Постанова Київський апеляційний суд № 362/7695/24

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 10 липня 2025 року м. Київ Справа №362/7695/24 Провадження: № 22-ц/824/12476/2025 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2025 року, постановлену під головуванням судді Кирильчук І. А., за заявою ОСОБА_1 про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, у справі за заявою ОСОБА_2 про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_1 аліментів, у с т а н о в и в: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, в якій просив суд визнати судовий наказ від 18 листопада 2024 року про стягнення з нього аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання дітей, доньок ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що не підлягає виконанню, в обґрунтування вимог своєї заяви посилається на те, що судом розглядається спір про визначення місця проживання дітей та він добровільно надає стягувачу грошові кошти на утримання їх дітей (а. с. 108 - 113). Ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовлено. Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ухвалу суду просив скасувати та постановити нову про задоволення заяви. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд не врахував фактичні обставини справи, зокрема, те, що на момент подання заяви про видачу судового наказу діти проживали разом із батьком, який здійснював їх повне матеріальне утримання, суд не надав належної оцінки поданим доказам добровільного виконання батьківських обов`язків з його боку, крім того, проігнорував наявність процесуальних порушень, зокрема, допустив значне порушення строку розгляду заяви про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню. Вказує, що суд не звернув уваги на можливе зловживання процесуальними правами з боку стягувача, яка, за словами скаржника, подала заяву про видачу судового наказу без повідомлення про наявність спору щодо права. Ухвалами Київського апеляційного суду від 10 червня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. В судовому засіданні ОСОБА_2 заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необгрунтованими, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду без змін. Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, ОСОБА_1 подав клопотання про відкладення судового засідання. В клопотанні зазначено, що його адвокат, ОСОБА_5 не може взяти участь в судовому засіданні, оскільки перебуває з 05.07.2025 року за кордоном, при цьому, долучив до клопотання копії з її закордонного паспорта з відповідною відміткою про перетин 05.07.2025 року кордону. Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності скаржника, колегія суддів ураховувала наступне. Відповідно до статті 372 ЦПК суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Верховний Суд у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 зазначив, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору. Верховний Суд вже неодноразово у своїх рішеннях, зокрема, у справах №802/562/18-а, №826/4504/17, звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними. При цьому, судова дискреція щодо оцінки обставин, які не дають можливості особі прийняти участь у судовому засіданні, на предмет їх поважності чи неповажності для цілей відкладення судового розгляду не має абсолютних меж. Суд має враховувати конкретну ситуацію та обґрунтування особи, яка просить суд відкласти судовий розгляд, відповідне обґрунтування не має бути абстрактним, а обставини, наведені у ньому, повинні бути підтверджені належною доказовою базою. Тобто, реалізація відповідної дискреції суду щодо кваліфікації наведених учасником судового процесу у клопотанні про відкладення судового розгляду обставин має здійснюватися індивідуально з урахуванням принципу верховенства права. Це зумовлено тим, що сама концепція верховенства права передбачає суд як найдієвіший інструмент її застосування, адже тільки суд може вийти за межі формального права та визначити доцільне та належне регулювання в кожній конкретній ситуації. При цьому для цілей дотримання принципу верховенства права суд повинен обирати такий варіант вирішення клопотання про відкладення судового засідання, який є максимально доцільним та справедливим у відповідній ситуації, а обраний ним процесуальний наслідок розгляду відповідного клопотання, як результат реалізації наданих йому дискреційних повноважень, завжди вимагає мотивації зробленого вибору. Посилаючись на неможливість прибути до судового засідання 10 липня 2025 року, ОСОБА_1 подав клопотання про відкладення розгляду справи, обґрунтовуючи його перебуванням його представника за кордоном. Однак, колегія суддів критично оцінює наведені у клопотанні доводи, вважаючи, що зазначене клопотання подано з метою затягування судового розгляду. Надані на його підтвердження документи, копії сторінок закордонного паспорта адвоката з відміткою про перетин державного кордону 05.07.2025 року не містять жодної інформації щодо мети, тривалості чи невідкладності цієї поїздки. Відтак, такі обставини не дають підстав визнати їх безумовно поважними. Суд не має можливості встановити, чи поїздка представника була службовою, пов`язана з невідкладними обставинами, чи ж є добровільною, приватною ініціативою. А отже, відсутність конкретизації і належного обґрунтування не дозволяє визнати клопотання таким, що підкріплене