Постанова КЦС ВС № 369/6361/15-ц

Постанова Іменем України 24 грудня 2020 року м. Київ справа № 369/6361/15-ц провадження № 61-7233св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану через адвоката Кривошея Олександра Юрійовича, на постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2019 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченка М. М., ВСТАНОВИВ: У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням. Позов обґрунтований тим, що у кв. АДРЕСА_1 зареєстровано чотири особи: ОСОБА_1 , її дочка - ОСОБА_3 , син - ОСОБА_2 та онука ОСОБА_4 , що підтверджується довідкою, виданою ЖЕД № 4 м. Вишневе Києво-Святошинського району Київської області. Відповідач у вказаній квартирі з грудня 2011 року не проживає, участі в утримані квартири, сплаті вартості комунальних послуг не бере; всі обов`язки, що випливають з договору найму житлового приміщення, покладені на позивача та її дочку. Позивач просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування кв. АДРЕСА_1 . Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної, касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 липня 2015 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 07 грудня 2017 року, позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольнивши позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач втратив право користування жилим приміщенням, оскільки добровільно залишив його у 2011 році та без поважних причин не проживав у ньому більше шести місяців, що відповідно до статті 71 ЖК Української РСР є підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Постановою Верховного Суду від 23 січня 2019 року ухвалу Апеляційного суду Київської області від 07 грудня 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Судове рішення мотивоване тим, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доказам, на які відповідач посилався обґрунтовуючи поважність причин не проживання у спірній квартирі, а саме докази, що підтверджують звернення відповідача до правоохоронних органів у зв`язку з конфліктними ситуаціями щодо користування спірною квартирою. Отже, відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 добровільно залишив жиле приміщення і без поважних причин не проживав у ньому з 2011 року. Водночас, суд апеляційної інстанції дійшов безпідставного висновку, що звернення ОСОБА_2 до правоохоронних органів не є належними та допустимими доказами того, що йому чинили перешкоди у користуванні жилим приміщенням. Суд апеляційної інстанції не надав оцінки причинам не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі. Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції Постановою Київського апеляційного суду від 05 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 липня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд апеляційної інстанції, відмовивши в позові, виходив з того, що відповідач залишив місце проживання через постійні конфлікти з позивачем щодо користування квартирою та не мав наміру втратити право на користування житлом у спірній квартирі, що підтверджується неодноразовими зверненнями до правоохоронних органів. Крім того, в судовому засіданні в апеляційному суді позивач пояснила, що у жовтні 2011 року конфлікт з сином виник у зв`язку з її неприязними стосунками з його дружиною. На сьогодні ОСОБА_2 власного житла не має та проживає у квартирі своєї дружини. Суд першої інстанції не надав оцінку причинам непроживання ОСОБА_2 у кв. АДРЕСА_1 . З урахуванням неодноразових звернень відповідача до правоохоронних органів у 2011 та 2014 роках, висновок суду першої інстанції про те, що відповідач добровільно залишив жиле приміщення і без поважних причин у ньому не проживав з 2011 року помилковий. Короткий зміст вимог касаційних скарг У квітні 2019 року ОСОБА_1 через адвоката Кривошея О. Ю. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2019 року, просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Суд апеляційної інстанції однобічно дослідив обставини, що мають значення для справи, та не надав оцінки тому, що відповідач з 2011 року добровільно у спірній квартирі не проживає, участі в її утриманні та сплаті комунальних послуг не бере. Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що у відповідача були поважні причини для не проживання у спірному житловому приміщенні. Позивач не чинила відповідачу жодних перешкод у користуванні квартирою. Із позовом про вселення до спірної квартири відповідач не звертався, проживав за іншою адресою та не мав наміру проживати за адресою реєстрації. Звернення до правоохоронних органів пояснюється наміром створити штучні передумови для загострення конфліктної ситуації та залякування позивача й осіб, що з нею проживають. Проте, позивач 01 жовтня 2011 року зверталася до правоохоронних органів із заявою про те, що 30 вересня 2011 року ОСОБА_2 вчинив сварку, під час якої погрожував ОСОБА_1 фізичною розправою та схопив її за підборіддя. Відповідач не надав доказів поважності відсутності його у спірній квартирі понад шість місяців. Аргументи інших учасників справи Відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржуване судове рішення є законним, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Згідно з постановою про відмову в порушенні кримінальної справи, винесеної Києво-Святошинським РВ ГУ МВС України в Київській області від 21 листопада 2011 року, ОСОБА_1 визнала факт заміни замка на вхідних дверях спірної квартири та підтвердила цей факт під час перегляду справи судом апеляційної інстанції. У поясненнях ОСОБА_1 , які подані через адвоката Кривошея О. Ю., зазначила, що переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції мотивуючи своє рішення послався на постанови Києво-Святошинського РВ ГУ МВС України в Київській обасті від 13 жовтня 2011 року та від 21 листопада 2011 року про відмову в порушенні кримінальної справи. Однак ці докази подані відповідачем на стадії касаційного повадження, тому питання про їх приєднання не могло бути вирішено, оскільки Верховний Суд не має таких повноважень. Отже, суд апеляційної інстанції, порушив норми процесуального права та взяв до уваги недопустимі докази. Позивач заперечувала проти проживання дружини відповідача у спірній кватирі, однак не була проти проживання сина в ній. Зробивши ремонт у квартирі та замінивши вхідні двері, позивач не мала наміру чинити перешкоди відповідачу в користуванні спірною квартирою. На час звернення до суду з цим позовом та ухвалення рішення у справі, ОСОБА_1 була наймачем квартири. Однак 07 вересня 2016 року ОСОБА_1 та члени її сім`ї: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 отримали свідоцтво про право власності на житло, відповідно до якого квартира АДРЕСА_1 належить цим особам на праві спільної часткової власності по 1/3 частині кожному. Користування відповідачем спірною квартирою призведе до порушення прав її власників у здійсненні ними права власності.

Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Касаційна скарга у цій справі подана у квітні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ. Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, пояснення, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав. Фактичні обставини справи, встановлені судами Суди встановили, що згідно з довідкою форми № 3 (без дати) у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 (наймач та власник особового рахунку), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Відповідно до актів депутата Вишневої міської ради Києво-Святошинського району Київської області від 12 березня 2012 року, 17 травня 2012 року, 23 серпня 2012 року, 01 червня 2015 року ОСОБА_2 не проживає за місцем реєстрації у кв. АДРЕСА_1 з грудня 2011 року до складання актів. Згідно з витягами з журналу реєстрації Києво-Святошинського РВ ГУ МВС України у Київській області 10 жовтня 2011 року ОСОБА_2 звертався до правоохоронних органів у зв`язку з конфліктною ситуацією, яка виникла між ним та ОСОБА_1 ; 17 листопада 2011 року ОСОБА_2 звертався до правоохоронного органу у зв`язку із тим, що його матір ОСОБА_1 змінила вхідні двері, замки та ключі від замків у кв. АДРЕСА_1 ; 12 липня 2014 року ОСОБА_2 звертався до правоохоронних органів у зв`язку з тим, що його сестра змінила замки у квартирі АДРЕСА_1 та перешкоджає ОСОБА_2 доступу до вказаної квартири. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї. Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством. Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. Верховний Суд виходить з того, щоу справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК Української РСР строки. У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів. Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справа № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18). Документи надані позивачем не є належними та допустимими доказами у справі, оскільки не підтверджують достовірних даних щодо строку відсутності відповідача у спірній квартирі та інформації щодо причин його непроживання у спірному приміщенні. Сам факт його непроживання у вказаній квартирі не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71 ЖК Української РСР підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням є непроживання понад шість місяців в жилому приміщенні без поважних причин. Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції, виходив з того, що відповідач власного житла не має, проживає у квартирі дружини, залишив місце проживання у спірній квартирі у зв`язку з постійними конфліктами з позивачем щодо користування квартирою, наміру втратити право на користування житлом у спірній квартирі не мав, що підтверджується неодноразовими зверненнями до правоохоронних органів, тому дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач не проживає у спірній квартирі з поважних причин, тому відсутні підстави для задоволення позову. Верховний Суд виходить з того, що доводи позивача щодо непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі з 2011 року без поважних причин не є переконливими, оскільки не відповідають матеріалам справи і не підтверджені достатніми, належними і допустимими доказами. Будь - яких інших доказів на підтвердження непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі без поважних причин ОСОБА_1 не надала. Верховний Суд зауважує, що згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. Згідно з прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим. ОСОБА_1 не аргументувала ні мети, яку вона переслідувала, подавши позов про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом, ні співмірність відповідній меті, а обґрунтування пропорційності позбавлення житла Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції. Зазначену в поясненнях ОСОБА_1 інформацію, що переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції мотивуючи своє рішення послався на постанови Києво-Святошинського РВ ГУ МВС України в Київській обасті від 13 жовтня 2011 року та від 21 листопада 2011 року про відмову в порушенні кримінальної справи, які відповідач надав лише на стадії касаційного повадження, тому суд апеляційної інстанції, порушив норми процесуального права та взяв до уваги недопустимі докази, Верховний Суд не бере до уваги, оскільки ці докази знаходяться у матеріалах справи, які суд апеляційної інстанції обгрунтовано взяв до уваги (а. с. 35-36). Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанцій, а зводяться до незгоди з судовим рішенням у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану через адвоката Кривошея Олександра Юрійовича, залишити без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 05 березня 2019 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко