № 61-8052св21 зазначено, що відповідно до положень статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно з ч. 1 ст. 405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Натомість, як слідує з положень ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У ст. 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Як на підставу для задоволення позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачка ОСОБА_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , однак, з січня 2020 року мешкає за адресою: АДРЕСА_4 , яка належить останній на праві власності. У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. 4 ст. 9 ЖК України). Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, провадження № 61-23089св19, Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у жилому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першоїтретьої статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16, провадження № 61-37646св18, зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК України, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Такий же висновок викладено у постановах Верховного Суду від 09 червня 2020 року у справі № 279/4963/17, провадження №61-4262св20, від 11 жовтня 2021 року в справі № 203/1665/19-ц, провадження № 61-11593св21. Підстав для відступу від вказаних висновків не вбачається, оскільки саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин і така практика Верховного Суду є сталою та не змінювалась. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права. Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, дійшла таких висновків. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Як вбачається з матеріалів справи, членам сім`ї ОСОБА_9 батьку ОСОБА_10 (позивачу), матері ОСОБА_11 , донькам ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 30 січня 1994 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому міської Ради народних депутатів належить на праві спільної часткової власності в рівних частках квартира АДРЕСА_2 , по 1/4 кожному (а.с. 8) Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 25 вересня 2023 року, на майно ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцем є її чоловік ОСОБА_1 , у тому числі з урахуванням 1/3 частки у спадщині, від якої відмовилась дочка померлої ОСОБА_3 та з урахуванням 1/3 частки у спадщині, від якої відмовилась дочка померлої ОСОБА_4 . Спадщина на яку видано свідоцтво складається з 1/4 частки у праві власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 10). Згідно довідки № 11350 від 20 серпня 2024 року, виданої Центром адміністративних послуг «ВІЗА» виконавчого комітету Криворізької міської ради, за адресою: АДРЕСА_1 значаться зареєстрованими: ОСОБА_1 (батько), ОСОБА_2 (донька), ОСОБА_3 (онука-відповідачка), ОСОБА_5 (онука) (а.с. 11). Із зазначеного вище колегія суддів робить висновок, що на момент звернення з позовом, співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 є позивач ОСОБА_1 та його доньки ОСОБА_14 та ОСОБА_3 , а відповідачка ОСОБА_2 є донькою співвласниці квартири ОСОБА_4 . Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Колегія суддів вважає, що визнання особи такою, що втратила право користування житлом, що знаходиться у спільній частковій власності, можливе лише за наявності обумовленої письмової згоди всіх співвласників цієї квартири та (або) подання ними спільного позову. У даній справі ОСОБА_1 з позовом про визнання онуки такою, що втратила право користування квартирою, звернувся одноособово, при тому, що належна йому частка квартири не виділена в натурі, порядок користування приміщеннями з іншими співвласниками не встановлений. Аналогічну позицію містить постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2019 року по справі № 450/1138/17 (провадження № 61-41486св18). Крім того, матеріали справи містять заяву співвласниці квартири ОСОБА_4 , яка заперечує проти задоволення позову щодо визнання її доньки відповідачки ОСОБА_2 , такою, що втратила право користування квартирою, оскільки остання була зареєстрована у квартирі за спірною адресою з моменту свого народження, як член її сім`ї. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло (04 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/7767/19, провадження № 61-3153св22. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання - повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк, тощо. Аналогічна позиція викладена 24 грудня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/6361/15-ц, провадження № 61-7233св19. Разом з тим, матеріали справи не містять достатніх доказів на підтвердження втрати відповідачкою інтересу до спірної квартири, крім того, жодного доказу на підтвердження того факту, що відповідачка мешкає в іншій квартирі, яка належить їй на праві власності, ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції позивачем не надано, клопотань про витребування доказів не заявлено, а відтак відсутні підстави для задоволення позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю. Колегія суддів наголошує, що оскільки відповідачка ОСОБА_2 зареєстрована за адресою спірного житлового приміщення, не має іншого житла на момент подання позову (доказів зворотного матеріали справи не містять), тому відповідачка має достатні зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є її єдиним «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 759/14973/17. Cуд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, враховуючи вказані норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції. Доводи, викладені в апеляційній скарзі позивача зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Враховуючи, те що апеляційна скарга залишається без задоволення, судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на позивача. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 19 серпня 2025 року. Головуючий Судді