належною доказовою базою. Крім того, сам скаржник, ОСОБА_1 , не був позбавлений можливості з`явитися до суду особисто для участі у розгляді власної апеляційної скарги, оскільки саме він її підписував та подавав. Тобто, така пасивна поведінка, зведена до формального подання клопотання без жодної особистої ініціативи з`явитися до суду або надати повніші пояснення, підтверджує відсутність добросовісного наміру. З огляду на це, суд дійшов висновку, що підстави, викладені в клопотанні про відкладення судового засідання, є недостатньо обґрунтованими та не заслуговують на задоволення. Зважаючи на вищевикладене та ураховуючи ту обставину, що учасники справи про розгляд справи були повідомлені заздалегідь, колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за відсутності заявника та його представника , які не з`явилися до суду. Вислухавши пояснення ОСОБА_2 , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Відмовляючи у задоволенні заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що наведені боржником обставини не підпадають під визначені законом підстави для визнання виконавчого документу (судового наказу) таким, що не підлягає виконанню. Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Відповідно до статті 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом. За змістом п. п. 4, 5 ч. 1 статті 161 ЦПК України судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб; заявлено вимогу про стягнення аліментів на дитину у твердій грошовій сумі в розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб. Відповідно до частин першої, сьомої статті 170 ЦПК України боржник має право протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення копії судового наказу та доданих до неї документів подати заяву про його скасування до суду, який його видав, крім випадків видачі судового наказу відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 161 цього Кодексу. Заява про скасування судового наказу може також бути подана органами та особами, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. У разі видачі судового наказу відповідно до пункту 4 частини першої статті 161 цього Кодексу боржник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів. Згідно з частиною восьмою статті 170 ЦПК України у разі видачі судового наказу відповідно до пунктів 4 і 5 частини першої статті 161 цього Кодексу, судовий наказ може бути переглянуто за нововиявленими обставинами у порядку, встановленому главою 3 розділу V цього Кодексу. Частиною другою статті 423 ЦПК України визначено, що підставами для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами є: 1) істотні для справи обставини, що не були встановлені судом та не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи; 2) встановлений вироком або ухвалою про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності, що набрали законної сили, факт надання завідомо неправильного висновку експерта, завідомо неправдивих показань свідка, завідомо неправильного перекладу, фальшивості письмових, речових чи електронних доказів, що призвели до ухвалення незаконного рішення у даній справі; 3) скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення судового рішення, що підлягає перегляду. Крім того, відповідно до ст. 173 ЦПК України суд може внести виправлення до судового наказу, визнати його таким, що не підлягає виконанню, або відстрочити або розстрочити виконання судового наказу в порядку, встановленому статтями 432, 435 цього Кодексу. Згідно ст. 432 ЦПК України суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин. Отже, закон передбачає можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, якщо він виданий компетентним судом і є належним виконавчим документом, проте наявними є обставини, які виключають необхідність проведення виконавчих дій за цим виконавчим документом. Наведені підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, поділяються на дві групи: матеріально-правові (відсутність у боржника обов`язку), зокрема, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання, та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання тощо. Завершенням судового захисту є фактичне виконання рішення суду, тому наведеними положеннями Основного Закону України встановлено обов`язковість до виконання судових рішень. Виняток з цього правила становлять перелічені в статті 432 ЦПК України причини, якими може бути обумовлено невиконання рішення суду. Отже, до підстав для невиконання рішення суду (визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню), відносяться випадки, коли немає матеріальної передумови для виконання рішення, тобто, об`єктивно відсутній обов`язок боржника; або ж випадки видачі виконавчого документа, коли його не треба було видавати, тобто, випадки помилкової видачі виконавчого листа; або випадки, коли після видачі виконавчого документа був змінений зміст рішення. Колегія суддів ураховує, що право на звернення до суду із позовом чи заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів належить особі, з якою проживають діти, та є безумовним, тобто, таким, що не обтяжено необхідністю існування жодної умови чи то дотриманням якогось порядку, тобто, таке право є абсолютним, належить особі, з якою проживають діти та яка забезпечує умови їх проживання. Звертаючись до суду із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення аліментів, ОСОБА_2 обґрунтувала наявність у неї відповідного права, надавши копії витягу з реєстру територіальної громади на підтвердження факту спільного проживання з доньками, а також копії свідоцтв про народження дітей (т. 1, а. с. 6-7, 10-11). З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 , обґрунтовуючи заяву про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, посилався, зокрема, на наявність спору з ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання дітей. Водночас суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що обидві дитини фактично проживають разом із матір`ю. При цьому, для вирішення питання про стягнення аліментів місце проживання і/або реєстрації платника аліментів не є визначальним і не впливає на сам факт виникнення обов`язку щодо утримання дітей. Обставини проживання боржника за тією чи іншою адресою не звільняють його від цього обов`язку. Крім того, скаржник наводить як доказ існування спору між сторонами (щодо визначення місця проживання дітей) справу №362/7695/24. Однак, згідно з ЄДРСР, що є у вільному доступі, зазначена справа стосується розірвання шлюбу, а отже, її зв`язок із визначенням місця проживання дітей є незрозумілим. Разом із цим, як убачається із доданих боржником до заяви доказів у вигляді квитанцій, платіжних інструкції та роздруківок із онлайн-сервісу банку, він дійсно неодноразово здійснював переказ грошових коштів у різному розмірі на користь матері дітей та здійснював відповідні оплати які свідчать про його участь в утриманні своїх дітей. Однак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що переказані боржником стягувачу грошові кошти дійсно були призначенні для утримання дітей, а тому, із повідомлених заявником обставин неможливо зробити об`єктивний, вичерпний і достовірний висновок про розмір щомісячного грошового утримання батьком своїх дітей. Підсумовуючи, колегія суддів відмічає, що між батьками дітей дійсно існує непорозуміння в особистих сімейних відносинах, які вони намагаються вирішити в судовому порядку. Тобто, у даному випадку є очевидним спір між батьками стосовно способу і порядку утримання їх дітей. Проте, боржник не реалізовує передбачене частиною сьомою статті 170 ЦПК України, своє процесуальне право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів. При видачі судового наказу судом першої інстанції було встановлено наявність обов`язку боржника. Зазначені обставини боржником не спростовані. Посилання боржника на факт не проживання дитини разом з матір`ю, що, на його думку, свідчить про відсутність у ОСОБА_2 суб`єктивного права вимоги до нього як до боржника, не підпадають під визначені цивільно-процесуальним законом підстави для визнання виконавчого документа (судового наказу) таким, що не підлягає виконанню, оскільки не доводять відсутності обов`язку боржника, встановленого судовим рішенням у формі судового наказу. В той же час ОСОБА_1 , посилаючись на те, що у ОСОБА_2 відсутнє суб`єктивне право вимоги до нього як до боржника, на надав суду жодного доказу на підтвердження факту проживання дітей разом з ним та перебування кожної дитини на його утриманні, як і не спростовано належними доказами факту проживання дітей разом з матір`ю. Слід звернути увагу і на те, що відповідно статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Ураховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених ст. 432 ЦПК України підстав для задоволення заяви ОСОБА_1 про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, оскільки боржником не доведено, що судовий наказ було видано помилково, або що обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин. Доводи апеляційної скарги щодо нібито порушення судом першої інстанції порядку розгляду справи є безпідставними та не заслуговують на увагу. Як убачається з матеріалів справи, судом першої інстанції було вжито належних заходів для забезпечення повноти судового розгляду, зокрема, шляхом направлення неодноразових запитів до канцелярії суду з метою витребування основних матеріалів цивільної справи. Так, заява про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню, була подана 09.12.2024 року (т. 1, а. с. 108). Однак, на момент її подання матеріали цивільної справи перебували на розгляді в Київському апеляційному суді, у зв`язку з поданою апеляційною скаргою самим заявником, ОСОБА_1 06.05.2025 року справу було повернуто до суду першої інстанції (т. 1, а. с. 133-134, 208). І вже 08.05.2025 року, фактично відразу після надходження матеріалів справи, судом було призначено судове засідання для її розгляду (а. с. 209-210). За таких обставин, доводи скаржника про бездіяльність суду спростовуються документально підтвердженими обставинами. Суд діяв у межах наданих йому повноважень і в найкоротший можливий строк після фактичного надходження справи повернувся до її розгляду. Ці дії свідчать про дотримання принципів оперативності та процесуальної добросовісності судом першої інстанції. Інші доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. За таких підстав, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2025 року залишити без змін. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 травня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Повне судове рішення складено 18 липня 2025 року. Головуючий Т. О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А.Нежура