Постанова 4815 № 569/17823/24

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 24 липня 2025 року м. Рівне Справа № 569/17823/24 Провадження № 22-ц/4815/571/25 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Боймиструка С.В., суддів: Шимків С.С., Хилевич С.В., секретар судового засідання: Маринич В.В., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Цуняк Володимир Йосипович, на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , фізичної особи-підприємиці ОСОБА_5 про визнання договору комісії та договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення, в с т а н о в и в: У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в Рівненський міський суд Рівненської області з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , фізичної особи-підприємиці ОСОБА_5 та просив суд визнати Договір комісії №7162/24/000014 від 03.01.2024 року укладений між Відповідачем 2 ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , та Відповідачем - 4 - ФОП ОСОБА_5 , РНОКПП: НОМЕР_2 , та Договір купівлі-продажу транспортного засобу 7162/24/000016 від 04.01.2024р. укладений між Відповідачем - 4 ФОП ОСОБА_5 , РНОКПП: НОМЕР_2 , та Відповідачем - 3 - ОСОБА_4 , РНОКПП: НОМЕР_3 , щодо транспортного засобу марки BMW, модель Х5, 2011 року випуску, номер кузова НОМЕР_4 , ДНЗ НОМЕР_5 , Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу Серії НОМЕР_6 - недійсними, та відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення вказаного транспортного засобу у спільну сумісну власність Відповідача - 1 та Відповідача -

2. У заяві про уточнення позовних вимог позивач просив: - відновити становише, яке існувало до порушення, шляхом повернення транспортного засобу марки BMW, модель X5, 2011 року випуску, номер кузова НОМЕР_7 , ДНЗ НОМЕР_5 у спільну сумісну власність Відповідача-1 - ОСОБА_2 , РНОКПП - НОМЕР_8 та Відповідача-2 - ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , стягнувши з них на користь Відповідача - 3 - ОСОБА_4 , РНОКІ: НОМЕР_3 , грошову суму в розмірі 49000 грн. (сорок дев`ять тисяч гривень). Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 05.08.2023 ОСОБА_1 відповідно до письмової розписки було передано у позику ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 6 000 доларів США (шість тисяч доларів США), терміном на 2 місяці - до 01.11.2023, зі сплатою 7 відсотків в місяць (420 доларів США) за користування позикою. 29.08.2023 цій же особі ОСОБА_2 , згідно з письмовою розпискою було передано у позику грошові кошти в сумі 4 000 доларів США (чотири тисячі доларів США), терміном повернення до 01.12.2023, зі сплатою 8 відсотків в місяць (320 доларів США) за користування позикою. На підтвердження укладення договорів позики та їхніх умов, факту отримання грошових коштів, ОСОБА_2 надав відповідні письмові розписки від 25.08.2023 та 29.08.2023. Оскільки, ОСОБА_2 офіційно перебуває з 06.06.1992 у шлюбі із ОСОБА_3 та отримання грошових коштів було в інтересах сім`ї, відтак відповідачем є також дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_3 . Станом на день подання позовної заяви до суду, а це вже більше року з моменту отримання коштів, враховуючи поведінку ОСОБА_2 , який не повернув позики у визначені терміни, тривалий час ігнорує вимоги позивача про повернення сум боргу, уникає зустрічей, дає позивачу реальні підстави вважати, що останній позичені кошти взагалі повертати не збирається, і це змушує його звертатись з даним позовом до суду. Як стверджує позивач у своїй позовній заяві, ОСОБА_2 систематично укладає договори позики з різними особами та не повертає кошти. Вищевказані обставини щодо систематичних фактів отримання ОСОБА_2 грошових коштів у борг - позику, та їх подальшого не повернення, свідчать про шахрайські дії останнього, у зв`язку із чим позивачем було подано заяву про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_2 за ознаками злочину передбаченого ч.4 ст.190 КК України, яка була зареєстрована у ЄРДР за №12024181010000535 від 27.02.2024. Після спливу строку повернення боргів за договорами позики від 25.08.2023 року та 29.08.2023 року (повернення до 01.11.2023 року та 01.12.2023 року відповідно), дружина - титульний власник автомобіля ОСОБА_3 , після 12 років володіння транспортним засобом, здійснила його відчуження, шляхом укладення Договору комісії №7162/24/000014 від 03.01.2024 року укладеного між нею та - ФОП ОСОБА_5 .. На наступний день, тобто 04.01.2024 року ФОП ОСОБА_5 - Суб`єкт господарювання, що здійснює оптову та/або роздрібну торгівлю транспортними засобами на підставі договору комісії, укладеного з власником транспортного засобу, та перебуває на обліку в ГСЦ МВС за реєстраційним №7162 від 15.01.2025 року здійснила відчуження даного транспортного засобу на користь відповідача ОСОБА_4 на підставі Договору купівлі-продажу транспортного засобу 7162/24/000016 від 04.01.2024. Вважає що спірні Договори, зокрема Договір комісії №7162/24/000014 від 03.01.2024 року між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_5 та Договір купівлі-продажу транспортного засобу 7162/24/000016 від 04.01.2024р. між ФОП ОСОБА_5 та ОСОБА_4 спрямовані на фіктивний перехід права власності на даний транспортний засіб, з метою уникнення цивільної відповідальності за борговими зобов`язаннями подружжя, що згідно із статтею 234 ЦК України є підставою для визнання його недійсним та застосування правового наслідку визнання фіктивного правочину недійсним - відновлення становища, що існувало до порушення, передбаченого пунктом 4 частини 2 статті 16 ЦК України шляхом повернення транспортного засобу у власність ОСОБА_3 . Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 03 лютого 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Суд виходив з того, що позивачем не надано доказів того, що при укладенні спірних договорів дії сторін договорів були направлені виключно для мети приховання майна від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів. Станом на час укладення оспорюваних договорів були відсутні будь-які обмеження щодо розпорядження ОСОБА_3 належного їй майна на власний розсуд, майно не мало жодних обтяжень, не перебувало ні під арештом, ні під заставою, також не існувало ані вимоги щодо виконання ним будь-яких зобов`язань, ані рішення суду про стягнення боргу. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Цуняк Володимир Йосипович, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з`ясування обставин справи, порушення норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Апелянт вказує, що суд помилково застосував висновки ВС щодо фіктивності правочинів, що по даній справі не було предметом правового обґрунтування позивача, з врахуванням уточнень позовних вимог від 17.10.2024 року, та наголошено, що метою даного позову є повернення майна боржнику у поза конкурсному оспорюванні фраудаторного правочину з метою звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився у тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину. Вказане відповідає способу захисту визначеному у п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України. При уточненні позовних вимог, позивачем було враховано правовий висновок ВС викладений у постанові від 05 січня 2024 року в справі №761/40240/21 за яким розмежовується фраудаторність договору як фіктивного (ст.234 ЦК України) або як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст.ст. 3, 13 ЦК України). Відтак позивачем було внесено уточнення в спосіб захисту, якому суд не надав належну правову кваліфікацію. Посилаючись на принцип добросовісності та недопустимість зловживання правом з метою ухилення від виконання зобов`язань апелянт вказує, що суд не надав правової кваліфікації відносинам сторін та неправильно визначив норму, яка має застосовуватись при вирішенні вказаного спору всупереч тому, що такий обов`язок покладений на суд. Не погоджується з висновками суду в частині доказування позовних вимог, оскільки під час судового процесу суд не дослідив надані позивачем докази на встановлення обставин щодо укладення спірних правочинів, які вказують на його фраудаторність. Також зазначає про неврахування судом презумпції спільності інтересів подружжя і сім`ї на яку вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Сторони не зявились в судове засідання та причин неявки не повідомили. Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що 25.08.2023 ОСОБА_1 відповідно до письмової розписки було передано у позику ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 6 000 доларів США (шість тисяч доларів США), терміном на 2 місяці - до 01.11.2023, зі сплатою 7 відсотків в місяць (420 доларів США) за користування позикою. 29.08.2023 цій же особі - ОСОБА_2 , згідно з письмовою розпискою було передано у позику грошові кошти в сумі 4 000 доларів США (чотири тисячі доларів США), терміном повернення до 01.12.2023, зі сплатою 8 відсотків в місяць (320 доларів США) за користування позикою. ОСОБА_3 здійснила відчуження транспортного засобу марки BMW X5 2011 року випуску, днз НОМЕР_5 шляхом укладення Договору комісії №7162/24/000014 від 03.01.2024 з ФОП ОСОБА_5 04.01.2024 року ФОП ОСОБА_5 на підставі вказаного договору комісії здійснила відчуження даного транспортного засобу на користь відповідача ОСОБА_4 згідно договору купівлі-продажу транспортного засобу 7162/24/000016 від 04.01.2024. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору, як однієї із засад цивільного законодавства, перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20). Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21). У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі). В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України». Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України). Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Як вбачається з матеріалів справи на момент укладення правочину по відчуженню автомобіля (03.01.2024 року / 04.01.2024 року), строки повернення позик (до 01.11.2023 року та до 01.12.2023 року) сплинули. Згідно матеріалів кримінального провадження №12024181010000535 від 27.02.2024 року про вчинення ОСОБА_2 кримінального правопорушення передбаченого ч.4 ст.190 КК України, по якому було проведено слідчо-оперативні заходи, результати яких в якості доказів позивачем долучено до позову по даній справі, було встановлено, що ОСОБА_4 є дівчиною (нареченою) сина подружжя ОСОБА_6 . При цьому є доведеним факт продовження використання ОСОБА_2 спірного автомобіля марки BMW, модель Х5, 2011 року випуску, д.н.з. ДНЗ НОМЕР_5 після вчинення ОСОБА_3 правочину. Тобто контрагент, з яким боржник учинив оспорюваний договір є пов`язаними особами. Згідно Договору комісії №7162/24/000014 від 03.01.2024 року між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_5 та Договору купівлі-продажу транспортного засобу 7162/24/000016 від 04.01.2024р. між ФОП ОСОБА_5 визначена ціна транспортного засобу марки BMW, модель Х5, 2011 року випуску, номер кузова НОМЕР_9 . НОМЕР_10 , ДНЗ НОМЕР_5 в розмірі 49 000 грн., тобто не є ринковою. Будь-яких доказів, що вищевказана сума була сплачена, відповідачі не надали. Також заслуговують на увагу доводи позивача про наявність претензій інших кредиторів до ОСОБА_2 , що вбачається із загальнодоступних відомостей по судовим справам №569/8305/23, №569/556/24, № 569/5870/24, а також №569/7593/24, № 569/12976/24, № 569/13764/24, № 569/17659/24. Враховуючи, що одним з елементів подружжя (проживання однією сім`єю) є спільність бюджету, а також презумпцію спільності інтересів подружжя і сім`ї на яку вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі №638/18231/15-ц, колегія суддів вважає встановленою обставину обізнаності ОСОБА_3 про наявність фінансових вимог кредиторів до її чоловіка та, відповідно, про існування ризиків задоволення таких вимог за рахунок спільного майна. Доказів на спростування зазначених обставин, наявність іншого майна, за рахунок якого можливо погасити заборгованість перед позивачем відповідачами не надано. Суд першої інстанції не дав належної оцінки наявним у справі доказам, а за результатами їх аналізу апеляційним судом вбачається, що подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та пов`язана з ним особа ОСОБА_4 діяли вочевидь недобросовісно та зловживали правами стосовно позивача (кредитора). Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидними недобросовісними та зводяться до зловживання правом власності. При цьому колегія суддів враховує, що у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" (суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Тому при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та з огляду на позовні вимоги встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки тощо) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на "норму права", що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення процесуального законодавства така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах. Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. Оскільки фраудаторність правочину встановлюється в процедурі його оспорення, то колегія суддів вважає, що до задоволення підлягають вимоги позивача про визнання правочинів недійсними. Відповідно, як наслідок недійсності правочину слід захистити право позивача шляхом відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України). При цьому, враховуючи, що "інтервенція" в "чужі" договірні відносини здійснюється позивачем для захисту лише свого інтересу щодо погашення заборгованості за рахунок конкретного майна, то вимоги позивача в частині стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 певних грошових сум до задоволення не підлягають, оскільки виходять за межі інтересів позивача. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Цуняк Володимир Йосипович, задовольнити. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 лютого 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , фізичної особи-підприємиці ОСОБА_5 про визнання договору комісії та договору купівлі-продажу транспортного засобу недійсними та відновлення становища, яке існувало до порушення задовольнити частково. Визнати недійсними: Договір комісії №7162/24/000014 від 03.01.2024 року укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_5 ; Договір купівлі-продажу транспортного засобу 7162/24/000016 від 04.01.2024р. укладений між ФОП ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , щодо транспортного засобу марки BMW, модель Х5, 2011 року випуску, номер кузова НОМЕР_4 , ДНЗ НОМЕР_5 , Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу Серії НОМЕР_6 . Відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом повернення транспортного засобу марки BMW, модель X5, 2011 року випуску, номер кузова НОМЕР_7 , ДНЗ НОМЕР_5 у спільну сумісну власність Відповідача-1 - ОСОБА_2 , РНОКПП - НОМЕР_8 та Відповідача-2 - ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 . Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду. Судді: Боймиструк С.В. Шимків С.С. Хилевич С.В.